Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ІНТЕРМЕДІЯ: ДЕЩО З НОТАТНИКІВ «ЧАСІВ «ВІТЧИЗНИ»

В польській «Політиці» прочитав дуже цікаву стат-
тю: Tadeusz Daniszewski — «Kult jednostki i medzy-
narodowy ruch robotniczy». Ha 5 Конгресі
Комінтерну (1924 p.) Сталін грозився «потрощити кості»
опортуністам. На що польський комуніст Kostrzewa відповів:
небезпечними є не ті люди, яким можна ламати кості з таких
причин, як нам, — а ті, які костей взагалі не мають («Polityka»,
2. 08. 1961). Мудра думка, якої так ніколи й не зрозуміли ра-
дянські начальники комунізму…
«Моральний кодекс будівника комунізму» поповнився новим принципом: «Не проходите мимо!» Гасло це лізе в очі й вуха зі всіх газет та радіо- й телепередач. Так кличуть до

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
491
громадянської активності. Не проходьте повз окремі не¬доліки, які все ще подекуди трапляються в роботі комуналь- і іих служб та низових керівників. А якби хтось здумав дотри¬муватися цих літературно-газетних закликів, то так нікуди й і іе дійшов би, а на третій день потрапив би до відділку міліції або в психлікарню. То чи не краще закликати не до цього, а до того, щоб людина йшла своєю дорогою і не встромляла носа в чужі справи, а натомість щоб кожен на своєму місці робив що слід і як слід? Тоді, до речі, не було б і потреби «не проходити мимо».
«Коріолан» Шекспіра: римський консул на базарі в одязі покори — так само, як ритуал вибору гетьмана чи ко¬шового в українських козаків (обкидання болотом, тощо).
Комплекс Коріолана — пор. Ніцше…
Вступна частина «Коріолана» — міркування про бідність і багатство: тут Шекспір прямо марксист! А у нас ду¬мають, що соціальні антагонізми вигадав Маркс!
[Проспер] Меріме мав намір писати роман про Богдана Хмельницького…
…1754 рік — праця [Уїльяма] Хоггарта «Аналіз краси». Йо¬го мрія — за допомогою мистецтва виправити і врятувати людство. Через сто років ту ж саму ідею розвинув інший англієць — Раскін. А ще через кілька десятиліть Достоєвський: «Краса врятує світ», — і цю фразу до нестерпності заялозили в наші часи. Така сумна деградація великої ідеї чи великої надії…
Михайль Семенко:
Тікати звідси!
Тікати з Києва!
До живих людей бігти…
Що мені за діло до Києва та родичів,
Коли про Семенка мусять марсіяне знать?
Це — вірш 1914 року. Була надія. Тимчасом марсіяни ще не знають, а кияни вже не знають…
…(Про К). Нині, за умов тотального пристосуванства, чесність опинилася в «зоні ризику». Але, з другого боку, вона стала… немовби особистим капіталом, прибутковою доро¬

492
ІВАН ДЗЮБА
гоцінністю, як рідкісний, але потрібний метал — незалежно від бажання самої тієї людини. На чесність є негласний по¬пит!.. Для нього чесність була просто елементарною функцією душі, а виявляється, що чесність, за умов цього суспільства, — особливий талант, рідкісний і так само обтяж¬ливий, як і — о Боже! — в певний момент і за певної кон’юнк¬тури — прибутковий! Трапляються ситуації, коли чесність дає високу ренту!
… (Ще про №). Незрозуміло, чому і як, але в усіх складало¬ся перебільшене уявлення (на його думку, але, можливо, так і насправді було) про його знання і його компетенцію (а може
— про можливості і здібності?). Хоч він нічого не робив для того, щоб створити таке уявлення, і не мав цього на меті. Мо¬же, просто ті, хто мали з ним до діла, інтуїтивно вловлювали його природний розум, причому це був розум особливого складу — так би мовити, не розум у закінченій данності, а ро¬зум у потенції, не розум в осягненні, а розум в осяганні; ро¬зум, сила якого не в сіюмоментній силі думки, а в здатності розвиватися до чимраз сильнішої й сильнішої думки, не в звершенні, а в звершанні, не в закінченості, а в становленні,
— тобто в тому «самонавчанні», постійному «самонастрою- ванні», в якому кібернетика бачить шлях прогресу мислячих кібернетичних систем до дедалі більших здатностей. Хто йо¬го знав — знав, що, може, в цей момент, у цьому гуртові лю¬дей, є розумніші за нього, які більше знають і глибше мислять,
— але саме він зможе зрозуміти і знати найбільше. Він найбільше зможе, хоча, певно, хтось інший більше має. А че¬рез деякий час і матиме більше він. І ще більше зможе. Це особливий склад розуму і особливий талант розуму — в цій його здатності, більше — потребі постійно себе розбудовува¬ти, постійно себе пересилювати, постійно себе превозмога- ти — тут секрет його будучності. Колись його студентський друг Л. у роздратуванні й у хвилину заздрості сказав: «Ти звичйнісінька людина, тільки чомусь робиш над собою якісь зусилля». N. ці слова вразили (але не прикро, а якось «м’яко», ніби своєю справедливістю), і він їх запам’ятав. Але ні він, ні його судія не розуміли, як багато тут правди і яка ця правда не та, що вони думали, а якась інша. Так, він постійно «робив над собою зусилля», але це було не зовнішнє силкування, стиму¬льоване зовнішньою метою, зовні нав’язане розумові, а внутрішнє, із внутрішньої потреби, «самосилкування» душі,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
493
саморух. І не «чомусь», як зневажливо-скептично кинув Л, а з великої внутрішньої духовної, розумової «туги», «мучення», прагнення до більших осягнень. Отже, в цьому «силкуванні» не було нічого гідного зневаги, як-от претензія над свої сили, що, мабуть, мав на увазі Л. і чого соромився сам 14., — а це, на¬впаки, був вияв дорогоцінної, благодатної і рідкісної людсь¬кої якості — вродженої потреби в постійному саморозвит¬кові, в постійному самоперевищенні.
А втім, я відійшов убік від теми. Я хотів сказати, що N. жив під постійним і глибоким враженням (це можна назва¬ти страхом, але це не той страх, який лякає, а той, який бен¬тежить, не страх істоти, а бентега совісті), що його вважають розумнішим і більше знаючим, ніж він є насправді. І ширше: вважають його кращим, ніж він є насправді. Про це, до речі, він сам багато і настирливо говорить у своїх записках, до яких я ще звернуся. Може, все пояснюється його надзвичай¬ною самокритичністю, його «самосарказмом»…
…Злива літературних фраз про «моральний максималізм» на тлі обивательщини і фарисейства. Прогресія фраз обганяє життя. Якщо, скажімо, сьогодні говорять про «високий куль- іурний рівень», «високу свідомість» радянських людей, то зав¬тра доведеться говорити, що вони ще вищі стали… Пропаган¬дистські загальники, націлені на штучне масове екзальтування, мають свою потребу нагнітання, логіку нагнітання. І — у своєму розгоні — не оглядаються на реальність життя.
…В юнацькі роки (шкільні, студентські) свідомість кра¬ялася між тим, що думав і бачив сам, і тим, що писалося в га¬зетах, кричалося по радіо й у віщо, здавалося, вірив увесь світ… «прогресивний світ». Тяжко було повірити собі: як так, увесь світ думає он що, а я… Не може ж бути, щоб усі помиля¬лися (про Сталіна, політичні судові процеси в «країнах на¬родної демократії», наші суспільні потворства тощо). Може, я сам якийсь виродень? Аж пізніше виявилося, що не тільки весь світ так не думав, як нам уроювала пропаганда, а й на¬вколо мене не всі так думали. Багато хто думав так, як і я, але гадав, що він один тільки, і мучився цим…
…Ті, хто нарікає на «разврат» (мовляв, сучасної молоді), — а це здебільше поважні матрони, — нерідко самі в молодості його таки засмакували. Це форма самовиправдання: світ та¬

494
ІВАН ДЗЮБА
кий (ще гірший за мене)… Так само, як і ті, хто скрізь і всюди бачить егоїзм, хижацтво, низькі спонуки… Всі такі, мовляв, тільки вдають… Ницість скрізь бачить ницість, щоб виправ¬дати себе у власних очах.
…Боявся свят — ці дні були для нього найсумнішими. Бо спадала буденність, і ждалося чогось надзвичайного, а його не було. В душі немовби очищався ідеал і болів своєю нездійсненністю… 7 листопада 1952 року. Стою на балконі актового залу інституту. В коридорі танці, веселощі… А тут — я сам… Холодний вітер… Тріпочуть прапори… Думка: невже це все… і є те, за що… Натанцюються, а потім ще розійдуться компаніями — випити, потовктися… Де ж ідеали юності? Ве¬лика туга… Чи ти просто хотів звернути на себе увагу? Всі танцюють, а ти стоїш на вітрі й гордо сумуєш? Гра в роман¬тичну самотність? Але ж — біль… Справжній…
Не любив ходити в компанії, бо підсвідомо боявся своєї соромливості й загальмованості, недотепності, боявся роз¬чарувати (бо від нього всі чогось особливого ждали)…
Самозахист душі — як вона поволі навчається відключа¬тися від неприємного, забувати його… Як навчається не нада¬вати великого значення тому неприємному, чого не уникну¬ти… Але потім воно все одно повертається — в пам’яті, в снах. Особливо — якщо ти сам прогрішився або перед кимось ви¬нен…
…Раніше думав, що сирітство відчувають малі, а не старі. А виявляється — навпаки. Малі, молоді ще не цілком це ро¬зуміють (за винятком, звичайно, покинутих дітей), живуть надією, спрямовані вперед. А стара людина відчуває себе по¬кинутою назавжди…
Перші роки в Києві дуже тужив за Донеччиною. Вико-ристовував кожну можливість поїхати або полетіти. Якщо їхав поїздом, то годинами стояв у тамбурі й дивився на мель¬кання краєвидів, переживаючи цю насичену видіннями відстань, а вже як уранці починали виринати з досвітнього туману терикони й копри, то переймався радісним хвилю¬ванням і якоюсь гордістю за нібито причетність до шах¬тарського краю. Старався ще побути день-два в Сталіно (по

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
495
старій пам’яті можна було переночувати в гуртожитку інсти¬туту або ж знайомий сторож пускав на ніч в якийсь кабінет на диван), увечері погуляти по 1-й лінії (вулиці Артема), зустріти Томку-іспанку або інших знайомих дівчат. А вже потім їхав додому.
«Дім» був у прагненні додому, в переживанні його доро¬гою. А приїхавши, відчував неприкаяність, самоту, розчару¬вання — через якусь невідповідність моїм великим сподіван¬ням. Так було спочатку, коли я шукав себе і не знаходив.
Знав наперед, як буде, що говоритиметься. І тоді це зда-валося рутинністю, втомлювало й часом дратувало. А пізніше те ж саме звичне постало зовсім по-іншому — як не- преложність життя і хвилююча людськість. І поспішав додо¬му, щоб знову й знову пережити те ж саме. З’явилося почуття ширшої рідні (не тільки близьких, а й далеких родичів), так що брат Віктор, якому я пропонував відвідати тих або тих, якось іронічно зауважив, що я став сентиментальний: йдеть¬ся до старості? (Правда, це було вже пізніше). (Пор. мотив рідні героя у Томаса Вулфа).
…Три стадії розуміння-нерозуміння бабусі (Наталії Кузьмінішни, про яку я розповідав у першій частині «Спо¬гадів…»). У шкільні, «піонерські» роки — поблажливий жаль: мовляв, прожила життя і тільки в городі копалася; не знає навіть, у яку добу живе (епізод, коли я — чи Віктор? — читав у якійсь книжці про те, що студенти подерли портрет Мико¬ли Другого, а вона злякалася: «Замовч… І нікому не говори… бо матимеш…»). Потім прийшло розчулення і захоплення її «життям у праці», її розчиненням у цьому природному по¬буті, її самозреченою добротою. А потім — уже спокійніше ставлення, вдячність їй і співчуття її душевній самоті серед доброти рідні…
…Готель для шоферів у Ново-Московську. Якась особли¬ва, небуденна атмосфера, ритм життя: рух, швидкість, розвільнення, відпочинок, дух довіри і взаєморозуміння… Одна ніч, півночі — і знову, далі…
…Трудовий люд і світ «артизму». Яку Буніна: справжність першого й несправжність другого…
… 7. живе страхом. Бо надто побутове самоусвідомлен¬ня. Немає відчуття причетності до великого світового, при-

496
ІВАН ДЗЮБА
родного, космічного життя. До того, чого ніхто не забере, що невід’ємне. Тільки відчуття його дає внутрішній спокій. Тому й смішні всі їхні погрози…
…Вибір між коханням і Україною — широко, філософсь¬ки і пристрасно-особисто — пор. у Томаса Вулфа («Додому нема вороття»),
…Зміни, що сталися протягом життя всього лиш одного покоління народу, не могли не вщепити глибокого відчуття відносності всього в житті, а разом — і морального реля¬тивізму. Навіть суто технічний прогрес із цього погляду — аб- солютизуючи швидкоплинність, нетривалість здобутків, — не¬се й щось глибоко розкладове («дестабілізуюче» діє на самопо¬чуття й самоорієнтацію в світі, на свідомість чи й підсвідомість). Чи не тому «народ» уже нічому не дивується, найнеймовірніші речі сприймає спокійно? І — з’явилася якась моральна та звичаєва терпимість, не тільки до нового, а й до поганого — і нового, і старого. Сьогодні старші люди спокійно миряться з тим, з чим не мирилися 20,30,40 років тому — з по¬гляду не лише старосвітської, а й «охоронної» свідомості вза-галі. Ця «охоронна» свідомість уже притупилася…
…Колись життя народилося в Океані. Потім його стало там забагато, — і воно вихлюпнулося на сушу, створивши нових істот, пристосованих до нових умов. Кількісне нагро¬мадження зумовило якісну зміну. Може, коли й на Землі ста¬не нестерпно тісно, життя вийде в Космос — і породить нові істоти, пристосовані до космічних умов? Чи людина перене¬се в космос звичні умови — за допомогою технічних за¬собів?
Відійшовши від фатальності природного добору, забез-печуючи право і слабкої особистості на існування, абсолю-тизувавши цінність людського життя, людство виломилося із закону природи, створило собі свій великий закон. Чи людство утвердить свій закон? Чи не виявиться трагічним це дерзання?
Ми говоримо, що вихід людини в космос знаменує злам у житті людства. А хіба відкриття Нового Світу свого часу не було рівнозначним зламом?
Джордано Бруно вмер мученицькою смертю за істину. І не він один. Таких пам’ятає історія, їм вдячне людство. Та чи не

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
497
більше було мученицьких смертей (і притому добровільних)
— за облуду, передсуд, марновірство, забобон, з релігійного чи іншого якогось фанатизму, старовірства, бузувірства… Були й самоспалення — не тільки одиничні, а й колективні. Чи дали вони — більшість із них — хоч щось людському духові, крім скверни? Історія їх не пам’ятає (або пам’ятає саме як бу¬зувірства), людство не хоче знати. Виходить, промовляє в майбутнє не самий факт мученицької смерті, а (принаймні коли вона добровільна, не неминуча) — за що? В ім’я якої спра¬ви, ідеї? Але знов-таки: чи остаточними є нинішні критерії? Чи так уже чітко відмежовані віра й бузувірство? І чи сама страш¬на людська мука не є актом переоцінки цінностей ? І чи не має викликати щось більше, ніж інтелектуальний осуд?
Або таке. Велика Французька революція стратила бага¬тьох безневинних людей, у тому числі й філософів, учених, письменників, які є гордістю нації; репресувала й уніфікува¬ла цілі етноси. Як і деякі інші революції. Здавалося б: великий злочин перед людством. Тим часом у героях історії фігуру¬ють не так страчені, як ті, хто їх страчував, — революціоне¬ри, якобінці. Франція урочисто відзначає роковини своєї ре¬волюції. І навряд чи колись якобінці ввійдуть в історію тільки як злочинці, бандити. А от фашисти, гітлерівці будуть злочинцями для всякої доби. Може, тому, що вони програли? Але ж і якобінці, зрештою, програли. І Паризька комуна не перемогла. Може, злочини в ім’я «доброї» ідеї прощаються, а в ім’я «поганої» — ні? А як виміряти й порівняти зло насиль¬ства в ім’я «доброї» ідеї — і поганої?
По радіо: «Шапки прочь, когда поют дрозды, — Скром¬ные избранники России». Требование принудительного на¬ционального трепетания. Чомусь це «шапки прочь» нагадує мені один випадок з дитинства, коли під час окупації на шевченківському вечорі в Палаці культури Оленівських Кар’єрів співали «Заповіт», а публіка на Донбасі не була щодо цього освічена й не знала, що треба вставати й знімати шап¬ки, незважаючи на люту холоднечу, — то поміж рядами хо¬див німець і нагаєм збивав шапки з потилиць. Сталася бійка, але деякі патріоти були в захваті: ось як німець прищеплює нам повагу до нашого ж!
…Якийсь естрадний обормот вивискував: «Не расста¬нусь с комсомолом, буду вечно молодым». Нарешті ідео¬

498
ІВАН ДЗЮБА
логічні алхіміки знайшли секрет вічної молодості. Але на¬вряд чи поділяться: місця зайняли для себе.
«…Письма Стендаля мне нравятся. Я читаю их с самого начала, с того письма, в котором он — семнадцатилетний — пишет своей четырнадцатилетней сестре. Столь глубокая серьёзность и духовная сила меня поразили. Теперь у нас всех наступает зрелость значительно позднее, чем она при¬ходила столетие назад. В чём причина этого?» (3 листа Рози Люксембург Костянтину Цеткіну, 10.11. 19Ю. Див.: «Письма Розы Люксембург» // «Вопросы литературы», № 9, с. 190).
В. Гюго: «Я знемагаю під тягарем того, що хочу сказати».
…З одного боку — саркастичні вислови великих людей про зловтіху обивателя, який смакує справжні чи вигадані вади великих і неодмінно хоче низвести їх до свого ницого рівня. (Ось, приміром, Пушкін: «Толпа (…) в подлости своей радуется унижению высокого, слабостям могущего. При от¬крытии всякой мерзости она в восхищении. Он мал, как мы, он мерзок, как мы! Врёте, подлецы, он мал и мерзок — не так, как вы, — иначе». Або Бєлінський: «Для низких натур нет ни¬чего приятнее, как мстить за своё ничтожество, бросая гря¬зью своих воззрений в святое и великое»), 3 другого ж боку
— висловлювання (на зразок Брехтових) про «справжні» мотиви великих. Перше — істина. Друге — істина. Де ж істи¬на? Вона охоплює обидві істини — напівістини.
У «Гамлеті Щигровського повіту» мотив настирливої сповіді незацікавленому співбесідникові — пародійно він озвався в «Печенігові» Чехова. Ще: на похороні дружини ге¬рой дивиться на іншу дівчину (це підкреслено в телефільмі),
— пор. у Григора Тютюнника («Сліпий дощ на спілі яблука»).
«Романтизм…Реалізм… Крилатий реалізм… Обскуран¬тизм…»
«Ми всім цим давно переболіли», — єдина відповідь середньої руки укркласиків на «вихватки» молодих.
Кажуть, що великі зрештою приходять до простоти: Ма- яковський, Пастернак, Шостакович… Але перш ніж дійти простоти, вони вичерпали складність…
…Коли читаєш нашу критику, часто згадуєш ті сен¬саційні оголошення та повідомлення в газетах, що як про

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
499
надзвичайну подію сповіщають про елементарне дотриман¬ня людських норм: скажімо, хтось знайшов чужого гаманця й повернув його господареві. Тріумф комуністичної моралі! Так і в літературній критиці: «У письменника Н. гарна мова!»
…Дехто гордий з того, що, бач, «возвеличує» та «оспівує» «простих трудівників», воздає їм хвалу… Навіть коли й не го¬ворити про те, чи можуть Долинюк та Байда уособлювати всіх «простих трудівників», — навіть і тоді постає питання: а чи дуже потрібне тим «простим трудівникам» ваше «возве¬личення» та «оспівування»? Може, важливіше було б для них щось інше робити? І може, більше користі для них прино¬сять не ті, хто «возвеличує», а ті, хто бореться за людські умо¬ви для праці?
Монополісти «краси людської»…
…Похвалятися правдою — це вже наруга над правдою. Григорій Тютюнник дужчий за М. Стельмаха та О. Гончара тим, що говорить правду просто, сам про те ніби й не дбаю¬чи. А Стельмах та Гончар стають у позу правдолюбців і чека¬ють всенародної вдячності за кожну дрібку правди…
…Коли в жертву умовності приноситься правда, — це вже не умовність, а фальш… Підгонка людської поведінки, людських і слів, і обставин буття — під систему авторської символіки… Умовність і символіка мають бути самодо¬статніми, а не запобігливими перед натуральністю…
…Або натуральність, або умовність. Рятувати немічну умовність крихтами натуральності — все одно, якби в аква¬рель хтось вклеїв пучечок справжньої трави або вліпив груд¬ку справжньої землі — точніше, якби через неохайність, не¬догляд на акварельний пейзаж налипла глина з роботи на пленері… Втім, Меріен Мур свій творчий принцип форму¬лює так: «Уявні сади з реальними жабами». Але це вже інше: свідома гра на різних естетичних вимірах…
..Дуже цікава брошура Михайла Рудницького «Творчі будні Івана Франка»… Франко про «оригінальничання» мо¬лодих поетів (с. 14-15), про психоаналіз та характеристику героя (с. 18).

500
ІВАН ДЗЮБА
Л. Новиченкові, який знаходить у І. Драча «несмак»: ве¬ликі поети ніколи не боялися несмаку. (Р. S.: А таки Новичен- ко почасти мав рацію, і це я невдовзі побачив…).
Леонід Іваненко (кібернетик): «Ліна вбила українську по¬езію (після її книжки, мовляв, нічого іншого вже не існує)… Ук¬раїнські поети повинні отруїти її, як Сальєрі Моцарта». (Він же: чому у нас засекречують у технологіях те, що на Заході бу¬ло десять років тому, — «Ступінь відставання — теж секрет»),
…В романі Леоніда Первомайського «Дикий мед» редак¬тор газети втлумачує журналістці, яка дарма наполягала на своїй думці: «Ви знаєте, який у нас тираж? У Сиктивкарі не зрозуміють… І в Змієві не зрозуміють… А в Гур’єві, ви думаєте, зрозуміють?» Можна відчути, скільки болю за цим сарказ¬мом: який нерівний бій доводилося вести українським пись¬менникам з редакторами й цензорами!
«Гетьман думав глибоку думу, схиливши голову, і його думки вилітали соловейками, сідали на дубові та співали. По¬бачивши козаків, він грізно кинув очима, і з його погляду знявся орел та й полинув під небо, розпанахавши крилами кришталеву стелю». Це — І. Нечуй-Левицький: «Запорожці». Ще коли були такі метафори!..
…У «Запорожцях» — оскарження сучасного минулим. Як у Шевченка…
Франко:
«Маю серця гіпотеку чисту».
«Отрута є але вивчена наука,
Отрута є нестравлена їда».
Леонардо да Вінчі: «Покажіть мені тільки одне вухо, і я вам намалюю всю людину».
Мечислав Яструн: «Для Рільке поезія була синтезою всіх мистецтв» (Mieczysław Jastrun. Misterium orficke, wstęp do przekładu «Sonetow do Orfeusza». // Tworczośc, №11, 1960).
К. Бальмонт у книзі «Поэзия как волшебство» дає тлума¬чення звуків мови з погляду їхнього психологічного значен¬ня. Якщо вся мова — диво, то кожен звук — ельф. Але цього святобливого ставлення до мови ніколи не зрозуміють ті де¬націоналізовані «прагматики», що керуються примітивним рефлексом: «Какая разница!»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
501
«Древний китаец говорит: «Отзвуки слова, однажды ска- :іанного, дрожа, звучат через всё пространство вечности» (с. 34).
Майї «…понимали не только красный цвет, цвет страс¬ти, но их боги, как боги Египетские, возлюбили цвет все¬объемлющей мудрости, голубой» (с. 30).
Американський економіст Вене Паккард у своїй книзі «Творці покидьків» розкриває різні махінації підприємців, спрямовані на обман споживачів. Це, зокрема, тактика за¬планованої застарілості; продукування виробів, позначених «датою смерті» (щоб підтримувати попит). В арсеналі за¬собів обману — навмисна, показна «ускладненість», що доз¬воляє підвищувати ціни. «Я нарахував 35 кнопок і шкал на га¬зовій плиті Хотпойнт… Деякі з цих шкал ні до чого не були приєднані під кришкою. Вони були фіктивні» (див.: А. Лич- ман. «Бизнес или преступление?»//«Правда Украины», 19 июля, 1961).
Чи не так буває і в літературі, особливо в поезії?
До речі, задовго до Венса Паккарда цю думку висунув… Генрі Форд: «Моя мета — простота. Майже все, що ми вироб¬ляємо, набагато складніше ніж треба» (Г. Форд. «Моя жизнь, мои достижения». Изд-во «Время», 1924, с. 29). Про не¬успішного конструктора казали: «Він недостатньо розум¬ний, щоб робити прості речі».
Дональд Мендел у книжці «О летающих тарелках» ци¬тує і тлумачить працю єзуїта Франца Райнцера «Meteorolo¬gia Philosophico-Politica» (Аугсбург, 1709 — «Філософсько- політична метеорологія»): «Головна ідея цєї філософії, оче¬видно, полягає в тому, що коли хтось програє битву, то інший її виграє. Звідси випливає, що коли на небі з’яв¬ляється якесь знамення, його треба витлумачити як погану прикмету для твоїх ворогів і добру для тебе самого; при цьо¬му слід завжди стежити за тим, як розвиватимуться події, і здобувати з цього користь. Таким чином, у метеорологічно¬му сенсі Райнцер проповідує доктрину, висловлену прислів’ям: «Поганий той вітер, який ні для кого не попут¬ний» (с. 129).
«Все заперечувати або в усе вірити однаково зручно, бо й те, і те звільняє від необхідності думати» (Пуанкаре. «Гипо¬теза и наука», с. 1).

502
ІВАН ДЗЮБА
…Що вражає у Стефаниковій мові? Це мова про світ. Так, діється щось дуже конкретне у дуже конкретному місці і з ду¬же конкретною людиною, — але це діється у світі і зі світом, це діється у вічності. «Я сидів серед піль…»; «І як вийшла на го¬ру і зобачила стовпи високих гір і ясні ріки…»; «Місяць на небі розгортається, парубоча пісня мостить собі мости до звізд…»; «У воздухах плавають ліси та й села серед них…»
І ось що. Стефаниковою мовою говорить душа всього сущого: «Горобчик до Бога ридав…» І це в нього не поетичне, а селянське. Бо саме селянинові властиво було урівнювати в правах усе навколишнє і сприймати його як живе, стражден¬не і з ним сполучене святістю життя. Тому корова і її госпо¬диня Романиха «обидві боролися зі смертю», а в «Синій кни¬жечці» ліс до селянина «словами говорить», за ним «заплака¬ла хата», а він «обтер вікна, аби за мнов не плакали». Оце се¬лянське і оте космічне зливаються в народному, національ¬ному характері. Таке переживання світу є в поезії Миколи Вінграновського… Твориться світова містерія життя. У про¬сторі й часі. «Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр». Це вже Вінграновський…
У 60-ті роки я робив дуже успішні походи по букіністич¬них книгарнях. Це була благодатна пора для київського кни¬голюба: букіністичний відділ у письменницькій книгарні «Сяйво», букіністична книгарня на тодішній вулиці Леніна. У «Сяйві» можна було придбати щось рідкісне з україніки, але за немалі гроші, та й треба було пильнувати — не прогавити, бо «мисливців» було багато. Зате в книгарні по вулиці Леніна я чого тільки не знаходив у завалах старовини — і буквально за копійки діставав такі книжки, яких тепер удень з вогнем не знайдеш. Річ у тім, що завідував там букіністикою якийсь відставний кагебіст — їх, як людей надійних, ставили саме на цю відповідальну ділянку. І в нього був тверезий, політич¬но правильний підхід: чим книжка старіша, ветхіша, тим нижчу ціну він ставив: 50 копійок, 40, навіть 20 і 15! Скільки в мене назбиралося книжок з такими цінами на штампах славної книгарні! Який я був вдячний тому безхитрісному відставному кагебістові!
А згадав я про це ось чому. Гортаю свої старі зошити і натрапляю на запис: «Піфагор про Єгипет». Виписки: Піфа- горові спостереження над побутом, наукою і культурою єгиптян. І пригадав: у тій книгарні я придбав досить грубень¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
503
ку книжку, видану в Санкт-Петербурзі чи не на початку XIX ст.
— російський переклад нібито праці Піфагора про свою по¬дорож до Єгипту. Вона мене зацікавила і здивувала: для мене Піфагор був автором улюбленої учнями теореми, героєм відомих школярських хохм, власне, математиком, — а в об¬разі філософа й мандрівника я його не уявляв. Тож із цікавістю прочитав інтригуючі сторінки з «раціоналістич¬ною», як ми тепер сказали б, і досить дошкульною критикою єгипетської цивілізації (хоч і з визнанням її досягнень), зро¬бив, за своїм звичаєм, якісь виписки, а самою книжкою — ра-ритет! — вирішив похвалитися перед Андрієм Олександро¬вичем Білецьким як знавцем давньої Греції. Андрій Олексан¬дрович такій знахідці порадів — справді рідкісна річ, — але пояснив, що це псевдо-Піфагор: у давні часи, а потім і в часи Просвітництва, популярними були підробки під знамени¬тих філософів античності. Я вже не забирав книжки в Андрія Олександровича, вважаючи, що вона йому може бути ко¬риснішою, ніж мені. А тут подаю кілька своїх виписок з неї — на доказ того, що думки Піфагора, чи псевдо-Піфагора, мог¬ли б стосуватися не лише давніх єгиптян і звучати як мета¬фори із ширшим значенням.
«…Он (єгипетський народ) месит грязь своими руками, а тесто ногами» (с. 145). «Чем толще оливковые дерева, гово¬рят они, тем менее дают масла» (с. 146). «Суеверие пагубнее для искусств всякой грубости. (…) Оно обязывает резчиков не изображать ничего другого, кроме чудовищ, которых нет и в самой натуре. Все сии изображения частию людей, час- тию животных не могут произвесть у нас великих артистов; и однако ж трудно превзойти наших в сём искусстве» (с. 152
— це, виходить, говорив Піфагору якийсь єгипетський диси¬дент). Може, й це: «Ах, как ограничить власть, поставившую себя выше всего и присвоившую себе право освящать всё, что себе ни дозволяет?» (с. 308 — чим не французький просвітитель XVIII століття!).
Більшість «інтелектуальних» дискусій, не кажучи про ідеологічні сперечання, спрямовані не на встановлення істини, а на утвердження власного погляду на речі. Вся енергія йде не на осягнення чужої думки, а на її якнайшвид¬ше спростування. Це особливо очевидне нині (додаю це в 2006-му), але так само було й раніше. В записах 1962 року знаходжу посилання на видатного психолога К. Платонова:

504
ІВАН ДЗЮБА
«Бесплодность такого спора давно уже поняли индусские философы, которые ввели следующее правило спора. Каж¬дый из собеседников должен сначала изложить мысль свое¬го противника в споре и, только получив подтверждение, что правильно всё понял, может опровергать её. Его собе¬седник должен повторить суть этих возражений и, получив подтверждение, что они поняты правильно, может приво¬дить контрвозражения» (К Платонов. Занимательная пси¬хология. М., 1962, с. 183—184).
(Р. 5.: уявімо собі таку процедуру в XXI столітті — в нашій Верховній Раді! Або на шпальтах газет і на телебаченні для наших «диспутантів» — політиків! Та що там для політиків — для літераторів! Для науковців академічного рівня!)
«О романтике. Мне он не нравится, этот Николаев. Он всё время говорит: «Мы романтики!» (Илья Зверев. «Государ¬ственные и обыкновенные соображения Саши Синева»// «Литературная газета», 23 июня 1962 г.).
Справді, «романтика» стала синонімом пози, фальшу, а то й казенної демагогії. А все-таки якийсь вихід за межі буден¬ності, якесь поривання до перевищення себе людині потрібне! Все в природі прагне такого «самоперевищення». Вже пізніше я виписав собі таке: «Зараз учені прямо говорять: тільки-но рівень води в річці опиняється в межах річища, не охоплюючи навколишні заплави, річка одразу починає гину¬ти. Без повеневого режиму, без належної швидкості течії та рівня води річка вже нездатна не те, щоб давати життя всьо¬му навколишньому, а й забезпечувати власне функціонуван¬ня» (Богдан Сушинський. Екологічні тривоги Дністра//«Ра- дянська Україна», 21 травня 1987 року).
Можна цю колізію переосмислити метафорично: потрібне хоча б деяке перевищення самого себе, вихід за свої береги, — щоб бути корисним іншим…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.