Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

В. і.

Себе любив характеризувати хохмою: «Коли я народив-
ся, нікого в хаті не було. На столі лежала записка: мо-
локо в холодильнику, хліб у шафі».
…Його заводська біографія починалася з анекдотичних пригод. Узяли його «радіожурналістом» — до заводського радіо. Перше доручення йому було — зробити репортаж з цеху № 2 про дільницю цільнозварних труб. Поняття не мав, що це таке. Приходить у цех, показує посвідчення (цей риту¬ал йому дуже полюбився від самого початку): «Де роблять труби?»; йому називають дільницю; він «викликає» майстра. «Ти робиш труби?» — «Я». — «Покажи». Той здивувався, але приносить. («Добре, що труби виявилися невеликі», — роз¬повідав потім сам В. І.). Майстер показує зварний шов, хва¬литься: «Чиста робота!» Радіожурналіст узяв у руки, дивиться до світла (а перевіряють шов рентгеном!): «Непогано». Май¬стер ще дужче здивувався («злякався», в інтерпретації В. І.). «А все-таки у вас єсть недостатки». — «Какие? Скажите!» — і че¬рез плече заглядає в блокнот, де В. І. щось «записує», навмис¬не нерозбірливо. — «Зараз я поспішаю на запис… Слухайте передачу, там я все скажу», — і драла з цеху, радий, що втік
Звичайно ж, редакторка забракувала матеріал — власне, ніякого матеріалу й не було. Тоді наступного дня В. І. з’явив¬ся в цех до того ж майстра: «Напишите мне объяснительную записку: какие вы допускаете недостатки и почему». Той зля¬кався і написав усе начистоту. І вийшов непоганий критич¬ний матеріал, який ще й похвалили…
Друга пригода. Доручили йому зробити матеріал по це¬ху № 2 5, який мав очолювати колону заводу на святкову демон¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
607
страцію — як передовий. А В. І. зопалу потрапив у сусідній з 25-им — 26-й цех — відстаючий. До начальника цеху Смо¬лянка: «Вы знаете, что вашему цеху доверено…» Той здивував¬ся: «Нет». — «Ну так вот…» — «Но нас же критиковали… у нас много недостатков…» — «Ничего… Зато у вас и перспективы хорошие… Доверие к вам…» Довго брав інтерв’ю про «кра¬щих людей», про те, в якому порядку йтимуть; особливо ціка¬вився «критеріями» — як оцінювати людей: кому довірити йти попереду, хто нестиме прапор… Виходить з кабінету на¬чальника цеху, дивиться на табличку: цех № 26! Не став нічо¬го говорити, а вже з редакції зателефонував начальникові цеху — добре, що Смолянко — людина з почуттям гумору — регоче… «Приходь — поговоримо, за якими показниками відбирати людей…» Потім ще й випили разом: «Ну, ми трохи собі дозволили» (цього разу, мабуть, справді тільки трохи — завод усе-таки «режимний», начальству не можна, але нерідко оте «трохи собі дозволили» в солодких спогадах В. І. означало: напилися до одуріння)…
…На завод привезли сорочки… Черга, бійки… «Я при¬йшов і насамперед показав своє посвідчення… Висловив гли¬боке обурення на адресу міністерства легкої промисловості, неспроможного забезпечити народ ні кальсонами, ні навіть сорочками. Найделікатніші слова, сказані мною на адресу міністра легкої промисловості, були… втім, тут негоже їх по¬вторювати… Підійшов до хлопців із ДНД (добровільної на¬родної дружини), ще різкіше висловив своє обурення. Вони злякалися: а що таке? що вам треба? — «Сорочку». — «Буде сорочка». Подають сигнал тій дівчині, що продає («Дівчина з пахучими стегнами» — улюблений вираз В. І.)… Вона вже до мене, як до великого начальства: «Что вам надо?». А я їй пока¬зую, що, мовляв, тихо, народ же стежить, показую жестом знизу, від поясниці вгору — сорочка… «Какой размер?» Пока¬зую на пальцях… «Шея?» — Показую… А тут — завжди ж знай¬деться якась дуже пильна жіночка — чую, вже хтось під пах¬вою голову просовує: «А ему почему без очереди?» Я ту голо¬ву рукою назад одіпхнув отак: «Я не беру, я журналист, про-блему изучаю!»
«Ця дівчина своїми статями доводить, що худорба Во¬лоді Ш-ча — його власна заслуга, а не радянського способу життя».

608
ІВАН ДЗЮБА
— В мене літаки над хатою прямо пролітають (поруч — аеродром)… Як летить — по телевізору нічого не видно, хви¬лин з десять… Так я ото як почую, що вже летить, вибігаю з ха¬ти, швиденько на дерево лізу і махаю червоною хусткою — мовляв, завертай! І слухаються…
Вася П., прийнявши це всерйоз: «Так ти б на хаті повісив щось, якийсь знак…»
17.1.81. На дні народження у Володі Ш-ча. Тости. «Мій майстер казав: «Будьмо здорові, як обценьки!» …«А мій май¬стер виробничого навчання казав: «Пиймо, а там побачи¬мо»… «А мій казав: «КурИт не курУ, а чарку хрАпну»…
В. І. розповідає про своє знайомство з начальником це¬ху № 8 К «Матня… я його так назвав… Отакі-от штани — і мат¬ня до землі… А в матні, мабуть, зілля від пристріту… Дядько з села. А він — начальник цеху. Словарний запас — два-три ма¬тюки… Прийшов до нього взяти інтерв’ю — він ледве пробу¬бонів текст, який я йому підготував… Зате іншим разом, як прийшов після рейду і кажу: «У вас погано з економією енер¬горесурсів» — він як оскаженів, як накинувся на мене — ті два-три свої слова на різні лади мені виповідав. Ну й жорсто¬ко мене матюкав!»
Як купував сірники… «Шампанське у вас є? — Нема. — А коньяк «Арарат» є? — Нема. — А чорна ікра? — Нема. — Тоді дайте коробку сірників, — дає копійку. — Здачі не треба». Іронічний самокоментар: «Вже гомін пішов по Ворзелю про загадкову людину…»
Як прикурював (вигадка, звичайно, але В. І. розкошував у таких компенсаторних фантазіях). Вийшов на шосе, підняв руку, зупинив «Волгу», що мчала зі швидкістю 100 км. Водій: «До Києва 5 рублей!» — «Мені прикурить, будь ласка!»
— Тра-та-та! — «Обережно, я людина творча, в мене посвідчення!» (Можна уявити, як би той водій дав йому «при-курити»!)
Як під дощем перевозили на нову квартиру Володю Ш-ча. «Діна свято вірить усьому, що написано, надруковано, пропущено цензурою і стверджено печаткою… Тому, коли побачила дороговказ: «Ворзель», скомандувала водієві: сюди (вона сиділа в кабіні). А та дорога давно нікуди не веде, пере¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
609
рита…Ми кричимо, а вітер і дощ відносять наші доречні сло¬ва і найщиріші почуття геть убік… А до кабіни не дотягнеш¬ся… їдемо хтозна-куди… Я держу бутлю із саморобним вином, як дитину… Пробував утішити душу — зуби цокотять, аж гор¬лечко покришилося…»
Як купалися у Ворзельському озері… «Озеро вийшло з берегів… Не від габаритів наших, а від пристрастей… Я пірнув і двадцять хвилин сидів під водою. Тут якісь жінки були, галас зчинили: «Какой-то красивый молодой человек исчез, уто¬нул!» А я три цигарки за цей час викурив. Випливаю, а вони: «Ах, какой герой, какой спортсмен, какой красивый, какой умный!» Я, як почув ці компліменти, — пірнув і ще двадцять хвилин просидів. А вони бігають берегом, у воду заглядають, верещать: «Ах какой милашка, какой талантливый!» А я сид¬жу під водою, слухаю — і мені як медом по душі…»
«Культури нам бракує, товариші, культури… їдеш на ро¬боту… Лізуть у автобус… У того шапка злетіла, та: «Куда вы мне в пазуху лезете?»; той: «Сама хамка!…» Я на це подивлюсь — так боляче стане: люди ми чи не люди? Так голосно кажу на весь автобус: «Як вам не соромно, люди добрі?» Вони зразу: «А ты кто такой?» — Я їм: «Я творча людина — працівник радіогазети авіазаводу». — «О-о!» — слухають. В автобусі зра¬зу тихо. Я й починаю їх розпікати. Кажу: «Як не соромно! Ми ж будівники комунізму, нам і жити при комунізмі, а ми… Культури нам бракує, культури!» Тихо в автобусі, тихо, і — ви вірите? — дехто навіть червоніє, починають вибачатися од¬не перед одним… А я виходжу — всі дякують мені. Спасибі, ка¬жуть, що нагадали про моральний кодекс будівника ко-мунізму — святая святих… «Та це я пожартував», — кажу вже злізши. «Ах ти, мать твою!..» — мені слідом…
«Як я люблю цю пісню! Коли я її чую — людиною стаю. Відчуваю, що я українець, що я маю Батьківщину і цим щас¬ливий. А що людині треба? Так налиймо трохи, ми люди творчі…»
Розповідь про зустріч з канадцями у ресторані «Вітряк». «Я там частенько вечеряю, дозволяю собі… Якось чую ук¬раїнську мову, підхожу: «Ви земляки, з Західної України?» А виявляється — з Канади…. Вони мене зразу до свого столу.

610
ІВАН ДЗЮБА
іумки дають — а я зразу це зрозумів, кажу: в мене її свині не жують. «О-о!» — з повагою. Потім почали співати. Я був з товаришем, так ми їм таких пісень співали — вони плакали. А як розлучалися — телефони дають… восьмизначні. Будеш, мовляв, у СІЛА — дзвони: там прямо із СІЛА можна в Канаду дзвонити… через вісімку… Добре, кажу… Плачуть… Кажуть: у нас усе є, мільйони є… а Вітчизни нема…»
— А ти б їм запропонував залишитися. Долари хай на колгосп переведуть, віддадуть на будівництво дитсадка. А самі — скотниками, операторами машинного доїння…
— Я їм казав… Не хочуть…
— Ото ж такий їхній патріотизм — поплакали за нень¬кою Україною — і подалися у свою Канаду…
Про батька й матір. «Вони в мене неосвічені, книжок не читали, але… знають собі ціну… Як приїхали до Києва — ніхто не сказав, що селюки… Мати одяглася, батько купив собі кос¬тюмчика — в нього ніколи не було костюма, а це спеціально собі купив, і мені це так сподобалося… В мене мати — мати- героїня: восьмеро дітей… Ідемо по Хрещатику, а батько — він у мене кацап, і досі по-російському говорить — усе: «Вот здесь мы стояли… вот здесь оборону держали», — люди див¬ляться… «Я Будапешт освобождал…» Ордени, медалі поче¬пив…
…А ці… Квітами торгують, п’ють… Розмови — хто вмер, хто в лікарні… Розумієте, Іване Михайловичу, я все-таки університет закінчив, мені хочеться про щось із людьми по¬говорити… Книжку прочитав — про книжку… А вони то на сміх піднімають… Так прикро… Нема про що з ними погово¬рити… Нема з ким поговорити… Так мені гірко… Ото тільки на роботі й забуваю…»
…Іду до їдальні — стоїть В. у черзі за м’ясом. Кажу: «Ця картина мене зворушує — В. І. у ролі дбайливого сім’янина!» Бачу — за ним стоїть Володя III. «Яке розчарування!» — «Чо¬му?» — «Думав, ти з власної волі, а це тебе Володя потягнув».
— «Ні, це моя ідея!»
Стоїмо і жартома обговорюємо тему. Я передбачаю та¬кий розвиток подій. В. І. приносить додому 1 кг м’яса: купив! Дружина просто приголомшена. Запідозрює В. І. у чомусь недоброму — вже скоєному чи задуманому. Захвилювалася, забідкалася, почала допитуватися: чи не сталося чогось? —

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
611
стежить: що це він хоче учворити? Скінчилося скандалом… От і спробуй стати зразковим сім’янином…
…Про свою дружбу з Володею Ш. «Ми з ним усюди ра¬зом… Усе вдвох… Ідемо, говоримо — і так нам добре… Буває ж чоловіча любов… Діна каже: Володя з роботи приходить — тільки про тебе розмови. Я кажу: коли вже ти про мене бу¬деш?»
…Ще про журналістські пригоди. Приходить у цех № 15 до ветерана, колишнього начальника цеху, — взяти інтерв’ю. Той самовпевнено, гордовито: «Я сам напишу. Тебе на 10 или 20 печатных листов? (Має на увазі сторінки). Приходи по¬слезавтра — будет. Не бойся, не бойся (побачивши переляк на обличчі журналіста) — я в политике партии разбираюсь». Приходить — справді приніс: величезну статтю, переписану з журналу «Коммунист».
Другий випадок. Контрольний майстер. «Садись, я тебе буду диктовать… Что ты пишешь? Ты на каком курсе? Ану дай сюда ручку!» Бере, починає сам писати: «С огромным вооду¬шевлением и повсеместным патриотическим подъёмом труженики участка…» і т. д. Як хто з робітників підходить з виробничим питанням — «Ты не видишь, что я с журналис¬том беседую?»
…В кафе «Струмок»… В. I. — на хвилі натхнення… Не ходить і не бігає — лине, легкий і щасливий, від стола до буфету, від дівчини до дівчини — в ритмі музики зі свого магнітофона…
— В. І. сів на свого коника!
В. І. (так щиро, по-дитячому): «От це я, Іване Михайло¬вичу, люблю!»
01.07.84. їду велосипедом уздовж Совських ставків. Ба¬чу: В. І. ловить рибу (живе поблизу).
— Раніше ви пішки ходили, а тепер на транспорт пе¬ресіли.
— Добробут зростає! А я тебе ледве пізнав… Ти …— хотів сказати: розповнів, але В. І. розуміюче перехоплює і в своїй манері: «Так, змужнів, змужнів… Я оце купив цуценя: хочу по-класти край розбоєві на Совках…»
На березі то там, то там — «мотильщики»: якісь мужики вигрібають мул, набирають мотилів. В. І. розказує: набере ко-

612
ІВАН ДЗЮБА
роб, на рибальському базарі продає по 50 коп. штука, за день заробляє 70-100 крб. «А держава кліпає очима, не може взя¬ти це в свої руки… Двомільйонне місто, скільки тут рибалок,
— а купити приманку ніде. Тільки такі дядьки спекулюють… Та тут можна мільйонером стати…»
«Ми сьогодні трохи собі дозволили: повернувся Василь Полонський — піднімав сільське господарство Хмельниччи¬ни… привіз… дещо… так ми, як люди творчі…»
«…В мене мама старенька вже, хвора… Мені здається, як вона помре — я не зможу жити… повішуся… Кажуть: найгірше, коли батьки переживають дітей. А по-моєму, ще гірше, коли діти переживають батьків… Втратити матір — це втратити все… Я ото прийду, вона хвора — сяду коло неї, пла¬чу…
— І стільки всякої вини згадується…
— І вини, і… Те забув, тоді не приїхав, того не встиг… А скільки вреда наробив!…»
…В. І. повернувся з військкомату (викликали в пошуках «кадрів»).
— Я їм сказав: мене в армію брати не можна — багато шкоди буде.
_ ?
— Я мисливець і рибалка. Мене не можна допускати до сучасних технічних засобів. Візьмуть у танкові війська — га-нятимусь за оленями бронетранспортером. В авіацію — пе-рехоплюватиму диких качок реактивним винищувачем. У флот — підводним човном тюльку гнатиму…
— А як командування не дозволить?
— Авжеж. Наче командуванню не треба свіжої оленяти- ни або качатини. Не розумієте ви, Іване Михайловичу, сучас¬ного життя… А от там розуміють. Я їм так і сказав. Вони по¬слухали — і погодилися. Відпустили додому.
… — О, ти тут? — здивувався Микола Сильченко, поба¬чивши В. І. — А я думав, ти давно вже десь в Афганістані… по-пуляризуєш наш радянський спосіб життя…
— Був готовий, — пояснив В. І. — Але в останню мить викликав генерал. Питає: — Журналіст? — Журналіст. — За-лишайся дома. — А як же, — кажу, — без мене? Справитесь? —

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
613
По правді, — каже, — важко буде. Але, — каже, — ти тут по- трібніший. Сам розумієш: економна економіка, продовольча програма. Треба народ піднімати… — Я вас розумію, — кажу,
— товаришу генерал…
Я ці його слова здорово запам’ятав: народ піднімати. З завтрашнього дня й починаю. Заходжу з вулиці Вернадсь- кого й до самого заводу… Широко захоплю…
…У тверезому стані В. І. був завжди весело-безхмарний. Та як добре вип’є (а випивав він тільки добре) — зразу його душу починали точити всілякі черв’ячки. Чи не найнастир- ливішим з цих черв’ячків була заздрість. Може, то й не заздрість, а бажання якось виправдатися — з огляду на скромність своїх журналістських успіхів?
— Оце зустрів одного товариша — разом училися. Він тепер у «Робітничій газеті». Нецікава в них робота. Сидять, папірці перечитують. Коли-не-коли якийсь матеріал зро¬бить. На заводах раз у місяць бувають. Життя не знають… Що це за робота?..
Або:
— Прийшов до нас хлопець із «Молоді України». Робить статтю про бригадний метод. Ніякого поняття про вироб¬ництво. А питання підготував бригадирові — мені соромно за нього. «Що вам дав бригадний метод?» «Які переваги бри¬гадного методу?» Кажу: Сергію, це можна було питати три роки тому, коли бригади організовувалися, а сьогодні така розмова смішна… Ні, все-таки у нас робота краща: весь час у іущі життя, і виробництво знаєш, і людей, і якісь практичні питання вирішуєш, і люди тобі вдячні…
Було дивно чути такі речі від завжди іронічного, а ча¬сом і цинічного В. І. Що ж, в іронії мало коли вистачає муж¬ності зазирнути в саму себе, а цинізм, ця зовні спрямована енергія руйнування, пасує перед інстинктом самозбережен¬ня і потребує компенсації за рахунок найочевидніших ілюзій. А може, В. І. таки любив свою справу? Людина ж він небуденна — дай Боже, щоб не став «пропащою силою»…
— Не можу я зрозуміти, чому такі злидні в гуртожит¬ках, — обурювався В. І. — У нас у студентському гуртожитку хіба ж так кімнати виглядали? Скільки в нас тієї стипендії було, а старалися, щоб і портрети письменників на стінці були, і якась картина, і книжки на етажерці, — щоб красиво

614
ІВАН ДЗЮБЛ
було. А тут хлопці скільки заробляють, — а стіни голі, все на пляшки йде. Та ти ж тут спиш, живеш, дивись, і дівчину захочеш привести — діло молоде… — В. І. уже націлився на жертву: у нашому товаристві був хлопчина, Петро, з дівчи¬ною, видно було, що то не випадкові знайомі, вони аж світилися доброю ніжністю одне до одного, і саме це «заїло» В. І., йому так і кортіло — я це бачив — непомітно мазнути їх чимось масненьким, ненароком звести їх до звичайного рівня, наче нічого іншого в стосунках молоді й не могло бути. Але Петро і дівчина вдавали, що не ро-зуміють його натяків (а може, й справді не розуміли), і тоді В. І. приступив прямо:
— Ну ось тобі, Петре, захочеться привести дівчину… діло молоде… Хіба приємно вести в оту брудну комірчину, де й роздягатися страшно, хіба не краще було б, щоб і картинка відповідна на стіні, і м’який килимок на підлозі, і абажур… такі пікантні сутінки…
Петро зашарівся, як дівчина, на хвилину розгубився, а потім раптом наче на щось зважився і заговорив несподіва¬но дзвінким, майже дитячим голосом:
— Якби ж хоч гуртожиток давали, а то й гуртожитку не да-ють. Скільки хлопців і дівчат не можуть сім’ю створити… Або: женяться, а жити нема де… Наймай частну кімнату — за 60 рублів! 60 рублів! А заробляє — 120. Та й хіба то життя — у чужих людей… І скільки молоді — не можуть собі сім’ю позволить… кращі года пропадають… А в той же час скільки є стариків, пенсіонерів, що живуть у таких квартирах… три—чотири кімна¬ти на двох.. Тут треба щось рішать у державному масштабі…
— Так, хвилинку! — з тону баламута-звідника В. І. швид¬ко перескочив на тон головуючого на засіданні Політбюро.
— В кого які думки? Що думаєте з цього приводу ви, Іване Михайловичу? Які у вас пропозиції?
— Справді, цікаво, Іване Михайловичу, — Петро дивився на мене так, наче я конче мав сказати щось дуже важливе для нього, і від моєї відповіді залежало його та дівчини щастя. Я геть розгубився під цим поглядом.
— Мабуть, треба більше будувати житла… оголосити дер-жавну програму… — пробелькотів. І поспішив перевести роз¬мову на інше. — Мене ось що цікавить: чому молодь кидає кращі умови в селі і йде до міста — на гірші. Платить 60 кар¬бованців за кімнату, працює на найтяжчих, найшкідливіших роботах, губить здоров’я, а додому не вертається?

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
615
— Увага! Всі зрозуміли проблему? Кому слово? — В. І. ве¬село грав ведучого телепрограми. — Невже немає бажаю¬чих? Ну от ти, Петре, чому ти гадаєш, що без тебе в Києві не обійдуться? Ти хто? Шофер? Так вертайся додому — тебе там з дорогою душею приймуть. І дівчину бери — квартиру да¬дуть. А не хочеш з дівчиною — там знайдеш. А тут своїх шо¬ферів вистачить… Що, кияни не вміють машини водити?
— Вистачить, кажеш? — Петро осмілів. — А чорта з два тобі кияни підуть шоферами працювати! Я ось обійшов де¬сяток автобаз — скрізь до зарізу треба шоферів. За руку хапа¬ють… А як почують, що прописки немає, — все…
— Так у тебе й прописки немає?
— А чого ж я в пожарній працюю? Думаєте, мені подо-бається ця робота? Сто метрів проїхав — і стоїш цілий день. Ні, я люблю їздити по-справжньому…
— Ну от і вертайся на село. Уявляєш: безмежний степ, польові дороги, і ти мчиш… милуєшся рідними просторами… повнишся музикою колгоспних ланів… гордістю за свої тру¬дові звершення… Коло річечки спинився — попісяв, викупав¬ся, повз лісочок їхав — став, квіточок назбирав — молодій дружині… В райцентрі до чайної прибасував — офіціантки всі до тебе: «А, Петро батькович, які ми раді… вам пепсі-ко- ли?..» Ні, Петре, не будь ідіотом — вертайся, поки не пізно, бо вже не один на село цілиться! І яка тебе лиха година приби¬ла в цей пекельний Вавилон, у цю грандіозну душогубку, що зветься сучасним містом?
— А вас що пригнало? — не злостуючи, але вже із сар¬казмом, який важко було в ньому передбачити, запитав Пет¬ро. — Чи тут усі, крім нас із Раєю, — кияни з діда-прадіда?
— Увага! — миттю переорієнтувався В. І. — Життя підка¬зує і юву проблему. Отже: як опинилися в Києві кияни? От ви, Г. А.
— Я корінна киянка, — ображено відповіла Г. А. і гордо обвела навколо себе залізобетонний мур.
— Ясно: на це питання за вас відповіли ваші передбач¬ливі далекі предки, коли кинули рало, втекли з якогось при¬кордонного острога побіля Половеччини до княжого міста і влаштувалися на Подолі в кіоск «Меди-пива деревлянські».
— А ти, Миколо?
— Покликання! — озлився Микола.
— А ви, Іване Михайловичу? Здається, ваше київське коріння не в таку сиву далечінь часів сягає? — нахабнувато

616
ІВАН ДЗЮБА
звернувся В.І. до мене. — Що вас пригнало в цей паділ гріхов-ності?
— Хотів побачити, як цвітуть київські каштани. І хвиля дніпровська б’є. — Я дав зрозуміти, що фіглярство В. І. вже набридло.
Але що я міг би сказати справді на цю болючу для бага¬тьох тему?
Що я зовсім не тікав зі свого робітничого селища, а про¬сто поїхав учитися, як то було звично і як того хотіла моя ма¬ти? Що тільки такий вибір відповідав усім тодішнім понят¬тям про життя, про долю та права молоді: «Молодым везде у нас дорога»? Так, це була б правда, але — не вся… Довелося б сказати й про те, що мене гнала і якась внутрішня потреба
— дуже грубо й дуже приблизно її можна було б означити, як шукання духовного простору, змісту життя, шукання ідеалу… А в юнацькому віці їх зазвичай шукають десь поза собою, по¬за звичним оточенням, надто як воно є або здається сірим та вбогим, духовно примітивним. Бажання вирватися з оточен¬ня переважає над здатністю впливати на нього, змінювати його… (Таке постійно спостерігається і в історії. Згадаймо, як російська й українська молодь у 70-80-ті роки XIX століття кидалася «визволяти» «братів-слов’ян», забувши про власне становище — щоправда, ненадовго… Згадаймо потяг на «ве¬ликі будови», БАМ тощо — не всіх туди вербували, багато хто самовербувався).
…Життя в селищі здавалося мені якимось несправжнім, духовно бідним і одноманітним, люди — обмеженими й ма-лоцікавими (це пізніше я побачив, як прикро помилявся; це пізніше став знаходити в тому житті й тих людях стільки цікавого й колоритного, ловлячи кожен спогад і радіючи зустрічі з усім, що з того вціліло)… Здавалося, що справжнє життя і справжні люди — деінде… Сталіно — це тобі не Оленівські Кар’єри… Але теж., не те… А є ж іще Москва… Або хоча б Київ… (Із жахом думаю, як би склалася моя доля, коли б вкорінився у Москву. Певно, став би одним із тих «тоже ук¬раинцев», які навчають нас «единству»)…
(Порядком «самокомпромату» міг би тут зацитувати сво¬го листа від 10.11.50 до ЦК ЛКСМУ — копія в мене збереглася
— з проханням направити мене на будівництво Каховської ГЕС і Південно-Українського каналу. Дуже патетичний лист! Але замість півдня України я опинився спершу в обласному тубдиспансері, а потім у горах Грузії — в тубсанаторії…)

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
617
…Довелося б згадати, скільки бід зазнав у Києві, скільки поневірявся, поки «вкорінився» — жив і по квартирах, і по кутках, і в установі в службовій кімнаті (на столах спав), і в редакції, а в гуртожитку жив «непрописаний» і років зо два здригався на кожен стук чи не йде чергова комісія шукати незаконних жильців? — чим украй зіпсував свої нерви… І за¬ради чого? Щоб, зрештою, по всьому, у зрілому віці відчути ностальгію, таку ж гостру, як колись потяг у світ широкий, відчути бажання повернутися до рідних країв, розуміючи його нездійсненність (уже нема куди і нема з чим), відчути зміст і своєрідну красу отого колишнього життя в рідному робітничому селищі, неповторність людей, зворушливість їхніх доль і неминущість справ попри видиму загладу часу… Але це все — зрештою, після всього, а було ж — усього. І якби його не було, той потяг у світи не давав би спокою. Та й чи вичерпався він тепер?
І замість говорити про все це, я сказав В. І.:
— Ти не хитруй, а починай із себе. Кажи правду, грома¬да брехні не повірить.
— Як на сповіді, — В. І. приклав руку до серця. — Мене особисто привело сюди покликання. І почуття обов’язку. Ми
— люди творчі…
— Е, люди добрі, — озвався В. С., старший чоловік, який опинився в нашому товаристві випадково й досі мовчав, — потяг до міста — то містична сила… Страшна і незбагнен¬на… Ось вам історія — недавно в нас сталася… Молода жінка, мала чоловіка і двох дітей. Все наче гаразд. А не захотіла жи¬ти в селі. До того, що втекла в Київ, влаштувалася двірничи- хою — щоб прописатися… Прописалася, обіцяли квартиру… Вона гуляла, завагітніла… Почала писати листи чоловікові: що тільки його любить, щоб провідав… Той мовчить. Потрапила в пологовий будинок, родить. Через кілька днів вимагає, щоб її виписали без дитини, бо втече. І втекла, кинувши дитину. Про це з лікарні повідомили в ЖКУ; її з роботи зняли, кварти¬ри не дали, з Києва виписали… Де тепер — невідомо…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.