Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЛЬВІВСЬКИЙ «ВОЯЖ» ТРЬОХ…

Уперше я побував у Львові й на Львівщині в часи свого
аспірантства — певно, це був 1957-й. Не пригадаю вже,
чому і як це вийшло, але я мав завдання від журналу

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
505
«Дружба народов» — написати нарис про якийсь передовий колгосп. Ця поїздка більше запам’яталася мені тим, що я по¬бував у Інституті сільського господарства і мав розмову з йо¬го директором Степаном Зеноновичем Ґжицьким — братом щойно тоді реабілітованого письменника Володимира Ґжицького, чиї твори читалися із зрозумілим інтересом. Сте¬пан Зенонович здивувався, що кореспондент московського журналу так добре говорить по-українськи, а коли я пояснив йому, що я приїхав з Києва, ми пустилися в «неформальну» розмову. Він порадив мені читати «Чорне озеро» Володими¬ра Ґжицького в першій редакції (20-х років), пояснивши, що нова — спотворена; підказав, що варто саме тепер зайти до Львівської публічної бібліотеки ім. Стефаника, бо там іде «чи¬стка» фондів, і назвав прізвище людини, до якої слід зверну¬тися, щоб вона допомогла щось придбати. Полювання на книжки давно вже стало моїм головним захопленням, тож я із вдячністю скористався з «підказки». Справді, в одному з крил бібліотеки йшла дивна робота: в’язали в пачки якісь книжки й журнали. Мені пояснили, що це дублікати видань Наукового Товариства імені Шевченка, і дозволили мені відібрати щось для себе. Я відібрав дві величезні в’язки, які потім ледве дотарабанив до Києва. Пізніше жалкував тільки, що не набрав більше: унікальні ж томища! І листування Драгома- нова, і Франкові фольклористичні записи, і студії з демоно¬логії, і соціологічні, статистичні, історичні дослідження… Був би розумніший, поїхав би ще спеціально за таким добром…
Але така нагода вже не повторилася. І наступна поїздка до Львова, 1962-го року, мала вже інший характер. Дмитро Павличко, радий з того, що в київському літературному житті з’явилися близькі йому по духу молодики, запросив Івана Драча, Миколу Вінграновського й мене для виступу в університеті, ректором якого був видатний геолог і мінера¬лог Євген Костянтинович Лазаренко, людина високої куль¬тури й український патріот. Виступ в актовій залі Львівсько¬го університету зібрав велику аудиторію, бо імена гостей бу¬ли вже багатьом відомі й очікувалося чогось цікавого. Ма¬буть, ці очікування справдилися, бо нас бурхливо вітали. Власне, успіх забезпечила яскрава й небувало правдомовна поезія Івана Драча й Миколи Вінграновського; моя ж роль полягала в тому, щоб подати свого роду історико-літератур- не тло цієї нової поезії, нового ідейно-естетичного напрям¬ку; я також намагався дати своє розуміння ситуації в ук¬

506
ІВАН ДЗЮБА
раїнській літературі; саме на цю тему було багато запитань від слухачів.
Чутка про незвичайний літературний вечір швидко по¬линула Львовом, і нас стали навперебій запрошувати на вис¬тупи й зустрічі до інших закладів: львів’яни спрагли живого слова. Для них було буквально шоком (приємним шоком!) те, що можна так одверто говорити про наболіле: про ру¬сифікацію, про стан національної культури, про недоторкаль- них ідолів у літературі й політиці, а головне — що українська поезія може бути такою естетично потужною (навіть порівня¬но з улюбленцем львів’ян — Дмитром Павличком — це було нове слово, хоч і небезвідносне до його почину).
Львівське начальство спершу думало, що приїзд гостей зі столиці офіційно санкціонований і до них треба ставити¬ся, як велося, з повагою, — але дуже швидко зорієнтувалося, що це не той випадок. Полетіли сигнали тривоги до Києва, а звідти прилетів працівник ЦК Петро Іванов. На цьому наші виступи скінчилися, а почалися «слідчі дії» в Президії Спілки письменників. Керівництво Спілки було справедливо розд¬ратоване новими витівками «скандалістів», які завдають їм додаткових клопотів; зі Львова ж надходили скарги від дея¬ких старших літераторів, ображених «саморекламою» моло¬дих.
Але ніякі нагінки й проробки не могли захмарити наших вражень від Львова і львів’ян, які дні й ночі присвячували нам, водячи по історичних місцях, могилах культурних і політич¬них діячів, січових стрільців, по музеях, майстернях, показую¬чи свої мистецькі колекції та фотоархіви, запрошуючи на палкі товариські бесіди в студентських та аспірантських гур¬тожитках. Це було для нас відкриття глибин українського Львова.
А до всього — й над усе — я зустрів тут дівчину Марту, яка стала моєю долею на все життя. (Так само — й Іван Драч, а пізніше й Микола Вінграновський). Та про те — окремо…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.