Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

КОЛІЗІЇ НАВКОЛО «ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ ЧИ РУСИФІКАЦІЇ?»

Оскільки про обставини написання «Інтернаціоналізму
чи русифікації?», мотиви, мету і все, що відбувалося
далі, я докладно розповів у передмові й післямові до
двох видань праці в Україні (1998; 2005), то повторюватися не
буду. Скажу лише, що я усвідомлював можливість найгірших
наслідків для мене і був до них готовий, ладен був будь-як
відповісти за свій «злочин». Але не передбачив, що відповідати
доведеться спершу (й довго) за рутинними бюрократичними
процедурами (Спілка, ЦК, «дружні» розмови в КҐБ); що
наслідки будуть не одноразовими, а дозовано-тривалими, і
пряме політичне звинувачення висунуть аж через сім років (!).
Головне ж — не передбачив, що ця праця заживе самостійним,
незалежним від мене життям — не в сенсі стихійного розпов-
сюдження, це якраз було зрозуміло, — а в тому сенсі, що бага-
то хто сприймав її на свій розсуд, «нав’язував» текстові своє
розуміння, цих розумінь виявилося чимало, і їх, сказати б, «пе-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
533
реадресовували» мені. Я щиро виходив з позицій демократич¬ного, гуманістичного соціалізму (щось близьке до ідеології еврокомунізму, яка тоді почала зароджуватися, чи до ідеї «соціалізму з людським обличчям» Дубчека, озвученої через два-три роки) і справжнього, несфальшованого інтер¬націоналізму, тобто рівноправності й рівноцінності всіх націй та реального забезпечення їхніх життєбудівних можли¬востей і духовного потенціалу. Що влада таврувала мої погля¬ди як ворожі, антирадянські й націоналістичні, — це мене не дивувало: адже ідеї демократії й гуманістичного інтер¬націоналізму давно стали їй справді ворожими. Але мене не-приємно здивувало, що й чимало моїх «прихильників» (часом несподіваних) теж розглядали мою позицію як камуфляж і і іросто ставили знак «плюс» там, де влада ставила знак «мінус». Мене досить пригнічувало таке спрощення моєї концепції, а коли зі мною «солідаризувалися» люди обмежені, ненавис- ницьки, ксенофобськи настроєні (а таких завжди вистачає в будь-якому суспільстві) або й ті, чий патріотизм мав анти¬семітське наповнення, — це мене просто лякало: невже мене можна було так зрозуміти?! Від деяких «прихильників» і «ша¬нувальників» мені хотілося тікати за тридев’ять земель. Усе це мене дуже мучило і досить ускладнювало мою ситуацію. Фак¬тично я не приставав до тієї течії в дисидентському русі, яка схилялася до радикалізму й конспіративності, оскільки мені здавалися перспективнішими легальні форми опозиційної діяльності.
Мабуть, КҐБ мав інформацію про це, і тому я, здається, не був «запланований» на першу хвилю арештів 1972 року. А може, просто не було ще санкції: спочатку ж треба було ви¬ключити зі Спілки письменників. У всякому разі, під затри¬мання потрапив я цілком випадково. Якось вийшло так, що я давно не був у Івана Олексійовича Світличного, який жив у тому ж мікрорайоні, що й я, на Чоколівці, — кілька разів обіцяв у телефонній розмові, але все щось не виходило. А тут якраз повертався з комбінату друку «Радянська Україна», ав¬тобус проходив поруч із будинком, де жили Світличні, було 12- те січня, і я вирішив зайти, привітати зі «старим Новим Роком». Не телефонував, бо попередніх телефонних обіцянок не до¬тримався, — не повірять: хай буде сюрприз. Але сюрприз че¬кав мене. На мій дзвоник двері неквапом відчинило якесь двометрове одоробло і, імітуючи гостинність, запросило: «Входите». Я встиг трохи здивуватися: у Світличних по-

534
ІВАН ДЗЮБА
російському не говорили, — але, переступивши поріг, усе зрозумів. У квартирі було повно «гостей», підлога завалена розкиданими паперами й книжками. Мене, певно, знали — документів не питали. Один із команди швиденько вийшов
— потім вони частенько виходили у двір, там стояли їхні ма¬шини, на які я не звернув уваги; це був, певно, їхній диспет¬черський пункт, через який вони інформували вище на¬чальство й діставали вказівки. Очевидно, оперативник до¬повів про мене. Коли він повернувся, мене стали «трусити». І натрусили чимало: в портфелі у мене було повно старого «самвидаву», про який я вже й забув (а викидати ж було шко¬да). Боже, яка радість заграла на їхніх обличчях: такий «ви¬лов»! Понад усяку норму! Все вигрібши, вони знову поверну¬лися до Світличного. Той, що керував групою, поводився в чужій хаті як хазяїн і знущальним тоном проказував: «Мы всё изучим, нам спешить некуда, мы хорошо выспались». (Пізніше я взнав, що це слідчий з Одеси на прізвище Горя- чов, він аж світився тупим українофобством, про людину чистої душі Івана Світличного це примітивне хамло говори¬ло з ненавистю: «националюга».) І вони справді випроміню¬вали бадьорість, не поспішали, наче аж смакували свою «дер¬жавну роботу». Трус тривав увесь вечір, усю ніч і ще кілька го¬дин ранку. А потім вивели Світличного, згодом мене. Повез¬ли в КҐБ на Володимирську, 33; Івана, певно, в тюремну ка- меру (судячи з усього, ордер на його арешт уже був), а мене в якийсь слідчий кабінет і ще довго, невиспаного і втомлено¬го, морочили дурними, безпредметними допитами. Певно, десь «у верхах» вирішувалося питання, що робити зі мною далі. Або формувалася команда для обшуку в квартирі.
А тим часом хвора Марта (мала грип і температуру 39), не дочекавшись мене вночі, вранці почала обдзвонювати міліцію, швидку допомоіу, всіх знайомих — ніхто нічого не знав.
Нарешті мене відвезли додому — цілою бригадою, підготовленою для обшуку. Рідним спала гора з плеч: живий. Все інше не було таким страшним. Але пережите не минуло для них без сліду. До речі, знавці законодавства кажуть, що при затриманні громадянина відповідні «органи» повинні повідомити про це родину. Може й так, але цього не було зроблено. І коли пізніше заарештували Сергія Параджанова, не повідомили його дружину, і кілька днів ніхто нічого не знав. Отак стояла справа із «законами».
СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
535
Цікаво, що «привіз» мене додому і «передав» сім’ї див¬ний чоловік на прізвище Пархоменко (тобто він грав роль координатора всієї справи чи то був начальником слідчого відділу). Потім я ще кілька разів з ним стикався. Невеличкий на зріст, дуже активний, «авторитетного» вигляду й тону. Відчувалося, що він не зовсім «свій» у цій компанії. Мав чин старшого лейтенанта, а керував справами, які вели і капіта- і їй, і майори, і ще там хтось. Трохи й сам підкреслював свою осібність: немовбито його поставлено навести лад, когось зорієнтувати, когось стримати, з погляду глибшого ро¬зуміння державного інтересу. Тож демонстрував поєднання принциповості з розважністю або й нібито лібералізмом. Саме в цьому ключі й здійснив ритуал мого «повернення» до сім’і. Навіть немовби відчував, як усіх порадує. Але ж привіз команду для обшуку! Втім, сам на обшук не залишився і, ви¬конавши приємну місію, зник. До речі, згодом він зник і вза¬галі; справу майбутніх політичних процесів очолили інші люди. Хто такий Пархоменко, чому так багатообіцяюче по¬чинав і куди дівся, я так і не знаю.
А обшук тривав усю ніч. Це була моя друга безсонна, до краю напружена ніч. Так само й Марти, й моєї тещі Ольги Іванівни. Голова гула, як трансформатор. Обшук проводився за всіма професійними канонами: вистукування, вивертан¬ня, перемацування. Десь серед ночі вони стомилися й за¬хотіли перепочити. Попросили дозволу скип’ятити чаю. «А чого ви питаєте? — відповіла Ольга Іванівна. — Ви ж тут гос¬подарі». — «Ні, ми повинні спитати дозволу. От у Стусів нам не дозволили». — «Я не тільки дозволю, я ще дам вам цукру і хліба». — «Чому?» — здивувався «старший». — «Бо мені вас жалко, — відповіла Ольга Іванівна. — Вам колись буде сором¬но». І було таке враження, що декому з них уже стало сором¬но — від цих слів. Однак роботу свою вони продовжували справно. Наша квартира була двокімнатна: в першій ми з Мартою, в другій, за нею, Ольга Іванівна («бабця Ґольґа», як її називала наша дочка Оленка). Оленка, мала того року йти до школи. В тій кімнаті було її піаніно, і її обурило, коли вони почали зазирати в нього. Тож вона на дверях кімнати вивіси¬ла напис: «Вхід заборонено». Дитяча категоричність трохи їх збентежила, але ненадовго. Тим часом прикрий епізод став¬ся з Мартою. Частина самвидавівських матеріалів була в ме¬не схована в туалетній кімнаті під ванною. Мені здавалося, що вони вже оминули їх, але Марта думала, що вони ще туди

536
ІВАН ДЗЮБА
повернуться, і в якусь зручну хвилину вибрала їх і взяла собі під халат. Але такі номери в них не проходять. Один із них підійшов до Марти і «запросив» до сусідньої кімнати. «Віддайте нам». — «А що, видно?» — тільки й здивувалася Марта. — «А ви знаєте, що вас за це можна притягти до кримінальної відповідальності?» — і назвав якусь статтю.
Напевне, серед них були й такі, хто виконував цей обов’язок без особливого ентузіазму й міг би на багато що дивитися крізь пальці. Але річ у тім, що вони боялися одні од¬них. І самі себе. Це я помітив під час наступних обшуків, — а нашу квартиру «трусили» ще двічі. І на якомусь із цих трусів, бачачи їхнє «усєрдіє», я жартома сказав: «А минулого разу ви балкон не перевірили!» Справді, коли робили перший трус, у ніч з 13 на 14 січня, стояв такий лютий мороз, що вони тільки визирнули на балкон та й назад. Там і не було нічого, лише папки газет. Коли ж я пожартував — Боже, як вони спо¬лошилися! Як почали навперебій доводити мені (!), що вони добре балкон обшукали, просто я в цей час задрімав і не помітив. І до цієї теми поверталися ще кілька разів…
Після обшуку мене знов-таки повезли до КҐБ, не давши й трохи перепочити. Ні я, ні сім’я не знали, чи я повернуся. Але ввечері привезли додому. Наступного ранку за мною знову заїхали, і так щось із місяць возили до КҐБ на допити, тримаючи до вечора і тільки виводячи на обід до їхньої службової їдальні. Допити були настільки безглузді (і тим особливо втомливі й гнітючі), що я не міг зрозуміти їхньої мети. Аж пізніше збагнув: питання про мій арешт ще не було вирішене, КҐБ готував потрібні матеріали і «пробивав» дозвіл на арешт у ЦК, а тим часом треба було ізолювати ме¬не, щоб я не організував якісь протести. Крім того, цілеспря¬моване втомлювання і пригнічування людини занудними «слідчими» процедурами — один із дійових психофізіо¬логічних засобів КҐБ.
Десь наприкінці лютого мене раптом перестали транс-портувати в КҐБ, нічого не пояснивши. Просто моїх «опікунів» не стало, та й усе. Я повернувся на роботу у видав¬ництво «Дніпро», дивуючись загадковій паузі. Та вона трива¬ла недовго. Через кілька днів — 2-го березня — до видав¬ництва телефонують із секретаріату Спілки письменників: Івана Михайловича запрошують на розмову Козаченко і Збанацький. Ну, запрошують, то й запрошують. Я прийшов у призначену годину. І побачив не самих лиш Козаченка й

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
537
Збанацького, а президію Спілки в повному складі, в траурно¬му мовчанні. І тут обман! Зрозумівши ситуацію, я сказав: «Пи¬тання, яке ви маєте вирішувати, вже вирішене — не вами і не тут». І хотів повернутися й піти. Але мене затримали: ні, тре¬ба поговорити. Яка була розмова — про це в тих-таки ос¬танніх виданнях книжки «Інтернаціоналізм чи русифіка¬ція?», на які я вже посилався: там опубліковано повний служ¬бовий протокол засідання, що й закінчилося виключенням зі Спілки волею ЦК КПУ (з членами Президії — партійцями
— попередньо були проведені розмови в ЦК). У постанові Президії слово в слово повторювалися формулювання зі статті Карного кодексу УРСР (здається, 62-ї, я в них так і не навчився розбиратися), що передбачала покарання за анти- радянську діяльність. На прощання я сказав, що розумію ста¬новище членів президії і ні до кого не маю ні претензій, ні жалю; відмовлятися від того, що писав у інкримінованій мені праці, не буду, а в колег прошу пробачення за те, що завдав їм стільки клопотів.
(…Повернувшись додому, я між іншим записав собі: «Члени Президії Спілки звинувачували мене ще й тому, що я заважаю їм обстоювати інтереси української літератури пе¬ред ЦК. Козаченко весь час аргументував від свого служіння Україні. У нього таке спотворене (страхом? фальшем?) об¬личчя, що я собі думаю: чи варта «Україна» такого жаху само- спотворення? І що то за «Україна» буде, досягнута таким шляхом?»).
Зразу ж після виключення зі Спілки мене звільнили з роботи у видавництві «Дніпро». Але тут стався конфуз для дирекції видавництва, яка поспішила «поперед батька в пек¬ло». Наступного ранку сиджу я, звільнений з роботи, вдома, аж тут приїздить злякана головна редакторка, Надія Лісо- венко: «Іване Михайловичу, їдьмо на роботу!» — «На яку ро¬боту — мене ж звільнили!» — «Вас відновили. Я вас прошу, їдьмо!» Я одягаюсь, ідемо. І ще два тижні працюю. В один із цих днів на сходах зіткнувся з Миколою Платоновичем Ба¬жаном — він підкреслено дружньо потиснув мені руку (а на засіданні Президії обурювався, коли я сказав, що питання вирішене без них: «Мене ніхто не примушував…» і ще щось таке). Загадкові перипетії. Нібито Шелест, коли довідався, що зняли з роботи без його санкції, дуже загнівався і дав на¬ганяй кому слід. Таку версію переказували у видавництві (і в

538
ІВАН ДЗЮБА
спогадах Федора Даниловича Овчаренка є згадка про те, що пізніше, при знятті Шелеста, хтось йому й це закидав). Не знаю, чи це правда. Ймовірнішим мені видається інше: КҐБ хотів, щоб ті два тижні, які ще залишалися до ґрунтовно підготовлюваного арешту, я був на виду, на роботі. На ко¬ристь цієї версії говорить, по-перше, один із записів у спога¬дах Шелеста про те, що ідея «о привлечении к ответственно¬сти по всей строгости закона Дзюбы» виникла в нього чи в його оточенні ще в січні 1966-го — див.: П. Е. Шелест. «..Да не судимы будете». М., 1992, с. 504; по-друге, те, що всі ці дні після виключення зі Спілки мене супроводжувало троє-чет- веро «хлопців», уже не криючись, а навпаки, підкреслюючи свою присутність: є, виявляється, і така форма стеження чи супроводу, мета якого — психологічний вплив на визначе¬ний «об’єкт».
Нарешті настав день, коли на роботу я не поїхав. Не встиг: уранці на квартиру прийшли нові гості. Головний з них відрекомендувався: старший слідчий Кольчик Микола Васи-льович. Вони були недовго, запросили мене з собою, взявши мого паспорта. Марта (потім казала) зразу зрозуміла, що це означає, а я не надав цьому ніякого значення: звик до того, що по мене приїжджають, а паспорт — ну, навіщось їм потрібен. У своєму кабінеті Кольчик довго щось записував, переписував, уточнював у мене паспортні дані, а потім, ніби через силу, із вибачливим, навіть трохи винуватим виглядом сказав, що змушений підписати постанову про моє затри¬мання. Я сприйняв це дуже спокійно, мовляв: розумію, — але то був спокій трансу, як у тумані. Зразу ж він вивів мене у внутрішній двір і повів до тюрми («ізолятора»), де мав переда¬ти тамтій адміністрації — я вже мав стати її власністю. Сто¬млений і фізично, і психологічно, я в їхній «приймальні», по¬ки Кольчик передавав «документи» на мене, відрухово присів на лавочку. Боже, як заревів звіруватого вигляду черговий (виявилося, що це начальник зміни): «Встать! Стоять!» Аж тоді я зрозумів, що я — арештант. Кольчик щось сказав началь¬ничку, і той трохи втихомирився. Але потім, усі півтора року, зиркав на мене з великою лютістю. Втім, таким він був, напев¬но, і до всіх «злочинців». Але були серед охорони та обслуги тюрми й нормальні люди. Зрештою, всі ті «прапорщики», які наглядали за нами, водили на допити й на прогулянки, були звичайні наші хлопці, переважно сільські, які потрапили до КҐБ через армію або яким потрібна була київська прописка,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
539
квартира тощо. Комусь, може, імпонувала причетність до «спецслужб», хтось мріяв про кар’єру розвідника, але більшість, напевне, чекала, коли можна буде, влаштувавшись у житті, втекти з цієї малоприємної служби, виконуючи її до¬сить відсторонено. А дехто, відчувалося, і потай симпатизував «•злочинцям». Особливо мені запам’ятався один прапорщик високий, ставний, вродливий з обличчя, так і думалося: хіба для такої ролі він уродився? Ведучи мене на допити, він, хоч їм невільно було говорити з нами, все умудрявся іронічно сказати: «Особливо небезпечний державний злочи¬нець», вкладаючи в ці протокольні слова все розуміння аб- сурду. Я часто про нього згадую: так хотілося б зустріти його і іа волі! Але були серед них і зловредні, і чи найбільше відзна¬чалася недоброзичливою прискіпливістю одна молода дівчина. Коли приходила передача від дружини (такі пере¬дачі дозволялися чи то раз, чи то двічі на місяць, уже не при¬гадую), — Боже, як вона ретельно все перевіряла тут, на кришці віконця камери, — хоч усе вже було багато разів пе¬ревірене до неї. І неприємно було за неї, і жалко людини…
Камера була розміром із невеличкий кабінет, але висо¬ка. Десь угорі маленьке заґратоване віконечко ( власне, ква¬тирка), так, сантиметрів тридцять на тридцять. Світла з ньо¬го жменька, але вдень і вночі горять тьмяні «лампочки Ильи¬ча». Два ліжка (бо тримали «громадян» по двоє), відро для «малої нужди» (по «великій» — уранці й увечері виводять до туалету, водночас і вмиваєшся, і чистиш зуби. «Позапланові» виходи — велика проблема: треба було проситися і ждати спеціального дозволу.) Ковдра легенька, і взимку я мерз (бо взагалі мерзляк). Але влітку, навпаки, духота. Особливо тяж¬ко було спекотного літа 1972 року. Ждеш — не діждешся ночі, коли трохи потягне прохолодою з кватирки вгорі. Тож по¬легкістю було, як викликали на допит: у коридорах, у кабінеті слідчого не така духота. Дозволялося вдень лежати одягнуто¬му на ліжкові, поверх ковдерки, і це було велике попущення, бо раніше, казали, це категорично заборонялося. Можна бу¬ло робити «прості» (за кваліфікацією наглядачів) фізичні вправи; коли ж я намагався робити китайську гімнастику для очей (зір фіксуєш на великому пальці руки, пальцем ру¬хаєш угору-вниз, уліво-вправо, вкругову тощо, зосередивши зір на нігтеві великого пальця, — це спеціальнй комплекс для короткозорих), мене зупиняли: чи не думали, що це якесь чаклування?!

540
ІВАН ДЗЮБА
Раз удень виводили на півгодинну прогулянку — в дворі був ряд своєрідних камер без даху: п’ятачок за високими це¬ментними стінами, тут можна було ходити по колу; на еста¬каді вгорі стояв охоронець; говорити з ним або твоїм напар¬ником (про «напарників» — далі) не дозволялося. Зокрема й тому, що за стіною, в сусідньому «п’ятачку», міг бути хтось із твоїх «подільників», а ти не мав знати, хто і що. Взагалі ж ста¬ралися виводити на прогулянку в різний час, щоб в’язні, не дай Боже, не почули голоси один одного. Але якось я став свідком небувалого: з сусіднього «п’ятачка» хтось (голоса я, на жаль, не розпізнав) тихенько, але затято розповідав нагля¬дачеві (із «нейтральних») про суть руху і політичних пе-реслідувань, і той миролюбно слухав! Ще був один випадок, коли я почув живий людський голос, цього разу добре мені знаний. Це було в лазні. Раз у десять днів нас водили «банити- ся». Для начальства тюрми це був священний ритуал — як не¬спростовний доказ дбання про наше здоров’я (другим дока¬зом було стеження за чистотою в камерах: начальник тюрми, Олександр Сергійович Сапожников — прізвище запам’ятало¬ся через «пушкінське»: Олександр Сергійович! —особисто перевіряв стан у камерах і був при цьому доброзичливо-суво¬рий, з усвідомленням важливості саме цієї своєї місії). Так от, через якусь аварію, чи що, в лазні не було гарячої води. Вже й десять днів минуло, вже й два тижні, а нас не миють. Непри¬пустиме порушення прав громадян, запідозрених у держав¬них злочинах! Довелося завозити гарячу воду в діжках і відра¬ми подавати в мийні бокси. За таких надзвичайних обставин не всіх правил ізоляції було дотримано, і ось я чую з сусідньо¬го боксу голос… Євгена Сверстюка! З властивим тільки йому сарказмом він звертається до банщика: «А чому б вам не пода¬ти мені рушника?» І все — далі шум води, якийсь рух. Але яка це була радість: за півроку чи й більше почути, хоч і віддале¬ки, рідний голос! Євген тут, і такий само зневажливий до низьких обставин, як і завжди!
Нічого іншого про долю друзів я не знав. Найбільш гнітюче в тюрмі — цілковита ізоляція від світу. Недарма і зветься: ізолятор. На повну програму. Ні радіо, ні газет. Не знаєш, що діється у світі і чи він узагалі ще існує. Часом навіть радієш викликові на допит — усе-таки почуєш людський го¬лос, хай і слідчого. Щоправда, люб’язно давали газету, коли в ній була якась покаянна заява (наприклад, Миколи Холодно¬го). З відповідною метою дали також почитати лист до ЦК

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
541
Василя Стуса, в якому той засуджував публікацію своїх віршів за кордоном. Лист був дуже болісно писаний, і якби влада бу¬ла хоч трохи розумнішою, вона б утямила, що більшого від Василя не доб’ються і що до цього крику душі треба дослуха¬тися. Натомість стали вимагати від нього неможливого і ні з чого зробили смертну справу.
Єдине, що можна було робити в камері, — це читати книжки. Раз чи двічі на тиждень приходив бібліотекар (він же і перукар і ще хтось) і приносив у кошику десяток-другий книжок. Вибір невеликий, але траплялися цікаві речі — з ук¬раїнської і російської класики, зарубіжної літератури. Хоч переважав «соцреалізм», а ще багато було книжок про ге¬роїчних розвідників тощо. З історико-революційної літера¬тури цікаво було читати про те, як більшовики тікали з царських тюрем: мимоволі уявлялося, як би то вони спробу¬вали втекти з такого-от «ізолятора» з його метрової товщини стінами й недремним «оком» у дверях камери!
У камері нас двоє. Я, звичайно, знав, що колега може бу¬ти не простий, «підсадний», але якось наче й не знав, не хотів знати й про це думати: сидить собі людина, то й хай сидить. Що він від мене може довідатися? Погляди мої відомі, а про те, чого їм не слід знати, я з ним не говоритиму. Я взагалі не підозріливий, манії переслідування чи якихось такого роду страхів у мене ніколи не було; я навіть сумнівався, чи потре¬бує КҐБ таких примітивних методів вивідування, а що поміщають по двоє — так це, може, тому, що «одиночка» вва¬жається психологічно дуже тяжкою і жорстокою карою, не кожен її витримує.
Згодом я переконався, що бути вдвох — принаймні для мене — тяжче, і попросився в «одиночку». Але таку мож¬ливість мені надали вже після суду, коли я став «законним» злочинцем. А річ у тім, що «колега» страшенно набридає роз¬мовами. Я розумів це просто: йому сумно, тяжко на душі, хо¬че за балачками трохи забути про своє становище. Але скільки можна говорити? Я хочу помовчати, на чомусь зосе¬редитися, почитати книжку. А він не вгаває. Перший мій сусіда був нібито якийсь дрібний фінансист із Одеси: мов¬ляв, його начальство погоріло на великій оборудці, а притяг- ли і його, хоч він сподівається викрутитися. Ще на волі він, мовляв, читав у газетах про справу Зиновії Франко, її заяву, і все набридав мені розпитинами: хто вона така і що то озна¬чає. Коли я починав трохи злоститися від його настирли¬

542
ІВАН ДЗЮБА
вості, він клявся: ви не подумайте чогось, це мені справді цікаво, бо у нас в Одесі такого не буває! Не менше набридав він мені і розмовами про моє здоров’я, спостереженнями над тим, як я схуд тощо. Він же помітив, що я став покашлю¬вати кров’ю (був такий період, коли міг загостритися старий туберкульозний процес), і, видно, поінформував начальство. Тож мене повезли на рентгеноскопію в тубінститут на Бай¬кову. Деяка проблема була в тому, що в тубінституті мене до¬бре знали, я там двічі лежав по півроку, а в’язень мав залиша¬тися неідентифікований. Не знаю, як вони виходили із ситу¬ації, але мене здивувало, що повезли мене тиждень неголе¬ного, страшенно зарослого, хоч звичайно нас голили аку¬ратно щодня. Але це мені не дошкуляло, зате вимучило інше. Була страшенна липнева спека 1972 року, а мене запакували в бокс легкової машини, де лежиш зігнутий, голова в колінах, дихати нічим, метал розпечений на сонці. Та ще й коли до¬везли, машина довго стояла у дворі, поки все було «підготов¬лене». Безлюдним коридором мене завели в темний рент¬генкабінет, так що я тільки чув команди рентгенолога. Не знаю, який був результат обстеження, але, на щастя, туберку¬льоз не прокинувся. Хоч, здавалося, всі умови для цього були: брак свіжого повітря, нервове напруження й депресія, пога¬не харчування (правда, постійний голод відчуваєш тільки перші два-три місяці, коли ще організм живе інерцією при¬родних потреб, а потім він адаптується до фізичної бездіяль¬ності, і вже менше хочеш їсти). А от що я «заробив» у тюрмі, так це гіпертонію, яка відтоді не полишає мене.
До речі, цей геніальний винахід — «бокси» (є вони і в самій тюрмі, тільки вертикальні, своєрідний «пенал» на людський зріст) — напевне, мають не лише технічне та ка¬ральне призначення, а й, сказати б, етичне та психологічне, їхня мета — ще й принизити людину, уразити її почуття гідності. На це спрямовано й багато інших «правил внутрішнього розпорядку», наприклад, те, що в’язень зо¬бов’язаний, коли його виводять з камери, тримати руки за спиною схрещеними. Можна з цим не погоджуватися, але кидатимуть у бокси й камери, поки не погодишся. Не знаю, чи хтось пробував не погодитися. Я — ні. Але виразом облич¬чя демонстрував зневагу до цього маленького, але дошкуль¬ного насильства. Ви мене вполонили, однак я — вільний.
Але до «колеги» й «колег». Якось Кольчик поцікавився, чи ладжу із сусідом. Я сказав, що не маю нічого проти нього,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
543
але він мені страшенно набридає своїми розмовами. Через кілька днів його прибрали, а мені «дали» нового. Це був ма¬ленький жвавий «кацапчик» (як він себе добродушно нази¬вав) з Херсонщини (сам родом з Орловщини). Сидів за якийсь грішок у тюремному таборі в Біличах (станція коло Києва), працював на виробництві радіоприймачів чи чогось такого, а щоб дати вихід своєму обуренню несправедливос¬тями, став у ящики з продукцією вкладати писані від руки листівки не зовсім прихильного до влади характеру. От і по¬трапив до КҐБ. Дуже «переконлива», простодушна легенда. Був ще балакучіший, ніж перший колега, але цього слухати було цікаво! Я розпитував його про життя до арешту, про сім’ю; він розповідав весело і часом вигадливо — дещо з йо¬го оповідей я пригадую і наведу далі. Ще я сидів у тюрмі, як їх, спершу одного, потім другого, випустили. «Одесит» з’явився до Марти, признався, що був підсаджений, і на цій підставі попросив грошей на дорогу. Згодом об’явився й «херсонець»
— розказувала Марта: п’яний, плакав. Але цей грошей не просив, тільки каявся (хоч, власне, нічим переді мною не за¬винив).
Протягом кількох місяців своєрідним розважальником в’язнів був якийсь засуджений до страти вбивця. В ізоляторі КҐБ його тримали тому, що справа мала міжнародний харак¬тер: убивста він учинив на територоії Угорщини, і його пере¬дала в СРСР угорська сторона. Камера його виходила вікон¬цем у двір для «прогулянок», і щодня півгодини ти міг чути його «концерти». Репертуар у нього був одноманітний: «Агентство Синьхуа передаёт», — кричав він на весь голос і починав нести якусь політичну маячню, переходячи на блатні пісні. Спочатку це було забавно, а потім приїлося. Симпатії він не викликав, бо за ним були криваві речі, — на це натякали конвоїри, і не було причин не вірити. Управи на нього ніяк не могли знайти, ніякої кари він уже не боявся. Потім його нібито перевели в інше місце, а може — затих зовсім.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.