Синові Ти десь уже за пам’яттю. В пітьмі утрати, до якої звикло серце. І світишся, мов зірка, з глибини узвишшя наднебесного. Тобі все п’ять лиш літ. І ти в тих літах стрягнеш, як зерня в шкаралущі. Болю мій, на попіл…

Верни до мене, пам’яте моя! Нехай на серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою, хай сходить співом горло солов’я в гаю нічному. Пам’яте, верни із чебреця, із липня жаротою. Хай яблука осіннього достою в мої червонобокі виснуть сни. Нехай…

Іди в кубельце спогаду — зогрійся! Хай зашпори від серця відійдуть. І терплячи покару, покорися і поцурайся навертати путь до зустрічі. Хай пам’ять відбігає, як кров тобі з обличчя відійшла. Вже погорою голос сновигає, згубивши рідні контури села. З крайокраю,…

Посоловів од співу сад, од солов’їв, і од надсад. І од самотньої свічі, і од жалких зірок вночі. У небі місяць горовий скидається, як пульс живий. Ущухлим світлом сяють вишні опонічні. Допіру лив високий дощ. І всі невтішні мої передуми…

Хлющить вода. І сутінь за вікном. Прищухлі айстри вгорнуто у морок. Здається, відучора був вівторок (межи очі ударив колуном). Пливе земля. І спокій сподіванний — як тиша тиші. Як кінець кінця. Хлющить вода. Так час біжить захланний — наближує мене…

Зима. Паркан. І чорний дріт на білому снігу. І ворон — між окляклих віт — гнеться в дугу. Дві похнюплені сосни смертну чують корч. Кругом — мерці. І їхні сни стримлять, як сосни, сторч. Дві брами, вгрузлі в землю, тьма…

Сколок місяця висне понад сопками сколотими, на самім чолопку гір — гола брила. Селище заховалось в заглибині, ліхтарі, ліхтарі, лі- в тужних німбах. Ой і мороз! Ой і зорі голчасті неб! Підземелля рушиться, ру- ой і зойки знімілі. Та дорога,…

Схились до мушлі спогадів — і слухай: усе, чого не зволиш, донесе насторчене од начування вухо, що, як не ошукає, то спасе і визволить із німоти і тиші і від тяжкої — з кулаки — журби. В глухому замурованім узвишші…

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча — так полохко і тонко палахкочеш і щирістю обірваною врочиш, тамуючи ридання з-за плеча. Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні — хустинку бгаєш пальцями тонкими і поглядами, рухами палкими примарною…

Цей білий грім снігів грудневих, грудного болю білий грім, безокрай марень полудневих, спогадувань рожевий дим: в дуеті з лижвою — узлісся, Святошин. Тиша. Свято. Днесь ти перемерз, скипівся — ввесь і — окрай себе простелився.

Як тихо на землі! Як тихо! І як нестерпно — без небес! Пантрує нас за лихом лихо, щоб і не вмер і не воскрес. Ця Богом послана Голгота веде у паділ, не до гір. І тінь блукає потаймир, щовбами сновигає…

У порожній кімнаті, біла, ніби стіна, притомившись чекати спить самотня жона. Геть зробилась недужа: котру ніч, котрий день — ані чутки про мужа, ані — анітелень. Лячні довжаться тіні, дзвонять німби ікон, і росте голосіння з-за соснових ослон. Мій соколе…

Світання — мов яйця пташині, кволі, спроквола сині, що випали з гнізд і щебечуть і крильцями тріпотять. Оце голубе молодило — пливе і пливе — не до краю і не до кінця — щоб нагально душу втопити сліпу. А присмерк…

І стіл, і череп, і свіча, що тіні колихає, і те маленьке потерча, що душу звеселяє. Либонь, для тебе не дано вартнішого зазнати за цього, що спішить вікно, як світ, заколисати. Сховайся в череп, потерча! Очниць великі вікна потвердять, що…

Стань і вдивляйся: скільки тих облич довкола виду твого, ніби німби, так сумовито виграють на дримбу, хоч Господа на допомогу клич. Вдивляється у проруб край світів душа твоя, зайшовшись начуванням. Тонкоголосе щемне віщування в подобі лиць — без уст, очей…