Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

«ШІСТДЕСЯТНИКИ»

Про «шістдесятників» і «шістдесятництво» написано й
наговорено вже дуже багато, і в мене немає великого
бажання вгрузати в цю тему. Тим більше, що до цього періоду я почасти звертався в першій частині «Спогадів…», хоч і хаотично (але спогади — не системний теоретичний трактат, а вільний плин пам’яті). Однак дещо хочу сказати — не так про ідеї та персонали’ (про це я достатньо понапису¬вав і в публіцистичних статтях, і в літературних портретах), як про загальний контур руху. Мені здається, до цієї розмови пасує формула Ромена Роллана: «Покоління пригнічених ідеалістів, (…) тих, хто не мириться з духовною нікчемністю».
Термін «шістдесятники» спершу стосувався тих пред-ставників нового покоління, які стали в більш чи менш ви¬ражену опозицію до рутинного стану речей, до панівних поглядів і шукали нових шляхів у мистецтві та правдивого розуміння суспільних проблем, не зупиняючись перед кри¬тикою політичного режиму. Поняття «шістдесятник», «шістдесятництво» асоціювалися з певним еталонам гро¬мадянської сміливості, інтелектуальної незалежності й етичної відповідальності. Але поступово, мірою вигасання автентичного «шістдесятницького» духу, поняття це деваль¬вувалося, контингент «шістдесятництва» розширювався ме-тодом самопроголошення, критерії розмивалися; зрештою, тепер «шістдесятниками» називають себе всі охочі з по¬коління, яке пройшло через 60-ті роки минулого століття. Термін з суспільно-оцінювального став хронологічним, і з цим нічого не зробиш. Але я б волів уживати його в отому вужчому, первісному значенні, з тим, однак, що не зводив би всі оздоровчі зміни, всі нові обнадійливі тенденції в суспільному й культурному житті України того часу до
«ШІСТДЕСЯТНИКИ»

512
ІВАН ДЗЮБА
«шістдесятництва» і не приписував би йому всі відповідні за¬слуги. Бо насправді оздоровчий, оновний рух середини ми¬нулого століття — коли мати на увазі його легальні форми — мав набагато ширший характер і не від «шістдесятників» по¬чинався.
Мабуть, перший поштовх йому дала реабілітація багатьох письменників і мистців «розстріляного відродження» та ви¬дання, хоч і дуже «проріджене», їхніх творів. Публічне обго¬ворення цієї історичної трагедії неминуче викликало й по¬требу адекватнішого осмислення стану та перспектив ук¬раїнського суспільства.
У літературних колах боляче сприймалася мовна ситу¬ація. Одверто говорити про русифікацію ніхто не наважував¬ся, натомість дуже обережно критикували незадовільний рівень мовної культури журналістів та окремих літературних творів, — але й це вже був певний «сигнал». Так, резонанс вик¬ликала стаття Максима Рильського в «Літературній Україні» від 17 липня 1959 року, в якій він звернув увагу на низку роз¬повсюджених мовних похибок, що їх припускаються навіть досвідчені майстри. Згодом гостріше заторкував мовну про¬блему Андрій Малишко в публічних виступах. Олександр Ільченко 1963 року опублікував статтю «Всяк сущий в ній язик», з якої випливало, що шанобливе ставлення до рідної мови ще не стало нормою нашого життя. Йому негайно дав відсіч академік Білодід на шпальтах «Радянської України».
Набагато гостріше ставила питання літературна молодь, проте лише в публічних диспутах та в самвидавівських ма¬теріалах, у поетичних маніфестах, що розходилися в спис¬ках, — на сторінки преси їхні голоси, звичайно ж, не потрап¬ляли. «Шістдесятники» звинувачували старше покоління в пристосуванстві й боягузтві, однак швидко зрозуміли, що в особі справжніх майстрів вони мають спільників, а не анти¬подів, і можуть розраховувати на підтримку. Зі свого боку, й багато хто із старших побачив у молодих свою «рідню по ду¬ху» , немовби впізнав свою власну молодість, а гіркі докори з їхнього боку, хай і не завжди справедливі, стали свого роду стимулом до самомобілізації. (Окремо тут треба сказати про Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, який, повернув¬шись із заслання, свідомо і безстрашно взяв на себе роль пе¬редавача естафети 20-х років — 60-им і блискуче її викону¬вав, даючи моральний стимул і національну віру молоді, яка до нього тяглася).

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
513
Але «персональний склад» старшого покоління (умовне означення, бо насправді йшлося про людей різного віку) був дуже неоднорідний, і переважали все-таки не справжні майстри, яких небагато й пережило «зачистки» минулих де¬сятиліть, а ті, кому Хрущов дав почесний титул «автомат¬ників партії», або просто пристосуванці, свідомі чи і іесвідомі халтурники й графомани. Для них задушлива ат¬мосфера несвободи була якраз благодатною, подиху свіжо¬го повітря вони боялися як смертельної загрози (і захисний інстинкт їх не зраджував), — тож вони навіть суто естетичні суперечки намагалися переносити в політичну площину, апелюючи до партії. Відомо, що саме художники-консерва- тори в Москві нацькували Хрущова на організаторів та ав¬торів славнозвісної (чи сумнозвісної) виставки в Манежі, знаючи його смаки й передбачаючи вибухову реакцію. Була зворушлива спільність інтересів партії і консервативного крила діячів літератури й мистецтва (не кажучи вже про ма- лоталановитих або одвертих пристосуванців): обом сторо¬нам життєво важливо було зберегти статус-кво і в політиці, і в мистецтві; ініціювати будь-які зміни дозволялося лише партії. Тож партія була вдячна «довіреним особам» у культурі й уважно прислухалася до їхніх сигналів.
Деяка розгальмованість культурного життя в кінці 50-х та на початку 60-х років, поява елементів творчої свободи, пошуки нової мистецької мови були справедливо розцінені як прелюдія до ширшої суспільної розкутості, власне, як співучасть у «розхитуванні човна» — у наростанні вільно¬думства, в тому числі й у самій партії, принаймні в її інтелек¬туальній частині. Тож не тільки смакова роздратованість ста¬ла причиною тієї люті, з якою Хрущов накинувся на «фор¬малістів» і «абстракціоністів» на своїй «історичній» зустрічі з діячами літератури й мистецтва в кінці грудня 1962 року в Москві, на Ленінських горах. Я був на цій зустрічі — мене, Драча й Вінграновського долучили до української делегації вочевидь «для науки»; про неї я написав у першій частині «Спогадів…», повторюватися не буду.
Після цього почалося азартне полювання на «відьом», скрізь вишукували «своїх» формалістів і абстракціоністів. Хоч усім було зрозуміло, що то — лиш псевдоніми вільнодумства й пошуків власної мови в мистецтві. В Україні, як завжди, вак¬ханалія набирала особливо безглуздого характеру, оскільки начальству скрізь і всюди ввижалася небезпека «українського

514
ІВАН ДЗЮБА
буржуазного націоналізму», хоча з міркувань політичної так¬тики про нього в певні періоди вголос не говорили.
Всі газети в Україні, зрозуміла річ, передрукували вис¬туп Хрущова, а потім посипалися відгуки, прозою й віршами. Наведу тут один, порівняно незлобивий, але кумедний — відомого поета-сатирика Степана Олійника. Вірш називався «Ухар-модерніст».
Якось в ранішній годині В одному із міст —
Мчав скажено на машині Ухар-модерніст.
Автоінспектор намагався його зупинити, але той був сповнений зневаги до жерців порядку:
Ти зажимщик. Традиційник!
Це ж їзда нова!
Зрештою — закономірний фінал:
Не тримавсь, дивак, дороги,
І погиб отак!
Шановний автор — сатирик-гуморист — означив жанр свого вірша як «жарт» («Літературна Україна», 1 січня 19бЗ року). І це справді був жарт. Але те розуміння речей, що в ньо¬му виявилося, було не на жарт типовим…
А от Павло Григорович Тичина, певно, й не жартував, відгукнувшись на виступ Хрущова статтею «Бути вірними великій ідеї до кінця» в журналі «Дніпро» (1963, № 3), в якій звинуватив «молодих поетів» у тому, що вони «заради голого новаторства ладні в поезії нашій геть-чисто все переверну¬ти: і образ, і ритміку, розмір, а ще й саму ідею твору, як на зло, вмістити в позакласове оточення, аби щоб хоч чим-небудь та відрізнятись їм від поетів старих і попередніх. Чудна, не¬зрозуміла річ — та ні, просто дика».
І все-таки пролунали й розважливі голоси, хоч і в дуже обережній формі. Андрій Малишко у статті «Ближче до людських сердець» («Літературна Україна», 8 січня) хоч і по¬вторив хрущовські інвективи проти «абстракціонізму», але фактично став на захист Вінграновського, Драча й Гуцала, яких уже почали таврувати «формалізмом». Знаменною була стаття Максима Рильського «Серйозна річ мистецтво» — в «Літературній Україні» 29 січня того ж року. Він застерігав: «Було б дуже прикро, коли б у нас почали робити з Мос¬ковської зустрічі та з відгуків на неї в пресі швидкі, «скоропа¬лительные», «організаційні» висновки».

< ІІОГЛДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
515
11 ринциповий характер цього застереження зро- іумк’мо глибше, коли згадаємо (чи врахуємо), що вже після першого виступу Хрущова в грудні й після перших лакейсь¬ких відгуків на нього Максим Рильський 8 січня 1963 року г< иіовує в Спілці письменників на поетичному вечорі Василя ( лімоненка й Миколи Вінграновського, який пройшов з ве- м 11 ким успіхом. До речі, головувати на вечорі мав Микола На- 11 іибіда як голова секції поезії, але в останню мить відмовив¬ся, й цю функцію перебрав на себе Максим Тадейович, провівши вечір дуже тактовно й підтримавши обох молодих і к )етів (виступали також Степан Крижанівський, Абрам Кац- псльсон, Терень Масенко, Леонід Коваленко, Віталій Коро-
11 їм, Микола Сом, Любов Забашта).
Але ж партія вимагала рішучішого наступу проти ворога по всьому культурному фронту, інтерпретуючи його як фронт ідеологічний і переводячи творчу проблематику в площину політичної боротьби. Вважаючи, певно, свій перший «посил» недостатнім, Хрущов проводить 8 березня 1963 року нову зустріч з діячами літератури й мистецтва, на якій дає відсіч спробам «очорнити» радянську дійсність, тобто відійти від су¬то панегіричного її представлення. «На жаль, — сумував керівник партії і держави, — буває так, що деякі митці судять про дійсність тільки по запахах відхожих місць, зображають людей у нарочито потворному вигляді, малюють свої картини чорними фарбами, які тільки і здатні викликати у людей стан суму, нудьги і безвихідності. (…) Треба дати відсіч любителям наклеювати ярлик «лакувальника» тим письменникам і діячам мистецтва, які пишуть про позитивне в нашому житті. А як же назвати тих, хто вишукує в житті тільки погане, зобра¬жує все в чорних фарбах? Мабуть, їх слід назвати дьогтемаза- ми» («Літературна Україна», 12 березня 1963 року).
Звернімо увагу на зворушливу взаємодопомогу партії та вірних їй «діячів мистецтва»: останні виконували замов¬лення партії, але й партія виконувала їхнє «замовлення»: бо¬ронила їх від звинувачень у «лакувальництві», рішуче при¬пиняла спроби альтернативної інтерпретації дійсності, яка могла б поставти під сумнів цінність їхньої офіціозної версії.
Термін «дьогтемази» зразу ж підхопила вся партійна критика (а непартійної тоді не було видно). Сам Хрущов до «дьогтемазів» відніс Віктора Некрасова, висловившись про нього особливо брутально; це була недвозначна вказівка

516
ІВАН ДЗЮБА
Спілці письменників України, яку вона, в особі своїх функціонерів, заповзято кинулася виконувати.
Уже в наступному числі, 12 березня, «Літературна Ук¬раїна» буквально вибухнула гнівними вірнопідданчими го¬лосами. Юрій Збанацький («Джерело сили і творчої насна¬ги»): «Українські літератори з глибоким вдоволенням і вели¬кою подякою партії прийняли матеріали з цієї зустрічі і до¬кладуть усіх зусиль, щоб до кінця викорчувати шкідливі яви¬ща, які не повинні ніколи повторитися в діяльності нашої письменницької організації». Якщо ці погрози звучали в стилі узвичаєного казенного ритуалу, то, скажімо, Іван Ле вносив у них тон особистої пристрасності й вистражда- ності: «В образотворчому мистецтві їм («абстракціоністам» і «формалістам». — І.Дз.) набридли «всякі Монни Лізи» й «прочі Рєпіни, Хмельки» (!!! — І.Дз). Гармонія звуків їх ка- зить, до поезії Рильського, Сосюри вони ставляться як до «примусового» асортименту. «Поезія, література доби почи¬наються з нас!» — волають вони. (…) Щиро раджу нашим мо¬лодим митцям разом з усіма нами взяти на озброєння педа¬гогічні, батьківські поради й настанови Микити Сергійови¬ча Хрущова». Чи варто говорити про безглуздість цих інси- нуацій?
Загалом миролюбний і «потульний» Олекса Новицький вилив своє несподівано глибоке громадянське обурення у натхненному поетичному памфлеті «Авторові «Теліженсь- кого літа» (тобто Драчеві):
Для чого стромляти у сонце ножа?
Навіщо цей несмак «художній»?
Ну що «підсвідомий віраж» виража?
Він з неуцтвом дуже тотожній…
Чом «стегон (і чресел) звабливий полон»
В баладі для вас — наймиліше?
Хіба вам не чути ходи колон,
Яка всю землю колише?
Хай місця не буде для тих вихилясів,
Не треба пускати у вічі ману.
До тих вихилясів лиш недруги ласі,
А з ними ж ведемо нещадну війну!
Всі ці матеріали було опубліковано під відчайдушно- фальшивою рубрикою: «БУТИ КРИЛАТИМИ, РОСТИ З НА¬РОДОМ!»

і ІІОГЛДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
517
15 березня в Республіканському будинку літераторів відбулося розширене засідання Президії Спілки письмен- інікім; докладний звіт про нього опублікувала «Літературна Ук| хіїна» 19 березня. Особливо войовничим був виступ Любо- мира Дмитерка. Засудивши опубліковані в січневій книжці журналу «Прапор» «ідейно хибні поезії» І. Драча, Є. Летюка, Н. Коротича, він партійно-декретальним тоном виголосив за- і альну погрозу: «Старих і молодих одинаків, що надто вже за- рналися, наш здоровий, могутній багатонаціональний колек¬ції) радянських письменників застерігає: «Одумайтесь, поки не пізно. Не ганьбіть себе остаточно: радянський народ тер- і іеливий, але всьому є край». 2 квітня Любомир Дмитерко зно- иу виступає в «Літературній Україні» зі статтею «Революцією м< >білізовані й покликані»: «Такі поети, як Вінграновський, Ко¬ро гич, той же Драч вдавалися також і до формалістичних ви- нертів, а коли читачі скаржилися, що не розуміють їхніх творів, зарозуміло відмахувалися».
Аргумент від голосу читачів завжди був «гвардійською» зброєю офіційної критики. Зазвичай у особливо «важливих» випадках, коли треба було захистити святая святих — основи методу соціалістичного реалізму, посилалися на голос «геге¬мона» — робітничого класу: влаштовувалося «обговорення» в колективі якогось великого підприємства, бажано многократ орденоносного. У цьому випадку знадобилася козирна карта
— «революційний «Арсенал», який мав дати свій незапереч¬ний вердикт. На зустрічі з колективом (тобто його «кращими представниками») від Спілки були Олесь Гончар, Степан Олійник, Дмитро Павличко, Натан Рибак Робітники «гаряче схвалювали настанови партії, спрямовані на дальший розви¬ток літератури та мистецтва, гостро засуджували ідейно- хибні позиції та відступи від методу соціалістичного реалізму у творах В. Некрасова, І. Еренбурга, Є. Євтушенка, А. Возне- сенського». Звичайно ж, не оминули й своїх: «Слушні закиди були висловлені, зокрема, на адресу І. Драча, М. Вінграновсь- кого, які в своїй творчості припускалися ідейно нечітких, плу¬таних тверджень і формалістичних викрутасів» («Літературна Україна», 5 квітня 1963). Як бачимо, пролетарський «Арсенал» виявився трохи милостивішим до українських поетів, ніж спілчанські боси.
Але лавина публікацій, нарад, зустрічей наростає. В бій вступає важка артилерія — перші особи республіки. 8 квітня 1963 року в сесійній залі Верховної ради УРСР відбулася «на¬

518
ІВАН ДЗЮБА
рада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України». Головував на ній сам М. В. Підгорний, доповідь ро¬бив А. Д. Скаба. Він, зокрема, спробував не «огульно» (це було б не по-партійному), а диференційовано підійти до творчості молодих поетів чи, радше, сплутати карти, протиставляючи одних іншим. «Поетичні збірки В. Коломійця, В. Коротича, В. Симоненка, Р. Третьякова, М. Сома пройняті мажорними, жит¬тєствердними акордами, любов’ю до партії і народу». Тоді як «формальні викрутаси із словом неодмінно приводять до ви¬кривлення і затуманення ідейно-художнього змісту твору. А що справа стоїть саме так, свідчать деякі твори молодих по¬етів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко» («Літературна Україна», 9 квітня 1963 року). Як бачимо, головний ідеолог ЦК КПУ висловлювався стриманіше, ніж брати-письменники; цікаво, що він трохи змінив конфігурацію об’єктів партійної уваги, з майже усталеної «обойми» неправедних вилучивши
В. Симоненка (!) й В. Коротича та додавши Ліну Костенко. Партія, знаючи, що, попри офіційне «одностайне схвалення», її нагінки сприймаються в суспільстві не так безоглядно, а се¬ред молодих мистців і поготів, — шукала нових тактичних ходів, сподіваючись викликати розкол серед молоді.
Перший секретар ЦК М. В. Підгорний мав претензії до М. Вінграновського, І. Драча (а у зв’язку з ним назвав і Л. Но- виченка, якому вже закидали підтримку І. Драча — за перед¬мову до його збірки «Соняшник», що вийшла 1962 року), але особливо напосівся на Віктора Некрасова, розвиваючи хру- щовські інвективи: «…За яку ж ви, товаришу Некрасов, стоїте правду сьогодні?» (Мовляв, негоже комуністові, автору «В око¬пах Сталинграда», некритично писати про Захід і збиткува¬тися з радянських людей). Але найбільше парткерівник пе¬реймався тим, щоб перекрити шляхи для можливих інших ідейно невитриманих публікацій: «За публікацію незрілої, трюкацької творчості повністю відповідальні видав¬ництва, Спілка письменників і зокрема редакція газети «Літературна Україна», яка нерідко галасливо підносила гро¬мадськості безідейні і низькопробні твори». (Тут був і натяк на роль Павла Загребельного як редактора «Літературної Ук-раїни» — його тепер добряче налякали, як і всіх інших редак¬торів та видавців, що й було не останньою метою всієї кам¬панії).
Опубліковані в «Літературній Україні» виступи пись¬менників здебільше були стримані. Олесь Гончар («Народові

( ІІОІ’ЛДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
519
наші серця»), підтримуючи партійні настанови, не назвав ,іч'( >ді іого прізвища. Дмитро Павличко («Наш поїзд ведуть ко¬муністи») окошився на Євтушенкові, а «своїх» не чіпав. Андрій Малишко («На щастя, на добро народу») залюбки на¬носі нся на того ж таки Євтушенка, на Еренбурга й Некрасо¬ва; про Вінграновського й Драча говорив «по-батьківсько- му*, хоч і досить-таки ущипливо.
Чи не найвойовничішим був виступ Василя Козаченка (-Проти групівщини, за критику принципову й одверту»). Нін наголосив на тому, що справа не лише в молодих, хворо- й.і і юзавікова. «Ну, та хай би тільки молодь. Хай би Іван Дзю- (>,і казав: «Чому в нас немає такого борця, як Ілля Еренбург?» ( Майся на увазі, певно, один із моїх виступів, в якому я, гово¬рячи про сумнозвісну зустріч у Москві, сказав, що тільки
< >дин Ілля Еренбург наважився суперечити Хрущову. — І.Дз.).
I Іехай би вже Драч пророчив смерть старшого покоління». А то, мовляв, і Еренбург, і Некрасов, і Сава Голованівський… (Го- лованівського «зловили» на тому, що він дозволив собі по¬ставити під сумнів формулу «слуга народу» — здається, з при¬воду якогось виступу Шолохова).
Резюмуючи підсумки республіканської наради, газети з сумом повідомляли, що присутніх «не задовольнили висту¬пи В. Некрасова і М. Вінграновського» (саме там Микола ІМнграновський кинув у вічі парткерівництву своє знамени¬те: «Якщо існує мій народ формально, //Тоді я справді справжній формаліст»). Отже, слід було чекати продовжен-
II я нарад і зборів, — до повного каяття всіх звинувачених.
І справді, 23 квітня в малому залі Жовтневого палацу, де іце недавно проводив свої вечори КТМ, відбулися збори партійної організації письменників Києва (з участю поза¬партійних). Про значення, якого їм надавалося, свідчило те, що на них приїхав з Москви (де тепер переважно перебував як один із керівників світового Руху борців за мир) сам Олек¬сандр Корнійчук Він головував на зборах і виголосив вступне слово, в якому найбільше допікав Віктору Некрасову. Власне, І Іекрасов і був головним об’єктом критики — промовці наче старалися догодити Хрущову та Корнійчуку — по суті, особи¬стому представникові Хрущова. У цьому зв’язку особливо зди¬вував мене надто вже «хитрий» виступ Василя Земляка (прига¬далося, колись Новиченко сказав про нього — не як про пись¬менника, а як про спілчанського діяча: «На рівні районного демагога»), Сава Голованівський узяв слово для репліки й ска¬

520
ІВАН ДЗЮБА
зав, що бере назад свій закид Шолохову. Микола Вінграновсь- кий з папірця (чи не демонстративно) зачитав виразно капітулянтський текст (потім він зізнавався, що цей текст на¬писав йому Борис Буряк, у якого він, безквартирний, тоді жив і який хотів відвести від нього напрацьований удар). Найгрізнішим звинуваченням на адресу М. Вінграновського та І. Драча, як і «деяких інших поетів», було, як сказано у звіті «Літературної України» (23 квітня), те, що їхні поезії «підхоп¬люють українські буружазні націоналісти» за кордоном.
У тому ж звіті було сказано: «Не задовольнив збори вис¬туп В. Некрасова», а Віталій Коротич «зробив спробу пом’як¬шити» критику. І ще було таке: «Не задовольнив учасників зборів і навіть викликав обурення плутаний, місцями аб¬сурдний і навіть безтактний виступ І. Дзюби». Я не бував на попередніх зборах та нарадах, бо лежав у тубінституті на Байковій горі — у зв’язку з загостренням туберкульозного процесу, але на ці збори, відчуваючи їхню важливість, відпросився й прийшов. Мені радо дали слово, думаючи, що я визнаватиму свої «помилки», але я виступив «абсурдно»: го¬ворив про фальш звинувачень у «формалізмі» й захищав мо¬лодих поетів та Віктора Некрасова. Власне, про цей виступ і ці збори я докладно розповів у своїх спогадах про Віктора Некрасова, тому повторюватися тут не буду.
…Натрапивши на мене в коридорі при виході, Василь Павлович Козаченко незлобиво кинув: «Молодий самогуб¬ця», — маючи на увазі, певно, що я «зрізався» із самим Корнійчуком. Але цього разу обійшлося — хоч і не так про¬сто. Пікантна подробиця. Через кілька днів, прогулюючись у подвір’ї тубінституту, я побачив: іде Василь Павлович Коза¬ченко з величезним букетом квітів. Помітивши мене і зустрівшись зі мною поглядом, він дуже зніяковів і ледве привітався. Я зразу все зрозумів: він виконує завдання Спілки
— йде до свого давнього друга, Олександра Самійловича Ма- молата, директора інституту, щоб неофіційно з’ясувати, наскільки серйозна моя хвороба і чи можна мене притягати до відповідальності. (А може: шукав у нього аргументів про¬ти такого повороту справи? Зрештою, я певен, Василь Пав¬лович у душі співчував мені, навіть коли лютий був за ті кло¬поти, яких я йому завдавав). А втім, хоч би там як, але Оле¬ксандр Самійлович Мамолат дуже добре до мене ставився, опікувався мною, віддавав у моє розпорядження свій кабінет для роботи — вечорами й у вихідні, так що я не сумніваюсь:

( ІІОІ’ЛДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
521
НІІІ дотримувався принципу «не зашкодь» не лише в меди¬цині…
…Пізно ввечері 13 грудня (за уточненням його матері. — /’(‘().) 1963 року помер Василь Симоненко. Той, хто був сим¬волом раннього шістдесятництва. Смерть його стала пер¬шою великою трагедією для всіх нас. Було зрозуміло, що — незалежно від будь-яких медичних висновків — він став жертвою режиму: ми добре знали всі обставини його цьку¬вання. Вночі з 15 на 16 грудня ми виїхали потягом до Чер¬кас: Алла Горська, Ліна Костенко, Леонід Коваленко, Волод¬ій ир П’янов, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Іван
< Івітличний, Михайлина Коцюбинська, Микола Сом — це ті, кого пригадую. Сумна то була поїздка. Вранці Іб-го приїха¬ли до Черкас — якраз на похорон.
Зима була рання, сніжна й морозна. На похороні було небагато людей, але всі глибоко перейняті невимовним по¬чуттям до Василя. На засніженому кладовищі, на лютому мо¬розі під тяжкими хмарами, крізь які зрідка прохоплювався сонячний промінь, наче з майбуття, говорили над Василе¬вою труною — про те, що колись на цю могилу прийде більше людей; обіцяли зробити все для того, щоб його поезію донести до народу, щоб кожен українець знав, хто такий Ва¬силь Симоненко і що він для нас означає. Тоді ще не уявляло¬ся, яким довгим виявиться шлях до цього і які злигодні долі чекають Василя ще й після смерті…Чи думали ми, що це лише початок тих втрат і тих ударів, яких зазнає наш рух? Але й цей перший «прицільний» удар був болісний і грізний…
Порівнюючи ті часи з наступними десятиліттями, з по¬чатком короткочасного періоду «перебудови», відчуваєш складне почуття. Втрачений був для держави, зрештою для суспільства, історичний момент для переходу «відлиги» в «перебудову»; втрачена була неповторна історична мож¬ливість порівняно «легкого», «невимушеного», спонтанного відродження й оновлення суспільства: адже тоді ще була віра, яка об’єднувала людей, тоді ще було духовне здоров’я у значної частини суспільства, був ідеалізм молоді, були ілюзії, тоді ще все здавалося можливим і близьким. Це могло стати могутнім резервом для оновлення. На час горбачовської «пе¬ребудови» ситуація стала набагато складнішою й тяжчою. Протягом чвертьстоліття ми не тільки дійшли до соціально- економічної стагнації, а й пережили глибокий суспільний та моральний розклад; зневіра й цинізм пустили глибоке

522
ІВАН ДЗЮБА
коріння в усіх шарах суспільства; виросли покоління людей до всього збайдужілих і відособлених, розвинулися деструк¬тивні інстинкти. Перебудова почалася з набагато нижчого рівня суспільного здоров’я, ніж воно було чвертьстоліттям раніше, — точніше: з незрівнянно глибшої стадії хвороби. Але, з другого боку, саме усвідомлення глибини хвороби змусило до серйозності діагнозу та пошуку способів поря¬тунку. І знову вірилося, що народиться нова енергія нових поколінь. І з цими новими поколіннями буде Василь Симоненко.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.