Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

КЛУБ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ (КТМ)

Ті суспільні процеси — то очевидні, то приховані, — що
почалися після XX з’їзду КПРС, після офіційного виз-
нання злочинів Сталіна і в атмосфері надій на демо-
кратизацію радянського режиму, відгукнулися серед молоді,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
507
насамперед мистецької й наукової (хоч і не тільки), відчут¬ним інтелектуальним та ідеологічним шумуванням. Вихо¬див на поверхню той потенціал невдоволення рутиною офіційного життя, який нагромаджувався на приватному рівні, в «кухонних» розмовах та особистих контактах. Мо¬лодь шукала публічних форм виявлення своїх інтересів, стихійно виникали групи позапрофесійного — ширшого культурницького характеру, з помітною схильністю до ідей¬них пошуків.
Звичайно ж, «компетентні органи» уважно стежили за цими настроями. Оскільки це був період, коли партія, відповідно до обіцянок демократизувати громадське життя, сподівалася зберегти керованість суспільства, не вдаючись до очевидних репресій, то комсомолу було доручено пере¬хопити ініціативу й очолити рух, скеровуючи його в потрібному напрямку. Так і виник Клуб творчої молоді, ідея якого зродилася серед київських театралів (Лесь Танюк та його друзі), літераторів та художників і була підхоплена Київським обкомом комсомолу та ЦК ЛКСМУ (від обкому Клуб «курирувала» секретар з ідеології Тамара Главак, від ЦК
— Євгенія Чмихало; про цю останню слід сказати, що вона, за багатьма ознаками, співчувала зусиллям молодіжного творчого активу й дечому сприяла; мабуть, не випадково її досить швидко відправили на навчання в Москву — один із випробуваних способів м’якої корекції кадрової політики; Тамара Главак була жорсткішою, але на початковому етапі підтримувала створення КТМ). До речі, те, що Клуб формаль¬но існував при обкомі комсомолу, викликало нехіть серед «радикальнішої» частини причетної до нього молоді, не ка¬жучи вже про тих, хто, як завжди в нас у таких випадках, боїться «засвітитися»: мовляв, це робиться для того, щоб узя¬ти нас на облік, скласти «списочок». Може, й не від самого перестраху така засторога, але ж іншої можливості для ле¬гальної діяльності не було.
Хоч КТМ проіснував недовго, але його бурхлива діяль¬ність була настільки помітним явищем у культурному й політичному житті Києва (а почасти й Одеси, Дніпропет¬ровська, Львова; були спроби й офіційно надати йому статус республіканського), що мала б стати предметом спеціальної історичної розвідки, матеріали до якої могли б дати спогади учасників та партійні, комсомольські й кагебістські архіви. Я ж можу тут лише дещо пригадати — щоденника, на жаль,

508
ІВАН ДЗЮБА
тоді не вів, — не завжди ручаючись за точність (у таких ви¬падках робитиму відповідне застереження).
Отже, КТМ був санкціонований обкомом комсомолу. На чолі його стояв «президент» — художник Віктор Зарецький, тоді вже дуже авторитетний (взагалі ж «образотворча» складо¬ва Клубу була чи не найсильніша, що, мабуть, пояснювалося особливо гнітючою обстановкою в офіційній Спілці худож¬ників і неможливістю вільного творчого самовиявлення, назріванням «андеграунду»). Дуже активним був молодий теа¬тральний режисер Лесь Танюк, який запалював колег ідеями Леся Курбаса (його роль в актуалізації методу й спадщини Курбаса важко переоцінити) і намагався здійснювати нова¬торські постановки в київських, львівських, одеських театрах; він був і сценаристом та режисером багатьох КТМівських за¬ходів. Крім художиків і літераторів, активну участь у роботі Клубу брали дехто з композиторів, молоді вчені з академічних інститутів — математики, теоретичної фізики.
Основними формами діяльності КТМ були літературно- мистецькі заходи. В першу чергу — проведення літературних вечорів. Так, з величезним успіхом пройшов поетичний вечір Василя Симоненка в Малому залі Жовтневого палацу. Такі ж ве-чори з участю Івана Драча, Миколи Вінграновського, Віталія Коротича, Миколи Холодного, Олексія Булиги, пізніше Бориса Мозолевського відбувалися в Інституті нафти й газу, що на тодішній вулиці Леніна, в технікумі зв’язку, в Інституті теоре¬тичної фізики та ін. Щоб не створювалося враження якогось «протистояння поколінь», ми планували провести в тому ж Ма¬лому залі Жовтневого палацу окремі виступи Максима Рильсь¬кого, Михайла Стельмаха, Володимира Сосюри, Андрія Ма¬лишка… Але зробити цього не встигли. Як не встигли провести й низку вечорів, присвячених класикам української літератури
— цей проект урвався на вечорі пам’яті Лесі Українки.
Велику популярність мали туристичні поїздки по істо¬ричних місцях України, які провадив Григорій Никонович Логвин, великий знавець нашої культурної історії і чудовий оповідач та лектор. Своєрідним центром культурно-просвіт¬ницької та патріотично-виховної роботи став унікальний самодіяльний музей Івана Макаровича Гончара, в якому по¬бували буквально тисячі людей з усієї України. Найкращою оцінкою ефективності цієї роботи була та надзвичайна «ува¬га», якою оточили музей, його творця та численних відвіду¬вачів партійні й «компетентні» органи.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
509
Викладач Київського університету Володимир Неро- денко організував з числа студентів фольклорний колектив «Веснянка», виступи якого мали незмінний успіх. Водночас студент консерваторії Вадим Смагитель створив яскравий інструментальний колектив, намагаючись подати народну музику в модерному аранжуванні; були спроби створити свій джазовий колектив. З другого ж боку, Віталій Кирейко взявся залучати до наших вечорів відомих оперних співаків.
Художники — Алла Горська, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір та інші — влаштовували виставки своїх творів і творів колег.
Намагалися ми і провадити різні лекторії — з історії, з культури мови; на жаль, без належної підтримки вони мали камерний характер і протривали недовго.
Загалом же кажучи, у своїй роботі КТМ звертав увагу на ті ланки культурного життя, які були особливо занедбані, де відчувався дефіцит знання і де потрібна була якась компен¬сація втрат, зумовлених державною політикою і суспільною рутиною. Але сил було мало, перешкод багато, до того ж у самому КТМ, як це у нас зазвичай буває, переважали балаку¬ни, а не трудяги, і, так само зазвичай, не бракувало суперечок та незгод. (Зокрема, досить загадковою була надзвичайна ак¬тивність прибулого, здається, з Баку медика-травматолога Ераста Біняшевського, який, українізуючись, узяв собі подвійне прізвище: Гасюк-Біняшевський; частина клубівців підозрювала, що він агент КҐБ, це, звісно, лише припущення, але якщо так, роль свою він грав блискуче, бувши весь час у центрі подій, пропонуючи часом цікаві ідеї і створюючи собі образ сучасного, європейськи елегантного українця, — хоч при ближчому погляді в цьому було багато дешевого).
І все-таки КТМ багато зробив за короткий час, і його діяльність не випадково викликала нервозність у всілякого на-чальства, яке дуже швидко стало націлюватися на те, щоб якось його позбутися. Адже розрахунок використати його як важіль свого впливу на творчу молодь вочевидь не виправдався, «мінусів» начальство одержувало набагато більше ніж «плюсів».
Уперше рішучий намір заборонити Клуб «визрів» восе¬ни 1963 року; приводом мав стати інцидент з проведенням нібито «несанкціонованого» вечора пам’яті Лесі Українки в Центральному парку Києва 31 серпня. Власне, дозвіл на про¬ведення вечора на літній естраді парку КТМ одержав, але,

510
ІВАН ДЗЮБА
діставши інформацію про аж далеко не офіціозний його ха¬рактер, начальство відмовило у використанні естради, і ми провели своєрідний «мітинг протесту» просто посеред пар¬ку. Подія мала голосний резонанс. З метою розповсюдити інформацію про неї й поза Києвом, я написав чималеньку «Пояснювальну записку» до Спілки письменників, у якій зви¬нуватив невідомих мені чиновників у провокативних мето¬дах перешкоджання національно-культурній роботі. Фак¬тично ж «Записка» призначалася для «Самвидаву» — мабуть, це був один із перших його документів, ще дуже «невинних», але на той час і він мав попит.
Наш вечір був задуманий як ненаголошена альтернати¬ва офіційному вечору, що мав відбутися наступного дня, 1 ве¬ресня, в Театрі російської драми ім. Лесі Українки. Але й на ньому стався гострий інцидент. Наполохане попередньою подією начальство вирішило в останній момент скоригувати раніше оприлюднену програму й виключити виступ артист¬ки філармонії Тетяни Цимбал, яка мала читати патріотичні вірші поетеси. Але публіка, коли за програмою мала виступа¬ти Тетяна Цимбал, а натомість оголосили інший номер, за¬протестувала і протягом десяти чи й більше хвилин сканду¬вала: «Цимбал! Цимбал!» Здається, вечір транслювало телеба¬чення, що збільшило конфуз (а втім, я був у залі і не знаю, як виглядала трансляція).
Серед різних «висновків», які зробило начальство, було й рішення «розібратися» з КТМ, що в його очах виглядав чи не головним винуватцем подій (хоч, може, так і не було; при¬чина була глибша: наростання в суспільстві протестних на¬строїв, — але ж начальству завжди вигідніше шукати й знахо¬дити конкретних «призвідців»). З’явилася неофіційна інформація, що готується пленум обкому комсомолу для об¬говорення питання про КТМ. Але тим часом активна части¬на громадськості виступила проти заборонних дій влади та переслідування учасників вечора 31 серпня. До ЦК пішов ко¬лективний лист за підписами представників інтелігенції, се¬ред яких були Максим Рильський і Михайло Стельмах. Це змусило відмовитися від негайної заборони КТМ, трохи продовжило його існування. Влада ще не готова була діяти безоглядно. Цікаво, що чи не тоді вперше було випробувано метод «обробки» підписантів з вимогою зняти свої підписи. Наприклад, усіляко домагалися цього від Михайлини Коцю-бинської. Але, здається, тоді ніхто своїх підписів не зняв.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
511
А наступний рік подарував нові збурення: багатотисяч¬не паломництво до пам’ятника Тарасові Шевченку коло університету з виразно патріотичними гаслами; «самочин¬на» наукова конференція про становище української мови
— в жовтому корпусі університету. Напруження зростало, переслідування стали жорсткішими. КТМ і став чи не пер¬шою жертвою переходу до прямих репресій у сфері культу¬ри.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.