Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЩЕ З РЕДАКЦІЙНОГО ПОБУТУ

Заходить у редакцію робітник. Ми саме сердиті: К. за- бракував матеріал з критикою начальства.
— А чого у вас на столі так багато окулярів?
— Це ж преса. Треба знати, на кого і на що в яких окуля¬рах дивитися. На робітника в одних, на начальство — в інших. Наприклад, покажуть на вас: намагався винести гайку з заводу. Надягаємо оці окуляри. А як скажуть: начальник повіз «Волгою»… — надіваємо оці.

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
631
— А, зрозуміло… Критика річ корисна, тільки не тому, хто критикує…
Заходить токар цеху № 33 Семен Михайлович Лозовен-
ко.
Цікавиться, чи можна послати листа до керівництва американської фірми з подякою за верстат, на якому працює з 1945 року (! — верстат надійшов до СРСР по ленд-лізу 1944-го року!). «Руде, як бджілка… Дитина спати може… Хочу подякувать — тепер же дружба… Тільки щоб моїй Катеринці за це нічого не було… Тільки щоб на моїй Катеринці не отра¬зилось…» Питаємо, хто така — Катеринка. Його дочка, актор¬ка. «Якби я був якимсь міністром, моя Катеринка давно була б вище Ади Роговцевої, а то що ж — я простий робітник..»
(До речі, про верстати. І досі на заводі найкращими є і найбільше цінуються привезені майже сорок років тому за репараціями німецькі шліфувальні та інші верстати!)
…Тим часом Семен Михайлович розговорився. «Ви член партії? Ні? І я безпартійний… Ізвіняйте, може що не так ска¬жу… Добре, що тепер голови не скручують, як раніше… Та й так подумать: що можу я, комашка, проти великої держави?.. Та я сам горло перегризу тому, хто проти неї…»
Потім: «А знаєте, що таке ностальгія? Це — туга за батьківщиною… Отак і я за своєю Р—ківкою (назви я не то не розчув, не то забув. — /.Дз.)… І що там у ній? Може, купа гівна, та й усе… А все одно — серце тягне…»
(Тут мені пригадалася С.: «В мене мати росіянка, батько наполовину росіянин… майже нічого українського… І все-та¬ки за оцю частку чогось… того, де я народилася, не знаю що зроблю… Якби довелося кидати, кудись їхати — повішуся, не- доїхавши…»)
Петро Бойко, робітник цеху № 35. Приніс вірша. «Я оце в одну думку вбився… Зробив такий накидок.. Може, цей вірш не має рації… Зараз поети ударяються в ритміку пряму, а треба, щоб вона в серці сиділа…»
Марія Корнет, робітниця, славна жінка, часом прино¬сить до газети свої «вірші». Розкриває таємниці своєї твор¬чої лабораторії: «Оце стовпчиком як напишу — тоді наче легше ниточка тягнеться…» Але сімейний побут не сприяє творчості: «Стовпчик написала, — а він (чоловік)

632
ІВАН ДЗЮБА
прийшов, настрій зіпсував…» Залишається тільки поспівчу¬вати…
І сміх, і горе, — але оці немолоді вже люди, і робітники, і робітниці, які «пишуть вірші» (про них я ще далі розповіда¬тиму), їй-право, кращі за інших! Стільки щирості, доброти, відкритості до життя, хай і бідного змістом — не з їхньої ж вини…
Володі Ш—чу (жартома):
— Володю, ти пригадуєш якісь найганебніші вчинки в своєму житті? Ну, якісь моменти в біографії, які соромно бу¬де згадувати?
?
— Так я тобі нагадаю один: ти, виявляється, не передпла-чуєш «Літературної України», хоч у ній друкуєшся.
Якщо навіть українська інтелігенція не буде передпла¬чувати, навіть автура, то що ж це буде?

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.