Невже оце ти й є, бідо, що стала посестрою щастя? Шуми, водо, шалій, водо, і жебони: нам доля — вдасться! Коли не прийде — то мине, коли не стріне — не відтручить і, як жар-птиця, промайне і, як нічна сова,…

Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить 1 там росте, нам пригнітивши дух. Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух і най вас Бог, і най вас Бог боронить. Розкошлані на всіх вітрах вагань, як смолоскипи молодого болю, в неволі здобули…

Боже, не літості — лютості, Боже, не ласки, а мсти, дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести. Дай нам серця неприкаяні, дай стрепіхатий стогнів, душ смолоскипи розмаяні між чужинецьких вогнів. Пориве, пориве, пориве, разом пірвемося в лет. Бач —…

Чотири вітри — полощуть душу. У синій вазі — стеблина яра. У вирві шалу, світ-завірюсі чорніє безум хитай-води. Біля колчану — хвостаті мітли. Під борлаками як запах безу убрався обрій вороноконий у смерк, у репет, у крик, у кров. Новогородці,…

Виснажуються надра: по світах, по диких нетрях, криївках і кублах розсовано твій рідний суходіл. Німі, нерозпізнанні вже уста, серця студені, тьмою взяті очі і шкарубкі долоні, де вже доль не розпізнаєш лінії. То рештки душі твоєї, що напівжива. О болю…

Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах? Державо напівсонця-напівтьми, ти крутишся у гадину, відколи тобою неспокутний трусить гріх і докори сумління дух потворять. Казися над проваллям, балансуй, усі стежки до…

Потрібен янгол помсти. Мій захисник, мій щит, що не дозволить підупасти, не дасть здтліти в пеклі дорікань великосвітніх. Де ж ти, появись! Бо сходяться усі кінці. Всі ріки доходять гирл. І море невсипуще колотиться, і ремствує, і скоро — наперекір…

Коли тебе здолає тлум смертей і втома літ твої обляже груди і понесуть ізвомплені маруди світ за очі і геть сперед очей. Коли спромога самоуникань при узголів’ї спалахом прозріння відкриється тобі, як благостиня прощень, опрощень, прощ і прощавань. Коли протліла…

Немов крізь шиби, кроплені дощами, крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат затрембітав тонкими голосами гранчастий келих квітів і дівчат. Там мармуровий вруниться акант, різьбленими лопоче язиками поколяду — немов за образами — доносить співу тужний аромат. Там буриться похмурий амарант…