Казанська лінгвістична школа. І. О. Бодуен де Куртене

Казанська лінгвістична школа сформувалася в 70—
80-ті роки XIX ст. Засновник цієї школи — І. О.
Бодуен де Куртене, а її представниками були його учні
М. В. Крушевський, В. О. Богородицький, В. В. Радлов,
С. К. Булич, К. Ю. Аппель, О. І. Александров, П. В. Вла-
димиров та ін. Ідеї Казанської лінгвістичної школи
викладені в ґрунтовних програмах лекцій, прочитаних
Бодуеном де Куртене в Казанському університеті, у
книжці Крушевського «Нарис науки про мову» (1883),
у працях Богородицького «Нариси з мовознавства і
російської мови» (1901) та «Лекції з загального
мовознавства» (1911).
Іван (Ян) Олександрович Бодуен де Куртене
(1845—1929) — видатний російський і польський
мовознавець із старовинного французького роду, член
Польської АН з 1887 р., член-кореспондент Петербурзької
АН з 1897 р., дійсний член НТШ у Львові з 1914 р.
Закінчив Варшавський університет (Головну школу),
після чого стажувався у Празі, Відні, Берліні, Лейпцигу, де
слухав лекції відомих мовознавців, у тому числі ПІлейхе-
ра і Лескіна. Листувався з Ф. де Соссюром, Г. Паулем,
Г. Шухардтом, О. Єсперсеном, А. Мейє. Писав праці
російською, польською, німецькою, французькою, чеською,
італійською, литовською та іншими мовами. Викладав
у Казанському (1874—1883), Юрієвському (Дерпському,
Тартуському, 1883—1893), Краківському (1894—1899),
Петербурзькому (1900—1918) і Варшавському (1918—
1929) університетах. Був людиною прогресивних
поглядів. Виступав на захист прав малих народів Росії та
їхніх мов, за що був ув’язнений у 1914 р. Захищав
українську мову, доводив її окремішність і самобутність
у публікаціях «Кілька слів про об’єктивну та
суб’єктивну самобутність України з погляду мовного, племінного,
національного й державного» (1925), «Про з’їзд
славістів і про платонічний панславізм» (1903), «Українське
питання з позанаціональної точки зору» (1913).
Підтримував прагнення українців створити у Львові
національний університет («Українські університети в
Польській державі»; 1922), контактував з І. Франком
та В. Гнатюком. «Не та чи інша мова мені дорога, —
заявив він, — а мені дороге право людини залишатися
при своїй мові, вибирати її собі, право не піддаватися
відчуженню від усебічного використання власної мови,
право людей вільно самовизначатися і групуватися,
також на основі мови».
Основні лінгвістичні ідеї Бодуена де Куртене
викладені у працях «Деякі випадки дії аналогії в
польській мові» (1868), «Про давньопольську мову до XIV ст.»
(1870), «Дослід фонетики резанських говірок» (1874;
докторська дисертація), «Дослід теорії фонетичних
альтернацій» (1895), «Деякі розділи порівняльної
граматики слов’янських мов» (1881), «Про класифікацію
мов» (1910) і в численних (600) статтях.
Лінгвістична концепція вченого була різко
полемічною щодо панівної молодограматичної парадигми.
Вихід із кризи мовознавства кінця XIX ст. він вбачав у
зв’язку лінгвістики з психологією і соціологією, у
послідовному синхронному підході до мови, у відмові від
обов’язкового історизму. Не сприймав логіцизм і
молодограматичні концепції мовних законів: «Немає
жодних «звукових законів»».
Бодуен де Куртене зосередив увагу на процесах, які
мають місце в індивідуальному мовленні. Він вважав,
що реально існує лише індивідуальне мовлення.
Національна мова, на його думку, існує тільки в ідеалі, а
насправді це наукова фікція, «середнє випадкове
поєднання мов індивідів»: «Мова існує тільки в
індивідуальних мозках, тільки в душах, тільки у психіці
індивідів або осіб, що становлять певне мовне суспільство».
Учений закликає вивчати людину як носія мови (щодо
цього Бодуен де Куртене солідарний з
молодограматиками). Однак учений тут же наголошує на
нерозривності в мові індивідуального і загального: те, що є в
індивіда, є одночасно й загальним, що пояснюється
однаковістю психічних особливостей у всіх індивідів. Отже,
мова є явищем колективно-індивідуальним. На відміну
від молодограматиків для концепції Бодуена де
Куртене характерний не індивідуальний, а колективний
(соціальний) психологізм. Є підстави стверджувати, що
попри психологічну забарвленість концепції їй
притаманне розуміння соціальної суті мови: «Сутність
людської мови виключно психічна», — пише вчений, а далі
продовжує: «Оскільки мова можлива тільки в
людському суспільстві, то крім психічного аспекту ми повинні
бачити в ній завжди аспект соціальний. Основою
мовознавства повинна служити не тільки індивідуальна
психологія, а й соціологія».
Новим для мовознавства XIX ст. є намагання Боду-
ена де Куртене обґрунтувати необхідність і важливість
статичного (описового) аналізу мови всупереч
панівному на той час порівняльно-історичному. Не
заперечуючи порівняльно-історичного методу, вчений доводить,
що для розкриття механізму мови годиться тільки
описовий метод, бо система мови являє собою стійкий стан
мовних компонентів. Так Бодуен де Куртене підійшов
до розрізнення двох станів мови: статики й динаміки,
що пізніше буде названо Ф. де Соссюром синхронією й
діахронією. При цьому вчений зауважує, що «в мові,
як і загалом у природі, все живе, все рухається, все
змінюється. Спокій, зупинка, застій — явища позірні;
це окремий випадок динаміки за умови мінімальних
змін». У мові одночасно діють закони рівноваги і
закони історичного розвитку мови. Статика стосується
перших, а динаміка — других.
Отже, мову Бодуен де Куртене розглядає як
континуум, тобто діяльність, що розгортається в часі і
просторі. Ученого цікавлять причини мовних змін. І він
уперше в історії мовознавства виділяє таку причину, як
прагнення до зручності, до різного роду економії затрат,
чим пояснюються такі мовні зміни, як спрощення
сполучень приголосних, явища асиміляції, дисиміляції,
регулярність морфологічної системи тощо. Поняття
економії мовних засобів отримало свій подальший
розвиток у XX ст. (праці Є. Д. Поливанова, Р. О. Якобсона,
А. Мартіне).
Бодуен де Куртене розуміє мову як систему. Мова,
вважав він, це така сукупність, частини якої пов’язані
між собою відношеннями значення і форми. Кожне
мовне явище можна вичерпно описати лише за умови
врахування його системних зв’язків. Так, зокрема,
«фізіологічно тотожні звуки різних мов мають різне
значення, згідно з усією звуковою системою, згідно з
відношеннями до інших звуків». У мовній системі він
виділяє три підсистеми: фонетичну, морфологічну й
синтаксичну. На відміну від Ф. де Соссюра, який
значно пізніше прийшов до думки про системність мови і
вбачав цю системність тільки в синхронії, Бодуен де
Куртене вважав, що системність характерна й для
динамічного аспекту мови, а тому й вимагав ураховувати
системний характер і в діахронічному аналізі.
Поняття системності мови в Бодуена де Куртене
тісно пов’язане з поняттям мови як системи знаків, тобто
сукупності «численних випадкових символів, які
групуються в системі за «протиставленнями і відмінностями».
У вченні Бодуена де Куртене простежується чітко
проведена антиномія мови і мовлення: з одного боку,
він виділяє комплекс складових частин і категорій, а з
іншого — безперервно повторюваний процес. Він часто
говорить про національну (середню) мову й
індивідуальну мову (мовлення). Першим звернув увагу на
соціальну диференціацію мови.
Однією з головних заслуг Бодуена де Куртене є
введення до мовознавства понять фонеми і морфеми.
Поняття фонеми в його вченні видозмінювалося, але
незмінною була його психологічна інтерпретація.
Кінцево фонема визначається як психічний представник
(конструкт) звука, що має смислорозрізнювальну
функцію. Фонема — результат мовного узагальнення,
абстракція від реальних звукових реалізацій, інваріант
стосовно варіантів, тобто звуків. Таке визначення фонеми
для того часу було прогресивним, і його зрозуміли
лише в другій чверті XX ст. Морфему Бодуен де Куртене
трактував також психологічно: «Морфема — будь-яка
частина слова, що має самостійне психічне життя і далі
не членується з цього погляду (тобто з погляду
самостійного психічного життя). Отже, це поняття охоплює
корінь, [...] усі можливі афікси, як суфікси, префікси,
закінчення [...] і так далі». Родового поняття морфеми
до Бодуена де Куртене не було.
Бодуен де Куртене є творцем теорії чергувань, яку
виклав у праці «Дослід теорії фонетичних
альтернацій» (1895). Ця теорія стала основою морфонології —
зв’язувальної ланки між фонологією і морфологією.
Оригінальні типологічні ідеї містяться в його праці
«Про класифікацію мов», де запропоновано нові
підходи до типологічного дослідження мов: зіставне вивчення
фонетичних (довгота і короткість голосних, функції
наголосу) і морфологічних структур мов, як споріднених, так
і неспоріднених. Цінні зауваження вченого про
типологію елементів слова (морфем) у мовах різних типів.
Бодуен де Куртене започаткував концепцію мовних
союзів (далі її розвинув М. Трубецькой), порушив
проблему лінгвістичного часу (стосується темпів розвитку
однієї мови порівняно з іншою), уперше звернув увагу
на важливість для лінгвістики вивчення мовленнєвих
розладів (афазій), що згодом стало предметом
наукових зацікавлень Р. Якобсона.
Отже, Бодуен де Куртене збагатив мовознавство
численними оригінальними ідеями. Багато його
положень виявилися близькими до лінгвістичної концепції
Ф. де Соссюра, що з’явилася значно пізніше. Л. В. Щерба
і Є. Д. Поливанов навіть вважали, що в концепції
Соссюра не було нічого нового порівняно з тим, що значно
раніше написав Бодуен де Куртене. Свої праці Бодуен
де Куртене публікував у різних виданнях і різними
мовами, до того ж виклав їх фрагментарно, не створив
цілісної системи, як то зробив Соссюр. Однак його
розуміння мови як системи, соціальна зумовленість
мовних явищ, елементи знакової теорії мови, теорія
фонем і морфонологічних змін, типологія мов — це ті
проблеми, які вплинули на подальший розвиток
мовознавства, зокрема на формування структуралізму
(особливо Празького лінгвістичного осередку) і
соціологічної школи.
Вагомий внесок у мовознавство зробили
представники школи Бодуена де Куртене, його учні Микола
В’ячеславович Крушевський (1851—1887) і Василь
Олексійович Богородицький (1857—1941). Так,
зокрема, Крушевський сформулював важливу семантичну
закономірність: «що ширше вживання одного слова, то
вужчий зміст воно має». Він також установив, що в
індоєвропейських мовах межа між кореневим
суфіксом і закінченням у процесі історичного розвитку стає
нестійкою. В учення про системність мови він увів
поняття асоціативних зв’язків за подібністю і за
суміжністю, які пізніше Соссюр назвав парадигматичними і
синтагматичними. Богородицький дослідив види
морфологічних змін слів (аналогія, диференціація, перероз-
клад, спрощення), опрацював морфологічну типологію
індоєвропейських та урало-алтайських мов.