Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

РЕВЕРС (СНИ)

05-06.74. Ніби завис над проваллям, хапаюсь за якусь квітку чи корінець, що спочатку тримає мене, а потім вив’язується з землі, вив’язується — і ось-ось урветься зовсім. І в останню мить (і як останнє зусилля напівсонної свідо¬мості — врятуватися від страху, від розпуки серця) — рятівна згадка: та я ж умію літати! Чого ж я забув?
Справді: давніше мені снився сон: ніби я в Оленівських Кар’єрах, в старому парку, коло старого кінотеатру… якийсь натовп оточив мене, кидаються на мене з ножами. А я злітаю вгору, спокійно плаваю в повітрі над ними, і вони безсило лютують унизу… З того часу, як я відкрив у собі «здатність» літати, десь у глибині душі пам’ятаю про цей останній «за¬пасний» аргумент і не дуже боюсь зависання над безоднею… Як можна тлумачити ці сни? Перший — більш-менш одно¬значний: я недосяжний для ваших «ножів», бо в мене є висо¬та, про яку ви не знаєте… А другий? Може, це трансформація іншого потаємного, неусвідомленого знання душі про себе
— знання, що в останню мить вибору, в останню смертну мить можна розірвати логіку подій і включитися в іншу логіку. Чи, може, те, що здається духовною рятівною неви¬черпністю, насправді є рятівною невичерпністю самозапе¬речення?
(…Медитації… Він себе не знав, але душа його знала його і готувала йому таке самопочування й світопочування, яке було б йому по силі, яке б зазадалегідь виправдовувало його в тих провинах і гріхах, про які ще й гадки не мала його по¬ки що безмежно чиста й світла душа?.. І його «християнські» доброта і всепрощенство до інших — чи не були авансом собі самому? Передбаченням того, що треба буде й собі бага¬то що прощати й треба буде мати заготовлене своїм попе¬реднім життям виправдання для себе майбутнього? «Якби знав, де упав, то й соломки б підіслав». Може, душа знає, де впаде, і заздалегідь стеле соломки? Але ж… По-перше, хіба людство не знає справжньої християнської доброти до інших? По-друге, доброта до інших, всерозуміння і всепро¬щення до інших — хоч трохи поменшили вимогливість до себе й нещадний моральний суд над собою? Всерозуміння інших означає їх усепрощення, розуміння себе — непро- щення себе. Не інакше…)

598
ІВАН ДЗЮБА
На другу ніч — інший сон ніби на ту саму тему.. Ніби йду по якихось крутих і нескінченних сходах униз . Замість поруччя — густо понатикані чудернацькі пляшки з обох боків, з незрозумілими написами, типу ієрогліфів.
Якась незрозуміла сила, наче невидимі крила, тягне вго¬ру, але треба вниз, і доводиться хапатися за пляшки-поруччя, щоб не бути знесеним отією таємничою силою догори… На¬решті додумався, що летіти на крилах можна не тільки вгору, а й униз (бо йти вниз страшнувато: під тобою провалля), — треба тільки хапатися за найважчі пляшки і, трохи злетівши, підтягувати себе вниз. Винайшов новий спосіб пересування! І приємно, і швидко, і нестрашно…
Я, звичайно, записував лише деякі сни (хоч усе одно назбиралося багато записів). Деякі датував, деякі — забував. У 70—80-ті роки часто снилося літання.
Причому для літання я не потребував крил. Просто відчував якусь легкість у тілі, якийсь потяг догори, відштов¬хувався ногами чи то від землі, чи то від повітря, легенько загрібав руками, як при плаванні, і плив у повітрі, наче на якихось повітряних потоках. Міг піднятися вище, міг спус¬титися нижче, то швидше, то поволіше… Над телеграфними дротами, над будинками, часто «об’являвся» на заводі, пролітаючи над знайомими цехами…
…Ніби переселюємося в нову квартиру — дім з «раку-шечника», але поки що живемо в коридорі… Приходить якийсь податковий інспектор, допитується у всіх мешканців, чи ходять вони до цирку. Ніхто ще не знає, чому він цим цікавиться, але інстинктивно відчувають недобре і не при¬знаються… «Та у вас же он сам Попов живе! До речі, на якому поверсі?»— «На 5-му». — «А ви не ходите?» —«Ні»… Раптом він знаходить на моєму столику квитки до театру — два викори¬стані й три невикористані. Зразу хапає їх і вимагає сплатити податок. Я доводжу йому, що його професія «не має підста¬ви» (?), а штраф мені не шкода заплатити… Скільки? Вияв¬ляється, один карбованець. Я збираю дрібні — не вистачає… Він починає ритися в моїх кишенях, знаходить тролейбусні квитки — і за них треба платити податок!..
Мені сниться… нібито передсмерне марення діда Кисіля (як сон за діда Кисіля…) … Час дня непевний… Тихо, погожо,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
599
тепло… Велика левада, город, сад — вишні, яблуні, жерделі (абрикоси). Дід піднімається від річечки догори — не то стежкою, не то навмання… Великі жерделі… Спускався дони¬зу — вони були зовсім зелені, а тепер — м’які, аж підгнилі… Набрав їх у пригорщу, а вони падають дорогою, губляться… Ген далеко з хати вибігає син Іван (померлий), і приймак Михайло (мій батько), і онук Іван (я) — усі діти, лопочуть щось… Дід радий, що дасть їм жерделів… А в повітрі — ні жар¬ко, ні холодно, ні сонячно, ні похмуро… Якась відсутність усього, що можна відчувати, якась рівномірність, іде-альність…
…Гори, сніг, лижники… Дуже круті спуски. Я хочу з’їхати, але вагаюся… Попереду поїхали якісь дівчата — попадали… Хлопці — з крутішої гори… Певно, з’їдуть?… З’їхали… Нарешті я наважився (з пологішої)… З’їхав. Аж подивися на свої лижі, а в них носки позламувані. Як я з’їхав? Кажу Марті: треба діставати нові лижі…
…На Байкалі — на човні. Байкал і великий, і водночас та¬кий, що всі обриси й береги видно — точнісінько такі, як на карті… Акули, їх багато і їх дуже виразно видно. Чи встигну вибратися на човен? (Хоча б за ногу не вхопила). Вибрався. Узяв якусь ломаку — щоб нею глушити акул, по головах. Ви¬явилося, що вони невеличкі (коли підпливають), як щуки. А одна — тільки голова, без тулуба… Відігнав…
…Ловимо рибу. Одна спіймалася — в консервній бля¬шанці! Виявляється, виведено новий вид риб — які ростуть у морі зразу в консервній баляшанці. Навіть напівмариновані…
…Мої улюблені (уві сні) місця: річка, що тече десь північніше Києва (Десна?). На берегах українські міста (ук¬раїнські в тому значенні, що люди там, на подив, говорять по-українському). Там так цікаво бувати, говорити з людьми, знайомитися з дівчатами… У літніх снах — поїздки велосипе¬дом, із заблуканням, з потраплянням у невідомі місця й шу¬канням дороги; ще цікавіше — човном: красиві місця, круті береги, водоспади… Але цього разу — взимку. Сильний мо¬роз, багато снігу, річку замело, кручі, звисають сугроби, вели¬чезні льодяні бурульки — краса надзвичайна… Ледве вгаду¬ються під тим обриси знайомої річки…

600
ІВАН ДЗЮБА
…Чи то палуба корабля, чи щось інше хистке, без огоро-дження, — а навкруги вода, море, хвилі… Спимо — кілька ма- трасів, постелених прямо на палубі. Думка: хитає ж, можна вночі скотитися в море…
…Великі, довгі, повільні риби неглибоко під водою коло берега (але немовби під прозорою крижиною)… Ловлю їх руками (або б’ю палкою). Рідко коли втікають… Наче сонні…
…Безногий велет-людоїд, що переступає через ліси і яруги, доганяє, шукає… Але якась надія: думка про маму — за¬хистить, і ще — він сліпий, можна його обдурити… А десь у глибині душі — він асоціюється з мамою (якась ніби схожість)…. Власне, це ніби зринув з глибокої глибини сон з дитинства: безногий велет ганявся за мною, гупаючи культя¬ми (я цей сон описував: це був перший мій сон, який я дити¬ною усвідомив як сон).
…Ведуть у строю полонених. Застрелили за те, що відхи-лився вбік Лежу мертвий, а на обличчі метелик І так вираз¬но відчуваю цього метелика на обличчі, так бачу себе збоку мертвого з метеликом на мертвому обличчі, — але ж той Я, що відчуває, — це той самий Я, що лежить убитий.
…Ніби війна, переслідуємо відступаючих німців — доли¬ною в напрямку Стили… їдемо підводою, в яку запряжено ко¬рову… Пострілюємо вусібіч з автоматів… У мене в лівій руці автомат, а в правій Оленка, ще мала. Думка: якщо стріляти¬муть по мені, то можуть потрапити насамперед у Оленку, вийде, що я нею затуляюся. А може й навпаки: посоромлять¬ся стріляти в дитину? Назустріч іде якийсь чабан — літній інтелігент (череди його ніби й не видно). Каже, що німці вже кілька днів як утекли звідси, немає жодного. Ми заперечуємо: доводилося натрапляти вже не раз і там, де вже «тиждень як повтікали»… Праворуч, там, де вигин річки й де раніше були грецька левада, грецькі тирла з залишками огорожі — наче античними руїнами, — великий металургійний завод. Пи¬таю, що це за місто. Назви не розберу…
…Уздовж річки (тієї, якою часто — у снах — плив чов¬ном і де їздив велосипедом — на північний схід від Києва) — їду в авто, хтось із друзів… Яка краса!.. Доїжджаємо до знайо¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
601
мого села. Жінки садять щось, ніби рис — у ритмі танцю, як балет… Ліву ногу відставляють якимось особливим рухом і ніби всаджують у землю кущ «рису». Думка щось на зразок: яка тут красива праця!
22.02.76. Снився білий чорт! Думка: чорні чорти — то ще нічого, то річ звичайна. А от білий — чи то найго¬ловніший чорт? Чи, може, то добрий чорт?
…Розмовляють між собою голова, руки, ноги і ще щось… Розмова переходить у суперечку… На жаль, не запам’ятався зміст розмови… Можна переосмислити, зробити дитячу баєчку…
…Міжнародний футбольний матч. Я забив два голи з гри, під гострим кутом до воріт… Ще один матч — я йду гля¬дачем, але боюся, що публіка вимагатиме , щоб мене знову випустили на гру. А що я робитиму? Вони ж не знають, що голи я забив випадково, сам не сподіваючись. А може, знову «повезе»?
…«Відстань від пункту А. до пункту Б. вдвічі більша, ніж від пункту Б. до пункту А. Чому мандрівник проходить її за менший час, ніж від пункту Б. до пункту А.?»
…Ніби в Докучаєвську у мами. За годину мені від’їжджа¬ти, і раптом згадую, що не встиг поговорити з мамою. А в цей час за вікном з’являється баба Марія — і з нею не встиг пого¬ворити…
…Парк, дивне розкішне дерево. На ньому величезні ро¬жеві квіти, в яких серцевина то розкривається, то закри¬вається. Підхожу ближче — а то гнізда, в яких рожеві пташе¬нята, великі, довгошиї, то розтуляють дзьоби, то стулюють: голодні. Під деревом — учні, клас, вчителька проводить урок з природознавства, щось говорить про любов до природи, до птахів. Думка: а тим часом птахи не можуть нагодувати своїх голодних пташенят, бо бояться людей. Деякі з відважніших пташок підлітають до гнізд. Вчителька: «Це сойки. Вони вдячні нам за те, що ми їх любимо». Кінчився урок Діти полізли на дерево. Фінальна картина — дерево розпластане, гілки похилилися на землю і вже не хочуть підніматися…

602
ІВАН ДЗЮБА
…Пішов не то на пляж, не то в якісь мандри вздовж річки. Хтось із знайомих чи родичів доручив мені маленьку дівчинку, за яку я відповідаю.
На березі ріки — дивне розкішне дерево з багатьма гніздами, красиво виліпленими. З гілки на гілку, від гнізда до гнізда перелітає якийсь підозріло хазяйновитий птах, голо¬ва якого чимось нагадує людську. Водночас він же — якась малоприємна людська істота, що стоїть унизу, під деревом, і скаржиться: мовляв, мала здобич (не знайшов яєць у гніздах). Теж, думаю, любитель природи!
Раптом десть попереду — кулеметні черги, звідти біжать чи тікають якісь люди. Дівчинка: «Я знаю, що це таке. Це — Велика Смерть. Я знаю, як це називається». Думка: яка мудра дівчинка!
Люди тікають від пострілів, і ми тікаємо. То я несу дівчинку, то раптом ніби вона несе мене на своїх плечиках. Схаменувшись, я починаю її соромити: хіба ж можна, така мала, підірвешся… Але знов…
Добігаємо до переправи. На катер пускають тільки нас та ще когось — із дитиною: бо вже, мовляв, катер переповне¬ний і зараз відходить, Думка: пощастило, встигли! Та коли приходимо на катер, бачимо, що він порожній: ще, певно, довго стоятиме…
…Ідемо ніби на якийсь острів, там — щось як сільський нужник Буханка хліба впала, довелося викинути. Багато книжок, я вибираю найцікавіші, назбирав багато. Звідкись узявся вітчим Григорій Васильович (а ніби весь час був: здивування немає): «Люди викидають у нужник, а він підби¬рає…»
Вертаємося до катера, дивлюсь — а дівчинки вже немає (тепер це ніби мій син). А тим часом катер уже відчалив…
…Якась крута лижня з нової (молодої) гори. їдемо з Іва¬ном Драчем. Спустилися легко. Але ж це влітку, по траві! Дум¬ка: а взимку, коли льодом візьметься?
…Ніби мені треба йти в Спілку письменників, я не хо¬чу, але все-таки мушу йти. А щоб нікому не подавати руки, надіваю сорочку так, що руки «заправлені» в сорочку, а ру¬кави звисають пусті. При вході до Спілки першим зустрівся мені Олекса Новицький і глузливо каже: «О, підмітати йде» (показуючи на рукави, які звисають донизу й теліпаються…)

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
603
…Якийсь сон про смерть і забуття… Якесь гнітюче відчут¬тя, що зі смертю людина вся йде в небуття, ніхто й ніщо про неї не нагадує… Але всупереч тому думка: «Як мороз льодом сковує (охоплює) плин води (річки) , так діла людини скову¬ють (охоплюють) плин часу (забуття)».

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.