Задосить. Приостань. І жди кінця. Великий світ замкнувся над тобою. Прощайся — з молодечою жагою і втраченого не шукай лиця. Задосить. Приостань. Упився гроз? Від правіків на всевіки упився? Муаром хмар смертельно позначився, зісклілу душу видубив мороз. Тепер — задосить….

Крізь шиби, тьмаві і заплакані, два голоси, мов дві лозини, стенаються, од вітру злякані — чи матері чи України? Дві голови — за снива темінню сестри і матері — схилились щось гомонять. А вікна червінню поповечір’я — окропились. Сестра і…

Біда так тяжко пише мною. Так тяжко пише мною біль. В безодні — ти. А погорою — веселий бенкет божевіль. Опроти всесвіту, опроти небес, і місяця, й зірок лежиш ти, сповнений скорботи, і стежиш долі дивен крок. Та, потайна, вона…

Що ти мрієш, страднику нещасний? Що ти мрієш — сонцем світовим? Грім гримить — громохкий і напасний, землетрус, і блискавиця, й дим. Камера твоя — в чотири мури простору. Віконце. І ланці. І обличчя — сіре од зажури, бо зійшлись…

Облітають пісні, облітають жалі, облітають бажання. Дума — свічка воскова — у мене горить в головах. Відступися, троюдо, намарні — круг серця блукання. Наростає, мов безум, страпатий і звомплений жах. О заціпся, невчасний! По нас уже прогримотіло, все, що буде,…

І душу облягло знесилля — всім замірам наперекір. Повір же — хоч у божевілля, бодай у чорта, а — повір. У вічко зирить бузувір — чи не скорився ще знесиллю? Оце, душе, і все весілля у цьому льосі, потаймир. Ти…

Поранок був схожий на вишню досвітню — так кругло чорніла запечена кров цих сполохів довгих, чекань многолітніх, котрі гострожало вражали покров тутешнього пекла, тамтешнього раю. Як понічна вишня, тужавіє світ. Ти знаєш — не знаєш, коли накликаю, коли забуваю, бо…

Пожухле листя опадає з віт, голосить голий стовбур схриплокронний. Це — похорон життя. Безоборонний і безоглядний розпач. Древній міт, що стратив чари. Пітьма наросла напростопадним муром — мов тумани даремних змагань, поривів, омани твоїх безкрилих злетів — без числа. Розвіявся…

Заблизько другий, що мені в рідню дарований од Бога! Трохи б далі! — хай вирував би у своєму шалі розбризкуючи довкруги бридню своїх несамовитих перегуків, своїх проклять, як камені, тяжких. Від нього — гріх. Але й до нього — гріх….

Пройди крізь сто дверей, устяж прочинених, здолай стонадцять моторошних бід, крізь сотні мурів, перетинок, стін, крізь кремінь гір, крізь хащу непролазну лісів дрімучих, крізь стонадцять кіл, вогнем пойнятих, ніби дресирований плямистий ягуар, а все ж долання останніх меж — не…

Срібліє березневий ліс. Понад березами сороки мережать схриплим криком роки, а голубінь така глибока, а я в таку притугу вріс, що вже несила відітхнути, ні спекатись тяжкої скрути ні виблагати на покуту — ростуть, як трави, чорні пута виблискує на…