Кажи, акторе, де твої лаштунки? І роль твоя скінчилась. Де ж твій кін? У кілька рук несуть тобі дарунки високі біди — про живий загин. Кажи, акторе, що то за вистава, котра вганяє нас, неначе цвях, у чорну твердь. Що…

Ти ще живий, але на самім споді пригашеного попелу. Дотлівши, збагнув про небезпеку життьових намарних промислів душі і тіла? Ще не збагнув? І не збагнеш повік? А задарма. А шкода бо. Під сподом пригашеного попелу так ясно і недоречно мислиться….

Моя кохана! Ластівко! Жоно! Люблю тебе — палкіше, ніж донині тебе кохав. Щоночі і щоднини ввижається притьмарене вікно, в якому ти бриниш, немов бджола — прижурена, олітнена, пахуча. Аж дибиться бажань нестерпна круча — пади сторч головою, дубала у діл…

Не квиль, нічна душе! Даремні зойки, і ти, зажуро, серця не труї. О, де той світ, безгубий і безокий, у ньому дні й у ньому сни мої. Давно відгородився я від нього, давно збагнув, що пруття заборон поставлені благою дланню…

Моє ім’я, зникай. А тіло — чезни, і ти, душе, віддайся німоті. Дивись, як остюками йдуть довжезні високі тіні по твоїм житті. Дивись, як низько небо напливає, як високо знялась твоя земля. Дивись, як ясно час твій почезає і як…

Яке жорстоке ти, пізнання дороги трачених доріг! Хай увірвалось існування, хай дух притомлений знеміг, хай видива подаленіли на чорній, як смола, воді. Та ми жили, немов любили, і вік пробудем молоді. 15.IX.72

На мене нісся паровоз, а я втікав од нього. Тікав, не чуючи погроз, сподіючись на бога. Дві довгі линви, як життя, перед очима сяли, і свист, і гуркіт, і виття, і креозотні шпали. Та поїзд дихає, мов кінь, поза плечима…

Сховались голубі гаї за бурими горбами. Є сто шляхів — і всі мої. Піду стома шляхами. Нехай для тебе суть твоя пробуде невідома. Хай научає течія і доброму, і злому. Поневажай свої жалі, допоки серце зріє, допоки на твоїм чолі…

Я горілиць до неба ліг — — Що синє! Що зелене! По клумбі вітер перебіг і кумельгом до мене. Запахло квітами мені, криницею живою, і скалком сонця на стіні, і щедрою весною. Немов ласкаве кошеня, до мене він тулився, до…

І сто подоб нуртується. Душа струмує, мов осіння чорна хвиля. Лиш тужне жебоніння без зусилля 336 Збірка «Час творчості» і плес ані вітрець не зворуша. Сядь коло берега. Під сосни сядь і виглядай себе, іще до ери. Кошлатиться душа, немов…

Куди мене ти, слово, завело? Дві довгі лави і чотири мури. Здається, досить тісно для натури, і здавна так було. Отак було. Повільно тепле літо перейшло, повільно тепла осінь промайнула. Де ти, моє село? Ти вже забуло про сина блудного?…

Ну, що ж, брахіцефале, вже за плечима смерть, усі кінці й начала сповняють душу вщерть. Доходження — і зрада заради живоття. Скінчилися бравади, урвалося — життя. Дороги в чергу стали. Ступай. Твоя черга в кінці свої й начала, де проросла…

Про що ти мрієш, сину мій, свої щасливі очі долу попустивши? Що незбагненний світ лежить довкола і вабить таємницею? Про те, що там, де стіл просвічує між збитих невиструганих дошок, там чатує на тебе таємниця існування і нескінченних обріїв надій?…

Моє життя, мій Києве, прощай! Прости мені оцю тяжку розлуку і до побачення! Подай же руку і витиши мою смертельну муку, і твердості в убоге серце дай. Дай віри, Києве! Моє життя! Білоколонний, ти наснився ніби, як вітражів багатобарвні шиби,…

Гориш? — Гори! Хай полум’я, мов птаство, щебече по тобі і палахкоче, стрекоче, заливається, лящить і повнить душу гомоном останнім, передкінцевим щебетанням бід. Та не кричи, знеси долоні д’горі, мовчанням замість крику охолонь. Бо крик зрадливий твій. Мовчазну душу він…