Михайло Яцків – Збірка творів

ХРИСТОС У ГАРНІЗОНІ

І

Земля пахла весною, день навперед ночі, а ніч навперед дня краще вибиралися, лиш в мурах криміналів нудьга ко-> і спіла, суворий холод мертвів, неволя заціплювала зуби, ічпшда стогнала, сухоти розводили своє гніздо, прокльо­ни снували, мов тіні, сльози просякали із стін…

Живі на світі йдуть попри ці могили, не згадають, що і \ і їх брат, не згадають, що не на все є людське право, не І кожній карі їх правда, не розмечуть сих мурів, лиш гамо-ОЯТЬ весело, йдуть і проходять…

Смутне світло нудьгувало серед цісарських мурів, як мінний дух сторожа, кліпало, як виплакане око старця, з нкпго сльоза не впаде.

У закутку під дверима рисувалися чако, похилені над грою в кістки.

Серед тюремних стін розложилося на тапчанах і на зем-и молоде товариство, над ним блимала ліхтарня.

Дехто підплатив сторожа, і той купив горілки, інші за ІНЯ, на роботі розкрутили тютюну й ділилися тепер, то Ціняли за хліб горілку і сірники. Скучне тепло будилося И цій мертвій дружбі, то лягало гірким сном на тверді річі.

—- Терпи, Лесю, ади, ми всі тут терпимо.

— Негоден я, брате, негоден, негоден…

•— Нема нічого сильного, ні слабого; сильне зломиться, і к|пінливе колесо потягне — оба знівечаться, нічого не до-Цоиають.

 

* Гарнізон — воєнна тюрма.  Оповідання сконфісковане авст-||йі ьною цензурою.

 

49

 

—            У моїм житті не було хвилі, в якій би я збагнув, аби!
не минала. Все було так, що я лиш хотів злітати стрімголов!
у прірву, аби не спинятися.

І летіли дивні слова:

—            На світі жалуються люди, що час їм минає, одні неї
мають навіть коли вмерти, інші втікають перед смертю, як
перед ворогом, а ми тут проклинаємо своє життя, що воної
тягнеться, як голодне літо… Але настане, браття, колись!
спокій — за спокоєм забуття… Самота скриває верхню сла-І
бість, а кує силу мовчанки, вкриває втому тіла, а сталить!
дух. Слово минеться, книги перейдуть, мовчанка без слів,!
без письма, се бог, якого нема. Якого нема в фантазіях,!
ні єврейських, ні християнських… Гей, благо тому, що ди-ї
хає сонцем і ловить місяць пригорщею, без слів, без дум-*
ки… Сказав би я, що не знаю…

Оці неясні слова говорив Лесь Марак лежачи.

Навпроти нього сидів на землі гурт і слухав. Далі під стіною дрімав Павло Думич з ячменем на оці.

Андрій Кисіль показував на Марака і шепнув до Мико­ли Кармазина:

—            Диви, що зробили з чоловіка. Не хотів гвера, ні]
муштри, ні війська видіти. Ляг на землю: — Не піду,—1
каже.— Не піду і не рушу, але вбити мене не маєте пра-Л
ва! — А вони впакували його тут і добивають поволі. Сиі
роту, без батька-матері, що голову свою над книжками ви-|
сушив. Лише борідка наставилася… Достоту, як замученим
Христос…

До Миколи Кармазина, що з цілого гурту найбільше! в Марака задивився, по сих словах лихе приступило.

Сидячи, підняв голову вгору, прижмурив очі, став ко4 лисатися, крутив рукою попри коліно, наслідував ліру й співав про сирітку, що пішла в світ мамуні шукати.

Дехто з гурту став реготатися, неустрашимий Павло Думич, з ячменем на оці, той, що ніколи й нічого не боявД ся, вхопив чобіт і кинув у голову Кармазина, по сім впав знов на прічу, став качатися, вити й ревіти, як звір. Гурії розскочився. Кармазина обілляла кров, але він не чув цьої го, лише колисався і крутив рукою, як на лірі, і співав з цілого серця, як сирітка припала до могили своєї матері і проситься, аби взяла її до себе.

Сльози хлинули потоком. Гіркі сльози сіромів.

Ті, що спали, позривалися, гурт вив і ревів за Кармази­ном, з казні зробилося пекло. Досередини влетіла сторожа

 

и ( т.іршиною, товкла арештантів шаблями, обкладала кула-і’.імп, місила й посочила на землі обчасами. В тім неустра-мі її мий Думич схопився, як ранений ведмідь, пірвав залізну мі>ічу з дошками легенько, як ґонту, і став бити все довко­ло, не питаючи, чи се старшина, чи свої.

П

Закривавлену казню вкрила ніч і сон. Товариш, що роз-імжав Марака, обняв його за шию і спав разом.

Опівночі встав Марак, скинув сорочку, скрутив її й по-м і игору до вікна, що було напроти. Тримався гратів, пони­шпорив кілька хвиль і спустився в долину.

Товариша збудив страх. Він розкрив насилу очі — нав­коло студений льох, устелений кістками, над ними блима­ють ті світла, що блудять по цвинтарі й вертепах, льох от-иоряється на край світла, товариш підтягає з усієї сили місті, підводить голову зі сну, мало не згине, чує стогнення, нк би скеля сотки грудей людських придавила, і западає-и.с и знов у чорну яму. Лише вечірнє пірване слово Марака ■і «тчеться по мозку, як гострий кремінь:

—            Чим смерть цікава? Тим, що її таємного царства жи­
мі у білий день не видять, а хоч глянуть, як крізь шкалу-
имну в пекло, то забувають скоро. Смерть інтересна тим,
що в ній для живих у білий день нема нічого цікавого. Зате
кожний може потішатися, що досвід смерті мусить хоч раз
и житті перебувати на собі й тоді пізнає ту байдужість лю-
и іі і світу для себе, з якою вперед сам відносився до інших.
Бо на цій землі має бути рівна відплата усім. Між живими
їм- одна струна моєї душі лишилася…

Зайнялося на світ. Рожева зоря заглянула легесенько ■різь грати, товариш переходив із сну в досвітні марева. І неба лине поволі біла тінь, всувається крізь вікно, схо­дить нижче, так що лише голова маревіє. Голова похилена м.ід сутінками льоху, на неї паде досвітнє зарево чимраз исніше. Він дивиться на те диво, негоден пробудитися, ні ІОвпізнати фальші від правди, а постать все ясніша, і сяйво юикола її голови мерехтить. Здалека жайворонок озвався. ‘Інію чарує арештанта, з далекої казні долітає спів:

—            Хри-стос во-скре-се із ме-ертвих!..

1905.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.