Уламки вір. Уламки сподівань. Так захаращують безмежну душу, що, мабуть, вже не віднайтись самому. Тороси вір. Тороси сподівань. Міжгалактичні вибухи сердець провисли над тобою, наче зблиски опуклих спалахів сонцевороту чи полиски космічних катастроф. Це гайта-вйо і вішта-вйо весільне раптово пригадалось…

Був дощ. Була пора смеркань. І зворохобилися душі, і роздуми лягли в папуші, мов листя ув осінній скруші. Ці дні, немов зотлілі груші на мокрій гілці існувань. Був дощ. Була пора смеркань. Гриміли у порожній ринві добірні краплі, ніби сливи,…

0 земле втрачена, явися — бодай у зболеному сні! 1 лазурово простелися, і душу порятуй мені. І поверни у дні забуті, росою згадок окропи, віддай усеблагій покуті і тихо вимов: лихо, спи. Сонця хлюпочуться в озерах, спадають гуси до води….

Ніч осідала і влягалась падолом. А я горою брався до світів. Минуле в грудях гупало ковадлом, ще захід сонця з-за плечей бринів, ще білі руки сновигали з теміні, ще зболені ламалися уста. Уже мені! Уже мені! Уже мені! Скипілись разом…

І то була мені досада! Пливла розгониста, туга сліпучо-біла автострада. Неначе линва циркова, що над усесвіту проваллям свої виборює права! І ні початку, ні кінця тій гілці простору, що родить тугі оранжові сонця. А в небі — де хоч в…

Не поспішай. Хай осінь і не жде, клечаючи діброву походою, хай горне листя полум’я руде, мов лис крадеться жухлою травою. Підгусклий, не колотиться твій став, а виспокоївсь, висклів — ні зрухнеться. Хай любої мережаний рукав уже довкола шиї не пов’ється….

Весняний вечір. Молоді тумани. Неон проспектів. Туга ліхтарів. — Я так тебе любила, мій коханий. — Прости мене — я так тебе любив. І срібляться озерами долини шовковий шепт пригашених калюж. — Мені ти все життя, немов дружина. — Мені…