Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ТРОХИ ПРО ЗАРОБІТКИ І ПРО ВІРШІ

Згідно з наказом генерального директора в кожному це- ху спеціальна комісія в складі представників цехкому, комітету комсомолу та адміністрації, в особі керівників цеху, мала щомісяця розглядати заробіток молодих робітників і «проводити роботу» з тими з них, у кого за¬робіток малий…
Я попросився до складу комісії й пішов у цех № 24. Першою стояла справа токаря Максюти, який за місяць заробив усього 80 карбованців.
Хлопець дебелий, але трохи вайлуватий і похмурий, ди¬виться невдоволено й недоброзичливо.
— Малувато… — казав, оглядаючи документи й відо¬мості, Микола Іванович К, який очолював комісію як пред¬ставник профкому. — Що тобі, грошей не треба?..
— Я не знаю, де їх брать… і як вони заробляються… в цих умовах… Роботу дають таку… копійки… — Він уже трохи огов-тався. — Я парень здоровий, міг би заробить, — сказав уже з такою собі соромливою нахабнуватістю, — якби давали…
— Що ж я можу тобі дать, як ти брак пореш, — озвався майстер. — За місяць брака наробив стільки, що й половини того не заробив. Треба вчиться…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
633
— В мене четвертий розряд!
— А кваліфікація? Треба підвищувати не тільки розряд, а й кваліфікацію.
— Дайте таку роботу, щоб я міг кваліфікацію піднімать, а то дають… цурки стругать…
Втрутився начальник цеху:
— Я ж видел твой станок — стружки наточил ты грамм двадцать за полдня…
— Желания к работе у него нет… На рабочем месте его никогда не застанешь… Тяги к работе нет у него…
— Мені через три місяці в армію, — махнув рукою хло¬пець.
Начальник цеху вважав, що все вже ясно.
— Ты молодой человек, только пришел в цех, ты должен ходить тихо, всех бояться, а ты никого не боишься — ни на-чальника цеха, ни коллектива… Ты уже в генах закладыва¬ешь свою недисциплинированность… В своих генах, — зна¬чущо підкреслив він. — Ты же токарь. Это самая многогран¬ная специальность в машиностроении — токарь… Настоя¬щий токарь все сможет… Но надо с самого начала в себе на¬вык воспитывать… Если рабочий с самого начала ловит сот¬ки, то будет всю жизнь ловить сотки… Пойми: умственное развитие забывается, а навыки не забываются… Поэтому лю¬ди, которые понимают это, стараются и до армии усвоить побольше навыков… После армии надо и шинель снять, и са¬поги… Или ты думаешь, что мать и отец и после армии будут тебя содержать?
…Комсомольська школа-семінар «П’ятирічці — енергію і дерзання молодих».
У «червоному кутку», за столом президії, — начальник цеху, парторг, секретар комсомольського бюро.
На виклик виходить похмура дівчина.
— Расскажи, как ты работаешь после того, как взяла комсомольские обязательства?
— Как работала, так и работаю.
— А как работала?
Мовчання. Тут відповідає майстер:
— Не ахти.
— Ну, и как думаешь?
— Нас фрезерные работы держат… Конечно, если бы нас накрыли…

634
ІВАН ДЗЮБА
Викликають другу дівчину.
— Комсомольское поручение есть? — цікавиться пред-ставник комітету комсомолу.
— Взносы собираю.
Начальник цеху пояснює: «групкомсорг».
— Как твоя группа работает?
— Нас, револьверщиков, режет металл…
— Металл металлом, но вы-то как? — намагається спря-мувати розмову начальник цеху. — Надо отделять червей от капусты…
«фетя дівчина бідовіша.
— Яка ж це робота, як нічим робить? Мені треба цалі, свердла 1.6, а вона (на складі) дає 1.65 або 1.68. А вранці нічо¬го не дають — нема. Жди, поки діждешся… Наверно, коло станка треба поставить телефон і весь час дзвонить, — іронізує…
— А ти в «журнал» запиши…
— Писала… Помага, як мертвому кадило…
… Сцена в ощадкасі. Мати і дочка. Стоять разом у черзі до віконця контролера. Мати — селянка, спокійна, трохи сумна. Дочка — вже «міська», нетерпляча, знервована. До контролерки:
— Сколько тут стоять?
— Пока очередь подойдет.
— У меня нет времени!
Вибігає. Мати мовчки залишається, жде… Через деякий час дочка повертається. Тим часом підійшла черга. Мати:
— Хочу вас спитати, поясніть мені: дочка виходить заміж — я хочу зробить подарок, тищу п’ятсот рублів, а ос- тальне забрать на весілля…
— Заполняйте вот этот бланк…
— Та я не вмію писать…
Тут знову підбігає дочка, вискливо:
— Мама! Кто в наше время не умеет писать?! Как тебе не стыдно!…
Контролерка:
— Девушка! Где вы находитесь? Что это такое?
Люди перезираються між собою. Мати мовчить. Хто знає, що в неї на душі…
…В обідню перерву хлопці люто забивали «козла» і по¬путно обговорювали нерозв’язне жіноче питання. Сходили¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
635
ся переважно на тому, що тепер жінки розпустилися, стали не ті, що колись. У цьому прозаїчному дусі висловлювався, на мій подив, і шанувальник східної поезії Сергій Г.
— Тепер їм нема чого робить, от вони і зраджують чо¬ловіків, заводять любов… Візьміть у селі жінку — їй треба о четвертій годині встати, сходити видоїти корову, потім вер¬нутися нагодувати чоловіка, потім на свиноферму, потім вернутися дітей до школи вирядити — і так весь день, і так кожен день… їй не залишається часу на дурниці. А в місті жінкам нема чого робить — тільки мажуться та красяться… От і результат… У мене є знайомий — все за неї робить, а во¬на… — Потім з гордістю: — А моя жінка не така — не дозволяє мені в хаті нічого зробити. Каже: ти так не зумієш. Та й прав¬да: вони ж природою до цього пристосовані… А от пе¬реїжджати з міста в село — не хоче. Моя мрія — лісником працювати. А вона каже: ти будеш по лісі ходити, любувати¬ся природою, а мені — і худобу порай, і землю, і хату… Нема дурних!
…Хотів підготувати літсторінку з віршів заводських са-модіяльних поетів. У пошуках таких натрапив на тракторис¬та Миколу Казмиренка. Його вірші нагадували сентимен¬тальні сліпецькі пісні, але була в них якась щирість, емоційність, на яку буденна душа нездатна. З того, що він надіслав до редакції, вибрати було нічого, та я сподівався взяти в нього щось нове. Але Микола палко обстоював відхи¬лені вірші.
— В мене все правда, все, яку житті… Вони ж любили од¬не одного… до основанія… а з-за дурної гордості не зійшли¬ся… Це так було насправді, — переконував він мене, розтлу¬мачуючи один із віршів… Нового, казав, нема….
— Нема коли віршів писати, — простодушно бідкався. — Хата валиться, вітер стріху зірвав, не до віршів… Це тільки так — трактором їдеш, десь зупинився, написав два-три рядки — поїхав далі, — звіряв мені таємниці творчості. — Хіба це писан¬ня?.. Роботи стільки, що чуб он мокрий… Та й на душі таке, що про це ж не напишеш… — Видно, Микола не читав ні «Літера¬турної України», ні «Литературной газеты» і не знав, що поет мусить бути моральним максималістом, чесність якого не має впину. — Це тільки так пишеться, що добробут, усе гаразд… А я ось сім год прошу шиферу в Іваницького (заступника директо¬ра)… Зайду, поговорю — виходжу: щитай уже дах поставив — также добре чоловік говорить… Місяць, другий, півроку, рік —

636
ІВАН ДЗЮБА
і знову все спочатку.. Стеля тече — вже й клейонкою накривав… Як один казав: тече стеля, і ночви ставив, і відро — не помага, поставив пляшку — помогло… А як будеш по-чесному — бачи¬те, що виходить… Зараз строїться — та й хоч би ремонт — все одно, що одбуть якийсь строк., наказанія… Кубометр дров — 84 рубля… Та одвезти з заводу — п’ять рублів. Та ще ж шоферу тре¬ба заплатити, бо це ж у неробоче врем’я. Та за погрузку, за ви- грузку. От уже й вийде рублів сто або й більше. А обстругати, обтесати — ще рублів двадцять—тридцять… А я всього получаю 130-140… Зробить лутки з його матеріалу — 15 рублів, із свого
— десять… От вам і вірші… Для цього діла условія треба…
..Десь через місяць знову зайшов до нього — вже так просто: як живе. А він подумав, що по вірші, почав виправдо¬вуватися:
— Солому зняло з хати — хіба до віршів було?.. А тепер трохи посвітлішало… Гостінку обіцяють… Не знаю, чи прав¬да…
Нарікав на поганий заробіток
— Одержав стільки, що прийшов додому, в руку кинув — і все… Мені багато не треба — через верх і свині не їдять. Але ж щоб хоч на щось похоже було…
Система оплати, мовляв, така: «платять не за пользу, а за шум».
— От я, к примеру, пересунув тут стіл — дали три рублі. Попересовував усі столи, поперекидав, знову поставив на те саме місце — дали десять. А яка польза?.. Ви подивіться, що тут твориться на складах… Не по-хазяйському робиться… Ко¬жен: розвантажив — і його нема… Воно ж його не чеше… І по кишені не б’є!…. А ти витягуєш потім якусь заготовку з-під восьмитонних балок — трактор дибки стає… Накидають — спробуй якусь малу заготовку знайти під сподом… Та й по¬гнеться вона… А що на звалищі твориться! Ви ніколи не були? Сідайте — поїдемо…
Я сів… Територія заводу — як місто середніх розмірів. Поки доїхали (звалище, як і годиться, ген-ген скраю) — до¬бряче натрясло мене. Відкрився якийсь фантастичний пей¬заж — величезні купи якихось відходів, цементні брили, понівечені металеві конструкції, гумові шини… І з чорноти куп то там, то там щось загадково і зманливо виблискує… Віддалік визирає з-за куп то одна, то друга постать…
— Це наші золотошукачі, — пояснює Микола. — Хто в цьому ділі шурупає — не те що хату, палац собі поставить.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
637
Там чого тільки немає…
— А ви й курінь відремонтувати не можете?
— Це не моє діло. Я далі трактора не бачу. Та й забороне¬но це: як спіймають — лиха не оберешся.
— То хай просто пропадає?
— Авжеж Буває, бульдозером зариваємо, рівняємо…
Ще один заводський поет і робкор — Вася С. Добрий робітник, у всьому сумлінний і чесний, зворушливо наївний хлопчина. У редакції часто бував і щоразу ставав об’єктом доброзичливих, хоч трохи й ущипливих жартів. Ось він роз¬повідає про те, як їздив одружуватися. З дівчиною — сільською вчителькою — заочно познайомила його сестра («рекомендувала»). Та дівчина запрошувала його до себе в гості — щоб приїхав «хоч як брат». їдучи, Вася накупив пода¬рунків — огірків, помідорів, масла, молока, всякого іншого харчу. Потім виявилося, що це була його перша «промашка»: в селі це є, в село не з цим треба їхати… Дівчина зустріла йо¬го на станції. «Я держу в руках фото, подивився на фото, на неї — наче вона, та як кинуся до неї, А вона: «Це ти, Васю?» Обнялися…» До села йшли степом. Св. жартома допитується: «Цілувалися?» Василь (завагавшись): «Разів із п’ять». (Св. вбік: «Бреше!»). Вдома в дівчини її батько й мати розпитували Ва- сю: де працює, скільки заробляє. Йому це не сподобалось: «Зачем це? Такі жлобські вопроси ставлять. Т£>еба говорить про життя, а вони…»
Спали в одній кімнаті…. Серед ночі дівчина раптом як закричить! Вбігла мати: «Що ти з нею робиш?» (Коментар Св.: «Васю, що ж ти так? Дівчина ждала-ждала…» Л.: «І вона йо¬го не соблазнила?» Св.: «Наш Вася несоблазнимий!»)
Так це одруження й не «витанцювалося», як жартували в редакції. Але через деякий час Вася, принісши на конкурс стіннівки свого цеху, не втримався і похвалився, що одру¬жується із заводською дівчиною: «П’ятнадцятого — розпи¬суємося». Дівчата розпитують, підцрочують. Охоче роз¬повідає, що живе в неї: вона одержала «гостинку» (кімнату готельного типу в заводському будинку), разом вони опоря¬джують її. Розповідає, як їздив до тещі й тестя, сподобався їм… «Вася буде зразковий сім’янин… », — хтось коментує. — «На перших порах», — хтось додає. Вася слухає й задоволено-за¬гадково посміхається… «Вася, тепер тобі буде з ким на семінари їздити! Не треба буде там шукати…» Вася чинно:

638
ІВАН ДЗЮБА
«Хіба на семінари з женой їздять?» Від несподіванки ми роз-реготалися: «Он уже як ти заговорив!»; «Хіба ти Ю. М.?» (коле¬га, відомий своїм не дуже товариським ставленням до дру¬жини).

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.