Ходім, допоки сонце ще за хмару не встигло заховатися, допоки ще з лиць твоїх не збігла тиха злагода моїх сумних цілунків, поки ще гуде бджола над головою в тебе, допоки тихі переплески хвиль доносять моря виглухле гудіння, допоки ще триває…

Ти чуєш голоси? Не спи — кричить усе єство, лише поріг переступи — і ночі торжество. Кавалок місяця, кристал палеозойських зір, провадить нас високий шал вікам наперекір. Лежать у келії мерці, пропахлі небуттям, острішок жаху на лиці — що сталося…

І ось вона, оця глуха душа, вовтузиться, займається, шукає собі глухого закута — протятись світанно-шарим мерехтом, прониже її худе рентгенівське проміння і зобов’яже. Вижди і збагни. Заліг, мов пес, незнаний шарий обрій, острішком лісу визирає з сутіні, разком вогнів полискує…

І два світи постали обіруч, розмежувавши тьмяну душу навпіл. Отож, спинися, вижди і збагни котра з них ближча — та, що ген на белебні барвистим покотьолом сновидінь летить, летить, заноситься в провалля округлим спалахом чи ця, постала ізвомпленими корчами бажань,…

Уже — я рідний паділ розпрокляв! Переселяюсь на нову планету, бо так судилось кожному поету, якого світ собою оминав. Прослалась ніч — розкрита готовальня з рейсфедером і циркулем зірок. Найтяжче зважитись на перший крок, бо тільки перший — то непроминальний….

І не син і не муж і не батько ні брат. Болем очі не мруж. Світ — це твій супостат. І не і шепочи, спантеличений день, як не можеш — кричи, як несила — мовчи, що не крок — то…

Усе, що думалось, минеться, морози, острах і Сибір і цей триклятий бузувір, що скільки гне, то більше гнеться під німбом грат і гнітом вір, а все життя йому здається через дорогу в вічну шир, яка уяві надається, як нехрещеному —…

Тож не дивуй мені. Тож не дивуй-бо, не дивуй мені. Спокійно геть од мене, таке життя нестримне і шалене, лиш я холону в цій самотині і зацвітаю в потойбічні дні, які повернуть суть мою без мене, і заквітує дерево зелене…

0 ти як білий білий спалах мені в опівнічній пітьмі як білий зойк, як білий плач. Все, що душа колись кохала — верни непам’яте настач ті довгі тягучкі долоні рамена — білі, аж п’янкі пітьму народжень і агоній 1 губ…

Білу-білу льолю подимає жар, довгі руки голі з-понад чорних мар. Місячна дорога просто в гострий ліс, журавлів тривога і відьомський свист. Лисою горою ген на чолопку стоїмо обоє, ніби на містку, але вітер, вітер, теміні вода, поле млою крите і…

Свята бо є, свята єси, скорбото, той тихий присмерк гріє білота долонь твоїх, кохана, шанобливих, а сновигання зграбної ходи опоніч звеселяє. Як урочо, як високо німує німота, коли тяжкі мідяні канделябри підсвічують ялинки ліпоту. Спить горілиций син. Край нього навзнак…

Той ранок, мов софіїне крило залопотів, здригнувся сизоперий, тож навстяж душі одчиняй як двері і йди у синь, у жеврінь, у зело. Здригнулись сосни, ніби од роси, мідяним стовбуром тече живиця яра, і повна меду й молока отара поранніх бджіл….

Отак собі й живу, позбулий часоплину, і рідну Україну не кличу не зову. В невільницьких шляхах відмарилось поволі, вже не шумлять тополі у мене в головах. І рідний Київ мій у золото гучливе не вдарить шанобливо і не окрилить мрій,…