Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

…РОЗПОВІДІ ПРО ДІДА ОМЕЛЬКА (ОМЕЛЯНА ПАВЛОВИЧА)

Перекази про його перше одруження — власне, невда-
лу спробу одружитися. Був настільки впевнений, що
скликав весілля і аж тоді послав сватів по наречену

576
ІВАН ДЗЮБА
(чи сам пішов). Приходить — а вона саме стає на рушники з другим… Вертається Омелько на своє подвір’я, — а там музи¬ки грають, танці в розпалі. Тоді він: «Годі грати, кінець весіллю!» Відтоді й досі на Гаївщині, як щось не так скла¬дається, кажуть: «Годі грати, кінець весіллю!»
Друге женихання — до Солохи. Гадаючи, що перша на¬речена не захотіла його через те, що мав скалічений палець, від Солохи це приховав. «А робив усе — й обнімав — не по¬бачила…» Вже як одружилися, якось за столом сидять гості, раптом Солоха: «Омельку, та тобі ж пальцеві пороблено!»
…Щедрий був. На одному весіллі — всі хвалилися, хто що дарує. Омелько всіх переждав, потім: «А я дарую бджоля»
— і рукою приляпав (мовляв, сказано — зроблено). Солоха: «Що ти, Омельку, де в тебе те бджоля?» Бджоля — вулик Це був на ті часи дуже щедрий дарунок Омелько славився як кращий бджоляр у цих краях, але визнавав тільки дуплянки…
Він був маленький, а Солоха велика. Одружився пізно — після невдалого першого женихання. Вже мав лисину. Соло¬ха дуже підкреслювала свою любов: «Ой, мій Омелечку!» — та в лисину чмок! А всі: га-га- га!
…Омелян був славний косар. Косить — і не спітніє. Дуже уважно добирав косу, кісся… І все знаряддя в нього було добірне… Топорище — аж влипає в руку… Прийдеш до нього щось позичити для роботи — довго думає, перш ніж дасть.
— Ти ж дивись, синок, шануй… Не пощерби, на сучок не наскоч…
Як віддаєш, уважно обдивиться: «Добре, синку, беріг, по- хазяйському».
Ставив такі плоти (з дубових кілків), як ніхто. «Кому жи¬вому перетику плести?» (Улюблені слова: «кому живому»; «отака справа»; «мов»; «ви знаєте…»; «поінтересуйся»; бджоли погинули — «поінтересуйся: ніде ні пенька»; після будівництва «моря» вода затоплює підвали, люди виселяють¬ся: «поінтересуйся: пусто»),
..Дуже подобався Омелянові один дім край Лохвиці, оз-доблений різьбою, — хотів і собі зробити, бо майстер був на всі руки, та й хотів показати, що будь-що годен зробити не згірше за кого хоч. І як піде на ярмарок у Лохвицю, то, верта¬ючись, усе походжає коло того дому, заглядає…
— Що, Омеляне Павловичу, приміряєтесь?
— Та оце, синашу, хочу або собі, або кому живому… по-ставити…

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
577
…«Дід Омелько міг би про Фальцфейна розказати більше, ніж Олесь Гончар написав… Був найнявся на заробітки до Фальцфейна. Як повернувся, розповідав. «Там пшениця — як море. Ні обніжка, ні перетики…» …«У Фальцфейна годували добре — щоб сила була робити… Косили, не в’язали, потім — на парову молотарку…» Заробивши гроші, надумав побувати в Одесі. «Вийшов на головну вулицю — а воно щось як резина. Став — твердо, тримає» (асфальт).
…Дуже охайний був, чепурний. Після роботи сам підмітав подвір’я, нікому не довіряв, — і так підмете, як вили¬же. Його двір був найчистіший у селі…
І влітку ходив у чоботях — тільки більше змащував… Чо¬боти носив не з пришвою, а з витяжкою. «А взуття тут багато значило, бо Сула розливалася…» Охайність і тут йому пома¬гала: хтось зносив чоботи за рік, а він і три носить.
— Омеляне Павловичу, ви й досі в тих чоботях?
— А яких вам треба?
— Коли нові взуєте?
— Як ці зношу.
…Родили в нього найсмачніші груші. Бджоли на них зліталися, і на базарі знали: «О, вже дід Омелько груші привіз». Ціну правив добру, стояв уперто, зате хто купить — скаже: «Діду, ще виносьте». — «Винесу, приходь».
…Любив попоїсти, а жінка не дуже давала… Зате коли ко¬сив у кого чи на весіллях: «Еге ж, еге ж, добавте, добавте…»
…На старості, в колгоспі, вже не дуже вдавався в роботу. Але що зробить — як вилизане.
…Говорив поволі — голову підніме, око примружить, з паузами. А жінка — пряма протилежність, торохтить, як ку¬лемет; ніс червоний — на сонці облупився… Теж дуже чиста, як і Омелько…
…Село Скоробагатьки перейменували на Гаївщину (ко¬ли утворювали райони, виявилося, що в одному районі — кілька Скоробагатьок). Нижня частина — поділ. Туди зно¬сить кращу землю. Що не посади — виросте. Вишневий яр — дуже глибокий. Усе приміряли до глибини Вишневого яру. Красна гірка — як паляниця, що добре зійшла; на ній дуби в кілька обхватів. Птиця була така, що тільки там жила. Дуби вирізали для Києва — коли переносили столицю (1934 р.). (Дуб потрібен був на підлогу: на шпони для соснових до¬щок). Звичайні пилки не брали цих дубів: не годилися по до¬вжині, не захоплювали всього стовбура. Привезли довші, їх

578
ІВАН ДЗЮБА
тягли за канати по два чоловіка з кожного боку… Боляче було дивитися, як падав дуб… як тріщить серцевина — наче плаче… Постоїмо над ними, помовчимо… Було два дивних дуби. їх називали: брати. Гілка в гілку вросла, і так вони жили, як один… Ми, бувало, ходили дивитися, як почувають себе бра¬ти… Невже і їх зріжуть?.. Зрізали…
Іван Григорович Ухань — шахтарював на Донбасі. Вер-нувся… Обличчя у вуглинках.
— Дядьку Іване, що це у вас?
— Шахтьори цим гордяться!
Середнього росту, вуса вгору… Як тільки що — «А на шахті так-то…»; «А ти попрацював би на шахті…»; «Взнав би, по чім угольок…»
Перший на селі забетонував погріб (раніше стіни стоя¬ли голі, земля) — привіз бетону з цукроварні. Коли вилив, довго не покривав — щоб люди дивилися: от Іван Ухань!
Одного разу на горі Манютиці побачив якийсь вогник
— запевнив молодшого брата В. М., Колю, що там є клад (скарб), — ходили копати…
Його вважали чудакуватим, а дехто казав, що він на Дон¬басі трохи «схитнувся» розумом…
…Помер у голод 1933-го. І всі четверо його дітей…
Згадують, хто помер у голод… У Якилини — троє дітей… У Свирида — всі… «Тільки коло нас — п’ятнадцять чоловік..» Дід Свирид пішов рибу ловити — і такий слабкий був: там зігнув¬ся і не встав…
Іван Остапович Величко. Дружина Марта, дочка Галя, зять, онуки. По-вуличному — Мухни.
— Як життя?
— Спішиш, наче на перший черпачок…
«Така судьба жизні».
«Жить можна, та ніколи» (за роботою).
— Рано померла…
— Переживання…
— Це тепер переживання, а раніше було недоїдання.
…Про діда Дениса. Запам’ятався селу примовкою: «Яки-
лино, Якилино, кипить, кипить картопелька, нічим помас¬тить…» Люди все помічають…«Жирів тоді не було… Жінка в нього хитра — сама щось непомітно з’їсть, а йому нема…» За¬те він якось продав на базарі кабана, зайшов у чайну — і «по¬мастив» так, що додому вернувся з легкою душею…

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
579
«Раніше не так було… Раніше звідусюди тепло йшло, а те¬пер — сквозняк» (молодість — старість…).
— Голос у тебе той, що був… мова…
— Голос той, мова та, аби ще зуби…
«Це той, що водив мене до Варки» (сватав).
— Добра хата…
— Та ні — висока: все тепло вгорі…
«Листа твого одержав, почав тобі писати, оце ось напи¬сав, а воно косить треба — весна спитає, де літо був…»
…Згадує: як робив на будівництві цукроварні, треба бу¬ло йому шматка рейки (для клепання коси чи як кувадло). Одпилював ту рейку з годину. Бригадир Божко Микола Матвійович, по вуличному Чирва, не записав йому робочий день… «А оце недавно приходить: підстрижи. Я підстриг. «Що заплатить?» — «Нічого. Це я тобі за те, що тоді дня не запи¬сав». (Помста по-лохвицькому).
…Двоюрідна сестра Федоська, Федосія Демидівна. Як і ірийшли, сиділа під шовковицею. Хата з хатинкою. Раніше, каже В. М., так будували: у хаті жили, а в хатині була піч — черінь та ін., могли тримати там теля…; у хаті — покуття, свя¬тий кут — для шановних гостей; в іншому куті — скриня; в сії іях — верх для диму, димар над НИМ; сволок, сволочки, оче¬рет; в хаті жердка повішена — для одягу. «З хати видно небо». Син — Василь Васильович Фирса. Невістка — Катерина. їхні діти — Вітя, Сергійко. Молодша сестра Федосії Демидівни — Настя, чоловік її — Михайло Данилович. Ще одна сестра, Ал¬ла, живе в Полтаві, приїхала в гості. Згадують, що батько не хотів цієї дитини: вже старий був, та й жінці — за сорок «Я все на тата потім недобра була, як узнала, що він мене не хотів…» — «В кожуху плекали, пеленок не було… Небажане, а виросло — як знахідка…»
— Була в Полтаві… Бачила те, що по мотузці тягнеться…
— Тролейбус?
— Та хай йому… Слово таке…
В. М. розповідає: як минулого року вони з братом прий¬шли, вона саме пригнала корів. То вона спершу акуратно ви¬терла руки об фартушок, а вже потім: «Братіки приїхали!»
Уривки розмов, репліки, окремі слова, — а за ними людська вдача, а часом і людська доля…
«Усе є, а радості немає».
«Село було як у лісі, а тепер як на долоні…»

580
ІВАН ДЗЮБА
«Довбає… щоб йому й голова відпала…»
«Йому вже літ під тридцять суне…»
«Окрутитесь у хаті…»
Вуличні прізвиська: Карбани — Шкарбани, Фірси — Ра¬ки, Велички — Мухни…
Дід дослужився до «підфебеля» — єдиний із села. Тож ба¬бу називали «підфебелька».
— Наче й не робила важко, а рано померла… А друге ро¬бить скажено — і живе до старості…
— Та воно ж… що робить, а що душевно переживать…
— Од судьби нікуди не дінешся… Судьба — все…
«…1 досі поносять (згадують), як розтягали (розкуркулю- вали)…»
Дід Демид мав двох синів і двох дочок. Працювали самі. У колгосп іти не хотів: «Я краще під терен… під листя загре¬буся…» Багато разів викликали, погрожували. Потім заареш¬тували, помістили в ЗБОРНІ. Охороняв знайомий; домовив¬ся з ним і вночі втік через вікно. Переховувався по навко¬лишніх селах; нарешті знов спіймали — як переходив уночі Сулу (на мостах тоді стояла спеціальна варта). Тим часом у хаті допитували жінку: «Де чоловік?» — «Не знаю». — «Ось як прив’яжемо тебе до сволока та… то знатимеш!» — …«А я ж, — пригадує дочка, — думала, що справді прив’яжуть і битимуть
— як закричу! Мала була, а страх великий!»
Як РОЗТЯГАЛИ (розкуркулювали). І в скрині лізли, і всю¬ди… Але того, що на людині, не брали. Щоб урятувати дещо, надівали побільше на себе. Зайшла молодша сестра Федосії Де- мидівни — Настя (тоді ще дівчинка) — стали й на неї надягати. «Я вже слоняюсь (заточуюсь під вагою), а вони ще вішають». Потім Настю й саму посилали РОЗТЯГУВАТИ інших. Згадує: як зі стріх вимітали зерно, то старались із кутків не чіпати. Але за¬лазив перевіряти Тьотка (про нього окремо) і дуже сварив… «А потім ця ГАРЯЧКА пройшла, батька відпустили… «Якби ж наші батьки знали…» (а то, мовляв, темні були, не розуміли, що для їхнього ж добра робиться)… Але з хати виселили… В хату все¬лили інших… Тепер, як зустрічаємо тих людей, вони: «Ми ж вам враги». — «Ви нам не враги… Всім є де жити, місця вистачить…» (Як цілеспрямовано сіяли розбрат серед людей!)…
«У комірника виміняла за чоботи, спідницю й кохтину торбинку зерна та змололи, та з корою змішали — так і ви¬жили…»

І ІІОГЛДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
581
«Щоб його ніколи не згадувать!.. Щоб воно ніколи не нернулося… ні нам, ні дітям нашим…» (тост).
…Інший дід: «Під листя загребуся, а не піду» (в колгосп). І Іс був заможний, розкуркулити не могли… Так і помер на печі, не встав…
Про корову: «Дуже вона тішена в них».
..Далі зайшли до Оленки — Олени Михайлівни Ухань, ндови Федора Уханя — брата В. М. Дочка Марія вийшла заміж і;і міліціонера. їхній син Сергійко закінчує 8-й клас, добре нчиться. Його агітують то в технікум, то ще кудись. А він: «Ма- м< і, зрозумійте, моя душа в полі літає…» На зборах питав го- и >ну колгоспу: як він вивчиться на агронома, чи зможе вер- і іутися в рідне село?
Запросили в хату. До світлиці. Василь Михайлович ні про що не попередив, — я від несподіванки аж остовпів. У ліжку лежала сама смерть: кощава стара, шкіра та кості, тільки очі якось дивно світяться — виявилося: незряча, крім того, що паралізована. Але — якась енергія: ошкіряється, блискає іронічною посмішкою. «Не бажайте мені нічого», — різко обриває Василя Михайловича, коли той хотів до неї оз¬ватися. Але потім: «Хочете — приїздіть у вересні, на моє 80- ліття. Знаю-, не приїдете, але пообіцяйте». Оленка скаржить¬ся: як що (не так з доглядом) — каже: «А я не просила, щоб ти мене брала». Мовляв, тепер будь як хочеш. «Не просила, а ку¬ди ж було діти?»
Мені зразу, дивлячись на цих двох жінок та їхні дивні стосунки, здалося, що одна з них — та, що тепер каліка, — відіграла фатальну роль у житті другої, вчинила їй велике зло, — а тепер тільки та, яка зазнала від неї лиха, одна-єдина про неї дбає… Опинитися безпомічною на руках у тієї, яку колись тяжко скривдила! От гра долі… Це так я собі уявляв. І виявилося, що саме так і було. Хвора — колишня вчителька, з місцевих, Сіма Євграфівна (Химка Ографівна) Пучка. «Ще мене вчила», — каже Василь Михайлович. Досить пізно вий¬шла заміж за Якова Тьотку (про нього — окремо). Великий ;іктивіст, Яків Тьотка під час колективізації, щоб показати свою принциповість, без особливих підстав розкуркулив свого родича — Оленчиного батька, сім’ю вигнав з хати.
І >атька спершу кудись виселили, потім він працював у Хар¬кові, 1933 року помер з голоду… Оленка вийшла заміж, чо¬ловік помер, залишилися дочка й син… Коли Сіму

582
ІВАН ДЗЮБА
Євграфівну паралізувало (Тьотка помер раніше), взяла її до себе… «Хороший був чоловік», — каже про Тьотку, забувши все. Єдина людина в селі, яка згадує Тьотку добрим словом. А на прохання Василя Михайловича згадати про розкуркулен- ня, — різко: «Що я оце буду в своїй душі одкопувати…»
«Оце (було) наше подвір’я», — каже Оленка, показуючи на сусідський двір, — а там хтось стривожено стежить за не-знайомими людьми…
Василь Михайлович приніс торт і ще якісь подарунки. Оленка: «Я оце аж недовольна… Нащо воно мені? Я все одно його не їстиму…»
Найтяжче переживають старі люди самоту… Безодня са-моти… Христя Оникіївна Ухань. Живе сама. Хата, подвір’я — пустка. Чоловік, Степан Демидович, загинув на фронті. Син Іван учився в Червонозаводському технікумі, послали їх на практику, там треба було їздити поїздом у їдальню — далеко; хлопці дорогою дуріли, скакали на ходу — йому одрізало но¬гу, і помер. Мати захворіла «на голову», від того часу негаразд з нервами і здоров’ям узагалі… Сум і сум…
Сергій Михайлович оповідає. Коли та біда сталася, мав необережність сказати: «А чого він поїхав туди на практику? Я був би його тут влаштував» (Сергій Михайлович — викла¬дач технікуму). — «А… чого ж ти зразу не сказав?» — І відтоді мати на все життя образилася на Семена Михайловича, вва¬жає його винним у загибелі свого сина…
«Все не так у житті клалося, як оце вийшло…»
«Яке то життя… Край…»
«Та кому я нужна? Я це знаю гаразд…»
Василь Михайлович намагається вивести на оптимістич¬ний тон: «Ви нужні державі… Ви одиниця суспільства…» Та уриває: «Я знаю, що я одиниця… Одна… При кому я должна до¬живать?»
Василь Михайлович: «Чого ж не закріпили?» (Лікування
— в лікарні).
— Та сей год уже казала: як пополемо грядки, то піду…
«Пішла до лікаря. А він: ви не нашого району. Я кажу: сім’я погибшого воїна… Зменшився зразу… Прийняв…»
«Хоч би був у мене хто з рідних, щоб я могла доживать… Щоб знала, що буде кому поховати… А то поки оце хожу, мо¬жу себе обслужити… а як упаду, ніхто й не знатиме — ніхто ж і до хати не заходить…» — Та що ви таке кажете…

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
583
— Я кажу як є…. Оденка — вона чужа. Як по-доброму, то і іе чужа… а так — чужа… Хотіла з нею побалакать, як проходи¬ла… Коли вона взяла й одвернулась… Я потім казала сусідці, видно, їй переказали — стала приходити, така добра, а я… те¬пер не вірю, не можу забути, як одвернулася… Ішла повз двір
— не поздоровалась… Потім — як шовкова… Хай би яка вона була — не одлягло од серця… Я це знаю добре, що я їм нікому не нужна… Нервна цілий вік, нездорова й нехорошо прожи¬ваю…
«В хазяйстві ніколи ходити… Лисиця видавила до цурки качки…»
«В мене жизнь не склалася зразу: розкуркулили, хати не було… Тепер хата не нужна — я пропала і все воно щоб про¬пало… — Та ще ж не знати… — То що не знаєте, а то що знаю: ні при кому прожить… У дом престарєлих одправлять… (Цьо¬го «дому» бояться найбільше)… У нас уже були такі — їх там подогодовували швидко… не довго довелося ждати…»
«Ще можу жить… А прийде врем’я, що не зможу…»
Василь Михайлович увесь час намагається переконати її в необхідності «настроїтися на оптимістичніший лад». Во- і іа: «Балачка ця нічого не допоможе».
— Чи тепло в хаті?
— Як палю, то тепло, не палю — холодно… (Досить сар-кастична реакція на спроби Василя Михайловича злагідни- ти розмову, виявляючи зацікавленість, яка ні до чого не зо¬бов’язує).
«Я не раз подумаю: якби ще в мене голова робила, я б жила… Мене голова поклала… Як це приключилося (за¬хворіла після смерті сина): прийшов Іван (племінник — Іван Григорович Ухань), а я вибираю попіл не кочергою, а рукою. Іван питає: чого. Кажу: не можу. Не вдержу ножа, ложки… Повіз до лікаря… Попіл стала вибирать, а ніж другий раз удержу, другий раз — ні. А голова своє робить… Я не раз ду¬маю: якби ще в мене голова робила, я б жила… Мене голова поклала…»
«Кажуть: треба на курорт. Та як я поїду: од кого і куди?.. З ким я поїду? Од кого? Це лучче вмирать. Тільки ж якби враз умерти…»
«Первий раз лікарка казала: треба лягати. Я кажу: од ко¬го, як я сама? Вона: добре, що сама. Запирайте хату на ключ і лягайте…»
«То вже мертве діло… я вже туди не пощу…»

584
ІВАН ДЗЮБА
«Та в нас і молоді є нєрвні больні. От Райка — розійшла¬ся з чоловіком, захворіла, одвезли в Полтаву… Як вернулася, якихось лікарств навезла. Кажу: дай попробую. Так воно не те що помогло, а гірше…»
«Получаю пайок як інвалід… Давали, та не возьму: в черзі не вистою. Так я попросила дівчат, щоб оставили… Скільки мені чого треба… Якби це я збиралась жить, а то знаю, що не буду жить… Я це знаю добре та гаразд…»
«Нікому поганого я не роблю, не кажу… а прийде кінець
— нікому й поховати буде… — Такі думки не помагають… — Знаю добре та гаразд, що не помагають… Якби ж я не сама жила, щоб я ці думки розбивала…»
— А може, якась знайшлася б людина… (Натяк: за хату доглянула б, за заповіт. Натяк добре зрозумілий: ситуація ти¬пова).
— І такої людини нема… Це ж якби (вона) знала: півро¬ку—рік поживе і… А то — хто схоче?»
«Живий у землю не полізеш».
«Того нема з війни, той погиб — його не можна пережи¬ти, а я пережила… на погибель…»
— А де ж скрипка? (Була нібито скрипка Страдіварі з поміщицького маєтку).
— Скрипка растірялась…
— Тож пам’ять велика…
— Пам’ять була велика, та прийшлось — оддала…
ЯКІВ ТЬОТКА (див. раніше). Герой розкуркулювання. Солдат, вернувся з Першої світової. Нахапався різних слів… «Не те щоб розумний був, але слово реально я вперше по¬чув від нього: «Реально те, що ми перемогли… Реально…» Ду¬же любив виступати з промовами… Мабуть, любив і читати. У всякому разі, брав у мене книжки. (Знав, що у батька є. Пізніше, у війну, дядьки повипрошували на цигарки)… «Вася, ось я приніс книжки. Винеси мені ще. Коли верну — не знаю…» Одружився з «ученою» — Сімою Євграфівною.
На зборах переконував селян у перевагах колек¬тивізації: «Що тобі краще: їсти балабуху з часником чи варе¬ники з маслом?» Селяни тільки посміхалися… Роз- куркулювати ходив аж сяючи… А потім спився…
Володимир Усякий — напарник Тьотки по розкурку- люванню. «Наче для того уродився — по скринях лазити, описувати… Візьме брата, ще одного — писаря, чи що… Захо-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
585
дать до дядька. Сам сідає за столом, розкладає папери… «Ко¬ли одвезете хліб?» — «Та де ж я стільки візьму?» — «Нам ніко¬ли з вами балакать. Кажіть: завтра одвезете чи описувати?» — «То описуйте!»
Посилає брата у двір, той ходить, дивиться і гукає: «Хата
— одна, клуня — одна, плугів — два». А цей пише… У скрині любив ритися сам…
Потім призначали торги, за безцінь продавали…
— І не соромилися люди купувати?
— Ні… Аж не віриться, що люди могли так… Ще ж і здоро- валися щодня, разом дітьми ходили, а тепер… один одного… І за що? Було б за що… А то: не виконав хлібоздачі…
(Це — до розмов про те, що, мовляв, українських селян розкуркулювали «жиди» й комісари. Звісно, комісари плану¬вали й командували і розкуркуленням, і потім голодомором,
— а хто були «сержанти» й «рядові»?).
Дальша доля Усякого. На війні був у кухні — шия ще тов¬ща стала й черево розрослося… Після війни командував жінками… «Робити непривичний — як чорногуз серед жінок ходить… Як гусак — сердитий…»
…І Іоміщик Петро Фомич Золотницький. Його син Пет¬ро Петрович учився у Харківцях в училищі — не хотів, тікав. Одного разу: б’ють дзвони в Скоробагатьках, люди дивують¬ся: що сталося? Зійшлися… Виявляється: Петро Петрович утік : і училища, оголошується розшук: де він переховується? Хто зі іайде — винагорода. Декому і хотілося заробити, але боя¬лися: все-таки донос на панського синка; хто знає, чим це обернеться, як Петро Петрович підростуть… Та й сам пан як потім подивиться… За іншою версією, Петро Петрович хо- наиоі від служби в армії… Одружився Петро Петрович з дівчиною-селянкою, яка дуже пишалася, що чоловік — панського роду. Але невдовзі — революція…
Інший поміщик — Юр’єв-Пековець Валерій Васильо¬вич. Здавав землю в оренду, сам приїздив лише влітку — хво¬ра жінка, лікувалася повітрям (від туберкульозу). Організував тут хор, гуртки вишивання тощо, навчав нотної грамоти (і жінка вчила). Жінка померла, поховав її в селі й поставив пам’ятник. «Наші батьки довго їх згадували — спасибі, що на¬вчили грамоти». Так у революцію хтось зруйнував пам’ятник і розрив могилу — шукали золота…

586
ІВАН ДЗЮБА
РИЖОНОВ. Під час голоду 20-х років прибився якийсь чоловік — росіянин. Поселили в млині — помагав і охороняв. («Це той Рижонов, що ото казав: як зберуться мужики до мли¬на, то «Фирса про конёв, Шкурко — про овцов, а Момот — про бабов». — «Та Момот і на старості такий був!»). Рижонов грав на скрипці — по весіллях… Учив грати Степана (брата В. М.)… «Не то колено… Тут надо с перехватом…» Степан, коли грав, хитався в такт музиці.» «Степане, сиди спокійно!» — «Не можу, привик!»
На селі було дві скрипки, бубон, одна балалайка (солдат привіз). Молодь збиралася, співали, танцювали… Федір К. грав на бубоні — як крутоне на все село!
«…Брат Степан був стеснітєльний… та тоді всі такі були… Довго ходив до Христі… А Христя була строга… З такої сім’ї — щоб не оскандалиться…»
…Брат Петро, вернувшись з робітфаку на канікули, йшов до сільської кузні (чи до сільради):
— Я приїхав на канікули. Чи не потрібні вам мої руки?
І працював молотобійцем…
Василь Михайлович: «Яким важким шляхом ішла країна в ті роки, Боже ти мій… Чи не можна було інакше?»
СТІЛ. Василь Михайлович довго шукав щось на горищі… Злазить із якимись дошками… «Це був наш стіл… Куплений 1922 року. Дошка з ясеня, хрестовина й ніжки — не знаю…» (Ясеня шашіль не бере, і дошка вціліла; а в хрестовині й ніжках завівся шашель, і Сергій Михайлович викинув… Ва¬силь Михайлович каже про це трохи з доріканням…)
«Було батько каже: «Знову ми зійшлися за цим столом…» Скільки за цим столом з’їдено страв, скільки розмов було… Ми посідаємо — хто на стільці, хто на підлозі, а мама похап¬цем, на ходу перехопить… Як гості, тоді давали інший стіл, з поличками… На Різдво — брага: для годиться, тільки для го¬диться (Ухані не пили). Дерев’яні ложки, з особливою фар¬бою, що не облазила… «Воно не так пристає гаряче до язика, як дерев’яні ложки…»
…Коли будували цукроварню, зварювання ще не було опановане — казани (товщиною бл. 20 мм) клепали пневмо- молотами — чути було в Скоробагатьках. Баби: тут була така тиша, а тепер… А як заревла сирена — а вона починає стиха й

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
587
низько, а потім дужче й дужче, — то корови вперше як почу¬ли, позадирали хвости й хто куди…
…Установка «Ельфа» (німецька), мамонт — насос — ве¬ликан (тягне все, як у пекло); автоматично водою вагонетку вимиває. Людина керує за штурвалом — спрямовує струмінь в усіх напрямках, щоб скрізь промити. За 5 хвилин — усе чи¬сто; далі канатом затягують на запасну колію, а сюди — нову вагонетку. «Ану, Михайле, стань: чи тебе змете?»
Баби нарікають: «Скільки ця цукроварня людей забрала із сіл!»
В. М.: «Чи стоять мої пілони?» (Які тоді ставив).
Сергій Михайлович: технікум будували років 15. Поч¬нуть — припинять. Люди все покрадуть. Знову… Один чо¬ловік питає: «Правда, що цього року закінчать?» — «Правда.»
— «От шкода: мені ще треба радіаторів…»
А водолікарню 20 років будували. Н. питає: чи скоро закінчать? От би ще років 5 — мені до пенсії не вистачає (а він працював сторожем на будівництві).
…Тому, хто вмів добре робити креслення до диплома, платили мішок цукру…
В. М. про вчителів своєї школи… Внизу — класи, вгорі, на другому поверсі, жили вчителі. Сава Федорович Яковенко, математик, хімік; довго служив у царській армії і звик бігати
— бігав швидше за учнів. («І не соромився — підбере пальто
— і побіг… А ми ж теж бігали добре!»). Любив співи. Збере учнів і: «Шалійте, шалійте, скажені кати!» Воду носила при¬биральниця, білоруска, Апашкіна. Директор Сава Садокович Семінько: «Що, діжка тече?» — «Сава Садокович, то не діжка тячеть, то кухоль тячеть…» Двоє її дочок — Марія і Олена — дуже добре вчилися й дуже красиві, син Микола…
І Іа стіні школи напис: «Учітеся, брати мої, думайте, чи¬тайте». І: «Я на сторожі коло них поставлю слово».
…Була «Просвіта». Ходили в село ставити «Гайдамаки».
Був у школі і свій силач — Семен Пасічник. «А сейчас мы покажем вам силовой приём» (наслідуючи цирк) — перевер¬тався на турніку… «Мав велике горло»… Вночі відчинить вікно і як крикне: «Давайте, хлопці, позмагаємося: хто дужче крик¬не ого-го! »А вгорі жили вчителі: «Пасічник! Знову ти…»
24.11.83. У Василя Михайловича, в Києві… (Це вже після того, як я пішов з авіазаводу, — але підтримував зв’язки з де¬

588
ІВАН ДЗЮБА
ким із заводчан. А з Василем Михайловичем у нас були особ¬ливо добрі стосунки).
В. М. прихворів — і взяв відпустку за власний рахунок.
— А чому не пішли на лікарняний?
— Навіщо я буду державу кривдити. А відпустка мені на-лежить — два тижні — як ветеранові…
— Відпустку б використали на щось інше…
— Та вже рік кінчається…
…Розповідь про Харків початку 30-х років. Будинок Держпрому — харків’яни гордилися: найвищий у Союзі, і в Москві такого не було… А поруч — яруги, ями не позасипа¬ли… Бульдозерів тоді не було, все вручну…
…Ще з Лохвиччини… Про будівництво Сталінської цук-роварні. Пілони, підвіски, поперечини, труби для патоки… Вчилися… «Це рідко, щоб хтось не хотів учитися».
Перед війною — хліб видавали кожному в його мішеч¬ку… Василь Михайлович саме працював у Харкові — на ТЕЦ: ремонтні роботи. Часто затримувався допізна: спішно треба було відремонтувати. Запізнишся — хліба вже нема…
«Батьків любили — не так-сяк, а душею… Від батька завжди пахло воском, квітами, бджолами…»
«В ботинках тоді не ходили — в калошах (на будівництві)… Калоші пилом припадуть — витре хустиною, щоб блистіли… Штани з пофарбованого у вільху полотна… Шили самі — з вихилясами… «Он Оникій поковиляв»: видно було зразу — по штанях. Коли почалося будівництво заводу, стали звертати увагу на моду — хромові чоботи… Оратор з Лохвиці: «Життя наше поклащало…(не вимовляв «р»), хлопці наші ходять у калошах і чоботях, кулять папілоси ще й матю¬каються» (мовляв, такі самостійні або, як тепер кажуть, «про¬двинул».)
Будка, будошник.. У нього інколи ночували, вертаючись зі школи — коли Сула розливавлася… Двоє дівчат — такі скромні, що ми аж завидували їм… Чепурні… Ходили не те що гордо, а з достоїнством… «Так цікаво — що з ними…»
На станції селилися багато євреїв: торгували всім — від цукру до оселедців…
На зборах перед колективізацією — голова Лохвицько- го РВК Холод (коли збори не дуже людні, то проводили у

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
589
зборні, а як багатолюдні — то в школі): «А куркуля постриже¬мо, та так пострижемо, що й шкуру задінемо…» А міцні дядь¬ки, як Момот, стоять і на вуса мотають… «Я прийшов з цих зборів, — а батько не був, — сидять троє батькових братів: «Що ж воно тепер буде?» Дехто казав: «А поговорять-погово- рять, та так воно й буде…» Або: «Перемелеться — мука буде». А воно не мукА, а мУка…»
З дитинства. «Заїжджали на вороних їздові Дугаєви — ми їх обстрілювали мерзлими кінськими бурульбашками…»
«Тут варили вечерю…»
«Деркачі літають отак» (показує: зигзагами…)
«Ще не вся природа знищена, Іване Михайловичу…»
«ОТО ДЕ БУДЯКИ — БУЛА ЦЕРКВА».
Йосип Каблука. Улюблена примовка: «Зна його морока». Вечорами приходив до Уханів. Насіння набере повні ки¬шені, сяде коло печі і лушпиння в піч кида… Не піде, поки всього насіння не долузає. Вже спати всі хочуть, а він усе оповідає про службу в Австрії. І дивується: все в них не так, як у нас, а живуть!
Василь Фирса — з приводу відмовок, кому будувати місток через Сулу: «Кожен як ото плюнув в обличчя — і своє діло зробив» (колгосп — на завод, завод — на колгосп).
…Вода з річки була смачнішою, ніж з колодязя, — насто¬яна на травах, на сонці… Ходили по воду на сагу з тиквою (глиняний горщик — як гарбуз, у ньому довго вода зберігається холодною).
Зборня — громадська хата для зборів. Потім там була сільрада. Після колективізації зруйнували, сільраду перенес¬ли на вигін…
Тітка про Уханів: «Такі ж усі були… Аж плечі здвигають, щоб усе по правді…»
Василь Фирса: «Ухані… вони… сухуваті… Тільки Василь Михайлович — той ні…»
…На вулиці Червонозаводській — дівчина крутиться: «Лєна, виключи мене!»
«Раніше не знали оцих колясок… Дітей чукикали на ру¬ках… Це після війни… від німців…»
«…Спочатку стелю глиною мазали — рукою, а потім по¬чали тинькувати під дощечкою — побачили, як завод будува¬ли, що можна не тільки рукою…»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.