Він дивився на мене. Умовляв. Переконував вибалушеними очима. Такі мама часом галушки варить, Коли дуже вже їстоньки. Він соромив мене. Присоромлював. Погрожував. А коли досолити часом Галушки, то вони Ніби й солодші. Він починав лаятись. По-єфрейторськи. Він пробував ставити під…

Скільки в небі шамотіння снігопаду! Снігопаду шамотіння скільки в небі! В високості необлі- таній кружляє проміж ві- ттями єдине шамоті­ ння безбережне. Скільки в небі голубого снігопаду! Олив’яного! Оглухлого! Тепер тільки сніг і сніг і небо геть до чортиків прочорнене….

Жебонить жабуринням пойнята вода, і охльостує вересень серце схміліле. Розкошує на пагорбі зморене тіло, а нагрівся — і досить. І в воду — гайда. Замість весел — багор, закоцюрблений гак, пліт — тобі за човна, хліба шмат — за сніданок,…

Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить, він, як зоря, проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить. Ні…

Порожні мчать автомобілі — ні водія, ані керма, ані душі в порожнім тілі — ні тобі власної! — нема. Дороги в’юняться лякливо, сховавши голови в хвости, їх затискає перспектива і б’є пропасниця мети. Куди біжиш, рабине руху? Куди стремиш, стофарий…

Прозаїки, поети, патріоти! Давно опазурились солов’ї, одзьобились на нашій Україні. А як не чути їх? Немає сил. Столичний гамір заважкий мені. І хочу вже на затишок, і, може, на спокій хочеться на придеснянський, і хочеться на мій селянський край. Пустіть…

Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра — даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь! Догоряють українські ватри, догоряє український весь край. Моя дорога догоряє, спрагою жолобиться душа. Як Господь нас оком поминає, тоді, болю, грай без кунтуша! III….

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем, і добі підставляти спите вірнопідданого лице. І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!…

Сто років, як сконала Січ. Сибір. І соловецькі келії, і глупа облягає ніч пекельний край і крик пекельний. Сто років мучених надій, і сподівань, і вір, і крові синів, що за любов тавровані, сто серць, як сто палахкотінь. Та виростають…

Не відволодати душі — біль груди переріс. Єдине: хочеш — задушись чи — головою вниз. Один! Один! Як є — один, один — на цілий світ!!! І усамітнених годин цей опівнічний лід. Як сонце посмерку пече! Як приском обдає! І…

Ліс випустив мене з своїх обіймів, степам віддавши лагідно. Пішов глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки — все поновила, сплутавши, зима. І як тут зможеш вибитись на шлях, коли ти сам, мов дерево, котрому верхів’я зрізане. Коли тобі якийсь неспокій…

Заким пролізеш у голки вушко — обдерешся, як пес в шелюгах. Все побільше — лишаєш із одягом, все поменше — з собою. На тім боці, вузькім, мов шпара, ніби цвинтар обпатраних душ. На тім боці — стільки всякої всячини, а…

Люблю дозвілля степове безкрає, могутні м’язи рідної землі, і запах чебрецю, і жайворонів крик, і ластівок тривогу. Німує древній сум в важкій ріллі, і тракторист у довгій самотині звіряє в пісні, простій і легкій, свою любов, котрої він, напевне, ніяк…

Добрий день, мій рядок кароокий, побратиме моїх безсонь! Зупини її, мить високу, для моїх молитовних долонь. Сивий голубе, біль мій зичений, вечоровий і пелехатий, більше чутий, аніж помічений, більше мічений, ніж крилатий. Слово, слово,— достиглий смут мій! Набираючи висоту, порятуй…

Минає час моїх дитячих вір. І я себе з тим часом проминаю. І вже не віднайдусь. І вже не знаю, А чи впізнав би на човні новім Свій давній берег. Ні, напевно, ні. Бо сам собі, відринутий від болю, Пливу…