Всі райдуги відмайоріли, лишився довгий сірий шлях. Відгасли всі вогні, що гріли мене по самітних ночах. І порожнеча скрижаніла, і скрижаніла німота, і вся душа, на дуб здубіла, і плоть, мов знята із хреста. Ще, оглашенний, накликаю. Ще, начуванний, чую…

Значи себе спадною хвилею, як серце досягає горла, коли вода, стомившись падати, закручується в віражі. Ця прірва прикінця, уламок цей злютованої висі й падолу, оцей двогорбий замір родива, ця туга на однім крилі — усе назначено до тебе ще. Дорога…

Горить сосна — од низу до гори. Горить сосна — червоно-чорна грива над лісом висить. Ой, і нещаслива ти, чорнобрива Галю, чорнобри… Пустіть мене, о любчики, пустіть! Голосить Галя, криком промовляє і полум’я з розпуки розпукає, а Пан-Господь — і…

І як ти озовешся — з такої німоти? Такі шляхи пройти — із розуму зведешся! Вікно прокрила ти — гучне вікно прокрила, зозульку посадила, щоб гостя стерегти. Кує зозуля «ку». «Ку-ку» — зозуля піє, а квапити не сміє часу ходу…

Вечір. Падає напруго сонце. Обрій ошкірений наколовся на шпичаки дальніх сосон. Спокій. Понад узгір’ям гроз легіт — щойно зведе крильми і застигне. Пам’яттю вражений, пригадаю: Темінь. Вишні під місяцем дрібно тремтять. Свічка розкошлана, а троянди пуклі серця б’ють на сполох….

Наснилося, що я на тім дворі, безмежно розгородженому щойно, де вже кортить колючими алеями прогулюватись тіням ворушким. Я став при чорній брамі. В сто очей вглядаюся — і вже за назиранням себе не чую. Бачу: біла тінь у сардаку сіренькому…

Зворохобилися айстри приосіннім сонцелетом, проминальною порою падолистом деручким. Бозна-звідки ждати ранку. Може, зазимок раптовий, може, дощ, а, може, вітер, стій — немов на чолопку. Кружеляє понад ними вечір, крила розкриливши, впав на горлицю із неба стонасторчений коршак. Скоро ходором заходить…