16

«Мати» знов у майстерні. Володимир пообіцяв Ксені,
що більше не доторкнеться до неї, але час від часу ловив
себе на тім, що йому хочеться уточнити відтінки неба або
вираз очей у дівчинки. Та минав день — і він переконував­
ся, що цього справді не треба робити. Сховав полотно у
комірчині, взявся за нове: боротьба Григора з териконом.
Для себе він назвав цю картину «Каяттям» — йому здава­
лося, що інакше її не можна назвати. Давно вже немає на
землі людей, котрі пам’ятають, як воно починалося. Пам’я­
тає тільки Григір. Земля, степ, Орлова балка здавалися то­
ді такими величними проти воротка та бадді, проти бугри­
стих м’язів, які випиналися на руках та голих спинах, що
й на думку не могло впасти, ніби людина здатна заподія­
ти природі щось лихе. Люди відчували себе безсилими
перед могуттям землі та неба, ніхто й гадки не мав, що
протягом одного покоління все у цьому світі зміниться —
204 природа потрапить у такі кайдани, що застогне й заволає:
рятуйте! А люди іще не чутимуть того волання, вони пово­
лі звикнуть до нової природи, котру витворили руками
власними. Тільки Григір стогін отой почує, бо пам’ятає до­
бре, скільки радости давало його босим ногам прозоре
джерельце поміж дубів, як вихваляв батько крижану воду,
що витікала з-під вузлуватого коріння — Боже, яка ж сма­
чна! Лише той, хто віку в безводній Таврії звікував, здат­
ний побачити справжнє чудо в тім, що народжується в тебе
перед очима і називається просто водою. Якби батько не
був бідаком, то церкву б отут поставив, а так лише хату з
крейдяника вимурував.
Ото ж і карається Григір у старості своїй, що таким не­
розважливим був — якби спрямували терикона в бік про­
тилежний, чорна порода голі солончаки засипала б та яру­
гу загородила, тільки б користь від того мали. А тепер ту­
ди вже не повернеш — все там забудоване. Двоповерхова
школа стоїть, дитячий садок, магазин. День крізь день, рік
за роком поглинає терикон прадавнє дубове царство, гине
зелене життя, котрому триста або п’ятсот років від роду.
Скільки людей попід гіллям отим пройшло, скільки думок
у затінку їхньому передумано! А хто ж винен, що так во­
но сталося? Григір винен!
І силкується він тепер батьківську криницю захистити,
але знає, добре знає, що відлетить її світла, прозора душа
разом з його грішною душею…
Так це й мусіло називатися — «Каяття». Пересторога
тим, хто прийде завтра на цю землю і повірить, що вона
завжди була такою — без лісів, без джерел, без птахів. І,
повіривши в цю похмуру дійсність, довершуватиме страш­
не смертовбивство, бо головне — плян, плян!
Ото ж і хоче Володимир розбудити тих, хто не ба -
чить, як помирає коріння під ногами. Хіба ж воно лише
дубам належить? О ні, воно належить людям! То справді
їхнє коріння — без нього вони падатимуть на мертву зем­
лю, як осіннє листя.
Та скільки не бився Володимир, а деталі не складали­
205 ся в щось єдине, вони жили окремо від задуму — було не­
зрозуміло, чому Григір вивергає чорні брили з білого
крейдянистого дна, це здавалося чимось несуттєвим, ви­
падковим. За Григором не можна було вгледіти людства
— того каяття, яке виникає тоді, коли люди починають
усвідомлювати: можна прожити без розкішних авто, але
без води та без кисню не проживе ні дощовий черв’як, ні
птах, ні людина.
Було чимало ескізів та етюдів, але полотно все ще ли­
шалося білим, Володимир блукав удосвіта навколо шахти
намагаючись відшукати чарівне скельце, через яке можна
було б побачити в одному дереві всі ліси, плянети, в одно­
му Григорові — всіх людей Землі.
День ставав коротшим, на роботу слід було виходити
вчасно, бо Іван тепер не мав такої незалежности, як на га­
зопроводі. Одна половина лазні якось там функціонувала,
а на другій усе було розкидане — вивернуті труби, вива­
лені радіятори, розібрані перегородки. Дивно було, про­
живши чверть століття, пізнавати такі прості явища: гаря­
ча вода значно швидше роз’їдає залізо, ніж холодна.
Працювали двома апаратами — Володимир різав і, вива­
жуючи ломиком, виносив на звалище мертвий метал, а
Іван тим часом прилаштовував до стін нові труби. Звісно,
Володимирові було простіше, він час від часу біг допома­
гати братові.
Під час зміни створювались черги, шахтарі лаялися —
кожному хотілося якомога швидше змити чорну пилюку,
вдягнутися в чисте й повагом рушити додому.
Потроху Володимир почав запам’ятовувати людські
обличчя — то там зустрічався, то там — та коли шахтарі пі­
діймалися «на-гора», нікого пізнати не міг. Для Івана все
це було звичним, він перекидався грубуватими жартами з
білозубими чортами, яким через півгодини належало ста­
ти людьми. Чекаючи своєї черги, вони товклися біля авто-
генників, прикурювали від розпеченого заліза, щось ради­
ли, або просто зубоскалили.
— Дивіться, художник різаком малює. Ти що, Іване,
206 на завклюбу не міг його висунути?
— Мало платять, — нехотя огризався Іван.
— А він ліву зварку від правої відрізняє?
— Ти сам не відрізняєш, — втручався хтось із чортів.
— Звідки ти взяв?
— Бо в тебе тільки дівчатка з конвеєра сходять. Не­
хай тобі Ксеня Гіппократа випише. Там сказано, на який
бік треба класти, щоб солдати народжувались.
Володимир не любив цих дотепів. У степу було знач­
но краще — більше волі, більше поезії. Та й люди здавали­
ся йому незрозумілими — ніби кожен у їжакові колючки
вбирався. А, може, він просто позбавлений почуття гумо­
ру? Напевне, це так — гумор не був його сильною рисою.
Одного разу сталося таке. Іван кудись відлучився, а
тут саме зайшов начальник шахти, зодягнений у свіжу бре­
зентову робу. На голові — чиста, незапорошена вугіллям
каскетка. Напевне, він збирався в шахту, але вирішив ра­
ніше оглянути, як посувається ремонт лазні.
— Де Таран? — гримнув він грізно.
— Я — Таран, — підвів голову Володимир.
— Ти не Таран, а пересушена тараня. Хто тебе вчив
так паяльника тримати? На біса мені оця самодіяльність?
Це тобі не клюбна мазанина. Працюєте, як мокре горить.
Володимир випростався, мовчки заглушив паяльник і,
вийшовши з лазні, попростував додому.
Йому не доводилося чути, щоб хтось на начальника
скаржився — начальник, мабуть, з тещею посварився або
щось інше йому настрій зіпсувало. Але «клюбна мазанина»
так ударила Володимира по нервах, що він ледве не захво­
рів. Йому здавалося, що начальник шахти висловив за­
гальне ставлення до його картин — і правильно, цілком
правильно! Грубо, безкультурно, принизливо — дикун не­
обтесаний! — зате просто у вічі, без дипломатії. Справді,
навіщо йому ота самодіяльність? Шахтарі натомилися,
чорна пилюка в шкіру пов’їдалася, а тут іще біля лазні тре­
ба в черзі поштовхатися, доки вишкребеш тіло мочалкою
— людям справді не до самодіяльности! І хоч не вони з
207 Іваном у цьому винні, та в начальника теж, мабуть, нерви
не дротяні, це ж розуміти треба. Зате в інший час він би
промовчав про «клюбну мазанину», а так, бач, само з язи­
ка зірвалося — ну, то й добре. Принаймні тепер Володи­
мир знатиме, що думають на шахті про «Матір».
На роботу він більше не вийшов. Незабаром почнуться
приморозки, треба подбати про теплі черевики та якесь
пальто. Ксеня умовляла його з’їздити в місто, але Володи­
мир занурився в самого себе, не помічав ні її, ні перших
провісників осені — жив чимось болючим, нетутешнім.
Саме тоді приїхав до них Віктор. Не умовляв, не за­
спокоював — посадив Володимира в машину й повіз до
ресторану. Запрошував і Ксеню, та вона відмовилась: Оле­
сі не було, навіщо ж заважати чоловічій компанії? А сама
думала: нехай хоч нап’ється, аби з депресії швидше вибор­
сався.
Це був один із тих ресторанів, які тепер на туристів роз­
раховують — він ховався в гущавині дубового лісу, штучне
озеро віддзеркалювало плакучі верби, що вже почали жов­
тіти. Біля під’їзду стояло кілька автомашин. У великій за­
лі відвідувачів не густо, але Віктор завів Володимира в
окремий кабінет. Віктора тут добре знали, офіціянти йому
шанобливо вклонялися, а немолодий чоловік, напевне,
метрдотель, — нахилився до нього і щось довго шепотів на
вухо. Розмова кінчилася тим, що Віктор вийняв десятку,
подав її метрдотелю й коротко наказав:
— Не проґавте таксі.
— Водії за два кінці вимагають, — зауважив метрдо­
тель.
Віктор дістав ще десятку. Метрдотель вклонився і вий­
шов.
На столі почали з’являтися закуски, дорогий коньяк.
Накривали на чотири персони. Ваза з цукерками свідчила
про те, що тут не обійдеться без жіночої статі.
— Олеся приїде? — запитав Володимир.
— Ні, вона у матері. Ми посварилися. Бачиш, я теж по­
троху займаюся живописом, — для душі. Ну, то як же без
208 натури? Це ж зрозуміло. А вона…
— Ревнує?
— Так. Вгомони її трохи, вона тобі повірить. А вза-
гал… — Віктор підняв очі до стелі, на його обличчі про­
майнула загадкова посмішка. — Якби її трохи виховати,
вона б стала зразковою дружиною. Чого ж їй не вистачає?
Будь-яка жінка їй позаздрить. Але ж не треба доскіпувати­
ся, хто буває в моїй майстерні. Це ж робота! Ну, між на­
ми кажучи, якщо там і станеться щось… Кому від цього
шкода? Художник повинен мати трохи незалежности. Зго­
ден?..
— Мені не цього бракувало, — відповів Володимир. —
Такої незалежности в мене завжди було доволі.
— А зараз?
— Не знаю. Якось не думаю про це. Над чим працю­
єш?
Віктор засміявся.
— Ти ж ніколи не бачив, як я малюю.
— То, може, покажеш?
— Згоден. Ти ось що поясни… — Віктор підперши го­
лову рукою, дивився в порожню тарілку. Здавалося, він ва­
гався: питати чи не питати? І все ж запитав: — Ну, субстан­
ція, нехай… А навіщо? Все одно ж ми один раз живемо. То
яка ж різниця?
Запитання застало Володимира зненацька — він не че­
кав, що Віктор перейде до філософської розмови. І хоч Во­
лодимир був непевен, що Віктор його зрозуміє, відповів
щиро, з деяким смутком:
— Для мене нестерпно думати, що життя — це щось
випадкове. Як тобі сказати? Воно тоді просто втрачає сенс.
Хіба можна серйозно ставитись до того, що виникло без
будь-якої необхідности?
На губах Віктора з’явилася скептична посмішка.
— Істина не дуже хитра. Невже ти гадаєш, що вона
здатна кого-небудь схвилювати? Бог — не хвилює, а при­
рода… Людина сьогодні піднялась вище, незмірно вище
від природи.
209 — Вище від природи піднятись не можна. То вже, ма-
будь, не про природу йдеться, а лише про земну фавну. А
природа… Це сама безмежність, Вікторе! Спробуй підня­
тись вище.
Але Віктора це, мабуть, не переконало.
— Я ось про що питаю: тобі особисто що це дає?.. Ну,
будемо казати так: є в тебе почуття гріха чи немає? .. У од­
ного — жінки, у другого — горілка… Що ти вважаєш біль­
шим гріхом?
Посмішка на Вікторовому обличчі сховалася так, що,
здавалося, вона крадькома визирає із його очей, питаючи:
ну, що ти на це скажеш?
Володимир відповів:
— Якби я так не побачив природу… Якби не побачив,
я б неодмінно загинув. А гріх… Не знаю. Гріх, мабуть, пе­
ред совістю існує… Та що ж це таке — совість? Ну, скажі­
мо, я залишаюся п’яницею. На хліб та на горілку зароб­
ляю, нічого не краду… Єдиний мій злочин — руйнація вла­
сного організму. Та він же мій, мій! Чому ж повинна му­
чити совість перед людьми? Я ж тільки себе вбиваю, не ін­
ших.
— Тоді перед ким же? Може, перед субстанцією?
— Так! — твердо мовив Володимир. — Перед приро­
дою, яка дарувала мені життя. Чогось же вона хоче від
мене.
— Цікаво. Гріх перед матерією. Чи не здається тобі,
ши це звучить… Гмм… Ну, принаймні парадоксально.
— Ох, Вікторе!.. Виходить так: якщо є Бог, то й гріх
існує. Та хіба ж у природі немає сил, котрі породили жит­
ія? Сили творчости й сили руйнації — вони ж існують. І не
тільки в людському середовищі — існують у самій приро­
ді… Я згоден, дуже незвично це звучить: гріх перед мате­
рією. Алеж матеріялізм взагалі вчення незвичне: воно ду­
же молоде. Я не кажу про окремих геніїв — кажу про цілі
народи. Генії, котрі проповідували матеріялізм… Хіба ж в
них не було почуття обов’язку перед матерією? Що ж тоді
повело на вогнище Джордано Бруно? А коли є почуття
210 обов’язку, то неминуче з’являється почуття гріха.
Помовчали. Віктор дослухався до кроків у залі. Воло­
димир подумав про Ксеню: от вона сама наштовхнула йо­
го на це, щоб він поїхав у ресторан, а що керувало нею?
Може, Ксеня намагається підкреслити, що вона не важить­
ся на його незалежність. А, може, перевіряє, чи здатний він
просидіти вечір за чаркою і вийти із-за столу на власних
ногах.
— Людина не здатна любити матерію — заперечив
Віктор. — А раз так, то чому я мушу про неї думати? Я
живу тим, що люблю. Хіба цього не досить? — Він очіку­
вально стежив за Володимиром, але той мовчав. Не почув­
ши відгуку на свої слова, Віктор продовжував. — Мені
байдуже, як з погляду субстанції виглядає жіноче тіло. Ху­
дожники всіх віків його малювали, — і це не вважалося
аморальним. Чому ж сьогодні це раптом стало… Ну, як
сказати?.. Мало не злочином.
— Тому, що раніше в жіночому тілі вбачали субстан­
цію, а не секс.
Віктор зареготав:
— Субстанція в жіночих стегнах! Ну, знаєте…
— Пантеїзм, Вікторе, пантеїзм! Що ж тут смішного?
Жіноче начало в природі. Згадайте хоча б Афродіту. Хіба ж
це просто жінка? Ранкова зоря, океан Світла. З нього наро­
джується колосок, із колоска — людина.
Потім Володимир зміркував: вони ж розмовляють на
різних мовах. Хоч Небера вживає ті ж самі слова — мате­
рія, субстанція! — та означають вони для нього зовсім не
те, що вкладав у них він, Володимир.
Для Володимира це сама одухотворена безмежність —
безмежність як неосяжний Суб’єкт, із якого все народжу­
ється і куди повертається після розпаду. Суб’єкт — Світло,
що із себе самого витворює галактики, зорі, плянети. І на­
решті людський мозок. Наш мозок — орган цього Суб’єк­
та, його білковий апарат. В ньому живе він — Безмежний,
Неосяжний! — а не просто моє маленьке «я». Сніжинка,
що впала тобі на щоку, скінчила життя як сніжинка — але
211 не як вода, не як плоть Світового океану. Отак і ми вмира­
ємо: відмирає білковий робот, витворений із уповільнено­
го Світла, але не вмирає одухотворене Світло, бо хіба
можна уявити його смерть? Зате легко уявити його ущіль­
нення — тоді із ущільненого Світла виникає тіло.
Для Небери матерія — це лише тіло, а не власне мате­
рія. Об’єкт, а не Суб’єкт — ось у чому справа. Уявити ма­
терію як Суб’єкт Небера не здатний — тоді це для нього
Бог. А, може, так справді краще? Напевне це краще, ніж
отой споживний матеріялізм, який ближче до тваринного
бачення світу, ніж до людського. Та ось у чому біда: лю­
ди типу Небери уявляють Бога у вигляді всевладної Осо­
би — на зразок Хазяїна. Бог не в них, а над ними. І тоді
замість Свободи приходить нове рабство. Скільки можна
повторювати ті ж самі помилки? Пора ж колись покласти
їм край…
Таран висловив це Вікторові так, як зумів.
Та ось Володимир уявив, що їх слухав хтось третій —
хтось такий, що добре знає їхні гріхи: один із співрозмов­
ників — бабій, другий — п’яниця. Якою ж фарисейською
мусить видатися цьому спостерігачеві їхня розмова! Ко­
жен із них шукав виправдання для власних вад, кожному
вони здавалися несуттєвими.
Володимира обпік сором за оте проповідництво — чи
має він право когось повчати? Ні, ні! Щось ти знайшов для
себе, за щось зачепився — то й скажи спасибі. Може, це
допоможе тобі видертися із пияцтва. Але ж права повчати
й засуджувати у тебе покищо нема.
Йому знову пригадалася одеська торгівля Голгофою.
На цей раз власне безчестя видалося Володимирові таким
страшним, що Віктора з його дрібними грішками можна
назвати праведником.
Розмову увірвали швидкі, цокітливі кроки, що набли­
жалися до кабінету. Незабаром у супроводі метрдотеля
з’явилося двоє дівчаток — чорнява, з розпущеним волос­
сям Ната і білява Стела. Віктор підвівся їм назустріч, по­
знайомив їх з Володимиром:
212 — Володимир Таран. Філософ і художник. Запам’ятай­
те! Років через десять з гордістю згадаєте, що були з ним
особисто знайомі.
Володимир почервонів від цієї рекомендації, Стела
саркастично посміхнулася:
— Через десять? Ну що ж, зачекаємо. Шкода, що наше
знайомство залишиться в минулому.
Віктор не знайшов, що відповісти на цю репліку — на­
віть трохи знітився. Стела сіла поруч Володимира, відра­
зу ж почала обстрілювати його запитаннями.
— А ви про себе так само думаєте?
— Я не вмію про себе думати, — намагався виплута­
тись із незручного становища Володимир.
— Це вже неправда!
— Може, й так.
— То навіщо ж ви кажете неправду?
— Бо треба щось казати.
Трималась вона розковано й незалежно, хоч їй, здава­
лося, не більше сімнадцяти.
— Ви справді малюєте?
— Ну, малюю. Хіба це така дивина?
— Я теж люблю малювати. Мені завжди п’ятірки ста­
вили. А пішла, бач, у торговельний технікум.
Було щось зворушливе в цій по-дитячому відвертій
істоті, в її пухких губах, в довірливій посмішці та в бажан­
ні триматися по-дорослому. Дитина і водночас жінка!
— Чого ж ви пішли в торговельний?
— Мене привабило оце слово: товарознавець.
— Хіба це погано?
— Чому погано? Просто не подобається.
— А що подобається?
— Малювання.
Її подруга, що сиділа напроти, лише сміялася та час
від часу відкидала з обличчя розпущене волосся. Віктор
намагався її підпоїти, Ната не відмовлялася і стиха підба-
дьорувала Стелу.
Володимир не вмів танцювати, тому вони із Стелею
213 лишилися за столом, а Віктор повів Нату до залі.
— Я ще не була натурщицею, — сказала Стела заша-
рівшись. — Мене Ната умовила. Може, я вам не сподоба­
лась.
Володимир не знав, що їй відповісти. Напевне, дівчині
жилося нелегко, стипендії не вистачало, треба якось допов­
нювати.
Стела, помітивши, що він спохмурнів, запропонувала
випити. їм стало веселіше, але розмова все ще не йшла на
лад. Допитуватись, що саме змусило її шукати такого ри­
зикованого заробітку, Володимир вважав нетактовним,
проте ці думки його переслідували. Напевне, вона це зро­
зуміла — пустувала, сміялася, а згодом і Володимир від­
кинув свої гризоти.
— Ви не такий, як Віктор Васильович, — сміючись, за­
уважила Стела.
— А який ж ?
— Невеселий.
— Це не від мене залежить.
— Я бачу. Не треба журитися, бо й мені сумно.
— Чого вам сумувати? Ви — дитина.
— Ми з вами — ровесники, — лукаво кинула Стела.
Ці слова трохи здивували Володимира: адже ж Стела
молодша від нього на стільки, на скільки Ксеня старша.
Чому ж ця дівчина видалась йому дитиною? Він мимоволі
задііаився в її усміхнене обличчя. Щось незвичайне було в
її синіх очах — те, без чого не буває справжньої вроди,
оічна загадка для художника — людські очі, особливо очі
дівчини! Ніколи ми не розгадаємо, чому душа людська сві­
титься саме в очах — вся вона висвічується, до своїх та­
ємничих глибин. Те, чого не можна висловити словами,
скажуть очі.
- А ви плавати вмієте? — несподівано для себе за­
мигав Володимир. Чому в нього вихопилось оте запи­
тання? Просто пригадалося море. Море і Неля.
— Плавати? Ні, не вмію. У нашому селі немає річки.
— Звідки ви?
214 — З Харківщини. — Вона заглянула в його обличчя. —
То ви будете мене малювати?
— Буду, — відповів Володимир.
Він іще не уявляв, як і заради чого йому належало ма­
лювати Стелу, але інакше відповісти не міг.
З ресторану поїхали на дачу. Володимир не питав, чо­
му вони туди їдуть — Стела тримала його руку в своїй,
інколи її волосся торкалося його щоки. Йому було приєм­
но відчувати ці мимовільні дотики.
Коли зайшли в будинок, Віктор відкликав його і ска­
зав:
— Я вже заплатив дівчатам, ти не турбуйся. Майстер­
ня для тебе готова, там є все. Словом, розбирайся.
Він узяв Нату під руку й повів на другий поверх, а Во­
лодимир і Стела дивилися одне на одного, не розуміючи,
що їм належало робити.
Та ось Володимир штовхнув двері — й вони опинили­
ся в добре обладнаній майстерні. Лямпи денного світла,
мольберт, палітра, фарби, — все було завбачливо розстав­
лене, все кликало до роботи. В кутку стояв широкий ди­
ван, на столі — коньяк, ваза з цукерками.
Стела озиралася, намагаючись звикнути до майстерні.
— Ви зараз малювати будете? — запитала вона якось хо­
лоднувато, відчужено.
— А чому ж, давайте.
Стела метнулася за ширму, а Володимир тим часом
випив чарку коньяку і, покрутивши чарку в руках, виніс її
на кухню. Повернувшись у майстерню, примірявся до по­
лотна, приготував фарби.
Із-за ширми долинув голосок:
— Можна виходити?
Було в тому запитанні щось навмисно грубувате і во­
дночас лякливе.
— Звичайно, — відгукнувся він.
Те, що сталося, приголомшило Володимира: Стела
вийшла із-за ширми зовсім оголена, вона тремтіла від со­
рому та страху, але вдавала, що це їй цілком байдуже —
215 що ж тут такого? Вона ж знала, для чого сюди іде.
Володимир усе зрозумів: так Віктор малює Нату. По­
друга розповіла Стелі, в чому полягали обов’язки натур­
щиці, дівчина, мабуть, кілька днів готувалася до цього від­
чайдушного вчинку. Помітивши подив у Володимирових
очах, вона спаленіла. Але Володимир відразу ж опанував
себе, на його обличчі з’явилася ділова заклопотаність.
— Сідайте сюди, — якомога спокійніше мовив Воло­
димир. Показати їй, що він зовсім на це не розраховував,
— значить принизити дівчину, якій і так почувалося вель­
ми зле.
Зосередженість і спокій. Триматися так, як тримається
лікар, оглядаючи свою пацієнтку. Стела повинна повірити
в те, що нічого негожого не сталося. А що ж, власне, ста­
лося? Тисячолітня традиція, освячена генієм найбільших
майстрів пензля. Просто Володимир був не готовий до
цього.
Обох сковувала ніяковість, але відступити було пізно.
Володимир підійшов до мольберта, кинув на полотно пер­
ші мазки. Стела трохи заспокоїлась. Вона вже не тремтіла,
крадькома стежила за його рухами, обличчя посвітлішало.
Розмовляти вони не могли. Але вже здавалося природним
— і те, що вона сидить перед ним у вбранні Єви, і гострі
погляди, які він час від часу на неї кидав, і його рвучкі ру­
хи. Та якби він почав з нею про щось розмовляти, їй би
знов стало моторошно. Важко пояснити, звідки походило
це відчуття, але воно заполонило їх обох.
Там, у ресторані, Володимир іще не міг оцінити її вро­
ди — напевне заважали інші думки. Тут він бачив її всю,
дивився на неї так, як можна дивитися на твір мистецтва.
Це був витвір Сонця — чистий, світлий, прекрасний. Скіль­
ки ж треба було створити й знищити живих істот, щоб з’я­
вилося оце диво, котре було дивом не лише для Володи­
мира, а, напевно, і для самої Стели! Здавалося, вона та­
кож розуміла: її тіло належало не їй — то просто звичай­
нісінький випадок, що вона відчула власне «Я» в цьому
прекрасному тілі. Це щось більше від того, що дається
216 г
людині. 1, може, то не людям дається — може, природа
ліпить для себе, намагаючись висловити якісь потаємні,
незрозумілі нам прагнення. Через кілька років Стела вже
не буде такою. Лишиться її «Я», її сила й розум — все це
лишиться, але зникне диво, перед котрим вона й сама гу­
билася, бо важко зрозуміти, звідки воно походить і куди
дівається. Надивилась, навтішалася та й годі, люба дівчи­
но, — хай тепер втішаються власною вродою інші, а на
тебе ляжуть важкі обов’язки матері й лружини.
Напевне, саме оці невисловлені почуття забороняли їм
перекидатися словами — потрібна була тиша, бо випадко­
ве слово образило б оту високу святість, яку вони відчу­
вали.
Може, Стела приїхала сюди зовсім не заради заробіт­
ку, заради вищої справедливости, котра вимагає віддати
мистецтву те, що йому по праву належить. Вона любить
малювання, вона знає, що дівоча врода скороминуща, то,
напевне, й вирішила стати донором мистецтва. Як не по­
мирає кров твоя, перелита в людські вени, так не помирає
врода, подарована вдячному пензлю.
Чи то й справді Володимир відгадав думки та наміри
Стели, чи, може, його стриманість так на неї подіяла —
вона стала значно сміливішою. Здавалося, дівчина вже зов­
сім його не соромилась. Уже навіть кінчалася заборона на
слова — можна було про щось заговорити. І знову вони
відчули це разом, ніби думки їхні передавалися без слів —
десь плавали в повітрі й лягали на мозок так просто, як
вранішня роса лягає на траву.
— Я дуже вам вдячний, — тихо сказав Володимир.
— І я, — ледь чутно мовила Стела.
Тільки зараз Володимир помітив халатик, що висів бі­
ля дверей. Віктор і в цьому виявив завбачливість. Зняв ха­
латик, подав Стелі. Вона хапливо пірнула в нього, як пі­
сля купання, застебнулася на всі Гудзики.
— Все? — з полегкістю зідхнула Стела.
Володимир не відповів. Він стояв біля полотна, вивча­
ючи те, що на ньому з’явилося. То була вродлива дівчина,
217 яка знічев’я сидить перед дзеркалом. Самого ж дзеркала не
видно, але помітно, що дівчина в нього задивляється. У її
погляді немає самозакоханости, проте немає і того вну­
трішнього світла, яке він бачив у виразі Стелиного облич­
чя.
— А куди ви дінете цю картину? — запитала вона.
Володимир знову промовчав. Підійшов до дівчини, по­
вернув її голову так, щоб на обличчі різкіше проступили
тіні.
— Ось що, Стело… Хочете, я вам розкажу один епі­
зод?
Стела поправила халатик. У її синіх очах з’явилася на­
стороженість.
— Розповідайте.
Володимир розповів те, що зо два тижні почув від
Сашка.
Це було восени 1942 року. Гітлерівці вивозили з Украї­
ни не лише людей, худобу, зерно — вони змушували поло­
нених завантажувати залізничні состави українським чор­
ноземом. Землю накидали лопатами на машини — з ран­
ку до вечора, день крізь день. А вже на станції пересипали
її в пульмани. Полонені спали по клунях, вартували їх не­
долугі г.бозники. Жінки потроху підгодовували виснаже­
них бідолах, жилося їм краще, ніж у концтаборі, але робо­
та оула надміру тяжка. Не кожен із них доживав вечора.
Сашко, якому змалку довелося скуштувати шахтарського
хліба, поволі втягнувся, — йому було легше, ніж іншим.
Через лани до цукроварні бігли по насипу рейки, а над
річкою поміж осокорів та верб на вимурованих підпорах
височів залізничний міст. Землю брали недалеко від мосту
— знімали верхній родючий шар, хоч тут взагалі не мож­
на доритися до суглинку: скільки не рий, а земля чорна, як
сажа.
Якось привели їх удосвіта до мосту. Машини десь за­
барилися, можна було пустити по колу самокрутку — са­
мосад, змішаний з дрібно посіченим сіном. Дерева взялися
218 жовтизною, легенький туман лежав над степовою річкою,
а за мостом сіре небо трохи зажевріло. Згодом з’явився
червоний окраєць сонця.
І саме тоді це сталося.
Вона вийшла із-за жовтавих крон, наче то були теа­
тральні лаштунки, і легким кроком пішла до насипу. Була
зодягнена лише в напівпрозорий туман, а за нею на дере­
вах лежало велике, — чомусь надміру велике! — червоне,
ніби викупане у солдатській крові, ранкове сонце. Крони
дерев променіли в його багряниці, туман світився навколо
дівчини, золоте волосся падало на оголену спину і також
світилося. Здавалося, вона вийшла просто із Сонця, із йо­
го полум’яних надр, надиво струнка, світла — просто із
Сонця ступила на оцей насип, щоб переказати знедоленим
людям: не хиліть голови, тримайтеся! Сонце про вас не
забуло.
І саме тому, що вона вийшла з Сонця, її не можна бу­
ло уявити в жодному одязі. І тому так природно сприйма­
лася її голизна.
Міст, напевне, видався їй сценою, вона почала свій со-
няшний танок. Плавні, Граціозні рухи, повітряна легкість у
всьому тілі, неземна краса. Потім розповідали: це — На-
дійка із сусіднього села, всі її звали актрисою, бо перед
війною любила виступати в колгоспному клюбі. Німці
розстріляли батька, а матір і старенького дідуся у хаті спа­
лили. Отоді й стала вона причинною. Бігала гола по око­
лицях, танцювала на сільському майдані, а люди дивили­
ся та витирали сльози.
Та в ці хвилини полонені не знали, що то за видиво
з’явилося на мосту. Золоте листя лягало їй на плечі, а тіло
схоже було на бронзу, що зненацька ожила, заспівала у ді­
вочих м’язах — диво, неземне диво!
Люди, в яких окупанти відібрали все, раптом почали
випростовуватись, на обличчях їхніх разом з подивом з’яв­
лялося щось таке, що повертало їм людську подобу, буди­
ло зів’ялі душі, виповнювало їх священним трепетом і на­
дією.
219 Навіть німці остовпіли від цього видовища, і якби
хтось із полонених кинувся зараз тікати, то, може б, і по­
таланило сміливцеві. Але всі стояли так, ніби їх скам’яни­
ло оте неземне видіння — і полонених, і вартових. Якусь
мить тут не було ворогів — були просто люди, просто чо­
ловіки, що загрубіли в окопах, розгубили снагу в концта­
борах, а тепер Сонце в образі степової мавки послало їм
порятунок від духовного скам’яніння. Видиво нагадувало
про те, що у світі є не лише колючі дроти та пошматовані
трупи — є невмируща краса! І вона сильніша від куль та
багнетів, бо не роз’єднує людей, а братає, просвітлює сер­
ця, прив’язує їх до Сонця.
Кожен повірив, що це якась велика ознака, прихід зо­
ряної вісниці, бо земною ця істота бути не могла, таких на
землі немає. Десь потай думалось: а, може, війна скінчила­
ся? Може, так і мусить прийти той день, після якого люди
розпочнуть Нову Еру?..
Дівчина вклонилася глядачам — так вона робила на
сільській сцені — і зникла за деревами. Туман розійшовся,
сонце поменшало, втратило червоний колір, а люди все ще
стояли, гадаючи, що мусить бути якесь продовження —
може, сурми серед хмар заграють і поскачуть по видноко­
лу полум’яні вершники, бо заради чого ж з’явилося оте ви­
діння?
Та незабаром оговтались вартові, замахали приклада­
ми:
— Шнель, шнель!..
І хоч потім довідались полонені, що то приходило до
них людське лихо, та все ж лишилося в їхніх душах щось
надиво світле й чисте.
Горе було десь поза кадром — воно сприймалося тільки
розумом, — а краса так сильно їх вразила, що здавалася
вищою за війни, за горе, за кривди та безладності, серед
яких живуть люди.
І ота відокремленість краси від людської волі, її само-
цінність були такими таємничими, що знов і знов поверта­
ли думку до того ж самого запитання: для чого це все?
220 Невже природа знала, що мусить з’явитися на землі люди­
на — єдина істота, котра здатна зрозуміти і оспівати кра­
су? Тоді чому ж люди вбивають одне одного?..
Стела слухала цю розповідь, боячись навіть ворухну­
тися. В її очах тремтіли сльози, — вона сама була отією
Надійкою, сама танцювала на залізничному мосту, а вни­
зу стояли вимучені, напівживі глядачі, учорашні гармоні­
сти й танцюристи, женихи знедолених дівчат, котрих по­
гнали в осоружну Німеччину.
Володимир згадав про людину, перед яков він схиляв­
ся — згадав про Сашка. Чого тільки не пережив цей кре­
мезний чоловік — несподіваний брат Володимирів! Сашко
розповів це за столом, де, окрім Володимира, сиділи Іван
та Ксеня. І ось тепер ця розповідь зненацька спалахнула в
пам’яті художника: на мосту він побачив Стелу. Так, він
бачив її на мосту, а не перед нікчемним дзеркалом! І так
вони знов зрозуміли одне одного, що не треба було жод­
них пояснень — вона доторкнулась до його руки й тихо
запитала:
— Коли почнете малювати?
— Ви поспішаєте вранці? — перепитав він.
— Я можу затриматись.
І знову їм заважали слова. Знову з’явилося відчуття,
що слова не просто вимовляються людьми — ними диха­
ють. Вони бувають то легкі, як лісове повітря, то важкі,
ядучі. Зараз вони інші — мовби Стела і Володимир підня­
лися на високу гору, де повітря до того розріджене, що
кров стугонить у скронях. Ото ж і слова вимовляти гріх,
бо вони зовсім нічого не важать.
Нарешті Стела, кинувши погляд на годинника, через
силу вимовила:
— Вже третя година. Де ви будете спати?
Володимир глянув на диван, застелений килимом. На­
певне, у шафі, що стояла поруч, можна знайти простира­
ла й ковдру, — Віктор з його передбачливістю, звісно, про
це подбав.
221 — Не турбуйтесь, я влаштуюся.
Володимир вийшов, його знов потягнуло до буфета,
але розсудливість взяла верх: відчуття святости, схиляння
перед красою — все це мусіло померти після кількох ча­
рок коньяку, а одна його не задовольнить, він це добре
знав. Подавив у собі оте лихе бажання, піднявся на дру­
гий поверх. У відхилених дверях світилося, там почули йо­
го кроки — пролунав голос Віктора:
— Де ви? Заходьте.
Володимир, відчинивши двері, побачив Віктора, що
підносив келих з вином, і голеньку Нату з розпущеним во­
лоссям — вона цілком вільно сиділа на дивані, навіть не
ворухнулася, коли увійшов Таран.
— Закінчили? — запитав Віктор. — Поклич Стелу. По­
ра й перепочити.
— Стела спить.
Віктор підморгнув Наті, вона засміялася, зіскочила з
дивана: — Я сама покличу.
Ната вибігла з майстерні, а Володимир уп’явся пальця­
ми в білу сорочку Віктора:
— Поверни її! Чуєш?..
Обличчя в нього було таке страшне, що Віктор розгу­
блено прошепотів:
— Ти збожеволів! — Але підійшов до дверей, крикнув:
— Н іт о , не треба. Не буди її. — Потім невдоволено запи­
та ч: — Ги знаєш, по скільки я їм заплатив?
- По скільки?
- По п’ятдесят.
- — І Стела взяла?
— Звичайно.
Тяжко стало на серці у Володимира. Може, й справді
він вбачав у Стелі те, чого в ній зроду не було?
— Ти мені позичив ці гроші, — холодно сказав Воло­
димир. — Давай роботу, так тому й бути. А зараз пока­
жи, де я можу виспатись.
У кутку стояло незакінчене полотно — Ната серед лу­
гових квітів. Віктор почав його не сьогодні, деталі були
222 ретельно прописані. Так, він малювати вміє — володіє
технікою, відчуває фарби, пропорції. Напевне, він добре
копіює — це йому під силу. На полотні Ната була такою
ж самою, як і в житті — бездумним, примітивним створін­
ням, котрому природа несправедливо подарувала прекра­
сне тіло. Ната жила тільки власним тілом і заради тіла —
про щось духовне тут не йшлося.
— Ну як? — нетерпляче запитав Віктор.
Ната вже повернулася, також підійшла до полотна, яке
їй, мабуть, дуже подобалось.
— Умієш малювати, — знехотя відповів Володимир.
— Ви тут дуже схожі, Нато. Але пробачте, я стомився.
Віктор провів його вниз, показав кімнату. Володимир
заліз під ковдру й відразу ж заснув.
Вранці Віктор повіз Нату, а Стела залишилася. їй до­
велося позувати кілька годин. Потім вони гуляли понад
водосховищем, і знов працювали до обіду. Все інше з’я­
виться потім — зараз Володимирові потрібна постать при­
чинної, що танцює в ранковому сонці. Мабуть ніхто й ні­
коли не мучив Стелу так жорстоко, як цей ввічливий де­
спот із пензлем в руках. Він забував, що Стела виліплена
не з мокрої глини — повертав руку або голову, змушував
стояти на одній нозі і хотів, щоб вона не рухалась. Стела
силкувалася йому догодити, але ж м’язи починали боліти,
вона просила перепочинку. Володимир вибачався, Стела
накидала на себе халатик — і тоді вони починали обгово­
рювати майбутню картину.
А десь після обіду Стела сказала:
— Я повернула йому гроші.
— Для чого ви це зробили? — розгнівався Володимир.
— Ви їх одержали за тяжку працю.
— Не хочу!..
Володимир зміряв її допитливим поглядом.
— Тоді навіщо ж брали?
Це запитання було схоже на батіг — Стела мимоволі
підняла руку, ніби захищалася від удару. Потім упала об­
личчям на диван і заплакала. Володимир стояв біля неї,
223 картаючи себе за нетактовність. Та ось вона підвела голо­
ву, витерла хустинкою очі.
— Мама захворіла. У нас нікого більше немає. Бать­
ко покинув, я на аліментах росла.
Раптом випросталсь, сміливо глянула йому у вічі.
— Мені не треба платити. Якщо хочете, я знов приї­
ду. Натою передасте, вона тут часто буває.
Володимир посадив її в автобус, вона помахала йому
на прощання. Щось ворухнулося в його душі — смуток чи
біль, чи, може, якесь інше почуття, важко було визначити.
Одне він добре усвідомлював: чимось збагатила його ця
дівчина. Щось вона йому подарувала — високе, святе, віч­
не.