Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ВІД АДМІНРЕПРЕСІЙ ДО АРЕШТІВ

А тим часом дедалі більше людей зазнавали пе-
реслідувань за участь у культурних акціях,
кваліфікованих як «націоналістичні». Одних
позбавляли роботи, других виключали з вузів, третіх «оброб-
ляли» на партійних та комсомольських зборах, четвертих
викликали для «профілактики» в КҐБ. Згадувана вже історія з
вечором пам’яті Лесі Українки; розпуск Клубу творчої мо-
лоді; вказівка про те, що літературно-мистецькі вечори мо-
жуть проводитися тільки з дозволу міськкому партії, а члени
Спілки письменників повинні одержати ще й офіційний

524
ІВАН ДЗЮБА
дозвіл Спілки (!); знищення шевченківського вітража (ху¬дожники Опанас Заливаха, Алла Горська та ін.) у Київському університеті (березень 1964) з наступним цькуванням його авторів; заборона зборів коло пам’ятника Шевченкові в Києві 22 травня 1964 і 1965 років та покарання тих, хто до пам’ятника прийшов; заборона шевченківського вечора на Київському заводі верстатів-автоматів; покарання кількох десятків студентів — випускників факультету журналістики Київського університету за протест проти звільнення з ро¬боти як «націоналіста» популярного викладача університету Матвія Шестопала (зима-—весна 1965); розгін органами КҐБ дискусії з проблем становища української культури й мови, організованої студентами університету (27 квітня 1965), з поки що короткочасними арештами й затриманнями — це далеко не повний перелік заходів влади, що свідчили про її перехід до «рішучіших» дій.
Я в цей час працював у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь». Посада моя звалася: «редактор-консультант відділу першої книжки». Щось ніби не зовсім повноцінний редактор. Але й на цю посаду я — після звільнення з «Вітчизни» й більш як піврічно¬го безробіття — потрапив завдяки прихильному ставленню ди¬ректора видавництва Богдана Йосиповича Чайковського та го¬ловного редактора Віталія Федоровича Возіанова (напевне ж, вони повинні були мати й дозвіл від якогось ЦК — чи то партії, чи то комсомолу). Робота моя полягала в тому, щоб розчистити величезні завали «самопливу» — рукописів романів, повістей, збірок оповідань, поетичних збірок, якими видавництво (як і всі інші видавництва та редакції журналів) бомбардували автори з усієї України. Здебільше це була графоманська продукція, але я мав щастя знайти серед стосів пухлих папок два золоті списки: рукопис збірки оповідань Григора Тютюнника «Зав’язь» та руко¬пис роману Романа Андріяшика «Люди зі страху» — і переконав керівництво видавництва в тому, що обидві книжки треба яко¬мога швидше видати. Гордився і горджусь цим; заради цього вар¬то було потрапити в «Молодь» і пережити все наступне.
…Наприкінці серпня 1965 року українська інтелігенція була радісно збуджена довгожданим подарунком: вищі на¬вчальні заклади республіки дістали наказ міністра освіти Да- денкова про перехід на українську мову викладання. Ніхто тоді не міг подумати, що це всього лиш хитрий тактичний хід, потрібний на тиждень-другий (наказ потім тихенько скасували за вказівкою Брежнєва і «на вимогу трудящих»),

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
525
що мав підсолодити дуже гірку страву, яку вже підготувало КІ’Б: буквально через кілька днів, в останні числа серпня й перші — вересня, блискавкою вдарила інша звістка — про те, що почалися політичні арешти в кількох містах України.
І Це не знати було точно, кого заарештовано, хоч уже назива¬ли прізвища братів Горинів, Опанаса Заливахи, Михайла Ко- сіва; потім з’ясувалося, що серед заарештованих — Іван Світличний. До мене у видавництво прийшов Анатолій Шев¬ченко і запропонував іти до Спілки письменників — бити на сполох. Річ у тім, що там саме відбувалося засідання Президії Спілки, і ми сподівалися збурити письменницьку еліту на якийсь вияв протесту. Нас було щось із п’ятеро-шестеро; на жаль, нікого, крім Толі Шевченка, не пригадаю. На засідання і іас, звичайно, не пустили, але двері до зали були відчинені, і ми, стоячи в дверях, щось вигукували про арешти й «37-й рік». Поважні письменники, які краще за нас знали, що таке «37-й рік», похмуро мовчали, і тільки дивний чоловік Ана¬толій Хорунжий (про його «загадковість» я вже згадував) аж верещав: ви ж воювали з нами, а чого прийшли тепер до нас? Зрештою, подав голос Павло Григорович Тичина: «Тут Пре¬зидія Спілки письменників, а ви як баба Параска і баба Па- лажка!» І цим присоромив нас, ми пішли звідти. Справді, ви-йшло якось наївно і по-хлоп’ячому. Пригадую, я навіть кинув на прощання дурацьку фразу: «Ждете, поки прийде майор філософії?!»
Стало зрозуміло, що сподіватися на якусь реакцію з бо¬ку т. зв. «творчих спілок» та й взагалі офіційної громадсь¬кості не доводиться. Але й миритися з цілковитою не¬поінформованістю суспільства не можна було. Потрібна бу¬ла якась акція, що привернула б увагу до події, яка виразно знаменувала повернення до політики політичних репресій. І Іагода трапилася: 5 вересня в кінотеатрі «Україна» мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забу¬тих предків». (Власне, раніше була вже прем’єра — в малому залі Жовтневого палацу, але не для широкої публіки, а пере¬важно для мистецької громади, в «Україні» ж мав бути масо¬вий глядач).
Подія, про яку йдеться, бувши надто незвичайною, вже достатньо описана в різних спогадах та свідченнях, і мені не було б потреби до неї звертатися, якби вона не обросла різними сумнівними подробицями, а то й міфами. Залишаю осторонь питання про те, хто і яким чином був до неї при¬

526
ІВАН ДЗЮБА
четний, — це, зрештою, неважливо. Хочу тільки спростувати вже майже канонізовану версію про те, що це була спланова¬на, добре продумана й організована акція. Насправді було тільки бажання якось використати нагоду для публічного протесту, а як це зробити і чи вдасться взагалі щось зробити, було неясно. Напередодні я зустрівся коло станції метро «Університет» з Михайлиною Коцюбинською та Юрієм Бадзьом, і ми, «прогулюючись» бульваром Шевченка, прий¬шли до думки, що хтось із нас повинен виступити перед публікою під час представлення фільму. Вирішили, що це маю зробити я, хоч, правду кажучи, мені на той час уже тро¬хи набридла роль промовця, — але тут була ситуація надзви¬чайна, що не допускала вагань. Не знаю, чи Михайлина і Юрій обговорювали цю справу ще з кимось, але я «затаївся»: по-перше, тому, що будь-який розголос міг усе погубити, надія була тільки на несподіваність дій; по-друге, не було уявлення, як саме діяти: імпровізація.
Прем’єра фільму мала відбутися на вечірньому сеансі. Ідучи до кінотеатру, ми з дружиною купили гарний букет квітів. І він став у добрій нагоді. Почалася церемонія представлен¬ня авторів фільму, їх вітали кожного персонально і дарували квіти. Але чомусь поза увагою залишилася художниця, май¬стер чудових костюмів до фільму Тетяна Байкова. Ось тут і пригодився мені мій букет квітів. Я вийшов на сцену, щоб по¬дарувати його їй — це виглядало природно і навіть зворуш¬ливо: не можна ж обійти таку важливу учасницю свята. І тут я зразу звернувся до аудиторії: у нас сьогодні справді свято мистецтва, але в Україні почалися трагічні події. І почав го¬ворити про арешти. Зразу ж заревла сирена: виявляється, в радянських кінотеатрах, як, певно, і в інших громадських місцях, були передбачені не лише заходи протипожежної безпеки. А директор кінотеатру кинувся стягувати мене зі сцени. Що було далі, я бачив як у тумані. Чув, що Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали всіх, хто протестує проти політичних репресій, піднятися зі своїх місць. Але, здається, піднялося небагато: хто був смертельно переляканий, а хто не зрозумів, у чому річ, або просто був до всього байдужий. По кількох хвилинах замішання розпочався показ фільму. Я повернувся на своє місце. Ми сиділи з Мартою, тримаючи одне одного за руку. Поруч з Мартою — Толя Фуженко, а коло мене — Віталій Коротич. Зовні незворушний, замкне¬ний, відсторонений, не сказав ні слова.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
527
Атмосфера в залі була тривожна. Дехто потім зізнавався, що думав: при виході будуть затримувати, арештовувати, принаймні тих, хто вставав на знак протесту. Але все обійшлося. Хоча Юрій Іллєнко, оператор фільму, який зразу ж після «інциденту» вийшов на вулицю і сидів на лавці в сквері навпроти кінотеатру, потім розповідав, що були під’їхали машини з брезентовими кузовами, і «люди в і щвільному» оточили кінотеатр. Але через деякий час рети¬рувалися. Очевидно, не дістали дозволу від вищого керівництва на свої акції. До речі, в чиїхось спогадах читаю: і іісля закінчення сеансу Дзюба, Стус і Чорновіл, чекаючи аре¬шту, ходили, взявшись за руки. Ще один міф — сентименталь- і ю-сміховинний. Ми тоді навіть близько один до одного не і іідходили, розчинившись у натовпі.
Крім усього іншого, мене дуже бентежило питання: як поставиться Сергій Параджанов до цього ексцесу. Ми з ним товаришували, але те, що сталося, було для нього цілкови¬тою несподіванкою (всупереч каґебістській версії про нашу змову). Я розумів, що все це дуже йому зашкодить, але ж ішлося не тільки про долю кільканадцяти наших друзів, а й про майбутнє України — так думалося, а якоюсь мірою так і було. На мою радість, Сергій не тільки не був стривожений за себе чи якось невдоволений — він гордився тим, що таке сталося на прем’єрі його фільму; він був просто щасливий! Тут треба знати, що Сергій Параджанов, не кажучи вже про його власну екстравагантність, одверто ненавидів бюрокра¬тичний режим, який душив його творчі поривання, і радий був підтримувати все, що кидало йому виклик
Мушу сказати й про те, що нинішні версії про значен¬ня події 5 вересня та її ефект, на мій погляд, дуже пе¬ребільшені. Звичайно, як перший у Радянському Союзі акт публічного протесту проти політики влади вона має бути внесена в літопис опору (знаменита демонстрація кількох москвичів на Красній площі проти окупації Чехословаччи- ни, від якої ведуть цей літопис, відбулася через три роки); напевне, вона змусила і владу трохи маневрувати, врахову¬ючи можливість масштабних протестів, — але безпосе¬редній ефект від неї був мінімальний. Адже наша мета поля¬гала в тому, щоб розтаємничити арешти, щоб люди про них заговорили. Але говорило про них тільки вузьке коло тих, кого назвали потім «дисидентами». Решта ж мовчала. Слова протесту, що пролунали в залі кінотеатру «Україна», впали

528
ІВАН ДЗЮБА
як камінь у болото. Доброзвичайні громадяни боялися го¬ворити на ці теми, хіба що в родинному колі, та й то для ба¬гатьох це було чуже й незрозуміле: якісь там «націоналісти», чогось хочуть, — а нам воно що? До того ж із присутніми в кінотеатрі проводили профілактичну роботу, збирали свідчення — частину з них мені пред’явили через сім років (!), після арешту 1972 року.
Тут треба сказати, що радянський режим усе робив для того, щоб неприємні для нього події, а надто ж факти спро- тиву йому, залишалися невідомими громадськості, і це було однією з найважливіших умов непорушності, «незламності» ладу і могутнім важелем маніпулювання свідомістю народу, безвідмовним чинником деморалізації потенційних про¬тивників режиму. Ця фундаментальна обставина варта спеціального аналізу в політології та соціальній психології. Момент публічного ефекту (вужче, специфічніше: «слави») завжди багато важив і важитиме в громадянській діяльності (хоч і не тільки в ній), надаючи їй привабливості й незапе¬речного сенсу. За цих умов альтруїстичні особистості радо йдуть на самопожертву. Невипадково ж і політичні стра- ченці в останню мить життя хочуть кинути в натовп або принаймні в очі своїм катам гасло своєї долі. І невипадково ж найпідліші з тиранічних режимів додумалися до того, щоб страчувати людину не просто таємно, а зав’язавши їй рота, чи накинувши мішок на обличчя, чи й вивозячи на страту в гумовому мішку. Це не лише форма приниження, засіб зни¬щити в людині будь-який імпульс до виявлення своєї волі, а й захист себе (катів і катівської системи) від найменших оз¬нак якоїсь іншої системи цінностей, спосіб знебуття інак¬шої, ніж їхня, дійсності взагалі.
Уявімо собі, що відомі в історії герої-мученики були ка¬товані і страчені таємно, і людство ніколи б про них нічого і не взнало. Власне, і таких багато, але ми говоримо про тих, хто ввійшов в історію. А міг не ввійти, і людство б залишило¬ся без зразків героїчної поведінки і без публічних стимулів до неї. Або уявімо, як би виглядали (а може, як би й поводи¬лися) герої політичних процесів на Заході в ХІХ-ХХ століттях, коли б про них не писала преса, не підносили їхні імена солідарні з ними політичні сили. Або уявімо інше, протилежне: що наш народ знав би про численні акти спро- тиву злочинній владі, про героїчну поведінку й боротьбу наших політичних в’язнів навіть у концтаборах, знав би й

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
529
про їхні вимоги, погляди, програми… Мабуть, недовго б протримався за таких умов тоталітарний режим. Але в тім- то й річ, що він це знав, тому й був режим тоталітарним і не міг бути інакшим. Найменше «попущення» несло для нього смертельну небезпеку, і через чверть століття це показала «гласність»… Ось чому влада так боялася «самвидаву», який набирав сили, і так запекло його «викорінювала».
Тим часом бодай у вузькому колі інтелігенції Києва та ще деяких великих міст інформація про політичні арешти все- таки розповсюджувалася — завдяки «самвидаву», звісно, та особистим контактам «дисидентів». Особисті контакти були вирішальними й при організації кількох колективних листів до ЦК КПУ із запитами й легенькими протестами. Так, підпис славетного авіаконструктора Олега Антонова, чиє ім’я і титу¬ли багато в цій справі важили, з’явився тому, що до нього осо¬бисто звернулася Ліна Костенко, на авторитет якої він не міг не зважити. Натомість інша знаменитість — Віктор Глушков
— не дуже ввічливо обійшовся зі своїм співробітником Ле¬онідом Плющем, коли той попросив його поставити і свій підпис під колективним листом. Звичайно ж, далося взнаки й те, що Глушков був більшим конформістом, ніж Антонов. Лист, про який ідеться, підписали також Сергій Параджанов, Ліна Костенко, Іван Драч, Леонід Серпілін, композитори Віталій Кирейко та Платон Майборода. Ще раніше із запитом до ЦК КПУ звернулися Михайло Стельмах як депутат Верхов¬ної Ради СРСР та Андрій Малишко і Георгій Майборода як де¬путати Верховної Ради Української PCP. Хто-хто, а вже вони за всіма навіть радянськими законами мали б одержати відповідь. Вони також її не одержали.
Складалося враження, що влада вважає, буцімто їй не¬має з ким і немає про що говорити. А говорити було про що. Тому я і сів за написання памфлету (такий був початковий за¬дум), а він у процесі роботи набрав форми чималенького «трактату» (так його означили в офіціозі) — «Інтер¬націоналізм чи русифікація?» Я намагався пояснити суть ук¬раїнського національного питання й тривог та вимог патріотичної інтелігенції, показати облудність політики партійних вождів, які проголошують одне, а роблять прямо протилежне, які діють методами придушення всякої чесної думки, компрометуючи цим ідеали соціалізму, фактично зра-джуючи їх. Водночас — оскільки я мав намір адресуватися не тільки до офіційних інстанцій та органів друку, а й до «самви-

530
ІВАН ДЗЮБА
даву» — я звертався і до тих в Україні, зокрема з російської інтелігенції, хто не розумів наших національних проблем і болів, — у надії переконати їх у загальногуманістичному й де¬мократичному змісті наших домагань, здобути їхнє ро¬зуміння й підтримку

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.