Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь від частоколу огорожі, кетяг різьблений намерзу на утлих вікнах і олімпійське торжество берез, ця теплота сподіяння і сну, вспокоєного спогадами, окрай душі впокореної, де усі початки і кінці зійшлися разом — це все розгадка віщих…

Гармонійоване страждання, оправлене в рбрутеу^травня. Бетговен. Добрий маг. Пречистий четвер. Пречистий тлум чекань. Поразка. Усмішка. Поразка. Метал надій. Тонкоголосить одвертий біль. Яка докука! Але рятує душу — згук! Так заховати, спеленати ізранену і стотривожну самотню душу. Так — прожити. Так…

Уже тебе шукають сновидіння і довго блудять, як сестер черга устромиться в мої свічаддя накликів, котрі, неначе димом, туга тьмить. І небезпечно це бажання дляти, збираючи благочестивим рухом знайомі губи, очі, підборіддя, аби інкрустувати білу тінь. Єси ти за крайокраєм,…

Дозволь мені сьогодні близько шостої, коли повечоріє надокола і транспорт задвигтить в години пік, я раптом з туги, з затканого неба, із забуття, з безмежної розлуки, од довгої надсади захмелілий, на Брест-Литовський упаду проспект, на ту четверту просіку зчужілу, де…

Який бездонний цей горішній сон! Яка блакить — зелена і тривожна! Ні тобі збожеволіти не можна, ані зродити із грудей прокльон. Розкоше світу, йми мене в полон, адже і ти така, як я, порожня. Тож полони мене, усевельможна, дай перейти…

Ярій, душе! Ярій, а не ридай. У білій стужі серце України. А ти шукай — червону тінь калини на чорних водах — тінь її шукай. Бо — горстка нас. Малесенька щопта. Лише для молитов і сподівання. Застерігає доля^рзарання, що калинова…

На вітрі палає осика і сяєвом сходить цвинтарним (вільготна феєрія туги, хаплива мелодія мук). Розбратані протипотоки ’дне одного наздоганяють, годують себе проминанням заказаних долею стріч. У штольнях ночей вертикальних іде схарапуджене дляння всебезруху (краяться плавно зусилля тягучих волань). Ану ж…

Дякую, Господи, — чверть перейшла, що чатувала за мною, за мною, бликала цівкою, оком, пітьмою, напризволяще до брами вела. Вечір урочить і паморочить. Звівся — і впав, увігнався в провалля пам’яті. І забриніло над сталлю тиші. Так, певне, потойбік мовчить….

І пензель голосу сягає сфер. І пише голубим на порцеляні небес понурих. Спроба відживити весь безмір мертвих зойків і очей кпилом метелика. Лиши світам безсиле спромагання надлетіти до вічності, щоб свій спинити плин. Бо там диточа пучка молитовна затвердне зіркою….