Лиш спомини лишилися од мене і шерехи обжурених листів і дещиця трудів моїх і днів і скрики тягучких осінніх кленів. Ти кроками ворушиш мій неспокій, хрустить досада, мов сухий пісок, обстукав душу торопкий твій крок, що ліг на вірші, подуми…

Були мої моління всує — Бог не почув і не простив і вже її душа прямує в наднеба синь. І лине спів і благість янгольська висока її спроваджує у путь. На ній почиє Боже око і хори бронзою гудуть, і…

І пам’яті розмиті береги і ти вертаєш в себе — надовкола нічого не впізнати: дивний просвіт тягкий, як протяг, ув оздобу сну. (Вона ж і оберега): рідне місто, кохане місто, рідне і чуже. Туге сплетіння залізничних колій, що кубляться в…

Зашепотів весняний сніг, забелькотав, задзюрив, навергав геть забутих снів до дна всю душу збурив. ГІронозисто чалап-талап ясними калюжами на кладці із козою цап побуцькався рогами. З паперу човник на воді біліє між латаття і дочекався я тоді високого багаття. Понад…

У день твого народження дивам дозволено являтись. Отже слухай: в саду я зріжу кращу із троянд на гілочці, де два чи три листочки нагадують про те, що радість стисла. Ти ж може, подивована до краю, розгублено всміхнешся і ледь-ледь примружиш…

Коли життя струміння нешвидке пойме колючі тіні вечорові, і ти збагнеш: чекання полохке ось-ось пойметься ярим гудом крові, коли вільготне озеро чекань враз затріпоче птицями зневіри, прошепочи: пробудуть щирі й щирі ті, розіп’яті на хресті розстань.

Коли ти нишком в мій скрадешся сон і станеш коло мого узголов’я, не жур мене, що більше вже з тобою я не зійдуся разом. Оборон Господніх нам не відати. Прощай, рокований на смерть, по бездоріжжю я вирушив од тебе. Чорна…

Все вужчає благенька смужка літ і білогруді хвилі наповзають на простір сподівання. Почезають шляхи прийдешнього. І білий світ подаленів, як загадковий острів, немов прощальна любої рука. А дні пливуть, немов крижини гострі. І проглядає вічність нешвидка. І всесвіт проглядає неозорий…

На тій сліпучій висоті, де тільки сніг і сніг і сяйво небес осліплих. Там, де небо не попускається на діл, а все живе росте горою і прагне вийти понад край душі, те все, що прагне висі, життя цураючись, умить мені…

Ти загубився в горі — не знайтись у чорноводді змовклого волання, в ропі чекань і самопоминання і гуку, що доносить благовість. Б’є млість. І не сягнути горових зажурених повік: усесвіт плаче, і свічка смерку скапує, неначе бринить сльоза в сузір’ях…

Дніпра жовтозелена грива розкошлана по всіх вітрах і грайвороння сиротливо пірнає, схрипле, по ярах. Цей круглий шурхіт серед поля — мов березневий сирівець. Земля чорніє, наче доля, а край кострубиться, як мрець.

І ніч ночей, і стогін паровозів, котрим грудний мій передує крик. 0 як ти звик, ввігнавши в очі сльози, на рідний навертатися поріг. Грудних бентег — ані передихнути, зажеврів жаль моїх старих батьків. Дай, Боже, сили — віддаль перебути, об…

І ніч ночей, і стогін паровозів, і вороновий стрепіхатий крик. О як я звик, зібгавши в горлі сльози, вас наслухати, наслухати звик. Залізна путь, відьомська путь, катівська, веде туди, де знявши до зорі окляклі руки, б’ють поклони низько тонкоголосі скрушні…

Дерева посліпли од сяйва калюж довкруг капотінь, капотінь, капотіння. Земля — мов Господня гучна благостиня. Постій-но, помрій-но. І очі не мруж. Мов богорожденні — соснові ліси, немов ошелешені, струнчаться в простір. Спросоння скидаються пижмо і жостір, і падолу чути хлипкі…

Так трембітало — синню, садом, тугою, рожевих руж красою колихкою, і голоси здіймались над округою. Був голос і мені — лише новою розлукою, далеким зойком радості, коли нараз крізь крики дроту й шпари заради обереги і ощадності глухих болінь прогонисті…