Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ІНТЕРМЕДІЯ

Отже, мої «колеги» по камері. Спершу — «одесит».
Здоровань, постави невкладистої, хоч і не зовсім
бурмило. Видно, «на свободі» був нахабнуватий, але

544
ІВАН ДЗЮБЛ
тепер присмирів. А втім, збереглася категоричність у примітивних судженнях, така властива твердим невігла¬сам. З тих, що про все мають (або на ходу ліплять) власну безсумнівну думку і не визнають ніяких авторитетів (поза сферою політики, звісно, яку завбачливо оминають). Одне слово, типовий представник того малокультурного (влас¬не, позакультурного) мііцанства, з якого сформувався (чи формується) нинішній так званий «середній клас», що на нього покладають надії на створення цивілізованого рин¬кового суспільства, а то й на порятунокУкраїни (вуявленні декого з політиків-патріотів). Може говорити по-ук- раїнському, та коли входить в азарт, язик сам йому завер¬тає на російську.
Дуже любив побалакати про літературу. Вибирає книжки з кошика ізоляторного книгоноші. «Какие-то фа¬милии все странные: Гёте… Кёппен… Потом ещё какой-то подобный…» — Гейне? — «Да. Гейне». Про О. Толстого: «Плохо пишет. Вместо того, чтобы просто и доходчиво описать,
— какие-то каверзные, дрянные фразы». «Какой-то слово- оборот… жалкий». Про Івана Ле: «Очень тяжело пишет. Та- кым якымсь ломаным языком… Ломано, ломано…» «Зачем они язык косоротят?»
Дивовижна оця риса у малорозвинених, малокультур¬них людей: глухота до слова, особливо до слова українсько¬го, — що переходить у ненависть до мови. Скільки таких людей, що обходяться в житті сотнею-другою слів, а кож¬не незнайоме слово викликає у них агресивне неприйняття! «Даруйте» — це «извините»? От же… що вже тільки з цим язиком не викручують!» Читає Натана Рибака: «Що таке «тека»? Гм… портфель?.. От зараза жидівська, викаблу- чується, підстроюється… Споконвіку портфель був порт¬фель… Нема щоб писать по-человєчєські, а видумує якісь сло¬ва…» Іншим разом: «Кёппен, предисловие Эренбурга… Слова какие-то… гм…гм… с подходом… с подходцем… И печатают же такую дрянь… А вот толкового чего-нибудь не найдёшь. Я ж говорю: Жукова или Штеменко дай миллионным тира¬жом — мигом разойдётся…»
І ще: «Рассказ я не считаю за труд. Это каждый мо¬жет пересказывать… Роман — другое дело. Над ним поси¬деть надо». Хоч і це ще не гарантія путящості. Ось роман Лебеденка: «Задом наперёд написано. По-еврейски» (спо¬чатку фінал, а потім передісторія). І майже про кожного

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
545
письменника, про кожну книжку, що прочитає: «Тема хоро¬шая, материал собрал хороший, но писать не умеет». «Еле сто страниц прочитал — как епод ножа».
Але дещо таки вловлював:«Шевченкорезкие стихи пи¬сал, очень резкие». Мабуть, має на увазі його політичну по¬езію. Що ж до Тичини, то був упевнений, що той написав «пісню»: «їде трактор — дир-дир-дир, ми в колгоспі всі за мир», і за це — «Лауреата ему — бац! Героя — бац! По сезону песня, нам нужная». І раптом: «Оце старі ще повмирають
— і не буде ні літератури, ні іскуства. З молодих нікого не¬ма» (зажурено).
Виявилося, що він ще й шанувальникмузики. «Вы слышали «Итальянское каприччио» Чайковского в исполнении оркест¬ра? Я вот его насвистываю. Конечно, одним свистом я не могу заменить весь оркестр». Дуже обурюють його джаз і сучасна естрадна пісня, взагалі сучасна музика:«Дикость, дикость ка¬кая-то в современной музыке. Я нашо вже люблю слухатьму- зику, а цього не переношу». Захоплюється якоюсь статтею Платона Майбороди в «Радянській Україні»: «.Молодець, крітікнувусю цю видригалівку». І ще: «Раньше народ сам пес¬ни сочинял и музыку. Без ученья обходились. А теперь они сим¬фонии сочиняют. Он Шостакович — писали в газетах —уже четырнадцатую сочинил. И деньги, наверное, загребает».
Про Кукриніксів:«Они, наверное, втроём работают по¬тому, что так удобнее: у каждого в редакции знакомый, вы¬ходит втрое больше, чему одного, — так им легче своё про¬глянуть… А как они гонорар делят?»
Про науку: «Развелось крючкотворцев… Наука… Ещё на¬ука… Ещё одна наука… А что на Луне — пшеницу сеять? Или самогонку гнать?»
«Всё-таки чудное название: полиглот? Это человек, который знает много языков? А слово какое-то обидное».
Цікавішими були для мене його житейські міркування, спогади з дитинства тощо, в яких часом проскакувало жи¬ве й виразисте українське слово.
..Послала мати пасти корову, а тут якраз гості при¬йшли. І малому цікаво! Трохи попас — і додому. «Хай вона вам сказиться — за бугаєм бігає!» А бугая й близько не було
— тільки матір налякав.
Розказує, як крав яйця в курятнику —міняв на куриво. А мати свариться з сусідами: яйця пропадають! Аж одного разу потовклися йому яйця в кишені — і мати зрозуміла.

546
ІВАН ДЗЮБА
Про свою жінку: «Вона в мене така шерепа». А про доч¬ку: «Така відзіґорна, що ну…» Любить дивитися по телевізо¬ру балет, але жінка сердиться: «Не бачив, як ноги задира¬ють? Я тобі можу задерти — дивись!»
Про інтим. «Я красивых всегда избегал. И в войну. А кто гоняется за всякими финтифлюшками, обязательно под¬цепит. Я предварительно всегда закомпостируюсь — та донорскую книжку мне покажет, та справку…»
Філософські максими: «Як немає щастя, то нєхер його й достігать…Іскуствєно щастя не здєлаєш…» «З лисиною ро¬дився — з лисиною і помре».
Про в’єтнамців (актуальна тоді тема): «Капцанй, капцанй, куди вилізете?»
Про якогось знайомого осудливо: «Нап’ється і починає пузирить на правітєльство». «Політіческоє дєло такое — ігра слов». «Побачив, шо надо повернуть оглоблі в протіво- положном направленії». «Слухом земля пользуется».
Про Валентину Терешкову, першу жінку-космонавтку: «Простая девчонка… С Ярославля… А вот повезло… Теперь на всю жизнь обеспечена…»
..Зовсім інакшим — і набагато цікавішим для мене — був другий «напарник», на ім’я Олександр, Сашко (прізвище я забув). Невеличкий, рудуватий, з більмом на одному оці, ду¬же жвавий, наскільки ця якість могла виявитися в межах тюремної камери. Родам з Орловщини. «У нас пословица: «Белоруссия родная, Украина золотая«. Крім того, що роз¬повів легенду про листівки як причину свого арешту, більше політики не торкався. Нічого в мене не випитував, ні про що не розпитував (не знаю, яка користь була від нього КҐБ)… Зате радо розповідав про себе, особливо коли бачив мою зацікавленість. А я справді з інтересам слухав розповіді про різні чудернацькі пригоди в його по-своєму небуденному житті.
Природжений «кацап», як він себе називав, родом десь із Орловщини, після армії потрапив у якесь українське село на Херсонщині, коло Цурюпинська, і одружився з молодицею, в якої було двоє дівчат. Зразу ж почали виникати комічні си¬туації — від незнання мови й звичаїв.
Знайомство з майбутньою жінкою почалося з того, що в автобусі вона випадково його штовхнула й вибачила¬ся: «Пробачте, будь ласка». А він уже знав, що «бачити» —

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
547
«смотреть», тож здивувася: «Чего это я на тебя смотреть буду?» Так і познайомилися…
У перші дні життя в селі. Вранці забігають двоє дітей: ’■Моліться!» (так йому почулося). Здивувався: чого це рап¬том «молиться»? Прийшла з доїння жінка, він їй розказує. Нона бачить — щось не те. Пішла до сусідів, розпитала. Ви¬являється, то «міліція» — приїхала трусити самогонників, а дітвора бігала по хатах і попереджала: міліція!
Іншим разом жінка каже: «Ходім, купимо панчохи». А він зрозумів — «печінка»: «Сколько килограмм?»
Поступово засвоїв деякі українські вирази. Згадує їх: <■Збирається, як сорока у вирій»; «У попа здачі нема»; «Якми¬лий милує, треба ворушиться»; «Не зівай, Хамка, на то яр¬марок»; «Своїм салом по губах»; «Книжка в сумці, а жених на думці» (про дівчат) та ін. Намагався навіть говорити по- українському, але без особливого успіху: «Выговор не тот». Хоча: «Выговор как грыжа: можно с ним всю жизнь про¬жить». «У нас в колхозе говорят: «Хто що везе, той те і гри¬зе».
Якось хотів прислужитися жінці й заходився мити підлогу — поки та була на фермі. Не знав, що це вважалося на селі нечоловічоюроботою. Заходить хтось із сусідів, ди¬вується: «Сашко, що це ти робиш?» — «Если я скажу, что за¬нимаюсь косовицей, — вы же не поверите».
За старою звичкою спочатку заходив пообідати в чайну. Через кілька днів жінка: «Що тобі, Сашко, щось не смакує?Не так готую? Так ти скажи! — ? —А чого ж ти в чайну ходиш?» Виявляється, сусідки вже це помітили, і пішов поголос, що жінка погано годує Сашка, і той ходить у чайну. Таму них ходити в їдальню ніби негарно —хіба дама не нагодують?
Жінка працювала дояркою на радгоспній фермі. Як пе-ревиконували план: дояркам відпускають кілька літрів мо¬лока за низькою ціною (8 коп. за літр), а вони це молоко зда¬ють у рахунок надою. Виходить перевиконання плану, за що йде доплата і премія в кінці року — виходить виграш…
Мужикам директор радгоспу придумав платити «под карандаш» саморобним вином з місцевого винограду. Стали приносити менше грошей. Аж поки жінки довідалися й ма¬ло не побили директора.
«Замдиректора по хозяйству ничего не понимает, а делает вид. Придёт на строительство: «Что-то эта тру-

548
ІВАН ДЗЮБА
ба не так вроде поставлена». — «Ну скажите, как надо, мы переставим». — «Надо подумать… Надо чертёж посмот¬реть…» — Вот, пожалуйста, чертёж. — «М-да… А как она должна стоять?» — Так, как стоит.
Одного разу прийшов, а Сашко у траншеї (там вода) працює в одних трусах. «Где бригадир?» — Я бригадир. — «А почему в таком виде?» —Да… — «Сегодня ты в трусах перед начальством, а завтра она (показує на студентку-прак¬тикантку) в бюстгальтере будет!» А та за еловому кише¬ню не лізе: «Перед вами я никогда в бюстгальтере не буду!»
Про старшу дівчину —Піду —мало що розповідав, зате багато — про меншу, Таню, захоплюючись її вихватками: «смекалиста»!
В селі дівчата, готуючи собі придане, заводять по 30-40 гусей: це пух на перини й подушки, крім того, за кож¬ну гуску на базарі дадуть 8-10 карбованців. Годувати гусей і ходити за ними майже не треба — вигнав на лиман, і все.
Мала: «Коли вимені гусей купите?» —? — «Меніж дове¬деться заміж виходити».
Іншим разом: «Коли вимені книжку заведете?» (Ощад¬книжку) —А в тебе гроші є? — «Ви дасте». — Чого це тобі да¬вати? — «Тоді не треба було мене в світ пускать!»
Як було їй п’ять років, мати якось зібралася їхати в Тетіїв до родичів. Та напросилася, й мати мусила погодити¬ся. Сподівалася, що рано-вранці, поки мала спатиме, не¬помітно вийде. Звечора заготувала теплу білизну, чоботи… Прокинулася вранці — немає одного чобота. Довго шукала, поки мала, яка спала на печі, не озвалася: «Не шукай, все од¬но не знайдеш». А вона поклала чобота собі під подушку!
Якось мати купила матерії собі на костюм. Мала на- посілася: «Поший мені стілязьку юпку». Мусила пообіцяти, але все зволікала, думала — забуде. Одного вечора прихо¬дить з роботи, а мала сидить і щось тне ножицями — шиє собі «юпку». Пропала матерія! — «Ти ж обіцяла? Треба було не обманювати».
..В матері заболіло серце. Мала: «І в мене серце болить».
— Як тобі не соромно дурити? — «А хіба по наследству не буває?»
Підросла, пішла в школу.
— Тетянко, що получила?
— П’ять, п’ять, п’ять, п’ять, п’ять, п’ять…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
549
—А скільки ж уроків було?
— Чотири.
— Так звідки ж стільки п ’.ятірок?
—А я ще получу!
..Побачивши, що мати й батько «милуються» (улюбле¬не слово Олександра): «Тю, цілуються, як молодята!»
З’явилися в продажі червоні лакові чобітки. Напалася: оКупіть мені». — «Та ти що!» — «А що ж?Колись пригодяться. Гроші все одно ж дешевшають. Через два роки ці 60 карбо¬ванців ніщо будуть. Згадаєте мої слова!» (Дівчині вісім років
— наслухалася чиїхось розмов). — «Мсті треба купити». — «Та мама вже не молодиця».
..Написала на зошиті лайку. Мати: «Що це таке?» — «А ти що — неграмотна? Читати не вмієш?»
Іншим разом забрала в матері годинника й начепила собі: «Навіщо тобі годинник? Корови ж його все одно не ро¬зуміють!»
..Якось приходить мати додому — Таня підмітає підло¬гу. Мати здивувалася: дочечка ледаченька. Вже знає: щось їй треба. Справді, через якийсь час: «Мамо, а в магазин хустки привезли». — «Та в тебе ж є!» — «Е, не такі — квітчасті!»
Як почує, що скоро колотимуть кабана, то десь за два- три тижні до цього починає посилено за ним ходити. То підстеле, то нагодує, то організує подруг і звідкись понано¬сять трави… І ось кабана закололи, продали. «Скільки ж ви¬торгували?» — цікавиться. — «234 карбованці». — «Ого! І як же будете ці гроші розподіляти? Скільки на книжку, скільки на витрати… скільки мені?» — «Та ти ж іще мала!» — «Ага! А годувати кабана немала?А пригадуєте — он тоді-то ма¬ма пішла на роботу, татка не було, аЛюдка заспала, так я давала йому їсти… А пригадуєте…» — і пішла… Доводиться щось їй виділяти…
Легко знаходила підхід і до названого батька: «Тату, дай дотацію». — «Да у меня нет мелких». — «Нічого, я розміняю».
Пливли на «Ракеті». Мала: «Тату, а тут є буфет». Батько мовчить. «Тату, а в буфеті пиво дають… Люди хва¬лять…» Побачивши, що батько зреагував: «Ну, хто пиво п’є, а кому треба цукерку».
Просить гроші на шкільне фото — 4-70. «Не даєте?Ну й не давайте — вам буде соромно». — «Чому?» — «Я вже ефо-

550
ІВАН ДЗЮБА
тографувалася і записалася». — «Так чого ж ти питаєшся?»
— «Я хотіла побачити, чи є в мене батько й мати, чи мене в капусті знайшли!»
Сусідська баба Марія любить після купання випити. Мала: «Правильно! Суворов сказав: «Сорочку продай, а після бані випий!» — «Де ти таке чула?» — «Чула!»
..Люди на селі все помічають. Варто з кимсь поговори¬ти, на когось кинути оком —уже… Допоміг бабусі принести в’язку дрів —уже назавтра все село знало, хвалили й дивува¬лися. В чайній випили, і товариш позичив два карбованці. Обоє були п’яні й забули. Через тиждень до нього підходять: «Сашко, тобі Павло повернув два карбованці?» — «Які?» — «А в чайній позичав». На другий день і сам Павло підходить: «Ось тобі два карбованці». — «Які?» — «В чайній позичав». — Та я не пам’ятаю. — «І я не пам’ятаю, але мені нагадали» (дівчата в чайній).
«.В селе то не хозяйка считается, если сотни-две банок не закрутит» — восени підробляли на консервній фабриці. Розповіді про те, як дурили державу, а держава їх…
Поряд з радгоспом — рибгосп. На базарі продають ри¬бу з-під поли. Коли скажуть: 2 кг, то можеш бути певний, що не 1.800, а 2200 або 2300. От так по щирості, коли в обхід держави! А на херсонських базарах продають за півціни великі відрізки тканин з ХБК (Херсонського бавовня¬ного комбінату). їх називають «лдскут».
..Зі спогадів про армію. Не знав, що командира підвищи¬ли в чині і звернувся за звичкою: «Товарищ майор!» А той з убивчим начальственим сарказмом: «Сержантомменя на¬зовите, сержантом!»
Інший доручав молодим хлопцям зі студентів готува¬ти йому якісь документи і неодмінно повертав назад, не- задоволений — щось не так: «А вы поработайте над доку¬ментом, поработайте!» Через тиждень приносили йому той самий текст. «Вот теперь видно, что вы поработа¬ли!»
З армійського фольклору. Нібито дівчачі частівки-при- манки: «Старшина, старшина, приходи на бугорок, прино¬си буханку хлеба и супа котелок». Але й таке: «Лейтенан¬ты и сержанты знают, с кем знакомиться: у кого куры не¬сутся и коровы доятся».
«Мясо нам положено, но в котелок не заложено». «Это же называется отнималовка». «От желудка отрывать».

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
551
«Супчик жиденький, но питательный, будешь худенький, но старательный». «Будешь тонкий, звонкий, прозрачный и грудь в ёлочку». Зате після смачного обіду: «Теперь можно и с поварихой побороться». Про «политучёбу»: «Нужна, как собаке боковой карман».
..Читаючи «Хождение по мукам» Ол. Толстого, обу¬рюється: «Жена изменяет мужу, скандал, и он ещё даёт ей на расходы 12 тысяч рублей… Я б ей дал 12 тысяч!»
..Має проблеми з очима: зизоокий і на одне око майже не бачить, щось ніби більмо. Мріє після звільнення поїхати в Одесу до Філатова і міркує, як би він добивався до нього. В усі газети порозсилав би листи… Намагався б потрапити на прийом до Козиря (секретаря Одеського обкому партії), щоб той допоміг… Познаходив би всіх родичів Філатова… А якби й це не допомогло, взнав би, кому із високопоставлених зробив він операції, десь перехопив би його самого й сказав: «Все люди равны. Так почему же…» — і т. д.
«Иван Михайлович, а правильное это выражение: «Ко¬лесо истории не крутится назад»? Нам парторг когда-то говорил…»
«Иван Михайлович, а есть определение, что такое сло¬во «Бог»?»
..Мій «напарник» був справжнім кладезем блатної і зеківської лексики, і я з суто філологічної цікавості прича¬щався до його скарбів. Оскільки тепер ця лексика є предме¬том спеціальних монографій і словників, тояможу тут де¬що докинути із словесності орловсько-херсонського зека, прохіндея і доброго сім’янина Олександра.
«Хтось дує» (доносить).
«Свистулька» («Там свистулька какая-то сидит, губы красит» — у приймальні директора).
«Мичуринцы» — ті, що крадуть у колгоспах і радгоспах ранні овочі й фрукти та постачають їх спекулянтам на базарах.
«Скирдятники» — бродяги, що в теплі пори року ночу¬ють у степу в скирдах; взимку вони перебираються в тру¬би (каналізаційні?) і звуться вже «труболёты».
«Штопорылы» — грабіжники.
«Щипачи» — кишенькові злодїі; вони ж «карманники».
«Бакланы» — хулігани.
«Мокрушники» — вбивці.
«Медвежатники» — ті, що зламують сейфи.

552
ІВАН ДЗЮБА
«Скакари> — ті, що грабують квартири («скачок зале¬пил» — обікрав квартиру).
«Бановщица», «бановая» — вокзальна шлюха (від: «бан»
— вокзал).
«Колёса» — чоботи; «лепенъ», «лепёха» — костюм; «клифт> — піджак;«шкары» — брюки; «комель» — фуражка; «марочка» — хустка для носа; «бока», «очата» — годинник; «лавэ», «бабки» — гроші; «шнифт» — око («сейчас я тебе шнифт выбью»); «шмара», «маруха», «хупа» — дівка певного образу; «грабки» — руки; «костыли» — ноги; «локаторы» — вуха: «калган» — голова; «шнобель» — ніс; «корочки» — туфлі; «бан» — вокзал; «майдан» — поїзд; «угол» — чемодан, валізка («вертонулугол» —украв валізку); «расписать кар¬ман» — вирізати кишеню; «дурка» — жіноча сумочка («раз¬бить дурку» — відкрити жіночу сумочку); «приправа», «ме- сарь» — ножик; «мойка» —лезо; «волына», «дура»,«шпалер» — пістолет; «стиры» — карти («играем в стиры»); той, хто виграв у карти, зветься «вантажист» («вантажи дер¬жит»), а хто програв і не заплатив — «фуфлыжник» («фу¬фло двинул»); грати в карти також — «шпилить»; «вошёл в замазку» (про азартного гравця: «замазливый»); «ходить с червей» — хитрувати, надто дипломатичний підхід («не заходи с червей»); «схимичил» (зшахрував); «хавальник», «хавало» — рот; «кент» — друг («мы кентуем с ним»); «ку¬рочка» — сім’я («живём одной курочкой»); «штевкать» — їсти («идём поштевкаем»); «задвинуть от фонаря» — гово¬рити казна-що; «намылиться», «отвалить» — втекти, зникнути; «локш потянуть> — невдача: нічого не вийшло в того, хто розраховував на якусь вигоду для себе; «шесте¬рить» — догоджати; «восьмерить» — симулювати; «спа- лился»,«подпалился> — на чомусь спіймався, погорів; «повели на книгу» — в карцер; «фомич» —лом; «замочил», «закомст- ролил» —убив; «лопатник» — портмоне; «рыжъё» — золото; «бацилы» — жири, сало; «кешель с бацилой принёс» — торбу з якимись жирами; «широкеша» — наркоман («он пошли двое — ширяются»); «морфуша», «анаша», «дурь» — нарко¬тики; «машина» — шприц («машина на 5 кубов», на 8, на 10); «кайф поймал», «кейфую»; «дал лапу» —хабаря, той, ко¬му дали «лапу» — «крючковой» («я его на крючку держу»); «дрек-зола» — щось погане («фуфло», «туфта»); «атас» — небезпека («стоять на атасе»); «рвите когти, мент капа-ет» — тікайте, йде міліціонер); «кемарить» — спати;

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
553
шандро», «амонал» — хліб; «покапали» — пішли; «темнило»
— обманщик, вигадник; «вот чешет» — бреше;«приколоть» —розповідаючи щось цікаве, тримати цим когось коло себе (звідси «прикольно» в теперішньому молодіжному арґо, та й не тільки це); «побазарить» — поговорити; «кипишевать»
— сваритися, розмовляти недружньо («что ты кипишу- ешь?»); говорити злісно — «шипеть»;«дунуть> (когось вика¬зати: «пошёл дунул», також: «заложил»,«кладонул»);«обло- шадел» — знахабнів; «барыга» — спекулянт; «фармазон- щик» —махлювальник; «филонить» —ухилятися від робо¬ти; «.мантурить> — тяжко працювати («вкалывать»); «тачка» — таксі;«велос» — велосипед; «моцик» —мотоцикл і т. д. Ще: «трюм» — тюремний карцер («попросили в трюм»); «во вторую закладку» (на прогулянку в другу чергу); «чтоб не было разговоров на пересылке»; «вот: получил год, четырнадцать месяцев просидел и освободился досрочно»; «Дальше солнца не угонят, ж-й в землю не утрут»; «на во¬ле, гад, кирпичём умывался, а тут ему туалетное мыло дай» (іронічно, імітація мови тюремного наглядача); «ис¬кать пятый угол» (на допиті в міліції — при застосуванні «засобів фізичного впливу»); «Ну,мордва, становись по два — будем проверну делать»… І зовсім несподіване: «мутырить по-шаляпински» (щось плести навмання); «прошли шаля¬пинские времена» (так просто не обдуриш); «Грибоедова буду иметь» (жодного шансу викрутитися).
Деякі вирази загальнішого характеру: «подмолодить¬ся» (випити); «работать на бугая» (задурно, замалу плат¬ню); «наглее паровоза»; «гнать тюльку» (брехати, приду¬рюватися), «тюлькогоны»; «по тумбочке Махно прошёл»; «ребята в лагере завершённые»; «сделать куклу» (спосіб ду¬рити покупця при продажу тканини на базарі); «погодка шепчет — бери расчёт» (сезон блукання); «скотобаза», -скотоферма» (лайка: свиня); «хоть дрожу, а форс держу»; «в сиськи-письки играть»; «ленивый дважды делает, скупой дважды покупает»; «на злых воду возят»; «не тот смел, кто кричит, а тот, кто крика не боится»; «прицел пять — по своим опять»; «добрый кузя»; «он — во! — господин бревно»; «чуть-чуть стебонулся> (здурів);«.я тебе не товарищ — у тебя денег нету»; «на кого-нибудь нарвётся —морду начи¬стят, будет знать»; «так и жили: я в Москве, он в Сибири, спали врозь, а дети были»; «Человек он хороший… когда спит зубами к стенке» (варіант: «Человек он хороший… только

554
ІВАН ДЗЮБА
двенадцать лет лишних живёт»); «Я завожусь на солярке, а не на воде»; «Мастер по металлу — по хлебу и салу»; «Живём, как на даче: ни посылки, ни передачи»; «У него шестъ-пятъ играет» (він боїться);«Навести каны (макли)» — домови¬тися з кимось про незаконну оборудку; «Этап на Колыму — нужна махорка самому»;« —Какие папиросы куришь?—Ки¬тайские: дай-дай»; «Спичкой мост мерять» (в Херсоні на¬чебто хлопці таку науку застосовують до тих, хто хо¬дить до їхніх дівчат); «Туточки-тамочки, женщины-да¬мочки»; «Не хухры-мухры, а хрю-хрю»; «От работы кони дохнут, трактора ломаются»… Окремо — застереження: «Чтоб мне не пришлось вас проклинать, а то вам каждую ночь будут черти сниться». І трохи з геть нецензурного — у дусі деяких теперішніх розкутих авторів: «У п’яной бабы п… чужая»; «Не обувай п… влапти»; «Монах не є…, а х… на вся¬кий случай носит».
Перший раз (чи перший?) засудили його нібито ось за шр (його версія — може, теж «легенда», але відповідає його весело-блатній вдачі). Хоч жили з дружиною в злагоді, але одного разу посварилися. І вона показала йому дулю. Він не стерпів образи, вигнав її з хати, зібрав її одяг, облив соляр¬кою і підпалив. (Певно, був п’яний). А її покликав, щоб дивила¬ся. Хотів спалити тільки жінчине вбрання, а згоріла хата. На суді жінка як могла його захищала, але йому дали п’ять, чи що, років. Може, так і було — про які тільки свої витівки напівкримінального характеру він не розповідав (а були ж, мабуть, і кримінальні). Наприклад, таке. На будівництві траншеї для газоводу працювали дівчата, яким мали вида¬ти чоботи (бо в траншеях вода). Начальник будівництва відмовлявся: немає! Тоді Олександр, який за цих дівчат кло¬потався (був бригадиром), став тероризувати начальни¬ка: вилізе на дерево (!), коли той іде на роботу, і: «Ку-ку! ку- ку! ку-ку!» — «Що таке?» — «Тебе три года жить осталось — ку-ку! ку-ку! ку-ку!». Звичайно, його звільнили з роботи. Він ходить по різних інстанціях, його ніхто не слухає: хуліган. Тоді він їде до Києва і проситься на прийом до міністра внутрішніх справ: має дуже важливу секретну інформацію, яку може передати тільки йому. Хто сміявся, хто вважав його за божевільного, але, зрештою, добився прийому в за¬ступника міністра. «Ну, так рассказывайте…» Олександр почав: «Я должен просить прощения: я обманул, когда гово¬рил…» — «Ну, хорошо, рассказывайте». Той розказав… «Вы что,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
555
шутите?» — «Нет». — «Да вы шутите, наглец! У меня на¬чальники отделов по нескольку дней не могут на приём по¬пасть! А вы…» — «А что мне остававалось делать? Я думал, что если министр узнает правду, он наведёт порядок, за¬щитит девушек. Но теперь буду знать… буду десятому за¬казывать…» Тут заступник міністра розсміявся: «Хитёр!.. Езжайте домой… Разберёмся…» Звичайно, ніхто ні в чому розбиратися не став… Але авантюра сама собою дала за¬доволення авантюристу…
Мушу на цьому скінчити розповідь про орловсько-хер¬сонського авантюриста — це лише невеличка частина з того, що він набалакав. У читача може скластися вражен¬ня, що в мене там тільки й справ було, що його слухати. На¬справді ж це були окремі хвилини відпруження — просто їх назбиралося за багато місяців… І, звичайно ж, за ними хотілося забути державний ідіотизм допитів і безглуздих звинувачень… Так що хай вибачають мені ті, кого цікав¬лять лише «таємниці КҐБ», «процедури слідства» тощо. Ніяких «таємниць» там не було, був просто скрупульозно дотримуваний закон на службі беззаконня… А моя постійна відкритість до людських доль і голосів допомагала мені«га¬сити» стреси цього безглуздя. Хоч інколи, навпаки, хотілося побути на самоті…
До арешту старшим слідчим у мене був Григорій Петро¬вич Бідьовка з Тернопільського обласного управління КҐБ (у цей період до Києва кинули слідчих з усієї України: київських не вистачало). Типовий «солдат партії»; судячи з окремих його реплік, був посланий на Тернопільщину в ході боротьби з «бандерівщиною», і цей «антибандерівський» комплекс так і засів у ньому міцно; на кампанію 1972 року він, відчувалося, дивиться як на логічне продовження того, чому присвятився раніше. Щиро вважав мене «ворожим еле¬ментом» і відповідно був принципово суворим. Але ставився коректно, і нічого поганого сказати про нього не можу. На одному з перших допитів я сказав, що свідчення писатиму сам, і мені дозволили. Тож він ставив запитання, а я писав відповідь. Та оскільки я всі звинувачення заперечував і вис¬ловлювався у незвичному для них стилі, то через деякий час Бідьовка заявив, що мої відповіді записуватиме сам, додав¬ши: «Не виступайте в ролі адвоката» (мав на увазі мої записи

556
ІВЛН ДЗЮБА
про заарештованих друзів — багато запитань слідчого сто¬сувалися їх). Отож Бідьовка став вести протокол сам. Коли він дав мені його на підпис, я жахнувся. Нічого спотворено не було, нічого не було мені накинуто, але все висловлене та¬кою дубово-міліцейською мовою, що я відмовився ставити свій підпис. Бідьовка здивувався, а коли я пояснив, у чому річ, сказав: «Це ваша примха, Іване Михайловичу». Тим часом ме¬не «передали» Кольчику, який і мав уже офіційно мене за¬арештувати. Бідьовка іронізував: «Ну, тепер ви будете задово¬лені, Іване Михайловичу: маєте столичного слідчого!» (Відчувалося, що між «столичними» і «навезеними» був дея¬кий дискомфорт). Але Бідьовка залишався у складі слідчої групи, і частину «слідчих дій» проводив він. Усе-таки він на¬магався тиснути на мене, і основною формою цього тиску були постійні натяки на те, що вони, всупереч моїм катего-ричним запереченням, мають докази моєї нелегальної анти- радянської діяльності. Я сміявся і, дивлячись йому в очі, ка¬зав: «Не маєте і ніколи не матимете», — «Ні, маємо». — вперто казав він. Аж пізніше я зрозумів, звідки така твердість: вияви¬лося, що в цей час уже готувалася експертиза, яка припису¬вала мені авторство так званої «Програми у-комуністів» (ук¬раїнських комуністів), машинописний примірник якої вилу¬чили під час обшуку на квартирі Євгена Сверстюка і на підставі якої готувалася справа про існування підпільної ор¬ганізації, що ставила за мету повалення радянської влади. Згодом мені подали цю величезну експертизу, підписану іменами поважних учених, і протягом кількох місяців я пи¬сав у кабінеті слідчого спростування (на 90 сторінках!). Тре¬ба сказати, що в цій роботі мене не обмежували і надавали з наукових бібліотек усю літературу, яку я просив. Видно, моя «контрекспертиза» справила якесь враження, бо всі тексти подали новій групі експертів на чолі з літературознавцем Ковтуненком, яка моє авторство відкинула. Це була моя не¬велика перемога, бо інакше наді мною висіло би звинувачен¬ня в «зраді Батьківщини» та «змові з метою захоплення вла¬ди» (!). Вся справа про «підпільну організацію» розвалювала¬ся, бо ніяких доказів не було і не могло бути. Ймовірно, що і в КҐБ розуміли безглуздість цієї версії (хоч голова КҐБ В.Фе- дорчук, присланий з Москви для «наведення порядку» і підкопу під Шелеста, був у ній зацікавлений). Проте певний час вона була необхідна і як засіб шантажування заарешто¬ваних. (Пікантний момент був під час одного з викликів до

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
557
Федорчука. Це було після того, як звинувачення в авторстві «Програми…» було з мене знято. «А мьі и не верили, что ато вьі написали», — зізнався Федорчук. Присутній при цьому Кольчик відважився докинути: «А для чого ж звинувачували?» Федорчук тільки посміхнувся й перейшов на іншу тему). Тим часом надійшла інша експертиза, за десятьма підписами науковців та письменників, здійснена за завданням ЦК, в якій працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» кваліфікова¬но — через сім років після написання й оприлюднення (!) — як «антирадянську». Це було ще одне обґрунтування мого арешту.
Тепер про Миколу Михайловича Кольчика, вже небіжчи¬ка. Він керував слідчою групою і проводив більшість допитів (хоч у багатьох випадках справу перебирав «суворіший» Бідьовка, а інколи з’являвся й третій, з Черкас, прізвище якого я забув). У колі «дисидентів» Кольчика знали — ще 1965 року він вів справу Валентина Мороза і здобув репутацію «лібе¬рального» слідчого. Інші ж, навпаки, казали, що він просто ви¬сокого рівня фахівець, працює хитріше й тонше, ніж решта. Можливо, ця друга думка ближча до істини. Але не буду гріши¬ти: в мене ніяких претензій до Кольчика не лишилося, він не виявляв ніякої упередженості, не вдавався до обманних рухів, не силував до якихось потрібних йому свідчень. Дуже поряд¬но поводився з Мартою як дружиною заарештованого, коли вона до нього зверталася.
Хіба що одного разу — йому треба було закрити якесь питання, що випливало зі справи Миколи Плахотнюка, здається: чи давав я йому «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» (а може, щось інше, вже чітко не пригадую, але такого роду). І він схилив мене до того, щоб я це підтвердив: мовляв, Плахот¬нюка вже засуджено, він відбуває строк у психіатричній лікарні, і це йому ніяк не зашкодить. Я прийняв цей аргумент і лише потім збагнув його аморальність. Але це на моїй совісті, а не Кольчиковій. І ще був один прикрий, уже для са¬мого Кольчика, момент: коли настав час йому писати звину- вальний висновок у моїй справі. Даючи мені його з ним «знайомитися», він був досить збентежений: тон висновку був зовсім не той, у якому велося слідство і відбувалися наші розмови. Микола Михайлович виправдовувався: мовляв, як слідчий, він повинен виходити з матеріалів справи і давати офіційну оцінку. От так Я це розумів… Але протягом усього слідства він демонстрував свою, сказати б, людяність. Напри-

558
ІВАН ДЗЮБА
клад, коли пішли чутки, що я хворий і лежу в лікарні, а Марта була в паніці, він улаштував нам своєрідне побачення на відстані: дозволив мені підійти до вікна у своєму кабінеті в той час, коли Марта стояла на тротуарі навпроти, — ми встигли привітати одне одного. Тут слідчий порушував ре¬жим, але не знати, чи він чинив це самовільно, чи мав дозвіл від свого керівництва. Ще більшим було друге порушення. Дочка Оленка дуже переживала відсутність тата, особливо напередодні 1 -го вересня, коли мала йти до школи, в перший клас, і всі її подружки готувалися до цієї урочистості разом з батьками. На прохання Марти Кольчик дозволив мені 1-го вересня сказати по телефону кілька слів Оленці: привітати із святом, запевнити, що я у відрядженні і скоро повернуся.
Одного разу на допиті ніби між іншим він кинув репліку, яка фактично була доброю психологічною підтримкою для мене. Я спитав: коли нарешті скінчиться слідство. А він: «Та ви ж ніхто нічого не говорите». Це означало, що всі тримаються, і якихось серйозних матеріалів у слідства немає. Більш ніж важлива інформація, якої слідчий, звичайно ж, не мав права давати допитуваному. Адже чи не найдошкульнішим мето¬дом психологічного тиску було створення під час слідства ситуації, коли те, що ти втаюєш, — нібито їм відоме, зокрема із зізнань інших заарештованих. Був і такий прийом: допит закінчується на якомусь «гострому» моменті і має тривати за¬втра, — і тут усе уривається, тебе не викликають на допит і за¬втра, і на третій день, і весь тиждень: це аби ти на самоті пере¬думував, що їм відоме і що невідоме і який «сюрприз» вони тобі готують. (До речі, за час перебування під слідством я пе¬реконався, що наші тодішні уявлення, буцімто КҐБ усе знає і скрізь має «своїх людей», — дуже перебільшені. Він знав тільки те, що було на поверхні, — оскільки ми не крилися, — а де було хоч трохи не те що конспірації, а обережності, туди їхні «вуха й очі» не дуже досягали. Так, попри всі старання, КҐБ ніколи не довідався про ту фотолабораторію, яку влаш¬тували брати Микола і Андрій Кабалюки і в якій тиражували-ся самвидавівські матеріали. В найближчому навколо «диси¬дентів» оточенні агентів КҐБ не було або майже не було, — хіба в далекому радіусі; але великі організаційні та аналітичні можливості «органів» забезпечували максимальне викорис¬тання будь-якої наявної інформації).
Іншим разом було таке. Він щось сказав у такому роді: мовляв, треба ж думати про майбутнє. Я відповів, що якось

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
559
відбуду свій строк. А він: «Якби ж вам людські строки давали». Мабуть, у цьому було все-таки звичайне співчуття, а не заву-альована форма психологічного впливу…
Припустім, усе це можна було зрозуміти. Але незро¬зумілим для мене було й залишається те, що Кольчик у своєму кабінеті інколи говорив речі, дивні для звучання в приміщенні КҐБ. Невже кабінети слідчих не прослуховують- ся, і він цього певен? Напрошується проста думка: їм, слідчим, дозволяється багато чого, аби знайти «контакт» із підслідним. Але, по-перше, чому інші слідчі такої можливості не використовують? А по-друге: багато що може бути дозво¬лено, тільки навряд чи в будь-якій державній установі, а тим більше такій, дозволено третирувати її найвищого керівни¬ка. А Кольчик кілька разів зневажливо говорив про нового голову КҐБ Федорчука: «Хіба це голова? От Нікітченко — ото був голова».
Ще один чоловік із тих, хто зі мною «працював», сказав про свого голову: «Чмур!» Так щиросердо (чи спересердя) в нього це вирвалося, що я подумав про нього інакше, ніж до того. (Взагалі ж у КҐБ бували випадки неоднозначні. Коли добрий знайомий із Чехословаччини Микола Мушинка по¬просив примірник першого, ще не закінченого варіанту «Інтернаціоналізму чи русифікації?» і поїхав з ним до Львова, мене запросив якийсь слідчий КҐБ у дріб’язковій справі. Під час розмови він раптом вийшов з кабінету, залишивши мене самого, — що було неприпустимим порушенням режиму. І тоді на столі в нього я побачив папір, на якому було написа¬но: «Микола Мушинка». Я зрозумів натяк і того ж дня попро-сив одного знайомого львівського літератора, який вертався додому, знайти Мушинку в готелі й попередити, щоб позбув¬ся небезпечної папки. Але той чоловік побоявся, Мушинку затримали на кордоні, і він мав великі неприємності).
А характеристика була точна: чмур! Могутньої статури, в обличчі більше самовладності, ніж думки. Справи ук¬раїнської культури розумів на суто солдафонському рівні. Вечорами «запрошував» мене на «розмови», хизуючись своєю поінформованістю. Чомусь не давав йому спокою небіжчик Довженко, і він з виглядом великої проникливості говорив про нього як про основного націоналіста радянсь¬кої доби — він, мовляв, і Миколу Куліша, і ще багатьох інспірував. Хвалився, що КҐБ має неабиякий компромат на Довженка. Мабуть, це були ті матеріали стеження за Олек¬

560
ІВАН ДЗЮБА
сандром Петровичем, які в 90-ті роки оприлюднила СБУ як один із доказів переслідування української інтелігенції. Але в очах Федорчука це був факт героїчної служби «сексотів» і предмет гордості. Ненавидів Кочура і Світличного: «Их на одной ветке повесить». Це й зрозуміло: вони були дуже «не¬зручні» для КҐБ своєю очевидною інтелігентністю й толе¬рантністю, а їм так хотілося представити «націоналістів» у максимально непривабливому вигляді. Водночас грав роль людини, близької до народу, доступної, — але, звісно, у спе¬цифічному розумінні. Телефонує йому якийсь друг, балака¬ють довго про те та се (а я сиджу тут же), потім він так сер¬йозно, поважно: «Завтра поеду в свой округ. Надо с народом посоветоваться» (мовляв, знайте: депутат — слуга народу). Або: телефонує йому якась знайома дама, просить посприя¬ти на предмет київської квартири. Він так само поважно: «У меня неплохие отношения с мэром, думаю, что он мне не откажет». Ще б пак! (А мером тоді був, здається, Давидов, один із «авторів» куренівської трагедії). Найцікавіше, що він, певно й гадки не припускав, що хтось може розкусити його фарисейську суть. А може, це своєрідний цинізм таких «вер¬шителів доль»: думай що хочеш, все одно влада моя і воля моя.
Перебуваючи в КҐБ, під його владою, я, звичайно, в супе-речки з ним не вступав, а тільки намагався щось своє поясни¬ти, подати якісь свої аргументи. Але серйозна сутичка стала¬ся вже після мого звільнення, буквально на п’ятий-шостий день. Хоч я і був помилуваний, але фактично перебував під наглядом (і залишався в такому статусі ще довго — навіть відвідував мене дільничий міліціонер, перевіряв, чи я на місці). Так от, в один із перших днів моєї відносної свободи приходить оперативний працівник з КҐБ під явно формаль¬ним приводом (здається, повернути якісь вилучені в мене па¬пери, але вже точно не пригадую) і сидить довго, дуже довго. А в двері без кінця дзвонять (у ті дні до мене приходили бага¬то людей). Я не відчиняю (вдома був сам: Марта на роботі, Оленка в школі, а Ольга Іванівна — не пригадую де, чи не поїхала до Львова). І відчуваю, що мій гість має інтерес до чийогось упертого намагання пробитися до мене. «Та відчиніть, Іване Михайловичу». А я не відчиняю. Нарешті, після кільканадцятого настирливого дзвінка, я, знервований і роззлощений, іду до дверей і відчиняю. У дверях стоїть якийсь здоровань і, не заходячи до квартири, подає мені ве¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
561
ликого конверта. Не встиг я його взяти, як мій гість його пе-рехопив: «Іване Михайловичу! Обережно: це може бути ви¬бухівка або отрута! Ми його перевіримо, не розпечатуючи, і я вам через пару годин поверну». І з тим зник. Не повернув він ні через пару годин, ні через пару днів. Тоді я через Кольчика переказав Федорчуку: або вони мені негайно повертають за¬бране, або я розповім про інцидент зарубіжному радіо (яко¬му саме, я ще не знав, але такі речі вже були можливі). Засте¬реження подіяло: наступного ж дня Федорчук мене прийняв у присутності того самого працівника. Був страшенно лютий і всіляко мені погрожував. Ще й докоряв за невдячність: вони ж про мене дбають — цього листа мені не слід читати, удар нижче пояса, вони повинні мене психологічно захистити. Лист від Михайлини Коцюбинської, ще один доказ її антира- дянських поглядів. (Коли я почув прізвище Михайлини, я зрозумів, чому вони знали і про Мушинку, який саме в квар¬тирі Михайлини взяв крамольний текст, і чому знали, що до мене прийде листоноша: певно, Михайлинина квартира аку¬ратно переслуховувалася!). «Мы расскажем народу, кто такая Михайлина Коцюбинская и какое она имеет отношение к Михаилу Коцюбинскому. Народ нас поймёт!» Але я наполя¬гав на своему: поверніть листа — або я розкажу про це на весь світ. Він ще погрожував, але потім змінив тон. «Хорошо: воз¬вратить письмо мы не можем, оно уже подшито к делу. Но я даю честное слово чекиста, что мы его не используем». З цим я погодився. I треба сказати, що він свого слова дотримав: про цей лист ніде ніякої згадки не було.
Тепер про Євгена Кириловича Марчука. Оскільки з’явля-ються і усні, й писемні версії про те, що це він «схилив Дзюбу до покаяння», я мушу сказати з цього приводу своє. В часи мо¬го перебування в ізоляторі КҐБ молодий офіцер Євген Мар¬чук (яке він мав звання — не знаю і ніколи не цікавився) слу¬жив, мабуть, в апараті Голови КҐБ — Федорчука чи виконував якісь його доручення. У всякому разі, він супроводжував на «розмови» до нього. (Це, власне, він і сказав тоді: «Послухаємо, що нам цей чмур скаже», — чим мене здивував). Офіцер цей разюче відрізнявся від більшості службістів: добре освічений (відчувалося), напевне амбітний, інтелігентний, елегантний, ставний, красивий, — і, звичайно ж, викликав інтерес до себе. Мені здавалося, що в душі він мені співчуває; у всякому разі, не¬доброзичливості не відчувалося. Як оперативний працівник, він не мав права втручатися в слідство. Але після суду, коли ме¬

562
ІВАН ДЗЮБА
не ще на кілька місяців залишили в ізоляторі, я мав з ним бага¬то розмов (до речі, він добре орієнтувався в теоретичній літе¬ратурі з національного питання, зокрема, читав тоді ще не пе¬рекладені праці німецьких та англійських авторів). Можливо, і ці розмови якоюсь мірою вплинули на моє рішення написа¬ти відому «Заяву» (кілька варіантів якої, до речі, були відхилені як незадовільні), але рішення приймав я сам. Тому всілякі при¬пущення про те, хто «вплинув»: слідчий Кольчик, опер- працівник Марчук чи дружина Марта (про це особливо бага¬то говорили, скидаючи на дружину відповідальність за рішен¬ня чоловіка) — марні. Звичайно ж, впливало багато що — щось більше, щось менше, — але вибір був мій, особистий і продуманий. Я вже не раз його пояснював, про головне спро¬бую сказати й тут.
Якби мене заарештували зразу після написання «Інтер-націоналізму чи русифікації?», я в ніякі розмови зі слідством не вступав би: моя позиція була однозначною, і я був до всьо¬го готовий. Але минуло сім років, і багато що змінилося. У Пушкіна є повість «Вьістрел» про двох дуелянтів: один, моло¬дий і безтурботний, промахнувся, а другий, бувалий, глянув¬ши на його легковажну безстрашність, надумав не робити свій постріл, а залишити його «в резерві» — на майбутнє. Минули роки, і він з’явився до свого колишнього суперника по «борг», коли той, уже в іншій житейській ситуації, зовсім того не сподівався. Звісно, аналогія дуже приблизна, але щось трохи схоже було. Я не міг не змінитися за ці сім років, я внутрішньо розвивася, я ставив собі нові й нові завдання, а мене намагалися законсервувати, вганяли в не мною змайст¬ровану рамку, з якої я нібито не мав права виходити. З мене, живої людини, робили «прапор», притому не ті, хто був мені справді близький (вони «прапора» не потребували, їм виста¬чало власного світогляду), а ті, хто дуже поверхово розумів мене, чи й перекручував мої погляди на свій штиб, або й ті, хто накидав мені свою власну ксенофобію. Тому, як я вже ка¬зав, на цей час я багатьох і багато чого вже уникав. До речі, КҐБ за всім цим уважно стежив, і мене там роглядали як тако¬го, що, мовляв, відходить від радикальних елементів.
Алюзія. В середньовічній китайській повісті «ЛіМяньу крайній біді зустрічає благородного рицаря» герой бачить намальованого на стіні птаха без голови. З бажання осмис- леності він домальовує голову. І тут же його обступають рицарі, які ховалися поруч, і просять стати ‘їхнім отама¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
563
нам. Виявляється, в такий спосіб вони хотіли здобути собі отамана: хто домалює голову, той і буде. Але такий невільний отаман не може виправдати надій…
У процесі слідства вразливим місцем моєї політичної позиції було те, що я апелював до ідеалів соціалізму, до «не- спотворених» ідей марксизму-ленінізму, за реформування радянського устрою, а не проти нього взагалі (хоч уся сума висловленої критики могла справити й інше враження). І мені говорили приблизно таке: якщо це щиро і ви не лукави¬ли, то чому ви миритесь із тим, що вашу працю і ваше ім’я на повну потужність використовує буржуазна пропаганда, що націоналісти за кордоном підносять вас як прапор (знов прапор!), що, скажімо, Ярослав Стецько дарує «Інтер-націоналізм чи русифікацію?» Чан-Кайші тощо? Я заперечу¬вав: вони й Шевченка використовують, і Франка, і Скрипни¬ка. — «Але ті не можуть протестувати, а ви могли б». — «Як і проти чого протестувати, коли буржуазна пропаганда вка¬зує на справжні вади нашого суспільства; найкращий спосіб спростовувати її — це усувати такі вади». — «Саме цим партія і займається». І т. д. У подібних суперечках у мене була слаб¬ка «стійка»: на одній нозі, — тоді як вони твердо стояли на обох. А за їхніми спинами стояла могутня і, як тоді здавало¬ся, непорушна держава. З нею не подискутуєш. Краще не вступати ні в які дискусії, мовчки приймати удари долі. Але я вже вступив у дискусії. І побачив: стіна. Набагато товща, ніж метрові стіни в ізоляторі. Головою її не проб’єш. Чи не краще її обійти і далі робити свою справу, хоча вже й по-іншому? Мені здалося, що такий вихід можливий.
Така можливість мені вбачалася в самій суперечливості офіційної ідеології (цю суперечливість я наголошував і в «Інтернаціоналізмі чи русифікації?»), а також у її фари¬сействі та казуїстиці. Адже, проводячи на практиці ру¬сифікацію, партія водночас говорила про повагу й увагу до національних мов і культур. Це давало можливість підноси¬ти саме цінність національних культур, національної само¬бутності, критикуючи «окремі спотворення» та профанації,
— це, до речі, не без успіху робили чимало діячів культури в «республіках», як і деякі теоретики «національного питан¬ня», серед яких узагалі не було згоди. Скажімо, брежнєвський (умовно кажучи: «брежнєвський», бо фактично це був логічний розвиток усього попереднього, результат і наро¬

564
ІВАН ДЗЮБА
щування успіхів русифікації) курс на створення «нової істо¬ричної спільності — (єдиного) радянського народу» деякі теоретики (переважно з неросійських національностей) інтерпретували по-своєму: йдеться про політичну, а не національну чи етнічну спільність, про політичну спільність при збереженні національної самобутності й розвитку національних культур. Це була свого роду «лазівка», що доб¬ре розуміли принципові інтегратори, виловлюючи відхи¬лення від партійної догми. Але цілком угамувати суперечки й пристрасті не могли. І мені здавалося, що саме в такій пло¬щині можна обстоювати національні цінності, перспективи розвитку національних культур, інтерпретуючи «спільність» як співдружність. Саме тому я звернувся до теми «братніх літератур» та їхнього досвіду (а це був досвід самостверд¬ження, протистояння асиміляції, досвід утвердження свого національного буття!), — і це вилилося в книжку «Грані кри¬стала», писати яку я розпочав ще в ізоляторі, писав під час роботи на авіазаводі і про яку скажу далі.
Але вирішальним, що мене схилило до «Заяви», яка ста¬ла підставою для мого помилування, було відчуття безглуз¬дості катастрофи (його зрозуміє той, хто уважно прочитає Шевченкові поезії з каземату, зокрема саме ті, що їх зазвичай оминається) і уявлення про те, що я можу ще зробити наба¬гато більше ніж зробив. Я розумів, звичайно, що мій крок бу¬де шоком для багатьох, але думав, що з часом усі побачать, заради чого я так учинив.
Почасти ця моя надія справдилася. Але перші дні й місяці після повернення додому були для мене психологічно дуже тяжкими. Хоч дехто вже в перші дні приходив до мене, щоб морально підтримати: Григір Тютюнник, Микола Лукаш, Віктор Некрасов, Толя Фуженко, Григорій Кочур, Сергій Параджанов, Олена Компан; хворий Іван Юхимович Сенчен- ко запросив мене до себе. Або таке: випадково в центрі міста дорогою (це також у перші дні) зустрічаю Сергія Плачинду. Він дуже зрадів і каже: «Ти правильно зробив. Ні про кого погано¬го слова не сказав, а себе захистив». Я справді розглядав свою «Заяву» як самозахист. Але об’єктивно воно виглядало не зовсім так Адже я не тільки відкидав те, що мені приписували ті, до кого я потрапив у полон, але й декларував перегляд своїх поглядів. Я просив пробачення у влади: помилування. Тому ме¬не мучило не так те, що хтось із знайомих, побачивши мене, переходив на другий бік вулиці (з різних причин: хтось на

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
565
знак зневаги, а хтось боявся бути поміченим у товаристві хоч і помилуваного, а все-таки «державного злочинця», за яким, бе-зумовно, й далі стежать), — як мучило власне сумління. В ті дні я подумки казав собі: «Тепер я вже ніколи не зможу слухати Бет-ховена». Тобто: не зможу переживати героїко-патетичну музи¬ку — як колись (Бетховен був моїм улюбленим композито¬ром). Не той стан душі. З часом ці хвилини гострого самопере- креслення не те щоб зовсім відступилися, але зайняли менше місце в суперечливих почуваннях Проте слід свій залишили. І я вже ніколи не міг бути таким максималістом, як раніше, і не поспішав осуджувати інших людей, коли йшлося про питання їхньої долі. Максималістом маєш право бути щодо себе, а не щодо інших. І коли починаються звичні українські балач¬ки: от, мовляв, той чи той — наша совість, — я кажу: не треба жити чужою совістю, треба — своєю. Хоч це і важче.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.