Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ УХАНЬ

Вісім років роботи в багатотиражці Київського
авіаційного заводу (1974-1982) хоч і означали для ме-
не тривале й болісне «відлучення» від літературного
життя, але не пропали для мене марно. Я з цікавістю вникав у
життя великого трудового колективу, пізнавав багато нового,
а головне — познайомився з багатьма колоритними людьми з
числа робітництва. Ніколи не поділяв я псевдоінтелігентської,
а власне жлобської думки про те, що робітник — неодмінно
п’яничка і нічого мудрого від нього не почуєш, а тут ще раз
побачив, що кваліфікована праця на сучасному виробництві
потребує не лише золотих рук, а й розумної голови. Звичайно
ж, усякі були і є робітники… Але мені щастило на знайомство
з людьми світлими. Про декого з них я розповідатиму в тій ча-
стині спогадів, де йдеться про авіазавод. І насамперед хочу
розповісти про Василя Михайловича Уханя — електрозварю-
вальника, робітника старого гарту, «скрипниківської» доби,
високоінтелігентного і в поводженні, і в мисленні, і в про-
фесійній роботі. Не все вже пригадую, бо, як любив казати Ва-
силь Михайлович, «пам’ять — це не така кладова, з якої що по-
клав, те й візьмеш…», — але багато що не забувається…
Я навмисне не компонував стрункої «організованої» розповіді, яка могла б здатися пізніше придуманою, — хай залишається та стихійна течія вражень, що була насправді…
…У Василя Михайловича на робочому столику в цеху акуратно складені купи електродів — як підстругані олівці. Інша купка — огризки. Не для всіх робіт годяться, але можна й на них заощадити…
«Як ото при пересадці органів буває несумісність, так і тут…» Різні метали зварюють різними електродами; має зна¬чення також і характер майбутніх навантажень; наприклад, щоб не було розривів при згинанні, застосовують спеціальні електроди…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
567
Я залучив Василя Михайловича до «робкорства» — в нього була гарна українська мова і він добре писав. По кількох роках знайомства він запросив мене в гості до свого рідного села, де проводив відпустку. Мені цікаво було побува¬ти в тих місцях, про які він часто згадував, послухати його принагідні спогади, побувати серед його земляків, а найбільше — послухати розповіді про різних колоритних, у чомусь талановитих людей, на які таке багате було старе ук¬раїнське село… Ось дещо із моїх записів того часу.
Поїздка на Лохвиччину (на Полтавщині) — на його батьківщину — 9-13 червня 1983 року.
…Розповіді В. М. дорогою…
…Селяни в цих краях були не тільки хліборобами — потрібне було ремесло. Із самої землі не проживеш, її мало, та й хліборобська справа яка: весна — літо — рання осінь, — а куди дівати ще чотири місяці? Той бондарював, той теслю¬вав, той умів тини плести, той усього потроху… Оце вже вва¬жався хазяїн, серйозний чоловік… А от хто ходив на річку — рибалив, — той не був у пошані… Батько умів багато різних справ… Умів ставити вікна, двері, одвірки… Навіть візок змай- стрювали самі — Петро (старший брат В. М.) викував осі, ко¬леса взяли з плуга…
Як стали брати вчитися в Харкові (на робітфаку), бать¬ко виходив зустрічати поїзд із Харкова на станцію Лохвиця (а від Пісків до Лохвиці 7-8 кілометрів)… Батько з якоюсь по¬вагою і навіть побожністю ставився до техніки… Як підходив поїзд, він хвилювався… вбачав у ньому щось надлюдське…
…Село наше козацьке… Коло саги, де більше грязюки, се-лилися нереєстрові козаки, вище — реєстрові… Свині пасли¬ся за городами, їх кликали: «цьо-цьо-цьо! цю-цю-цю!» Треба було добре кричати, бо далеко — городи довгі — і щоб свиня почула голос своєї хазяйки…
Нагорі був маєток пана Золотницького… Верби високі
— треба було голову задирати, щоб побачити верхів’я… В ча¬си революції селяни їх порубали — воно ж панське… А отут стояли комнати — так чомусь називалася хата пана Золот¬ницького: під стріхою, але з цегли… В революцію її розібра¬ли, цегла пропала. А от пізніше цегла з церкви не пропала — церкву розібрали, зробили колгоспну комору…
Спогади про будівництво ХТЗ… Північне селище… З’яви¬лися машини АМО з латунним радіатором. Потім — ФОРД, півторатонка. Ця машина тоді вражала, здавалася гігантом…

568
ІВАН ДЗЮБА
Восени 1930 року почали вести водогін з річки Уди, будувати водонасосну станцію. На роботу (за п’ятнадцять кілометрів) возили машинами — та ще якими: ФОРДами! В кузові поро¬били гачки, поставили дошки — примітивно, але не пішки, а на машині: вважали то великим шиком… Дуже гордилися тим… Спочатку роботи велися під контролем американських спеціалістів. Інженер Бау їздив на «емці». Як курява знялася степом — «О, Бау іде!» Подивився шви, дав вказівки… Коло од¬ного стане, подивиться і піде. А коло другого стоїть, стоїть… «Чого він так довго стояв?» — «Думав, чи вигнать тебе, чи ні…» Бау весь час щось жував, і то дуже інтригувало людей: чи зуби болять, чи не може щось проковтнути… Виявилося: гумка!
…На Сталінській цукроварні (у Лохвиці) працювали са- мопером — без техніки… Робота грабарів вимірювалася таю вони залишали стовпчики невибраної землі, щоб можна бу¬ло судити про глибину викопаного. Але вони хитрували: стовпчики залишали на найглибших місцях — виходила глибина, вища за середню…
…10.6.83. Пішки пішли в село Харківці — на батьківщи¬ну Архипа Тесленка… Музей, пам’ятник, кладовище… Екскур¬совод музею — Ястребська Тетяна Михайлівна (Василівна?) розповідає, що Харківці були селом козацьким, багатим, і Архипа Тесленка не любили, він був самотній — «баламут»… І батько був ним незадоволений, і брат (пізніше, під час оку¬пації, брат був старостою)… Родичі нічого не хотіли для му¬зею дати… Тільки мати була порадницею для Архипа, вона ж
і доглядала його в недузі… Під впливом Архипа була дво¬юрідна сестра Зінаїда Яківна Строй — прототип героїні оповідання «Страчене життя». Зараз могили матері та Зіна’іди Строй — поруч з могилою Архипа Тесленка — зарос¬ли бур’яном і майже не видні, ось-ось і сліду не лишиться…
У Харківцях В. М. розказує тамтешню легенду. Ріс у одній сім’ї хлопець, став просити в батька, щоб купив йому козацьку шапку. Батько глузує: ще малий… Купив йому щось не те, якусь шапчину, дав. А він не носить. — Де твоя шапчи¬на? — Під зрубом… — Під яким? Покажи… Виявилося, що він підняв ріг хати з підвалиною і поклав там шапчину… Тоді батько зрозумів і купив справжню козацьку шапку… Згодом той хлопець став уславленим силачем…Чи не цей переказ у Олексія Коломійця?

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
569
…Краєзнавчий музей у Лохвиці… Екскурсовод оповідає, що до війни музей був багатший, безліч цінних експонатів за¬гинули у війну. Дещо врятував, переховавши в себе, співро¬бітник музею, який залишався в Лохвиці під час окупації. То йому не тільки не подякували, а, навпаки, звинуватили в співробітництві з німцями. А директором музею призначили якогось «емгебіста», якого треба було пристроїти чи то по інвалідності, чи ще чомусь. І перше, що він зробив, — захо¬дився палити «старьё». Приходить той перший, спеціаліст, бачить: палить піч старими книжками. Жахнувся: що ти ро¬биш?! А той заспокоює: «Не бойся, я нужного не сожгу.. Это я старье жгу».
…У Лохвиці, дорогою, зайшли до Марії Сергіївни Ухань… 96 років… Зігнута в три погибелі, але бігає по подвір’ю, щось робить
— Як живу? А бачите як… Дитинку свою поховала, плачу день і ніч, а сльози не кінчаються… (Дочка, вчителька, років шістдесят із чимось, минулого року померла).
— Вештаєтесь?
— Та то не вештання, а горювання… Скільки років? Не пам’ятаю, не пам’ятаю… Скільки я тої роботи переробила… І страшно, і сумно… В один день сім вигонила — і то не день, не два, а місяцями… В колгоспі — вони один сніп, а я два, во¬ни один, а я два… А йшло все в купу… Я лютую, обідно, що за них роблю, а інакше не можу… Чоловік ручку гнав широку, ніхто так не косив, як він… І кісся підбирав спеціальне, і косу,
і мантачку, відклепував сам… За день викошував гектар і тридцять соток жита… Не вірили, на другий день перевіряти приїжджали: все так.. А я за ним в’язала… 23 копи по 60 снопів… Хай встигне хто стільки нав’язати перевесел, — а я ж і в’язала, і клала… Немає моєї дитини… Снилося мені: ха¬та наша… вікна настіж… Гукаю дочку — нема. Думаю: це вона коноплі вибирає. Дивлюсь: плоскінь є, а її немає… І скрізь зо¬шити… Принесе купу зошитів… їх треба перевірити… А треба
і попрати, і зготовити, і нагодувати, і води припасти, і в го-роді, і коло худоби, і… Чоловік ніколи не йшов на роботу не поївши… З роботи прийде — а вона води наносила митися… І сусід з роботи прийде весь у мазуті — до нас митися… Сусідка троє дітей нам залишає, нічого не дасть свого, а ця й нагодує їх, і випере, й перебере, а воно ж, бува, яке й накаляє в штанці… Вона все встигала, а цей же не помагав…« («Цей» —

570
ІВАН ДЗЮБА
чоловік, так його називає баба Марія — він сидить поруч і мовчить…).
«І нащо жити так трудно?..»
…У Лохвиці на вулиці… Якийсь чоловік питає адресу. В. М. розказує. Далі розговорилися… «От я помітив… Де б не був — і на Сході, і на Заході , — кожен народ шанує своє, історію свою, звичаї… А чого ми, українці, такі… Чи ми дома, чи ми не дома?..» (дивлячись на транспаранти російською мовою).
..Дід Іван служив у відбірному війську, що охороняло царську сім’ю (був дуже високий і міцний). Вернувся з армії, приніс яєчко, яке на паску дав йому сам Государь. Баба те яйце подарувала в церкву — було великим дивом для села… Дід доб¬ре знав статут і всю «словесність»: «Служу Государю императо¬ру Николаю Второму и императрице Марии Федоровне…» і т. д. (Весь рід царський знав і дуже тим пишався, часто декламував, вражаючи гостей і весь сільський люд…) На старості здивачів: любив усім дарувати палички, які сам вистругував…
…Розмова дорогою. Питаю Василя Михайловича: звідки в них, дітей сільської провінції, з’явився такий потяг до знань, поривання до якихось ширших обріїв, ідеал (у брата Петра)? — Його міркування. До революції селянин усе життя вбачав у землі. А після революції побачив, що земля — не¬надійна… Хоч вона й залишалася ще за ним, але вже була «на¬родна», могла уплисти з-під ніг… А тут — будівництво (Сталінської цукроварні)… Побачили, що робітники живуть не гірше, а робота легша — вісім годин поробили, і все… Зна¬чить, можна і без землі жити… На будівництві — техніка, зна¬чить, треба дітей учити… Та молодь і сама тяглася до знань, до техніки… А ще раніше — земства, земські школи сприяли розповсюдженню освіти…
…Проходимо повз місце, де колись була церква — її зруйновано, але огорожа стоїть — час її не бере… «Раніше люди робили все добротно… А як церкву ставили, то й лаяти¬ся було гріх…»
…Розповідь Сергія Михайловича — брата В. М. На спирто-заводі працює баптист, якого місцева влада переслідує по дрібницях: то штраф за те, що сина водив на моління, то ще щось… І на заводі робітники з нього підсміюються, хоч пра¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
571
цює добре. Якось він щось собі будував, і треба було спирту для робітників. Попросив у підвального (так називається людина, у віданні якої підвали з готовим спиртом). Той каже: «Бери». — «Ні, ти мені дай». — «Йди сам бери». — «Ні, то вий¬де, що я краду, а нам красти не можна…»— А той сміється… Зрештою, баптист запропонував компроміс: «Ти відкрий кран, а я візьму». Підвальний уже навмисне вперся: сам відкручуй, сам бери, я дозволяю… Так баптист і не взяв… (Тут мені пригадалося: бабуся-єврейка в Сталіно, в якої я кварти¬рував студентом, — у суботу картоплю наріже, покладе на сковорідку, але включити електричну плитку просить ме¬не…)
С. М.: «Яка витривалість людська!.. Ось Н. Його в 1932 розкуркулили, все забрали… Знову зажив… У війну хату спа¬лили… Піднявся… Зараз — старий. Подохли йому бджоли… Сам був уже помер — і ожив… Знов розводить бджоли… Та я б уже на все рукою махнув…»
Про колективізацію: добру справу зіпсували поспіхом… «Все одно, що взяти великий тягар на плечі — і не витрима¬ти: впало, розбилося…»
11.6.83. Ходили в Шумейкове — на місце загибелі шта¬бу Південно-Західного фронту (на чолі з Кирпоносом). Се¬ред степу — глибочезний яр з густим старим гаєм… Здавало¬ся б, ідеальне місце… але не для штабу, а для сховку — бо як для штабу місце дуже вразливе: оточив його — і міси мінами, а з неба — бомбами…
..Дорога далека, туди й назад; багато говорили. Дорогою
— зустрічі, розмови з селянами… Величезні лани гороху. Комбайн збирає. А горох прибитий дощем, потім грязюка на нім засохла, тепер комбайн збиває страшенний порох…
…«Раніше селянин приходив на поле — знімав шапку, хрестився… Розімне колосок у долоні: буде врожай… тільки б не витекло… Віталися голосно, щоб чути було через весь лан: «Добрий день вам, помагай, Боже…»
…В Ісківцях троє старих жінок із сапками. — Сьогодні ж субота! — То для вас субота, городських. А ми вже на пенсії…
— А чого ж робота, як на пенсії? — Так нема кому, попросили нас… Он наш батько поїхав (показують — машина збила ку¬ряву: проїхав голова колгоспу)… Годувальник наш…
… — І ото пішки? (Всі дивуються, що ми в Шумейкове хо-дили пішки). Це ви находитесь — спатимете.

572
ІВАН ДЗЮБА
— А ви наробитесь — спатимете…
— Ми наробимось так, що й не заснем… А ви ходіть, по¬ки ходиться…
…Перейшли на політику… «Думаєте, як ми такі старі шар-паки, так не знаємо…»
— Напрасно так Сталіна понизили… Ото із пам’ятника (мавзолея?) витягували — їздили наші, бачили… розказували…
— А чого напрасно?
— Та він же нас завоював… (Потім поправляється: «Ну… війну виграв…»).
— Добридень, бабусю!
— Добридень… А чиї ж ви є? Наче пізнаю…
— Ні, ви нас не знаєте… Просто люди…
— Та бачу, що люди. А не просто ж — звідкілясь же.
— Та з Києва…
— Ой спасибі ж, що ви до мене озвалися, бо до старої людини тепер ніхто й не заговорить…
— Як же ви живете?
— Як живу? Бачите як… (показує на корівчину, яку пасе; сама геть згорблена). — Діти розбіглися, на мені все…
«Пережили і войну, і голод, і холод… Було, мов, іде з буря-ками — впала і не піднялася… А тепер — і їсти є, і… тільки б жити — так уже ТУДИ кортить…»
«Та я вже глухувата… Як не чую — так обідно буває: люди¬на тобі щось сказала, а ти й не знаєш…»
Півень на вулиці — дуже гоноровитий…
— Ой який же ти красивий!.. Не на один борщ тебе хва¬тило б!
«Теля заборкалось» (заплуталось у мотузці).
…Розмовляємо з В. М. про те, якою сумною і самотньою стала старість на селі. Раніше стара людина була — переваж¬но — в шані, серед купи дітей та онуків. З нею радилися, до неї прислухалися… І смерть сприймалася як природне закінчення життєвого шляху, було кому пам’ять залишити, зналося, що й поховають, і доглянуть могилу… А тепер — діти розбіглися, онуків нема, а як є, то ігнорують або й зневажа¬ють, вважають за дурне й віджиле, досвідом і думкою горду¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
573
ють — бо все тепер не те, що було, який там досвід!.. Буває, й поховати нікому… І як страшна загроза — перспектива по¬трапити в «будинок престарілих»…
…Василь Михайлович розказує, що в Києві виносить на ніч (особливо у спеку) воду собакам — у скверику закопує горнятко (щоб свіжіша вода була) в землю… «Вранці поди¬вишся — порожнє… Значить — випили. Так приємно стає…» Робить це так, щоб сусіди не бачили: сміятимуться (Надія Пантеліївна, дружина: «Та тебе засміють»)… «І як ото у людей немає думки про живе… Нема співчуття…»
У Лохвиці… Дім, де народився Ісаак Дунаєвський. Розмова зі старим лохвичанином… «Його батько мав ізвоз і цеглярню… Постоянний двор тримав (постоялий)… Тільки через нього можно було і в Лохвицю, і з Лохвиці… А в нього: і коні, і ро¬бочі… Цегла пальонка — на хати — і сирець — на підвали… Він дуже тою цеглою виручався..А син не туди пішов… Та воно, сказати, не з біди ріс… В революцію багаті євреї тікали, так син своїх повернув… І знов у панах… Багато казати, мало слухати…»
«Він, може, й не чистий єврей, а оте… ліліпут» (мав на увазі: полукровка, метис)…
…Край Лохвиці жили євреї-ковалі: зупиняли селянські во¬зи: вам треба щось?.. Інша єврейська хата: мали звичку пе¬рестрівати селян, які йшли на базар: «Нащо тобі туди йти? Я тут куплю». А в Лохвиці по обидва боки села були церква і базар…
У Лохвиці в приміщенні СШ № 1 восени 1941 року відбу-валася нарада німецького генералітету (Клейст? іудеріан?), на якій обговорювалися результати операції по оточенню Київського угруповання. В цей час з’явився офіцер і попро¬сив дозволу зробити важливе донесення: в районі Шумейко- вого захоплено штаб Південно-Західного фронту, генерал Кирпонос застрелився…
Клейст нібито не повірив, наказав перевірити…
…Контраст: у полі гнуться над буряками під сонцем кол-госпниці (субота!), а до «Холма Слави» мчать весільні поїзди: «Победи», автобуси… Добрий був раніше звичай: весілля справляти восени, а не влітку, коли саме робота… До речі, причому тут «Холм Слави»? То ж місце не слави, а поразки — скорботи, пам’яті. Навіщо ж так по шаблону? Чи не блюзнірство щодо тих, хто тут загинув так трагічно?.. Не ка¬

574
ІВАН ДЗЮБА
жучи вже про те, що їдуть сюди не так уклонитися, як похи-зуватися, пофотографуватися, погуляти, випити…
..А ось святкують — іншого місця не знайшли — зустріч першого випуску технікуму харчової промисловості (25-річ- чя). «Хохми» головного заводила: «О, Павленко з’явився! А я ду¬маю, що таке, що Павленка немає? Некрологи всі продивився
— не значиться… Там багато є всяких, а його нема…»
…«Одпустила мене під ранок… Я прийшов півсьомої… Ка¬же: «Ти не дуже спіши…» Та я й не дуже спішив… Засвітла пішов, засвітла прийшов… Коли це МОЯ — вже МОЯ — недо¬вольна. Гнівається. Кажу: не дуже гнівайся. Я й завтра так прийду. Так що звикай… А сьогодні прокинувся — бачу: ша¬нують. Усе приготовлене. Я кажу: не треба. Я піду в болото. У своєму». — Та там дуже грязі нема. — Знайдемо. — Криницю знаємо, відра є, чи довго грязь зробити?
…Згадують про екзамени… «Скільки я душею перетруси-лася…»
— У меня от этой науки до сих пор кошмары снятся…
— А я — на танцях до півночі… Вранці будять: у тебе ж іспити!… А потім клянешся: я ж усе вчила, все!
…Отакі забави під «Холмом Слави».
12.6.83. Гаївщина, дорога туди й назад… Василь Михай-лович розповідає про своє дитинство й молодість…
Гора Манютиця. Поділ. За Манютицею був великий ба¬штан. Як ходили на баштан, сідали на Манютиці відпочити. Йти звідти не хотілося — така краса. Внизу, далеко — поїзд на Ромодан, дугу робить… З братом Петром перевіряли зір: от там бачиш?.. Ні?.. Тепер я загадую: бачиш те?
Станція Сула. Поїзд «Муха» — два-три вагони… Потім — «овечки», потім «ФД», «ИС» («Феликс Дзержинский», «Иосиф Сталин»).
«Тут я останній раз бачив маму… (Як ішов до армії)…. Бать¬ко прийшов з нами сюди, а мама все залишалася на перегоні. І цей раз — попрощалися на перегоні, а потім дивимося — і вона тут… Прийшла… Поїзд рушив — вона за нами… З тамбура помахав, з вікна ще виглянув — і більше їх не бачив…» (Коли померли батько й мати, служив на Камчатці, повідомлення про їхню смерть одержав через кілька місяців — як почалася навігація і прийшов пароплав з поштою… «Все якось виходи¬ло — або на станції прощались назавжди, або в аеропорту..» ).
…Географія села…Місцеві назви: Підгора (під горою);

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
575
Сага; Перегін (місце на Сулі, де переганяли худобу; тут Сула глибока, худоба вплав перебиралася на пашу); Вигін; Загли- нущі (там копали глину); Гребля; Скриня (глибока яма в Сулі); Млин; Загребелля («Підеш увечері в Загребелля — страшно: такий великий ліс там був…»). В’їзд до села «охоро¬нявся» — з трьох боків село охоплювала Сула, з четвертого — «коворот»: так називали єдиний вихід із села, там були воро¬та, які зачиняв циган ( колись прибився до села й прижився, ловив рибу як ніхто)… Ще: Рівець — вужчий рукав Сули, відвід…
…Вода була чиста — всю рибу видно… Дивишся, як щука стоїть у воді — і як вона вміє?!
Дід Никифор: «Піду бобирців піймаю». А приносить щу¬паків…
Кімля (регеля) — знаряддя ловити рибу. Тиблі — де¬рев’яні цвяхи, якими прибивали латви — до крокви, до стро¬пил. У переносному значенні так стали називати й щупаків: «Спіймав десять тиблів». Довбеньки, якими підбивали соки¬ри, коли рубали дуби за сагою.
Млин, лотоки, два колеса… Хлопці стрибали в річку з ло- патей…Чим вище хлопець забирався, тим відважніший — не перескочиш!
Білизну прати їздили на Лазаренкове — там швидша течія…
В шкільні роки В. М. дівчата з Гаївщини ходили на станцію Сула стрічати й проводжати поїзди («людей поди¬витися і себе показати»), В школі це засуджувалося: «Пору¬шення етики… Ходять гуляти…» Проводили збори, обгово¬рювали тих дівчат… (Я пригадую: у нас, в Оленівських Кар’єрах, до війни і після війни «гуляти» ходили на базар… Якась однакова неусвідомлена потреба вражень, спілкуван¬ня, очікування чогось від ширшого світу гнала молодь у людні місця…)

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.