Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

«ВІТЧИЗНА»

Отже, мене запрошено до «Вітчизни». Головний редак-
тор — Олексій Іванович Полторацький, відомий літе-
ратурний критик. Оскільки я цікавився футуризмом,
то знав його, колишнього футуриста, статті 20-х років; про
пізнішу його еволюцію довідався вже згодом, а через десяток
літ уже самому довелося самвидавівськими методами захи-
щатится від його специфічної «памфлетної» діяльності. Але
тоді він справив на мене якнайкраще враження: інтелігентні
манери, добірна мова, імпозантний. Недарма про нього го-
ворили, що він дворянського роду. В його кабінеті, коли він
мене приймав, був гість з Ленінграда — Ієремія Якович Ай-
зеншток, його я знав як рафінованого дослідника ук-
раїнської літератури XIX ст., зокрема, автора книжки «Як
працював Шевченко» (виданої, здається, в 20-ті роки); він
брав участь у нашій розмові, «заохочував» мене до нової ро-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
481
боти; пізніше надсилав мені з Ленінграда дещо зі своїх книж¬кових скарбів — певно, дублікати, але речі рідкісні.
Під началом Полторацького працювати довелося не¬довго — не пригадую вже, чому він пішов з «Вітчизни», а но¬вим «головним» став Василь Павлович Козаченко. І Полто- рацький, і Козаченко не дуже втручалися в роботу відділу критики — може тому, що спершу він якогось виразного об¬личчя не мав. Конфлікти почалися пізніше.
Тут треба сказати, що стан поточної літературної кри¬тики був тоді в Україні просто жалюгідний. Небагатьох про¬фесіоналів зі старших поколінь (незаперечним майстром серед них був Леонід Миколайович Новиченко) на все не ви¬стачало; до того ж вони були здебільше надто обережні або й офіціозні, гострі кути оминали, тодішніх спілчанських тузів зачіпати не наважувалися, а молоді — майбутні «шістде¬сятники» (хоч я й не люблю цього слова) ще тільки входили в літературне життя. Тож журнальна критика, статті й ре¬цензії були переважно справою рук людей малокваліфікова- них (хоч і дипломованих!) або й глухих до слова, без¬помічних у вислові. Багато які матеріали доводилося просто переписувати, причому треба було, як я вже казав, спершу розплутати авторову словесну закруть і накруть, розгадати, до якої тьмяної думки він намагався наблизитися, а вже потім спробувати ту гіпотетичну «мисль» висловити зв’яз¬ною мовою. То була дуже марудна праця, і марнування доро¬гоцінного часу я переживав боляче. Але не поспішав розча¬ровуватися: мені здавалося, що якийсь результат усе-таки є.
Головним же для мене було: залучити нових людей, створити якесь «вітчизнянське» авторське ядро. І воно по¬ступово формувалося: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Віктор Іванисенко, Олексій Ставицький; почали з’являтися й цікаві дописувачі з-поза Києва. Я дуже радів, що вдалося за¬лучити до співпраці старого галицького «зубра» Михайла Рудницького, людину великої ерудиції, доброго смаку й не¬залежного думання. А з полтавської глибинки озвався раніше невідомий мені Юрій Полетика — старий чоловік, який півжиття «просидів» у таборах; також показав себе рідкісним ерудитом і блискучим стилістом (не можу собі простити, що коли він помер, я за редакційною суєтою не додумався зібрати про нього всі можливі відомості або по-просити родичів зберегти його архіви, — так його сліди й за-губилися). Були й дуже активні читачі, які переймалися

482
ІВАН ДЗЮБЛ
своєю патріотичною місією. Так, з Вінниці став нам писати на мовні теми Никандр Настюк — відставний майор Ра¬дянської Армії. Теж дивовижний чоловік! Кадровий офіцер, усе життя прослужив десь у Росії, але пам’ять його зберегла величезні багатства української мови. І от тепер він, сівши на пенсію, заходився перечитувати українських радянських письменників і ловити їх на мовних похибках або лексичній бідності. Звісно, це не всім подобалося, а оскільки в його претензіях був і неминучий елемент суб’єктивізму, то через деякий час Інститут мовознавства запротестував: якийсь ди¬летант нав’язує українській літературі подільський діалект! Я заперечив: чому ж тоді науковці Інституту мовознавства не аналізують мови творів українських письменників, а тепер так стривожились? На деякий час регулярні публікації Ни- кандра Настюка вдалося продовжувати, але це вже був ніби попереджувальний сигнал…
Загалом же Володимир Якович П’янов як заступник го-ловного редактора мої зусилля підтримував, Василь Павло¬вич як головний редактор не суперечив: усім подобалося певне пожвавлення відділу критики. І перший серйозний конфлікт виник несподівано, мав позаредакційне поход¬ження і набув гострого політичного забарвлення. Як завжди, завинила українська мова. Молода дослідниця-мовознавець Матвієнко подала до редакції статтю про становище ук¬раїнської мови, про зневажливе ставлення до неї русифіко¬ваного обивательства. Це була невеличка крихта правди про цю болючу й замовчувану проблему. Статтю всі в редакції підтримали, сподобалася вона й Василеві Павловичу Коза¬ченку, який, хоч би що про нього казали, справи української мови брав близько до серця; він навіть гордився тим, що «Вітчизна» виступить із таким матеріалом. Але всевидячий ЦК виявився на висоті. Не знати, як там про цю статтю довідалися. Але перехопили її і вчинили такий «рознос» го¬ловному редакторові, що той ходив сам не свій. Я вперше ба¬чив такого переляканого й стражденного письменника. Певно, не бути б уже Василеві Павловичу головним редакто¬ром, але він знайшов вихід: мужньо переклав вину на свого заступника — Володимира П’янова. Якби не ця історія, у ме¬не залишилися б добрі спогади про Козаченкове редактор¬ство: все-таки він прагнув зробити журнал «свіжішим», радів цікавим матеріалам. Втім, невдовзі він таки пішов, а прий-шов Давид Демидович Копиця — про цей період далі.

( ІПИ’ЛДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
483
Хочу ‘іуг згадати ще один дивний епізод, пов’язаний з М.н млем Павловичем Козаченком. Як і більшість письмен¬ними, нін недолюблював успішніших і щедріше хвалених з- іі’ »між своїх колег. Подав Євген Прохорович Кирилюк, відо¬мий іі іорик української літератури, величезну статтю про Ми \.ціла Огіанасовича Стельмаха. Трохи й несподіваний, мо- -м інтерес, але я зрадів такому авторитетному автору. Про- •п 11 .їм дуже вже апологетична стаття. Але мусив змиритися: •ік.ідемік пише про класика, має право… Василь Павлович і і .ц ію до друку підписав, але супроводив саркастичною реплікою: «Так уже Стельмах обдаровує український народ під щедрот своїх!..» А через деякий час дає мені почитати…
• І І.н к >раму нової української літератури» Івана Кошелівця! Я и їді ще не знав (лише «здогадувався»), який то ворог — Іван К< жіелівець: це була перша «діаспорна» книжка, яку я тримав у і >уках. Звчайно ж, дав її почитати друзям — і Євгенові Свер- стюку, й Іванові Драчеві, і Юрію Щербаку, мабуть, і ще деко¬му. Вичитане в ній багато в чому перегукувалося з нашими ще несміливими думками, а де в чому давало й нові уявлення. Потім наші хлопці її й перефотографовували… Так Василь І Ілвлович Козаченко став одним із перших в Україні розпов¬сюджувачів підривної літератури. А причина проста — в тій книжці, зокрема, дуже ущипливо коментовано Стельмахову с сі ітиментальну патетику і сказано, що краще вже простіший I стилістично бідніший, але ближчий до реального життя Ва¬силь Козаченко. До речі, тоді ще Василь Павлович не був та¬ким войовничим функціонером, як пізніше, коли очолив Спілку письменників.
Що ж до Володимира Яковича П’янова, то я завдячую йому не лише приходом до «Вітчизни»; до певної міри він иплинув і на мою «самоукраїнізацію» — зрештою, знаю, що і іс тільки на мою (це вже пізніше ми, молодші, пішли «далі», і дехто вже втратив справедливу оцінку). Характерно, що тоді як в Інституті літератури ніхто, навіть виразно українськи означений Сергій Плачинда, не намагався мене «українізу¬вати», П’янов усе щось «підкидав» до жарин мого національ-
i к >го самоусвідомлення. Якийсь час Володимир Якович пря¬мі »-таки опікувався мною: познайомив з Павлом Григорови¬чем Тичиною і наполіг, щоб той як депутат Верховної Ряди УІ’СР клопотався про мою прописку в Києві (о, яка то довга
ii марудна була справа — дістати дозвіл на проживання в столиці України!); коли в мене відновився туберкульозний

484
ІВАН ДЗЮБА
процес, шукав знайомих лікарів, а то приніс мені якісь дивні повстяні черевики, щоб у мене не мерзли ноги.
Не виключено, що П’яновим як людиною не зовсім орди-нарною і з українською національною орієнтацією цікавили¬ся «компетентні органи» й шукали контактів з ним (а з ким не шукали?!). В усякому разі, я став свідком одного загадкового епізоду. Якось, року 59-го, ще на початку моєї роботи у «Вітчизні», зі мною побажав зустрітися «сам» Леонід (не то Пе¬трович, не то Григорович, не пам’ятаю) Каллаш — начальник ідеологічного відділу КҐБ (власне, відділу, який координував боротьбу з українським буржуазним націоналізмом); він був активним відвідувачем письменницької книгарні «Сяйво» і знав у обличчя (мабуть, не тільки в обличчя) всіх письмен¬ників. Відмовитися не було як, і я пішов на зустріч — у готелі «Москва» (це, певно, їхній фірмовий стиль — гра у державно важливу конспірацію). У номері, до якого мене було запроше¬но, двоє підлеглих Каллаша розпочали зі мною якісь безпред¬метні розмови про те та се, вичікуючи «самого». Він же, прий¬шовши, вирішив, що підготовчий етап уже пройдено, і присту¬пив до діла: мовляв, їхня установа має постачати об’єктивну інформацію до ЦК про життя суспільства, і вони дуже зацікав¬лені в тому, щоб мати таку об’єктивну, чесну й кваліфіковану інформацію й про справи літературні: від цього залежатиме дієвість партійних постанов. Тут уже розмова почала набирати небезпечного спрямування, і я стримано, але твердо сказав, що такі функції в мої плани не входять. Не знати чому, але такого повороту Каллаш наче не чекав — не стримавши свого роздра¬тування, різко вийшов (його недоброзичливе ставлення я відчув пізніше). Мабуть, конфуз був для нього тим прикріший, що сталося це на очах у підлеглих. Вони ж зніяковіли, попро¬сили пробачення, і ми розійшлися мирно. Але про цю приди- бенцію я згадую ось чому. Через деякий час (може, через рік) мені трапилося піти на квартиру до Володимира Яковича П’янова: він був хворий, а треба було підписати матеріали до друку. Я задзвонив у двері, він відчинив, і в кімнаті я побачив… тих самих двох поважних чоловіків з команди Каллаша, з яки¬ми мав честь спілкуватися в готелі «Москва». Гості сиділи за сто¬лом з напоями і наїдками. Теж конфуз… Пізніше Володимир Якович пояснював: довелося прийняти, не випадає їх злости¬ти, треба бути в добрих стосунках. Звичайно, в мене ніколи не було і немає сумніву, що Володимир Якович не порушував лікарського принципу: «Не зашкодь»…

< ІІОГЛДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
485
Кілька років «Вітчизна» була для мене не тільки місцем І к >б< >ти ( чи й «самореалізації») , а й домівкою. Тобто, не ма¬тч п квартири, жив у приміщенні редакції, з доброї згоди і < >л< жмих редакторів і незмінного відповідального секрета- I »і і к-дакції Дмитра Григоровича Гринька. Мушу сказати, що
11.1 той час це був найкращий варіант для мене. Кінчається робочий день, колеги розходяться, і весь другий поверх флігелька у дворі СПУ, який займала редакція «Вітчизни» (чотири кімнати!) перетворювався на мою квартиру. Спав
11.1 дивані, мав радіоприймача і програвача з набором і їла ї’івок класичної музики (вечорами навіть дівчата зазира¬ні і послухати — була така мотивація), мав велосипеда, на и кому у вихідні міг загнатися на добру сотню кілометрів. ()дного разу так перевтомився, що, вертаючись, на якусь мить зімлів на мосту Патона. Іншим разом мене десь на І Іолтавському шосе обігнав на авто Павло Архипович За- гребельний, коли я перев’язував розбите коліно; потім він кі іив: цей старий парубок уже не ожениться, йому не до то¬го, в нього велосипед…
Павло Архипович завідував відділом прози. Працювати і ним було саме задоволення. Рукописи — романи, повісті, оповідання — йшли нескінченним потоком, українська ра¬дянська проза підносилася вгору і вгору, попри те, що не ли¬ше комп’ютерів ще не завелося, а й друкарська машинка з ук¬раїнським шрифтом була рідкістю, — але Павло Архипович якось устигав оцінити кожен новий шедевр з одного-двох поглядів, дотепно й ущипливо коментував і непомильно ви¬хоплював з сірого потоку щось більш-менш путнє. Неса¬мохіть розважав редакцію то бризками своєї ерудиції, то якимись «хохмами». Ось деякі з тих, що запам’яталися.
Павло Архипович любив по-дружньому пародіювати або імітувати друзів і знайомих, індивідуальність і мову яких юнко вловлював. Скажімо, один час працював у нас завідува- 1 іем відділу нарису й публіцистики Юрій Сергійович Скрип- і іиченко, за фахом, здається, читець-декламатор, людина ми¬ла, інтелігентна, вищою мірою артистична і трохи манірна чи, радше, делікатно-грайлива. Любив Юрій Сергійович роз¬повідати різні «красиві» історії, а слухачем доводилося бути переважно мені, бо я був прив’язаний до редакції як до домівки і приречений на товариство. Павло Архипович за- /1 юбки імітував артистичні імпровізації нашого колеги з його р< >:ічулено-добірною мовою: «І от уявіть собі, Іване Михайло-

486
ІВАН ДЗЮБА
вичу, прибуваю я в це місто — підкреслюю: я в цьому місті вперше, — приходжу до готелю, відчиняю двері свого номера
— і — о Боже! — переді мною стоїть божественна, буквально божественна дівчина, і не зовсім одягнена. Я аж зніяковів: «Звідки ж ви дізналися, квітко незнайома, що я житиму саме в цьому номері?» А вона, уявіть собі, сміється. Тоді я: «Ви про¬бачте, зачекайте хвилину, я відчиню валізку й перевдягнусь у піжаму — я люблю комфорт».
Літературним редактором (чи то редактором мови) був у нас Іван Юхимович Сенченко. Живий класик української літератури — хоч, сказати б, класик неофіційний, бо не раз гнаний і ущемлюваний, — але тим більше шанований. Він приходив до редакції не часто, брав машинописні тексти до¬дому і через деякий час повертав. Незмінно приносив не ли¬ше відредаговані тексти, а й тон лагідності, доброзичливості, спокою. Був принциповим запереченням образу типового радянського редактора, для якого головне — побільше вик¬реслити, побільше «понамальовувати» — на доказ своєї уважності й старанності. Іван Юхимович у мову авторів май¬же не втручався, вважаючи те справою їхнього стилю; ви¬правляв тільки очевидні похибки. В цей час уже з’явилися його «Солом’янські оповідання», що засвідчили нову якість його письма і здатність української прози відтворювати світ робітництва як світ багатоманітних людських відносин, а не перманентних трудових звершень уявних «гегемонів», як то¬го вимагали приписи офіційних інспекторів соцреалізму.
Відділом поезії завідував Микола Гірник, людина щира й запальна. У творчості — органічний «традиційник», але зі спокійним ставленням до молодих «новаторів», які щойно почали витикатися. Сам був напівопальний — довго не мог¬ли простити йому циклу сатиричних віршів «Короїди». Але ставився до того спокійно, без ознак збентеження. Любив оповідати різні житейські історії, особливо про своє село, родичів, — коли повертався з відвідин батьківщини.
Не зовсім зрозумілим залишився для мене Анатолій Ме- фодійович Хорунжий, який один час завідував відділом нари¬су й публіцистики, а коли Павло Архипович Загребельний пішов у «Літературну Україну» — заступив його у відділі про¬зи. У редакційних стосунках був прямодушний і відвертий, інколи до дратівливості, в оцінках творчості колег-прозаїків (у тому числі й «високопоставлених») — кислувато- прискіпливий (інколи здавалося — заздрісний), але на

• ІІОГЛДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
487
офіційному, публічному рівні тримався суто ж офіційної пінії. Нерідко брав участь у спілчанських проробках «моло¬дих бунтарів», хоч у кулуарних розмовах можна було почути під 11 ього й інші думки. До мене ставився приязно, навіть за¬прошував до своєї дачі в Ірпені, — але з трибун «засуджував».
11,і каво, що років через десять з лишком, коли влітку 1973-го відбувався КҐБістський суд наді мною, Анатолій Мефодійо- иич був єдиним письменником, допущеним (чи запроше- і шм) на цей «відкритий» процес (здається, він тоді був голо-
ііі іим редактором «Літературної України»). Більше того, він уиесь час записував почуте, хоч іншим це було заборонено. Коли я вийшов з тюрми, Анатолій Мефодійович шукав іусгрічі зі мною, виглядав трохи ніби винуватим і все пропо- ііував мені приїхати до нього в Ірпінь і подивитися його за- писи з процесу — він, мовляв, мусить зберегти їх для історії, бо вони, мовляв, показують фальш звинувачень і фарсовий характер політичних процесів. На жаль, я так і не вибрався до нього в гості, а коли він помер, сім’я його виїхала до СІЛА. Чи збереглися його записи — не знаю. (А цікаво було б їх сьо¬годні прочитати. Що помітив і відзначив радянський пись¬менник на цьому процесі, де фактично ніхто не свідчив про¬ти мене, зате багато свідків давали сприятливі для мене пока¬зання? Був навіть курйоз: молодий тоді письменник Данило Кулиняк на питання, хто йому дав прочитати «Інтер-націоналізм чи русифікацію?», відповів: «Павло Григорович Тичина» (Тичина був уже покійний), — а потім з власної волі пригадав епізод, коли він приходив порадитися до мене, чи варто створювати підпільну організацію, а я відрадив. Багато хто думав, що мене виправдають… Мені ж прикро було бачи¬ти на суді тих, кого викликали свідками тільки за те, що в них було знайдено мою працю, — я почувався винним перед ни- ми. Особливо перед чудовою поетесою Візмою Белшевіцею, яку «запросили» аж з Риги — в неї знайшли початок латисько¬го перекладу «Інтернаціоналізму чи русифікації?» А втім, це я забігаю наперед…)
Я далекий від підозр щодо Анатолія Мефодійовича. І Іросто, на мою думку, він розривався між своїм природним єством (правдолюбство, почуття справедливості, ук- раїнськість) — і своєю функцією літературного службіста (до чого додавалася певна закомплексованість амбітного, але не аж надто успішного автора). І ще дивно: дружина йо¬го була єврейка, ніхто йому ніколи того в якийсь ґандж не

488
ІВАН ДЗЮБА
ставив, але йому здавалося, що всі тільки про той його «гріх» і думають, і все оборонявся: мовляв, хто-хто, а євреї здатні зрозуміти українців і перейти на українську мову, а от «каца¬пи» — ніколи…
Після Василя Павловича Козаченка головним редакто¬ром став Давид Демидович Копиця. Він був добре відомою в літературних колах людиною — відомою не так творчістю (вона в цих випадках небагато важила, його ж загалом не- рясна літературознавча праця була вже в минулому), як керівною діяльністю — зав. відділом культури ЦК КПУ, ди¬ректор кіностудії ім. Довженка. Мужчина міцної красивої статури, з лев’ячою гривою сивого волосся, впевнений, роз¬важливий і наче доброзичливий, він викликав симпатію і довіру. Сергій Параджанов, який був із Копицею далеко не в ідилічних стосунках, одначе захоплено говорив про нього: «ренессансный человек». Втім, треба застерегтися: Параджа¬нов був великий естет, і його оцінки нерідко залежали від імпозантності людини. А ось Павло Архипович Загребель- ний, навпаки, не любив Копицю й глузував з його лінивства, яке прибирало позу великої поважності. Копиця теж не лю¬бив Загребельного: якось люди інтуїтивно відчувають, хто як до них ставиться, навіть коли не було ні конфліктів, ні слів, — і здебільше платять тим самим.
До «Вітчизни» Давид Демидович потрапив уже на схилі своєї кар’єри, скрізь побувавши й усе побачивши, — «втом¬лений лев». Це було для нього немовби почесне заслання. То¬му роботою він не переймався і нам не заважав: ідеальна си¬туація. Більше того, на відміну від попередніх «головних», які вичитували матеріали в машинописі перед здаванням до на¬бору, Давид Демидович читав уже верстку, та не першу, а дру¬гу, остаточну, та й то здебільше не встигав, а графік тиснув, друкарня вимагала, — і Давидові Демидовичу доводилося підписувати нечитане. Ми цінували таку довіру й потроху зловживали нею. Отож почали виникати такі «нештатні» си¬туації: викликають Давида Демидовича до ЦК на «килимок» за якусь публікацію (переважно по відділу критики), а він її тільки тепер прочитав, коли скандал учинився. Василь Пав-лович Козаченко чесно признався б, що не читав, редакція підвела, шукали б винного. А Давидові Демидовичу гордість не дозволяла зізнатися у втраті службової чи й політичної пильності, і він починав обстоювати «сумнівну» публікацію, яку, може, й відхилив би, вчасно прочитавши. Так мимоволі й

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
489
став Давид Демидович Копиця мало не адвокатом зловоро¬жих «шістдесятників», що й було негайно використано про¬ти нього тодішнім керівництвом Спілки, обуреним серією критичних статей про стовпів укрсоцреалізму. (Дивним чи¬ном у цій кампанії взяв участь і недавній «вітчизнянець», а тепер головний редактор «Літературної України» Павло Ар¬хипович Загребельний — не думаю, що з нелюбові до Ко¬пиці, бо ж ішлося, зрештою, не про Копицю; може, треба бу¬ло рятувати своє становище головреда «ЛУ», яке теж було під загрозою після його ризикованих новаторських експери¬ментів; у всякому разі, велика стаття Загребельного «Три краплі смутку» дуже вчасно з’явилася на шпальтах «Літера- іурки» і довершила розгром відділу критики «Вітчизни»), А тут ще в редакції з’явився (на посаді зав. відділом нарису й публіцистики) Євген Сверстюк , який уже мав досить певну репутацію й турботливий догляд відповідних органів. А тут моя участь у львівському вояжі Драча й Вінграновського… Тож на Давида Демидовича добряче тиснули, щоб він про¬явив принциповий партійний підхід і оздоровив редакцію провідного органу Спілки радянських письменників Ук¬раїни. Він довго ухилявся, бо симпатизував нам. Але зреш¬тою здався й запропонував нам подати заяви про звільнен¬ня. Зрозуміло, що це його не врятувало. Направили Давида Демидовича з якоюсь делегацією до Казахстану, на якийсь ювілей — представляти Спілку письменників та журнал «Вітчизна». Повертається наш Давид Демидович задоволе¬ний: представляти — люба йому річ. А тут дають йому поста¬нову Президії СПУ: він уже не редактор! Смішно, але в такий спосіб через кілька років відправили на пенсію Микиту Сергійовича Хрущова. В цьому випадку все ясно: спробуй та¬кого висадити з крісла. Треба виманити від «пульта». А у ви- і іадку з редактором журналу — хто і чого боявся? Соромно було в очі дивитися?
Цей коротенький спомин про «Вітчизну» кінця 50-х — по¬чатку 60-х років минулого (!) століття не може обійтися ще без кількох імен. Це наші славні коректорки Оля Василенко і Світлана Лисенко, які так ушнипливо вичитували тексти, що жодна граматична помилка не мала шансів проскочити на сторінки журналу (за політичні помилки вони не відповідали).
І ще — Лідія Степанівна, незмінна друкарка редакції, та¬кий же її ветеран, як і відповідальний секретар Дмитро Гри¬горович Гринько. Була феноменальною друкаркою, строчи-

490
ІВАН ДЗЮБА
ла як з кулемета, часто доправляючи мовні помилки авторів, а при цьому ще й устигала розповісти і новини, і літературні плітки. Була свого роду архівом неофіційної літінформації: знала, як Андрій Головко вбив свою дружину; що говорив про Корнійчука Довженко; як Бажан відступився від свого друга Яновського; як Сенченко у поважному віці закохався в Олену Станіславівну Компан і одружився з нею, розлучив¬шись із довголітньою жінкою; в яких стосунках був Олексій Полторацький з відомими органами; за що посадовили Со- сюрину Марію і як вона, повернувшись із в’язниці, вигнала з хати нову «хазяйку», і т. д. Але головне — мала вона власні пе- редруки позацензурного Сосюри: повного «Махна», «Мазе¬пу» і химерну поему про колег-літераторів, у якій були про-низливо виписані портрети розстріляних письменників. Чи не від Сосюри пішло Лавріненкове означення: «Розстріляне відродження»? У всякому разі, цю поему можна вважати пер¬шим провіщенням майбутнього «шістдесятницького» руху…
Колектив у нас був дружний, журнал був нам дорогий. Жартома повторювали Бажанове:
Вітчизні віддати не вигризки душ,
А всю повноцінність життя або смерті.
Не аж так, звичайно, але працювали сумлінно, са¬мовіддано.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.