Тож не дивуй мені. Тож не дивуй-бо, не дивуй мені. Спокійно геть од мене, таке життя нестримне і шалене, лиш я холону в цій самотині і зацвітаю в потойбічні дні, які повернуть суть мою без мене, і заквітує дерево зелене…

0 ти як білий білий спалах мені в опівнічній пітьмі як білий зойк, як білий плач. Все, що душа колись кохала — верни непам’яте настач ті довгі тягучкі долоні рамена — білі, аж п’янкі пітьму народжень і агоній 1 губ…

Білу-білу льолю подимає жар, довгі руки голі з-понад чорних мар. Місячна дорога просто в гострий ліс, журавлів тривога і відьомський свист. Лисою горою ген на чолопку стоїмо обоє, ніби на містку, але вітер, вітер, теміні вода, поле млою крите і…

Свята бо є, свята єси, скорбото, той тихий присмерк гріє білота долонь твоїх, кохана, шанобливих, а сновигання зграбної ходи опоніч звеселяє. Як урочо, як високо німує німота, коли тяжкі мідяні канделябри підсвічують ялинки ліпоту. Спить горілиций син. Край нього навзнак…

Той ранок, мов софіїне крило залопотів, здригнувся сизоперий, тож навстяж душі одчиняй як двері і йди у синь, у жеврінь, у зело. Здригнулись сосни, ніби од роси, мідяним стовбуром тече живиця яра, і повна меду й молока отара поранніх бджіл….

Отак собі й живу, позбулий часоплину, і рідну Україну не кличу не зову. В невільницьких шляхах відмарилось поволі, вже не шумлять тополі у мене в головах. І рідний Київ мій у золото гучливе не вдарить шанобливо і не окрилить мрій,…

За сном не чув я, що мороз надворі пересівся, і, визволений від погроз, Софіїн град відкрився. Мов крижаний топився мур — вода заструменіла і тупітнява рідних юрм від досвіта будила. Ото веселики гули, джмелі ж які літали, з тобою, люба,…

Сорочка тріпоче — із білого болю-вогню, струмує дорога — од білого-білого болю. У білій як літо, у білій як спека сорочці по білій дорозі вельможно товариш ступав (в якому то часі, у віці котрому, у році?), який він веселий, немов…

Як світлячки, що миготять із ночі трухою сподівань, палких і в смерті, ми світимо обаберегу темінь: сигнали в порожнечу й німоту. 0 як нестерпно хочеться подовжень 1 невигасного самопалання! Але не може скам’яніти спалах, бо не в сльозі прозориться кришталь….

Лежу під сонцем вересня, укрившись незграбним пойменованим бушлатом, і чую: спалахнули сірниками мої одвиклі од пера пучки. Лежу під сонцем вересня. З тополі об загороду дзвонить падолист, мов щур поводить шиєю, недремний, дбайливий друг мій, видершись на вежу, а охра…

Ліг горілиць — і подивляю зорі, а за плечима в мене вся земля. Отак лежу в покірній непокорі, і Бог мені шепоче іздаля: мій гноме, рабе власної гордині, ти макова зернинка в цих світах, явись мені в промінному одінні рукою…

Душа переболіла — ні жалю, ні страху, у Бога на духу прозоре сяє тіло. В терновому вінці — останні рви причали, сказилися начала і звомпились кінці. Між двох твоїх надсад палає свічка жовта, але себе оговтуй — і піде все…

І герметичну виснив я труну, що стала і дорогою і полем, моїм минулим і прийдешнім болем, надійно заступаючи від сну. І снився Кар — зажурений такий, немов отетерілий од докуки, допоки мати заламає руки наш гріх відпустить Бог усеблагий. Я…

Заспокоїлось минуле, кожен вид за вітражами кружеляє день за днями і твоє кохане й чуле заніміло серце геть. Надимається дорога від диявола до бога, вслід ступає всетривога і спинилась біла смерть.