Вернися, прошу, вдруге нагодись, і дай надію — геть імлу ропаву із себе зняти. Бо не стане стерпу себе лишати в пам’яті ганьби. Бо стулиться душа твоя од світла і не дозволить щедро так приймати добірного проміння, як бувало до…

Душа колюча, мов їжак, де не торкнися — жалить лежить нужденний неборак і сам себе печалить. Не сподівайсь нізвідкіля, не надійся нікого говорить горе-немовля: не обберешся злого. А ти все надієшся, ждеш? А ти все вижидаєш. Душа пустилась власних меж,…

Та тьмяна келія моя, де нудно пахло начуванням, старою прілістю, коханням, де жебоніла течія моїх старих передчувань, що Божі образи прибрали в сумні шикуючись хорали довкола різних калабань. Там голе дерево росло у мене за вікном. Тужила по ньому осінь….

Ми порозходились де хто. І ані чутки ані гадки, ані різдвяної колядки, ані купальських грищ. Мето моєї звомпленої долі, ти все так само бовваниш, так само Господа гнівиш, усе питаєш вітра в полі, і наслухаєш душі голі, просториш гомін тиші…

Я з ними був. Летів за ними вслід. Ачи вони за мною — острах ока все ріс як прірва і гулка й глибока, тріщав над нами неба сизий лід. Ковзалися, стеналися довкола бажання, наче тіні полохкі, і слізьми заливались лотоки…

Задивляйся в пітьму, задивляйся в пітьму перед тебе нікого й нічого нема тільки безвість сама — тільки пустка німа, тож піддайся нагайці, їздцеві й ярму. Заклекочуть як орли аорти о не зрадь мене, моя жаго. Йдуть когорти. Але ждеш кого…

У Святошині весна води задзюрчали, грає річка голосна ніби на цимбали. Скоро, скоро стане сніг, запарують ниви, жде — не діждеться моріг сонця, грому, зливи.

Поет — мов дзвін, акумулятор тиші, він гомоном виповнюється плавно, як крапля меду, гук його державний спадає благодатно з-під узвиш. Ширяє лотоками німоти жадання — безголосе й безтелесе, допоки крила випростає меса, щоб випурхнути з теміні в світи. Неначе дзвін…

Вологі зорі дивляться згори, загорнені у морок опівночі, нашіптують про щось уста пророчі довкола стільки злої поторочі, що краще і не тужся, краще вмри. Йдуть за тобою слідом явори, і панський пес, годований, як злидень, і голос довгих пащ, що…

Забудься. Стань. І зачекай мене на самоті в такому велелюдді, де спогади стовбичать, наче судді, і пам’ять чвалом праліта жене. Забудься. Стань. Я надійду. Нехай ми в дві руки хиткі прогорнем тіні, там ти стоїш у білому одінні, рожевлячи собою…

Стовбури сосон — як стогони білі в стрілку пустились — з коріння увись. О безголосі, майтесь на силі крони ж бо з хмарами переплелись, снігом приструнчені — горнуться ввись. О ці розбурхані розпачем крони — тяжко їм, тяжко їм од…

Розцвів тюльпан і душу втішив, брунатний і цупкий пиляк, всі шість пелюсток порозпростав одлегло і розлого так. Розцвів тюльпан — я в нього в гостях, до пригощання він мастак, лилове листя подовгасте, стебло м’язисте — гнеться зчаста на ошелешених вітрах….

Земля — хитлива і плавка — вседорога і всепрощальна — здоліла стати, щоб благальна помічена була рука. Хустина — голуба і синя — між золотих, як степ, пожеж, твоя жалоба тане в тінях — і ти по тінях танеш теж.

Мій навіжений Боже, та ж змилуйся над нами молюся нині й присно, бо западеться світ, де жити стало тісно із щедрими серцями, а понад небесами заказано політ. Як праг я стати скраю — земля не рознялася, а далі подалася за…