Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

<РЕДЯ>

У час моєї роботи в газеті змінилося троє редакторів. «Найдовшим» і найяскравішим був той, кого поміж собою називали «Редя». Це найменування якнайкраще

618
ІВАН ДЗЮБА
його характеризувало: маленький, верткий, бистроумний, дотепний і злий, як зінське щеня, він усюди вносив напру¬ження і конфлікти, і «творчі децибели» в редакції не раз мог¬ли позмагатися з тим скреготом, що панував у цеху під нами. Редя мав неабиякий журналістський хист, «добре підвіше¬ний язик» (у XIX столітті про таких казали: «щелкопёр»); нині він був би серед найуспішніших «акул пера». Але в ті часи все скільки-небудь неординарне відтискували набік, цінувалися лише сірість і посередність (принаймні, у сфері «ідеології», хоч яка там ідеологія!); до того ж Редя вродився із вредню- щим характером. Отож з усіх «великих» газет, де потрібні бу¬ли надійні «бійці партії», його послідовно виживали, і він знайшов пристанище в заводській багатотиражці. Справед¬ливо вважав себе покривдженим і, затаївши мрію про «справжню» журналістику, тим часом творчо лютував на ма-ленькому плапдармику. Хоч і немало нервів він з мене вимо¬тав, але я йому вдячний: в нього можна було дечого повчити¬ся, інколи він показував зразки справжньої журналістики, а головне — його постать немовби акумулювала в собі деякі характерні риси тієї доби…
…Ось Редя навчає хлопчину з факультету журналістики КДУ, якого прислали на завод на практику. Хлопчина прино¬сить матеріал: «Тут уже основні факти є, але треба ще…» — «Треба налити води і кинути жменю солі», — обриває Редя.
— Ви ж не даєте мені ніякої самостійності, весь час об-межуєте, — скаржиться практикант.
— Я тебе не обмежую, я тебе спрямовую… Керую… Коли токареві дають шмат металу, то не кажуть: зроби деталь літа¬ка, а дають розміри, технологію… Так і в нашій справі. А свої закидони ти облиш. Це закидонство університетське я з тебе виб’ю… Ти не маєш права так говорити хоча б з етичних міркувань. Гість тільки на п’ятий день має право сказати: «Мені набридли ваші котлети, піду в гастроном, куплю ков¬баси…» Але це тільки на п’ятий день, коли він уже не гість…
Бідному практикантові він не давав спуску.
— Не можу розгадати таємницю вашого характеру, — іронізував Редя на «літучці». — Звідки така впертість? Оце в сере-ду, — звертається вже до нас, — іду в АХО (по середах ми працю-вали не в редакції, а в АХО, тобто АГВ — адміністративно-госпо-дарському відділі, рахували й «розцеховували» газети), — а він назустріч. Питаю: «Куди ви йдете?» — «На своє робоче місце». — «Тобто?» — «На своє робоче місце». — «Ходімте в АХО». — «А я

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
619
спершу хочу побувати на своєму робочому місці». — «Чого?» — «Відмітитись». — «Я вас уже відмітив». — «Побачити Івана Ми-хайловича». — «Іван Михайлович в АХО». Я йому кажу, а він су¬не й суне. Я розгубився: вперше в житті побачив таку цілеспря-мованість… Аж поки не взяв його за руку і не привів до АХО. А він усю дорогу пручався… Очевидне-неймовірне…
— А таємниця розгадується просто: хотів у туалет.
— Ну, слухай, так ти колись ус…ся. А підприємство у нас режимне. Призначать розслідування. Костенко (секретар парткому) скаже: я ще коли його анкету дивився, підозрівав неладне…
…В цеху № 27 обговорювали нещасний випадок Зачи¬тували й обговорювали наказ по об’єднанню, в якому аналізувався цей випадок. «…Отрезало пальцы левой руки: первый, второй, третий и четвертый…» Робітники коменту¬вали по-своєму: «Сказали б: одфугувало всі пальці, лишився мізинець…»
— Спитають: як живеш? — казатиме: «Во! На большой!»
— показуватиме мізинець…
— А був же випадок у 31-му цеху… Одному різонуло по лівій руці… Прийшла комісія, просять його показать, як же ж було (ну, це вже згодом, після лікарні), він показує — р-раз! — і праву обчикрижило!
Після цих зборів Василь написав статтю про негаразди з технікою безпеки на заводі. Але такі питання рекомендува¬лося обговорювати на зборах і нарадах, а не в пресі; відповідні матеріали треба було узгоджувати на вищому за¬водському рівні.
З чергового засідання «штабу» (вузьке коло керівників при директорові) Редя вернувся похмурий. Напіввідчинив- ши двері до нашої кімнати, привітався впівгуби й пішов до свого кабінету.
— Значит, директор с кого-то штаны снимал и косвен¬но его задел, — пояснив ситуацію догадливий Коля, його за¬ступник
Через півгодини друкарка Ліда, стримуючи іронічну посмішку, мелодійним голосом запросила: «На ковьор!»
Редя сидів гнівно-журливо-просвітлений, у лівій руці навідмашку цигарка, у правій — якісь наші матеріали.
— Стосується всіх, — директивним тоном освідчив він.
— У радянській промисловості травматизму немає. Тільки в

620
ІВАН ДЗЮБА
Японії. І в США… У ФРН також… Дехто дуже прямолінійно зрозумів журналістику: вольності. Вольності, але не всякі. Тільки умные. Тобто розумні. І взагалі — поменше тара¬барщини, побільше мобілізуючого.
Ми зрозуміли, що Василів матеріал про порушення техніки безпеки в цеху № 27 не піде. Василь спробував запе¬речити: це ж не моя витівка. Я, мовляв, спирався на матеріали комісії профкому, і це ж не тільки мої думки — яв цеху з робітниками говорив.
— Говорити можна з ким завгодно. А писати треба са¬мому. По-нашому. Я вам уже не раз це пояснював.— Він про¬мовисто подивився на всіх. — Хто правильно все розуміє, той нам довіряє. Тот же передовой Лозинский мне го¬ворит: «Пиши сам — от моего имени. Все, что ты на¬пишешь, будет правильно. Я знаю, что ты глупости не напишешь: у тебя жена и двое детей». Все зро¬зуміло?
Було зрозуміло, що сперечатися дарма, незалежно від того, чи йому на «штабі» щось вказано і чи справді йому таке говорив Лозинський — чи це чергова його імпровізація, якими він так упивався.
…Минуло тижнів зо три. Редакторове роз’яснення про політичну географію виробничого травматизму забулося. Та одного разу він знову викликав співробітників до себе в кабінет і значливо освідчив:
— Принциповості нам бракує, товаришочки. А без принциповості немає журналіста. Принаймні радянського журналіста. Скільки я ще буду вам про це нагадувати?
Всі сиділи заінтриговані й на всяк випадок трохи при-соромлені.
Редя дістав зі своєї папки якісь сторінки машинопису з бланком нашої газети.
— Одному нашому колезі вистачило пороху написати непоганий матеріал про відомий вам випадок травматизму в цеху № 27. Але матеріал цей у газеті не з’явився. Як ви ду¬маєте: чому? Прошу вас висловитися.
Всі спантеличено мовчали.
— Не здогадуєтеся? Тоді я поясню. Через брак принци-повості. Нашому колезі забракло принциповості. Написати написав, а добитися, щоб написане з’явилося в газеті, — слаб в колєнках.
— Так ви ж на мене накричали! — прорвалося у Василя.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
621
— Написати правильний матеріал — це півсправи… навіть чверть справи, — підвищив тон Редя, покривши жалібний Василів протест глибоким презирством. — Голо¬вне — добитися друкування. Бо інакше вашому правильному матеріалу гріш ціна, він просто не існує… Це навіть не аборт, це ложная беременность!.. Якщо ви впевнені, що написа¬ли правду, — дожимайте до кінця, хоч до ЦК дійдіть. А то — тільки що, вже нюні розпустили… Добре, є на кого звернути: редактор не пустив — перестраховщик, боягуз, гнида! А на¬ша совість чиста. Де ж, товаришочки, ваша принциповість, питається?
— Так ви ж на мене накричали! — аж заплакав Василь.
— Що за «накричали»? — визвірився Редя. — Давайте за-будем це слово. До каких пор? Що тут, кісейниє баришні зібралися?.. Ну, давай, не буду кричати, пустимо сльозу… Піде¬мо в ресторан… Я тебе обніму… А газету ж робить треба… І не на такій хреновині, як ти пишеш… Не думай, що це, — він по¬казав ті ж самі сторінки, — Копенгаген. Це всього-на-всього Недригайлівка… Через місяць буде 20 років, як я працюю в журналістиці, і п’ять — як тут, на заводі Чим ти мене уб’єш? Нічим. Хіба хорошим матеріалом… приголомшиш. Але це не просто… — І тут на наших очах він продемонстрував хвилин¬ний сеанс розкішного самоопанування — і вже спокійним начальницьким тоном закінчив:
— Сідайте на свої пера і — вперед до комунізму. І не за-бувайте про принциповість — основу основ журналістської етики. І, коли хочете, майстерності. І взагалі: поменше тара¬барщини, побільше мобілізуючого. Вот такие ландыши.
До мене у Реді було складне ставлення. Він розумів, що я в особливому становищі, під наглядом КҐБ, і за мене відповідає партком, тому він не міг дозволити собі поводи¬тися зі мною так, як з іншими працівниками, доводилося стримуватися, а це, при його темпераменті, було нелегко — часом залишалося зубами поскреготіти. Та й до моїх ма¬теріалів не завжди причепишся. А хотілося. Уявляю його ду¬шевні муки… Втім, бували в нього й хвилини доброзичли¬вості, поблажливості, навіть симпатії. Але нечасто: його ен¬тузіазм потребував негативних імпульсів.
Як і всякий редактор, наш любив ставити заголовками перефразовані «крилаті слова» з класиків української поезії
— інколи десь недочуті, взяті наздогад або й перебріхані. Якось дав велику шапку на всю сторінку для добірки ма¬

622
ІВАН ДЗЮБА
теріалів про передовиків виробництва: «І не зважай на вто¬му». Я жартома нагадав: «Працюй, Іване, — пан сказав, — і не зважай на втому». — «Що ви хочете цим сказати?» — нашо¬рошився Редя, завжди готовий відбити будь-який підступ. — «Не я, Євген Гребінка, байкар». Але Редю не так легко було збити з творчого буяння. Він зневажливо зиркнув на мене, а потім, демонструючи самоопанування, великодушно пояс¬нив: «Так, праця була колись, як ви знаєте, справою підневільною. А тепер вона — і це ви теж повинні знати, при¬наймні поки одержуєте зарплату на цьому передовому підприємстві, — тепер вона справа чого? — справа честі, до¬блесті і геройства. Все ясно? більше питань немає? За роботу, товариші!»
…Цього разу Редя вернувся зі штабу лютий до побіління. «Плюнь — зашкварчить на ньому», — казала Ліда. Вияв¬ляється, у штабі давали якісь подарунки до 8 Березня, а йому не дали. Хвилин десять Редя, з невидючими від шалу очима, трагічно краяв грудьми задимлений простір кімнати од две¬рей до вікна, туди-сюди (в ефектні хвилини він любив бути на виду). Потім рвучко сів до телефону, наче переступив якусь рубіконисту калюжу, і пішло…
— Сергей Иванович (це помічник директора заводу), кто составлял списки на подарки… Не вы… А кто?.. Хорошо… Как это понимать, что редакцию заводской рабочей газеты систематически игнорируют?.. «Пийте, люди, горілочку, а ми, люди, воду?» …Или мы не идеологические работники?.. Не орган парткома?.. Простите, но в наше время игнориро¬вать орган рабочего класса — это политическое недомыс¬лие… Хорошо… Учтите, я больше на штаб не хожу… Мне там нечего делать…
Кинув трубку й без секундної передишки набрав інший номер.
— Бюро соцбыта? Что вы мне посоветуете делать: ко мне как редактору газеты обращаются рабочие с вопросом: «Что это за подарки избранным к 8 Марта и как можно за спиной рабочего класса…» Хорошо, я сейчас зайду, погово¬рим…
Знову торохнула трубка, а Редя без паузи пояснив нам: «Дело не в балыках, они мне не нужны, у меня нулевая кис¬лотность, дело в принципе…» На мить зупинився. «Хотя тёща просила достать две банки селёдки» (за кілька днів перед

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
623
цим не без іронії розповідав: «Звонит тёща: «Я задолжала очень высокопоставленным лицам две банки селёдки… В на¬шем кругу это не принято…» — з насмішкуватою гримасою.
— «Достань мне две банки селёдки»). Ще на мить зупинився. «Валя, на наступний номер зробите матеріал за підписом робітника… краще кількох… про незаконні операції з пайка¬ми… І про так звані подарунки… Робітничий клас обу¬рюється. Зрозуміли?»
Накинув плащика і вибіг. Стрельнули двері, а вслід кімната вибухнула дружним реготом…
— Гаразд. Будемо робити номер.
Редя густо задимів і, тримаючи цигарку в зубах, засукав рукави. Планування чергового номера він називав: «робити газету», «робити номер»; тут він був король, більше — свя-щеннодіяв, розтягуючи цей процес інколи на весь день і ма¬ючи від того величезну насолоду — наче милувався собою збоку; сидів у самій сорочці з закоченими рукавами, хоч би була зима і всі інші й у светрах мерзли; цигарки курив одна за одною, так що в кімнаті було темно, і на обід не виходив.
— Так… Яку дали шапку? «До нових перемог нас партія веде…» Скоро свято… Нам ще багато шапок треба буде… Пи- жикових… Прості не проходять… Які там у нас є матеріали?.. Зустріч з ветеранами… Ні, цей матеріал на першу сторінку не годиться, він на третю свистить… Іване Михайловичу, на пер¬шу сторінку зробите матеріал по економії… з механічних цехів… за підписом якогось передового чмура… А що там на четверту зашеретувалося?.. Треба запровадити НОП — хоча б на рівні Гречаної… А як там з ініціативою Варченка?
— Нема на роботі, в нього ще два дні відгулу: здавав кров
— донор.
— А що, тепер за кров ще й вихідні дають? — удавано дивується Редя. — Тоді б я мав ого скільки відгулів: мало не щодня кров віддаєш, навіть як не хочеш, то п’ють…
Це були хвилини натхнення, коли Редею можна було любуватися…
…Заводське начальство не любило Редю: «Ні з ким не уживається».
— «Не уживається», — іронізував Редя. — Та я з ними й на тому світі не уживусь. Рівень різний. От — «начальник отдела по организации соцсоревнования». Всем занимается, кроме

624
ІВАН ДЗЮБА
соцсоревнования. Досі наскрізні бригади не можемо узако¬нити. «Нет расчетов». Я кажу: давай я тобі за четвертак зроб¬лю всі розрахунки — на «Більшовику» або на «Червоному ек¬скаваторі». А він: «Не заводи меня с утра!». Ну, не буду заво¬дить… Спіть собі далі. Треба, як вони: дурачком прикидувати- ся… так краще, спокійніше… Не в них немає розрахунку, а їм немає розрахунку. Розумієте, Іване Михайловичу? А мені вже набридло все це за них тягти…
Телефонує Ірина Юріївна, із завкому профспілки. «Бачу¬рин приглашает вас на заседание завкома». — «Зачем?» — «Как зачем? Послушаете, выскажете свои мысли и предложе¬ния». — «А у меня мыслей нет и предложений тоже. У меня зарплата вдвое меньше, чем у вас». І поклав трубку.
Другого дня розповідав: «Сьогодні вранці зустрів Ба- чуріна. Дивиться спідлоба: мол, ослушался одного из руково¬дителей завода… Ну что ж, ослушался, зато делом занимался, а не мудистикой…»
— Задорожний (секретар парткому заводу) мені гово¬рить: «Ты хочешь быть больше всех». А я: «Не больше, а умнее. Это разные вещи. К счастью, ум Бог распределяет не по должности. Когда мы рождаемся, голенькие и розовенькие, то по задку не видно, кем мы станем — директорами, или се¬кретарями, или журналистами».
Про мене кажуть: у нього поганий характер. Та на якого хрена вам мій характер? Була б олія у голові — не пропадеш… ні з яким характером… Олія — головне. А що з того, як буде золотий характер — і більш нічого? Ну, в кращому разі ста¬неш кандидатом, та й то… історичних наук… як мій знайомий Н. А буде олія — буде і визнання, і слава. Навіть та, якої не хо¬чеш. Бо ми, як каже великий російський народ, — «мастера ярлыки лепить»… Клею в країні виробляється багато… і висо¬кої якості… Так приклеять, що все життя носитимеш, зубами не відгризеш…
…Питання про газету на райком партії готував якийсь пенсіонер.
— Это он с позиций безработного мыслителя будет рассматривать заводские многотиражки? — обурювався Ре- дя-
Згодом:
— Поставили перевіряючими двох пенсіонерів здурілих… Із тих, що за рахунок держави зуби вставляють:

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
625
призналися, що мають право надурняк вставляти залізні чи які там зуби… За рахунок Української Радянської Соціалістичної Республіки! Правда, ніхто їм клепок не встав¬ляє і олії не вливає… Кажуть: раніше газета була краща. Та раніше все було краще. А тепер і кури не ті яйця несуть, і дощ з неба не той падає, і жінки не так беременіють, і, звичайно ж, газета не та. Хоч тоді був тираж одна тисяча, а тепер чо¬тири. Кажуть: «У вас критики нет». А я: «А кто меня кормит, кто мне деньги платит?»
Обурились: «Вот вы как относитесь к нашим замеча¬ниям! А другие нам благодарны, говорили, что учтут…» А я говорю: «А мне не за что вас благодарить и нечего учиты¬вать».
Втім, це його переказ, його версія; не виключено, що на-справді він, попри всю його задерикуватість, не був такий сміливий.
З редакторських настанов Реді — «ідеологічних» і «есте-тичних» — можна було б зробити справжню антологію. Од¬ного дня: «Душа заводської газети — робкори!» Але другого дня: «Де матеріали про героїв праці? Мені десять героїв праці, орденоносців важливіші за сотню ваших «робкорів» (виділяє іронічною інтонацією. — І.Дз.)… Бо перш ніж ваш «робкор» писатиме, треба, щоб він з’їв хліб, вирощений кол¬госпником, жив у хаті, збудованій робітником… Навіть оку¬ляри, крізь які ви, Іване Михайловичу, так іронічно на мене дивитеся, зроблені робочими руками…» Ще іншим разом: «Не треба мудрувати. Пишіть як у «Правде», в «Известиях» — і все буде правильно». Коректору: «Ты тут логики не ищи. Главное, что всё правильно». Всі такі настанови Редя подавав так, щоб відчувався їхній «рольовий» характер: мовляв, я-то розумніший за все, що говорю, але мушу вчити вас як редак¬тор. Але часом проривалася й «позарольова» пристрасть. Ось Коля пише передову, мучиться. Редя радить щось запо¬зичити з «Правды». Коля несміливо заперечує: «Есть же жур¬налистская этика». І тут Редя вибухає: «Чтоб я так мучился… с этой «журналистской этикой»!.. Это когда книгу пишешь, тогда этика… А в этих вонючих агитлистках…»
І тут же: «Вкалую, як сивий віл». Або: «Треба так працюва¬ти, щоб у пальцях шкварчало і яйця були мокрі, як казали… єгипетські циніки…»

626
ІВАН ДЗЮБА
…Вийшов наказ директора про створення комісії, яка має санкціонувати матеріали, що виходять за межі заводу.
— Це суперечить духу Хельсінкі, — кричав Редя. — По-рушення прав особи… — Він схопився і побіг, на ходу кинув¬ши: — В партком!
Всі з полегкістю зітхнули. Знали: ні в який не партком, це — перед нами випендрюється.
— Боже, як він набрид своїм триндьором, — сказала Ліда — І триндить, і триндить…
— Все залежить від того, — вголос міркував Коля, — як він вернеться з бюро райкому: в коротких штанішках, у дов¬гих — чи зовсім без штанів.
Редя вернувся на диво безшумно, і Коля зважився на розвідку, постукався до кабінету. Вийшов не скоро.
— Всё нормально, как в лучших домах Лондона, — повідомив. — Іронія судьби усміхнулась…
І зразу увійшов у свою звичну роль правої руки Реді.
— Треба зробити звернення в розрізі тих закликів… у та¬ких параметрах…
Коля знав, що Редя найбільшим достоїнством газети вважав продукування всіляких ефектних звернень і особли¬во пишався, коли вдавалося випередити в цій архіважливій справі інші заводські організації. І Коля як міг підтримував цю професійну гордість, одверто мазав маслом по єлеєвит- ривалій Редіній душі.
— Чув розмову. Дівчата з третього цеху вирішили висту¬пити з ініціативою, збираються іти в комітет комсомолу — щоб допомогли скласти звернення. А майстер їм каже: «Там топоры сидят. Идите в редакцию».
Редя вищирив зуби в щасливій усмішці.
…Тільки влетів у кабінет, схопив Володин матеріал і, миттю пробігши його очима, заходився розпікати автора — за своїм звичаєм, при всіх: для більшого ефекту.
— Думати треба, юноша! Навіть зранку… Каша, каша, ка¬ша — набридає… Навіть хліб сам набридає — треба запивати водою… Не дивись, що це спроба… не думай, що все ще попе¬реду. Все — сьогодні, тут, зараз! Ти повинен писати кожен матеріал, як старіюча жінка віддається — думає, що це вже останній раз. Викладатися до кінця!.. Чого похнюпився? Ждав, що я цілуватиму?.. Знай: журналістика — це мачуха; во¬на любить, щоб її любили…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
627
…Воює з В. «Зате скорочувати В. — одна прелесть. Абзац за абзацом викидаєш… Аж поки залишиться заголовок… А в заголовку хоч помилки не буде… Бо заголовок не її…»
А В. про нього: «Де він ступить, там золоті верби рос¬туть…»
…Не пустили його без квитка в заводський кінотеатр. «Тоді я знайшов Уманську (директорку кінотеатру. — І.Дз.) і в загальному піднесенні організму не стримався, сказав: «Я че¬ловек богатый, мог бы и купить билет. Но теперь месяц не буду печатать объявления о кино!»
…Телефон. «А вы со мной так не говорите… Вы не знаете, с кем мы дружим…»
…Телефон. Ліда передає трубку Реді: «3 профкому… Голо-вного редактора «вимагають», — пояснює іронічним тоном. Ми зрозуміли: мова йтиме про вчорашню статтю, в якій були закиди на адресу профкому. Редя взяв трубку з крижаним сарказмом.
— …М-да… Вы возмущаетесь, а я об этом ничего не знаю… Зачем же так возмущаться?.. Буду считать, что первое разъяснение на кулаках уже получил… Но разве можно титу¬лами прикрывать убожество мысли?.. Скажите Олегу Рома¬новичу, пусть не нервничает… Он еще молодой, ему еще де¬тей рожать надо… — І поклав трубку.
Уявляю, як остовпіли на тому кінці… Звичайна задерику-ватість Реді останнім часом набрала форми підкресленого виклику начальству: він уже підшукав собі іншу роботу, зби¬рався переходити в якусь «велику» газету.
Його явно «виживали»: незручний був для начальства, «некерований», як офіційну ж версію використовували (власне, натяками) його появу на заводі в нетверезому ви¬гляді: мабуть, це бувало, хоч свою пристрасть до чарки він умів контролювати.
…Зателефонував у бюро соццопомоги до М. М., який віднедавна став його ліпшим другом.
— Йду з заводу… вирішено… Знайшов місце — не те, що тут… Ви ще всі згадаєте К! …Миколо Миколайовичу, організуй мені рублів 50 — за многолетнюю безупречную… Добро?
Поклав трубку — і:
— Він мені й сотню організував би — на радості, що зди-хався. Директор — той підписав заяву і в душі не вірив, бояв¬

628
ІВАН ДЗЮБА
ся, що я передумаю. А вже як підписав і я заяву взяв, так він аж просіяв, аж вдячність у голосі з’явилася, що я не переду¬мав: «Успехов вам на новом посту, В. А.!»
Редя не позбавлений був своєрідної чудернацької про-никливості в самооцінці, саркастичної тверезості. Але тут же
— інше. Телефонує до Н. Н. і переключається в іншу роль.
— …Вот такие петухи, вот такие ландыши… Николай Ни-колаевич мне: уйдешь с завода только через мой труп. Ты, та¬кой борец, и покидаешь нас… А я ему: «З ким же воювати? Хо¬ча б із рівними собі за розумом… А то — дУрні, наділені вла¬дою…» Задорожный на прощанье говорит: «Такты за это вре¬мя понял свои ошибки, извлёк урок?» Я говорю: «Очень хо¬рошо понял». То есть: ты понял, что я с тобой расправился — не за то, что ты выпил и плохо закусил, а за то, что ты высту¬пил против меня?.. Да, говорю, понял… Так мы с ним погово¬рили между слов… Вот такие петухи…
…Коли Редя п’яненький — за кожним словом повторює: «Ты меня понял?» Комусь по телефону, виправдовуючись: «Если б я мог набрать номер, я б позвонил» (натяк на те, що був дужке п’яний). Був на урочистих зборах, присвячених Дню преси, не вернувся, не встиг підписати номер до друку. Скромно пояснює: «Не мог же я сказать Маланчуку: «Я не могу остаться на банкет, мне ещё надо вычитать А…ну». Он бы меня не понял».
«По сістємє Бекіцер треба працювати… Нельзя публико¬вать два обращения подряд — получится наезд…»
…З розповідей про Семенця — головного редактора «Вечірнього Киева», де колись працював.
— Який матеріал читається?
— Ваш. Читав і плакав.
— А решта?
— Сміявся.
— От бачите…
— Так не було ж вас, Іване Петровичу, без вас номер верстався…
— От-от…
І він клюнув на цю наживку!
…З напучень Володі: «Ти його проінтерв’юй за дві хвили¬ни (Іваницького, заступника директора), а решту сам допи¬шеш… Він людина зайнята, нам з тобою прогресивку зароб- ля…. І моїм дітям…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
629
Коля поважно сидів за столом, поважно набирав номер телефону, ще поважніше говорив:
— Это цех 14? Тут возникла такая необходимость… по-хвалить ваших людей…
Старався в усьому наслідувати шефа, але підводила різни¬ця в темпераменті і в гостроті думки. Від шаленого шефового вогню займалися і весело палахкотіли навіть дубові колоди га¬зетних загальників, а в Колі все тільки марудно чаділо. Проте прагнув, як і шеф, «видавати» настановчі афоризми.
— Голих інформацій нам не треба. Це не пляж. Кожну інформацію слід одягати в новенький модний костюм.
І тут же демонстрував, як це робиться.
— Цех 3? Иван Иваныч? Тут в вашей заметке надо подве¬сти такой конёк дескать, в этом мы видим свой вклад во все¬народную борьбу за выполнение… Понимаете?.. Так я подве¬ду такой конёк…
Перед високим заводським начальством Коля тремтів, зате з начальниками цехів був запанібрата — був таким «своїм хлопцем», який до того ж неабияк тямить у всіх тон¬кощах справи і, як у нас казали, «ботает по заводской фене»… Його улюбленим заняттям було випробовувати себе в цій ролі, сидячи в кабінеті за телефоном.
..Дзень-дзень-дзень.
— Как у вас с планом, Егорыч?..
..Дзень-дзень-дзень.
— Николай Степанович, давайте это дело завяжем как- то быстренько, а?..
..Дзень-дзень-дзень.
— Федорович? Как вас — 42-й держит?
— Иван Петрович, вы прозвонили этот вопрос? Глухо? Надо им уши провентилировать!..
— Сергеевич? Как с обязательством? Давайте так, чтоб в пятницу мы могли руки помыть…
— Так надо ж концы искать… Как какие?.. Канешно… Ну так что, он будет капать, а вы будете нажимать..
— Ну давай, зверей, зверей…
I видно було, що він — коли й не головна, то одна з цен-тральних постатей на заводі.
…Коля сидів на телефоні — смакував роль «свого хлоп¬ця» серед начальства середньої ланки. Стверджував особис¬ту присутність у виробничій стратегії.

630
ІВАН ДЗЮБА
— Мироныч! Ровно идёте? Я предлагаю дело… Когда мы в колхоз поедем?
…Дзень-дзень-дзень.
— Николай Иванович, где вы пристёгнуты?.. Мы проект приказа пишем… Я знаю, что в завкоме… Кем оформлена? Мастер цеха 13? Хорошо…
— Петрович?.. Все договорено… Чего возникает? Спро¬си у него: он знает, зачем человеку зубы? Чтобы кулак не проскакивал… Это вопрос на контроле у Клавдии Александ-ровны… Ничего, под контролем и он… Хай він не розбуха… А буде розбухать — ми йому рота закриєм…
— Семенович! Так де ж ваша ініціатива?.. Ждете, поки зверху скажуть?.. Якесь у нас верхоглядство виходить… М- да… А ви до нього з підкатом… він це діло любить…
…Макет номера Колі не сподобався. На першій сторінці два великих матеріали стояли один над одним і по-однако- вому.
— Це як два піджаки надіти один поверх одного, — бур¬чав Коля.
Не схвалив і фото, які стояли на третій сторінці вряд, без шапки.
— Стоять, як під дощем.
Мав рацію. На цьому він розумівся. Що то значить — людина при своїй справі! Це був не той Коля, про якого Юра спересердя сказав:
— Пеньок обгорілий!.. Він же двох слів не зв’яже… як го-ворить… Чи то що він ніколи правди не каже й тому мям- ляється… шукає, як би не сказати прямо…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.