Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ДВХЛ (ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ)

Так називалося тоді видавництво, пізніше відоме як видав-
ництво «Дніпро». Чому воно було означене як «державне»
— незрозуміло: адже недержавних тоді не було. Можливо
— як найбільше, найпотужніше. На чолі видавництва стояв Олександр Іларіонович Бандура — дуже помітна постать у тодішньому літературному житті, і письменники перед ним за-побігали, бо від нього багато що залежало в їхніх зусиллях пробивати свою продукцію. Олександр Іларіонович був типо¬вим керівником сталінського вишколу, чи то сталінської доби: авторитарний, жорсткий, ортодоксальний. Незмінно суворий вигляд його, магія владності викликали острах у співробітників. Але, як кажуть у таких випадках, був справедли-

476
ІВАН ДЗЮБА
вий. У всякому разі, жив видавництвом і вміло скеровував цей громіздкий корабель поміж нескінченними підводними й над-водними рифами й скелями тодішньої книговидавничо-літе- ратурної політики. В межах офіційної ортодоксії він намагав¬ся забезпечити видання української класики, впроваджував довготривалі багатотомові серії, підтримував перекладацькі зу-силля. Хоча, коли почалася боротьба за «чистоту української мови», тобто за її вихолощення до казенного стандарту, орієнтованого на «зближення з російською», проводив цю «лінію» суворо. Але водночас не менш суворо вимагав дотри¬мання українського мовного режиму в колективі. Той, кого він ловив на спілкуванні російською мовою в межах видавництва, міг прощатися з роботою. І це — в часи Сталіна, Хрущова, Брежнєва! В часи русифікації. Тепер, у «незалежній Україні», це часто мимоволі пригадується — коли в будь-якій українській культурній установі тільки й чуєш, що російську мову. Отакі бу¬вали сталіністи й партбюрократи… Коли українські видав¬ництва зобов’язали друкувати певний відсоток книжок російською мовою, він усіляко хитрував, намагаючись викона¬ти «план» по можливості за рахунок творів місцевих російських авторів тощо. Але все це було вже пізніше, в часи «брежнєвщини». А поки що — рік 1957-й.
Трохи вже знаючи мене з публікацій, Олександр Іларіонович дав вказівку зарахувати редактором відділу кри¬тики та літературознавства. Як початківцеві, мені доручили переписувати рукопис Анатолія Щербака, тоді інструктора відділу культури ЦК КПУ — хоч і невеликий, але начальник, один із начальників над українською культурою. Кажу: пере¬писувати, бо в «авторському» вигляді його не те що друкува¬ти, читати було неможливо. Я так зрозумів, що всі хотіли якось його спекатися й радо зіпхнули на новачка. Тема «праці» була дуже характерною для радянського літературо¬знавства. Річ у тім, що в 20-ті роки родоначальниками ук¬раїнської пролетарської, чи то радянської, літератури визна-валися «боротьбисти» — Андрій Заливчий, Гнат Михайли¬ченко, які загинули від рук денікінців; поряд з ними й Василь Еллан-Блакитний. їх називали: «перші хоробрі». Так воно й було. Але настали інші часи, «боротьбисти» з рево¬люціонерів соціалістичного спрямування перетворилися на «дрібнобуржуазних контрреволюціонерів», і негоже було, щоб вони залишалися засновниками укррадлітератури. По¬чали викорінювати з підручників та досліджень шкідливу

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
477
«теорію перших хоробрих». Натомість укррадлітературу стали виводити з масової червоної творчості часів рево¬люції та громадянської війни, з віршів, які друкувалися в чер- воноармійських газетах тощо. Мій автор був тут далеко не перший (ця тенденція окреслилася ще в 30-ті роки), але він терпляче зібрав великий матеріал червоної графоманії, який мав конкретизувати отой підхід, розширити генеа¬логічну базу майбутнього «соціалістичного реалізму». Як ре¬дактор я не був ще готовий мати якісь ідеологічні претензії до автора, мені навіть подобалося вишукувати щось осмис¬лене чи просто емоційне в цих малограмотних віршиках, — але в тексті самого дослідника я просто загрузав: дивовижна глевкість, неоковирність, а про логіку годі й говорити. Отож і кажу, що доводилося просто переписувати. Але й це було нелегкою справою, бо спершу треба було зрозуміти, що ав¬тор хотів сказати, а вже потім висловлювати артикульова- ною мовою (власне, з цим я стикався й пізніше в журнальній роботі). Але втішило те, що автор-начальник виявився доб¬рягою, з усім погоджувався, ще й дякував.
Моя редакторська заповзятість не залишилася не¬поміченою, і далі мені довірили працю не когось, а метра ук¬раїнського радянського літературознавства — Миколи Заха¬ровича Шамоти. Про соціалістичний реалізм. Страшнувато було, та я вже взяв розгін на Щербакові й зупинитися не міг. Але ж це був зовсім іншого роду випадок! З погляду суто мов¬ної правильності, стилістичної пристойності викладу текс¬ти Миколи Захаровича були бездоганні. Але я заходився ви¬шукувати в них логічну плутанину або бездоказовість і так захопився, що перша розмова з автором тривала години зо дві, а ми просунулися лише на кілька сторінок Сиділи ж ми в тісній редакторській кімнаті, де було ще четверо чи п’ятеро моїх колег, вони не могли не прислухатися до нашої розмо-ви, і мені було трохи ніяково, а Миколі Захаровичу, певно, й зовсім незатишно. Тому для наступних зустрічей директор люб’язно виділив свій кабінет (не на моє ж прохання!). Я тільки дивуватися можу, як визнаний теоретик, автор багатьох книжок, міг терпіти досить занудливі й безумовно суб’єк¬тивні причіпки «не в меру усердного» редакториська. Більше того: пізніше, ставши директором Інституту літератури ім. Т. Шевченка, Шамота пропонував мені повернутися в Інститут! І зберігав добре ставлення до мене аж до тих часів, коли я остаточно зіпсував свою репутацію.

478
ІВАН ДЗЮБА
Минуло лише кілька місяців роботи в Держлітвидаві, як мене розшукав якимось побитом Володимир Якович П’янов, заступник головного редактора журналу «Вітчизна»,
і запропонував мені перейти на роботу до них — завідува¬чем відділу критики. «Вітчизна» вважалася тоді провідним літературним часописом в Україні. Спокуса велика: саме те, що мені — так я тоді думав — треба. «Живе діло», про яке я мріяв. Робота творча, не треба сидіти по вісім годин щодня над чужою схоластикою, в тісній задушній кімнатці. Змо¬жеш віддатися сповна літературній праці, сам писатимеш, молоді таланти шукатимеш, гуртуватимеш, на високі про¬фесійні критерії орієнтуватимеш. І т. д. Он як! Не промини нагоди!
Так я вирішив, але ж треба було звільнитися з Держліт- видаву, а як говорити про це з самим Бандурою? Не тільки страшнувато, а й соромно: якихось півроку попрацював — і тікає. Але я зважився. Олександр Іларіонович, мабуть, покла¬дав на мене якісь надії, відпускати не хотів, але моє бажання перейти до якоїсь активнішої літературної діяльності було таким непереборним, що він, зрештою, погодився і заяву мою підписав. Сказавши на прощання: «Що ж, риба шукає де глибше, а людина — де краще». Сказав ніби й без докору, як відому житейську мудрість, наче з нею й погоджуючись, але мене ці напутні слова досить-таки вразили: я ж бо вважав, що не шукаю, де краще ( в егоїстичному сенсі), а шукаю, де ко¬рисніше (в сенсі суспільному). От так!
Але перш ніж піти з видавництва, я виконав одне важ¬ливе доручення Олександра Іларіоновича Бандури, яким міг би гордитися, хоч справу ту й не довели до кінця, але не з моєї вини. Річ у тім, що директор задумав видати багатото- мове видання праць Олександра Івановича Білецького. Цей «живий класик» літературознавчої науки, виявилося, вже й на схилі віку не мав якихось окремих видань своїх текстів. Незліченні його передмови до десятків книжок, статті, ре¬цензії, блискучі відгуки на чужі дисертації, не кажучи про давні капітальні праці, — все це ніхто не подумав зібрати докупи, а сам Олександр Іванович не мав коли про те подба¬ти, закиданий нескінченними замовленнями та й думаючи весь час про нове й нове. І ось Бандура вирішив зробити цю добру справу. Оскільки це стосувалося відділу критики та літературознавства, то мені випало обговорювати з Олек¬сандром Івановичем Білецьким проспект майбутнього ви¬

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
479
дання. Я приходив до нього на квартиру, ми сідали й почина¬ли укладати список праць для кожного з трьох (так планува¬лося спершу) томів. І тут я намучився! Річ у тім, що Олек¬сандр Іванович виявився надзвичайно надумливою, наче не¬впевненою в собі людиною. До кожної своєї публікації ста¬вився вкрай критично, боячись, чи вона його не скомпроме¬тує. Те не годиться, те не варте уваги, те застаріло… А мій го¬лос не мав для нього авторитету. Зрештою проспект усе-та¬ки уклали. Але реалізувати видання не вдалося: щось зміни¬лося у літературній політиці, справу відклали до кращих часів. І тільки в 1965 році, вже після смерті Олександра Іва¬новича, новий директор Держлітвидаву Роман Мусійович Чумак добився видання праць Олександра Івановича Білець- кого — вже не в трьох, а в п’яти томах.
Під час наших розмов Олександр Іванович знайомив мене зі своєю величезною бібліотекою. А потім несподівано для мене запропонував мені стати його особистим секрета¬рем. Мовляв, зразу будуть вирішені всі мої житейські пробле¬ми: житиму в нього, дістану київську прописку (це тоді було найважливіше, і пізніше мені випало багато клопоту з цією майже безнадійною справою). Але я був людиною вкрай лег¬коважною, про завтрашній день не думав, а головне — не ро¬зумів, яку школу я міг би пройти в Олександра Івановича. Можливо, міг би стати справжнім ученим. Але академічна наука мене не приваблювала, я рвався в бій. Багато що й зга¬дувати сором з прикладів моєї неврозумливості. Скажімо, за¬карпатець Василь Микитась темою дисертації обирає пи¬сання закарпатського релігійного полеміста кінця 17 сто¬ліття Михайла Андрелли. Я дивуюся й аж жалію Микитася: оце треба молодій людині присвятити життя якомусь забу¬тому третьорядному письменникові далекого минулого, ко¬ли є стільки важливіших тем! І навіть виступ на вченій раді Олександра Івановича, який похвалив Микитася за вибір цієї теми, не збив мене з моєї зарозумілості. Багато ще часу мало минути, багато ще треба було вчитися й багато чого на¬вчатися, щоб хоч трохи дістати той смак до всякого літера¬турного факту, хоч трохи наблизитися до того розуміння, що для літературознавця немає першорядного, другоряд¬ного і третьорядного, — якими перейняті праці Буслаєва, Веселовського, Білецького, щоб визнати просту правду афо¬ризму Бертольда Брехта: «Небо з самих лиш зірок першої ве¬личини — ще не небо». А втім, мова не про те. Мова про те,

480
ІВАН ДЗЮБА
що до академічної науки душа в мене не лежала, тому від спо-кусливої пропозиції Олександра Івановича Білецького я ухилився. А на запрошення до «Вітчизни» радо відгукнувся.
(Поки не забув, ще один штришок до образу Олександ¬ра Івановича. Якось року 1955-го він виступив на універси¬тетській конференції, в конференц-залі на бульварі Шевчен¬ка, 14, з доповіддю про національну форму й соціалістичний зміст радянської культури (чи то навпаки: соціалістичний зміст і національну форму, не пам’ятаю). І почав з того, що не залишив каменя на камені від цієї обов’язкової для кожної радянської людини теорії. Слухачі сиділи приголомшені. Ко¬жен, мабуть, пояснював собі це тим, що Олександр Іванович трохи перебрав коньячку (про те, що він цього благородно¬го нектару не уникає, знали всі). Але виявилося, що це був ли¬ше перший акт інтелектуальної п’єси. У другому акті Олек¬сандр Іванович так само блискуче спростував те, що говорив у першому, а в третьому поставив переможну крапку в ка¬ноні про соціалістичний зміст і національну форму. Що це було? Найлегше сказати: безпринципність. Та ні. Швидше він хотів дати своїм слухачам відчуття складності й суперечли¬вості проблеми, можливості різних підходів, а собі самому дозволив порозкошувати у вільній думці хоч у такий химер¬ний спосіб. Тісно було йому серед стереотипів доби!).

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.