Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

З ІНШИХ РОЗМОВ з ВАСИЛЕМ МИХАЙЛОВИЧЕМ УХАНЕМ

Розповідь про виступ М. Скрипника на будів-
ництві ХТЗ (окремо). «Дивився йому в рота»
(сидів спереду, в другому ряді). Виступав
Скрипник у заводській їдальні — столи повиносили, поста-
вили лави. їдальня № 36 — Північне селище. Було ще Півден-
не. Північне ближче до Харкова, сюди зручніша дорога,
частіше приїздили гості, особливо письменники… Слухав їх
там молодими, а тут, у Києві, ховав… Ось був на похороні
Смолича і згадував, який він був молодий… «Що літа роблять
з людиною…»
…Розповідь про старшого брата. Відмовився від кращої квартири на користь іншого, а собі взяв гіршу — на п’ятому поверсі («Вона його й доконала»). Мед узяв у селі, в родичів
— для товариша, собі й грама не лишив… Смерть: поспішав з поліклініки на лекції, забіг додому по портфель, ледве дотяг¬нувся до дзвінка…
…Як Василь Михайлович допомагав метробудівцям на станції Нивки. У тих був аврал, а електрозварювальник за¬хворів, і ні в кого нічого не виходило. А Василь Михайлович саме йшов з роботи повз них. Дивився-дивився…«Ану дайте, хлопці». І показав їм клас! Ті потім здивовано: «Откуда он взялся, этот старик?»
…Всі Ухані були дуже родинні… Сестра (двоюрідна чи троюрідна) саме доїла корів. Побачила — й тихо, розчулено: «Братіки приїхали!» Витирає руки, витирає хусткою рота (такий був звичай, пояснює В. М.), а тоді вже йде цілуватися…
Улюблена батькова примовка: «Хоч польза неболыиа, та слава хороша».
Старший брат Петро багато читав, старався засвоювати все корисне… Взнав, що по-грецькому «петрос» означає камінь, — і захотів бути «кам’яним». Режим, гартування. Всю зиму ходив до школи в легесенькій, ветхій свитці, яка майже наскрізь світилася, — і запевняв, що йому не холодно. Вставав раніше за всіх і робив зарядку. Сусіди, їдучи в степ ще вдосвіта, бачили його й дивувалися, пізніше питали батьків: «Що то ваш Петро бублики крутить?» Мати пояснювала. «Та чи йому роботи мало?» (А Петро нарівні з усіма і орав, і ко¬сив). Мати, як могла, знов пояснювала — з Петрових слів: є рухи, яких робота не дає, а вони потрібні організмові…. (А Пе¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
591
тро прочитав брошуру Мюллера «Моя система» і захопився…)
Як став заробляти, посилав братам гроші. Одного разу В. М. одержав від нього переказ, а на звороті було написано: «Сьогодні Шура сказала мені: «Да». Отже, Петро одружується…
…1933-й рік Петро іде на Донбас — через голодні міста й села… Тяжкі враження накладаються на його юнацьку віру й поривання… Пояснює все «шкідництвом»…
…Перед війною Петро жив у Краматорську… На початку війни народилася дитина. Під час бомбардування ховалися в погребі — дитина простудилася й померла…
…Батько. Виховання. Наука. Самому довелося кинути школу через нестатки, а тепер хотів хоч синів вивчити. По¬садовив усіх й урочисто прочитав похвального листа, якого колись одержав: за успіхи в навчанні нагороджено книгою (томом Льва Толстого). Це справило на синів більше вражен¬ня, ніж будь-які повчання.
..До школи плавали човном…
…Ніхто в сім’ї не лаявся, не курив, не крав. У селі сім’я ма¬ла добру славу…
Голова сільради — гостроносий, як дятел… У числі пер¬ших розкуркулених був його рідний дядько. Його все питали:
—Як це ви, Панасе Петровичу, зуміли вивезти в Сибір рідного дядька?
— А зумів, а зумів!
— Ну й дурний!
Омелян Павлович, сусіда. Фанатик чистоти й ладу. Од¬несе соломи корові — потім підмете й підбере кожну соло¬мину… Косар… Як підбирав коси — перевіряв, щоб дзвеніла… Був майстер плести тини, І так уже рівно ставив… Довго пе¬ревіряв… «А он там видається» — і ну рівняти… Йшов до міста
— брав чоботи, але надівав уже перед самим містом…
…Мати й сестра в листах писали про голод… «Можеш ви-ходити голий і ходити по вулиці…» (ніде ні душі). «По вулиці сині колії, ані сліду колеса…» Мертвих складали в дзвіниці, щоб поховати разом… Голодний собака забрався в дзвіницю й погриз кілька голів…
Фельдшер, який записував, хто й коли помер… Де він дівся?

592
ІВАН ДЗЮБА
11.01.82. Василь Михайлович згадує про свій перший клас. 1918-й рік У класі портрети — зліва Шевченко, справа — Мазепа. Вчителька — Яновська. В чорній сукні до п’ят; стара, а на стілець скочити, зіскочити — як молода. На Шевченківські дні вся школа, класами, йшла до церкви. Робили коливо (з ри¬су й кишмишу), його святили, кожен брав ложечку… Священик читав проповідь… У 1919-му році, коли спитали вчительку, чи йтимемо до церкви, відповіла — ні, все змінилося… Але «Просвіта» ще діяла, була сильна… А цієї вчительки не стало…
Батько любив читати… Був у нього Достоєвський («Не- точка Незванова», «Униженные и оскорбленные» та ін.). За¬хопився читанням і Василь. («Хоч Достоєвського нелегко бу¬ло читати — складний, психологічний…») Батько схвалював цей потяг. Якось спитав: ким хочеш стати? «Письменником!»
— відповів Василь. — «Е, синку, то дуже багато розуму треба, цього не навчишся, ходячи за плугом…»
…Мати варила дуже смачно, любила, щоб її страви хва¬лили і щоб той, кого вона частувала, вищав усе…
Тітка Н. Син купив машину, возить її… «Хіба ж я думала, що я, Демидова дочка, їздитиму отак-о?»
«Раніше, як парубкував, вийдеш було ввечері — співають на тій вулиці. Піду, думаю… Коли це — й на другій співають… І на третій… Не знаєш, куди йти… Скрізь дівчата й парубки… А тепер — ніде нічого, скрізь мертво…
Чому в нас немає таких народних, національних свят, як за кордоном… От показують — на Кубі, в Іспанії, Італії — скрізь… А в нас — на демонстрацію зводили — і все…»
21.04.83. Василь Михайлович згадує, як жив ще на квар¬тирі на Нивках — тоді це був край Києва. Моста (через колію) не було. З заводу до «Більшовика» доїздив трамваєм, а далі — пішки. Бувало — вночі. В гаях на Караваєвих дачах (де тепер міст, електрички) — солов’їне царство. Один так ви¬тьохкує, другий так, третій ще інакше — наче змагаються. Станеш і слухаєш…
…На Полтавщині був вираз: «груша (яблуня) суне (посу¬нула)». Або: «груша (яблуня) обсунулася за два дні». Тобто: дозріла і «йде». Тільки про яблуні та груші…
…Спогад про ярмарки, базари. Скільки всього було… Та всі кличуть, усі розхвалюють… «Ось подивіться, яка гречка —

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
593
як золото!» А слив! Дядько цілий віз привіз… Рядном загор¬нуті, трохи тільки краєчок відсунув — під рядном краще зберігаються… А корів! «Хіба це корова? Це драбина!» (Так торгуються). А зараз — нічого немає. Купуєш, що трапиться…
11.9-83. Фронтові спогади Василя Михайловича — з на¬годи Дня танкіста (див. окремо).
Спогади про школу. Зайшов до директора школи, — а він сидить за «лапкою»: черевики латає. — «А, це ти, почекай, дратву затягну…» Встав, узув черевики, перевірив — усе га¬разд, тоді вже до розмови…
…Вчитель довго носив одного й того ж костюма, щодня прасував, такий уже був запрасований… Нарешті купив ново¬го — дівчата кинулися поздоровляти…
Модний одяг — косоворотка, пояс, черевики з паруси¬ни, начищені зубним порошком…
…Був у відрядженні в одному колгоспі на Вінниччині — потрібні були якісь термінові електрозварювальні операції. Голова колгоспу скаржиться: в мене в селі 140 приватних ма¬шин, а в колгоспі спеціальних — тільки 30. Чого промис¬ловість випускає так багато легкових машин і так мало для сільського господарства? Але інженер сусіднього радгоспу заперечує: «Я підрахував: моє господарство давно перегнало СІЛА по технічній озброєності, по енергонасиченості… У нас техніки втричі більше, ніж в американських господарст¬вах (у розрахунку на гектар площі), а урожай втричі мен¬ший».
«Невеличке соціалістичне безробіття тільки на користь було б…»
(З приводу спогадів В. М. про те, як наймали на роботу на будівництві цукроварні в 20-ті роки… «Сьогодні роботи не буде»… Ждеш, ходиш на біржу праці… Потім майстер — уже придивився до нас, побачив, що добре працюємо, — став брати на постійну роботу. Але в першу чергу «профсоюзних»
— членів профспілки…
Василь Михайлович: «Не вийде в нас безробіття… Ніко¬ли… Навіть якби влада дуже захотіла — не організує… Не в природі нашого суспільства… Ось коло мене — не то скве¬рик, не то майданчик біля магазину. Його цього року вже сьомий раз то асфальтують, то роздовбують, то знов асфаль¬тують… А це ж не поодинокий казус, а типове явище. Кожен

594
ІВАН ДЗЮБА
із вас це бачить із року в рік і на роботі, і вдома. Або ось: років п’ять будували коло нас дім. Так уже набрид той гуркіт… Кінчили, я радію. Коли бачу: знов риють котлован. Невже ще щось? Коли вирили велику яму — і ну туди загортати все, що лишилося: цеглу, скло, метал… Коло нас — пошта, Надія Пан- теліївна (дружина), як зв’язківець, знає. Гарний скляний фа¬сад — метрів десять-п’ятнадцять квадратних. Одного разу йду: все скло побите. Хулігани, бійка? Не може бути: дуже аку¬ратно побито. На другий день — нове вставлене, а бите ви¬везене. Виявляється: вирішили обновити, бо були невикори¬стані кошти — в кінці року все одно спишуть… А ви кажете: безробіття! Ніколи не буде!»
20.09.84. Василь Михайлович розповідає про поїздку в Білорусію — на святкування 40-річчя визволення Білорусії… Як зустрічали… Підійшов до танка Бахарова, погладив… Так¬систи — колишні партизани… Поїздка де села Яченка, де Ва¬силя Михайловича восени 1944-го поранило… Вчителька, яка знайшла його планшет і написала братові… Спитав, чи зберігся планшет, — ні… Розмова в школі з дівчатами з медінституту… «Тоді жито було стигле, а тепер зелене» (пізня весна, дощі).
…Та дорога, з якої виїхав на шосе бронетранспортер, ви-явилося, тепер веде до колгоспу, в якому головував герой фільму «Голова»… Де були молоді гайки — ліс. «Тепер би я й не побачив тієї колони…» А де був ліс — колгосп розорав зем¬лю…
Селяни в Яченці розповідали, що один німець три дні переховувався, а потім здався — так якась «тилова криса» йо¬го пристрелила… (Згадав історію з полоненим, якого при¬стрелив лікар — див. окремо). І потім його труп кинули на дорозі — і машини по ньому їздили (потім ще й на другий бік перевернули)…
Василь Михайлович: «А ми, танкісти, старалися навіть у бою трупам на голови не наїжджати… Був такий випадок: ішли по шосе, і труп лежав посеред дороги; так усі танки слід у слід проїхали так, щоб на голову не наїжджати. І він лежить
— до грудей усе в землю втовчене, а від грудей — ціле, очі розкриті, наче танки рахує…»
…Розповідь по радіо про те, як вели в липні 1944-го німецьких полонених по Москві. Підкреслено, як потім ви¬мивали поливними машинами вулицю. Василь Михайлович:

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
595
«Зараз звучить якось не так… Не можна цього зараз підкрес-лювати…»
…Василя Михайловича запросили до парткому. Його на заводі знають, шанують, тому секретар дуже обережно доко¬ряв за те, що звертається до «вищестоящих інстанцій» через голову парткому (йшлося про листи до «Правди» з приводу порядку святкування Першотравня: щоб це було особливе свято, свято праці, а не з помпезними демонстраціями…). «Натякнули мені, що я не в своє взувся…» Потім несподівано: «А що то у вас за справи з німецьким консульством? Якого то німця ви шукаєте?» — «Та ви, мабуть, уже знаєте…» — «Це, зви¬чайно, ваша справа, але — не варто… Можуть це неправиль¬но зрозуміти… 20 мільйонів наших людей загинули, а ви зга¬дали про якогось німця…»
…Так, цей німець дедалі більше непокоїв пам’ять Василя Михайловича. Скільки довелося на війні бачити й пережи¬ти… І про того німця тридцять літ не згадував — було страшніше… А тепер чомусь саме він… А було так На шосе ко¬ло Бобруйська несподівано наші танки зайшли в тил німцям і розтрощили батарею гармат. А один німець підняв руки догори, і такий був у нього розпачливий вигляд, що Василь Михайлович наказав зупинитися і, ризикуючи життям, ви¬йшов і взяв його в полон — завів у танк Зв’язали йому руки (але так, щоб міг триматися за бокову скобу) і поклали з то¬го боку, який менше обстрілювався. В нього була перебита нога й поранення в голову. Василь Михайлович здав його в санчастину… Через якийсь час поцікавився його долею. Бійці розказали: та їх усіх Єремєєв (фельдшер) сам із пістолета подобивав… Виявляється, Єремєєв перед тим одержав звістку з дому, що його сім’ю фашисти жорстоко закатували…
…Тоді ця історія потонула серед інших… А тепер не дає Василеві Михайловичу спокою. А може, німець уцілів? А мо¬же, сім’я його розшукує?.. Писав і в «Правду», в Товариство Червоного Хреста, в німецьке консульство…
…Ще одна історія схожого роду. Під Лодзю наскочили на німецьку протитанкову батарею. «Як з туману виринула. Могла б нас розстріляти в упор… Але німці вже не ті були — попіднімали руки… Я скомадував: «Не стріляти!». — але П. ви¬скочив із танка (сусіднього) і з пістолета застрелив усіх — ми не встигли й отямитися… А П. був з екіпажу, де якраз уби¬ли комбата — тільки висунувся з люка, а його… То він мстив…»

596
ІВАН ДЗЮБА
…Розповідь про танкіста, який — весь уже згорілий — виліз із танка й за інерцією ще кроків сто йшов на захід. «Ву¬ха — як обгорілі сухарі… Шкіра звисає лахміттям…»
…Заряджаючий другого танка Карімов. «Вольовий… Бу¬ває, що вольові протиставляють себе наказові, необхідності, іншим, а він — ні… В таке пекло, що всі бояться, а він піде, у палаючий танк полізе, з підбитого танка винесе поранено¬го… Великий, швидкий… В останні дні війни багато хто беріг себе, а він — не беріг… Старший сержант, а скільки людей ішло за ним, як загинув…» …Секретар парторганізації Наси- ров Хайдар Баширович. «Був, де найважче, появлявся в пеклі…» Комбат віддає наказ — Насиров іде в екіпажі, пояс¬нює завдання, підбадьорює… «Проста людина, но золота…»
…Вночі прорвалися до каналу Шпандау-Шіфферт. Німці поливали кулями, артснарядами, фаустами… Ми танками пробивали стіни будинків і в отвори стріляли…
«Чуєш — ударило, не пробило — добре, далі почуваєшся вже впевненіше…»
…Снаряди з Т-34 не пробивали броню «тигрів», «ферди- нандів» і «пантер», — тому намагалися вціляти по бортах… А вже 78 мм гармати — пробивали…
«Встромить, ще й поверне» (про манеру директора Сте- панченка допікати начальникам цехів на нарадах).
…Розповіді Василя Михайловича про Фрідріха, начальни¬ка цеху, про його стиль керівництва (уважність до людей, все помітить, про все порадиться, завжди похвалить за добре…)
…З листа сестри: «Послала б вам щось, так не знаю, що вам у такі літа треба…»
«Дзвінок — принесли телеграму. «Розпишіться», — а те-леграми не дає. У мене зразу серце тенькнуло. Я знаю, що це таке, коли спочатку дають розписатися, а потім телеграму. Значить — щось дуже погане. Вони бояться, що потім люди¬на не буде в стані розписатися. В мене вже раз було таке — принесли телеграму, що брат помер… І тут… розписався — вона зразу побігла… Читаю: «Ваш Сергій…» А в мене є ще дво¬юрідний брат Сергій. І син Сергій…»
Витирає раз у раз очі суглобом середнього пальця, — а очі сухі, сльози тільки в горлі стоять, клекочуть…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.