Знову друзів додому веду

Знову друзів додому веду — напівщирі, напівнезнайомі. Повсідались на житній соломі, на трипільському сонці в саду. Потім пісню сумну заведу, як пітьмою укриє крайнеба. Як судилося нам, так і треба — упізнай у собі галайду. А насунуться спогади — хвощ…

Вже вечір тіні склав у стоси

Вже вечір тіні склав у стоси, за обрій котиться курай, і дальні пахнуть сінокоси, і дальній пахне рідний край. Ще пахне сонцем біла стежка, медами пахне сон лугів, і пахне юністю мережка червоно-чорних поликів. Кімната пахне ще духами твоїми. Але…

Ту келію, котра над морем

Ту келію, котра над морем (гуде басове жалюзі), ми, смертній віддані жазі, очима нетерпляче борем. А за вікном — крізь чадний гуд, крізь пугача ощадні крики — твій шанталавий, без’язикий твій недорікуватий люд. Пустеля. Спогади. І дух морських лагун і…

Ждання — витратне. Ти — пунктир смертей

Ждання — витратне. Ти — пунктир смертей душі живої. Спекайся чекання і глянь відважно в померк існування, котре на нас ані зведе очей. Чого ж ти варт без рятівних подоб, живих конань, що в піжмурки з тобою воліють гратись? Прихистись…

Так ми відходимо, як тіні

Так ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси, в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси. Не розвиднялось, і не дніло, а в першу пору половінь завирувало, задудніло, як грім волання і велінь. Оце післав Господь наслання! Вогненним подихом…

Ще трохи краще край Господніх брам

Ще трохи краще край Господніх брам людська душа себе відчути може. Я спекався тебе, моя тривоже. Немає світу. Я існую сам. Довкола — вистигла земна товща. Я — магма магми, голос болю болю. Що ж ти надбав, свою шукавши долю,…

Нарешті — ось ви, присмерки душі

Нарешті — ось ви, присмерки душі, що вигасили гамір тогосвітній і безгоміння — геть туге, мов бич, обклало простір. Вибринь через силу, надпоривом і надвигом — пробийсь. Чи обережно з темряви густої скрадися вгору, сну не наполохавши одвертого, як біль….

Світу — півдня і півночі

Світу — півдня і півночі. І — половина життя. Час опочити, пророче: більше нема вороття в пекло? Пророче, намарне: світу — півночі й півдня. Сяєво світить полярне близнам очей — навмання.

Так хороше і моторошно так

Так хороше і моторошно так: шаріє повечір’я, мов підпалок. І звідти голосіння в кілька сталок обволікає тугою байрак. Тонкі, високі, сині голоси дивочними подобами світають. Глухонімі безгубо промовляють, що може здатися на всечаси. Покірні вітру, нахлюпи щедрот з убогого жебрацького…

За мною Київ тягнеться у снах

За мною Київ тягнеться у снах: зелена глиця і темнава червінь достиглих черешень. Не зрадьте, нерви: попереду — твій крах, твій крах, твій крах. Лежить дорога — в вікових снігах, і простори — горбаті і безкраї подвигнуть розпач. О, мій…

І все то — за дарунок сили

І все то — за дарунок сили за себекраєм: на, візьми, аби дороги доль гуділи всіма серцями і грудьми. Це я, це духи стоголосі, мої брати найменші (я негідний брат їм). Мабуть, досі зваблива шурхотить змія під скелею, на спечнім…

І що кигиче в мертвій цій пустелі?

І що кигиче в мертвій цій пустелі? Киги-киги — мов чайка з-над Дніпра. 0 семигори горя, цвинтар велій, 1 я тут згину, як прийде пора? Киги-киги — за ким ти тужиш, пташко? Киги-киги — й тобі своя біда? Потерпимо іще…

Хоч покоти м’ячем по цій дорозі

Хоч покоти м’ячем по цій дорозі — надсадний погляд скинеш за собою — і ніяк зачепитися на ній: там радощі, вже й пам’яті не варті, там горе в борозні леміш лишило і ніяк утекти її, проклятої, ні збутися, ні спекатися…

Пощо мені життя

Пощо мені життя суремного тривога, як більше опертя не виблагати в Бога? Пощо твої труди, усі тяжкі маруди, коли в усі сліди ступає тінь Іуди? Ошукана чота за пагорби зникає, і доли посідає маркітна марнота.

Сни складено у стоси

Сни складено у стоси, неначе кістяки, на відстані руки — ридання безголосе. Світ вишито хрестом, гудуть хрущі травневі, зла, що довліють дневі, являються обом. Між нами стільки тьми, обснованої ночі, аж обірвали очі, аж посвітились ми.