Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

СЕРГІЙ ГРИЩЕНКО

Формувальника Сергія Грищенка в цеху називали
«націоналістом» — хто жартома, а хто осудливо: го-
Л- ворив «правильною» українською мовою, а інколи й
дозволяв собі висловлюватися на цю «слизьку» тему, нарікав
на те, як зневажають самі українці свою мову та ін. «Ось Н. —
до двадцяти років не знав нічого, крім української мови, ми
ж із ним поруч працювали. А оце вернувся з армії — і до ме-
не: «Ну как там ваша самостийная?»
…Під час обідньої перерви суперечка в цеху — про еко-логію… І взагалі: куди йде людство… Сергій: «Може, правиль¬но робила середньовічна інквізиція, що забороняла науку, переслідувала вчених… Бо дивіться, до чого вони довели… Фізики — воднева бомба… Хіміки — дихати нічим (хтось: «А опоки горбом тягаємо!»)… І т. д. Може, мудрі голови ще тоді передбачали це і хотіли не допустити…»
— Вона мені каже: «Ви ж робітничий клас». А я кажу: «Робітничий клас втратив свою актуальність».
— Як це розуміти? В якому смислі «втратив акту¬альність»?
— Ну, тепер робітник може дослужитися хіба що до на-чальника цеху, далі не піде.
— Так хіба ж у цьому справа? — здивувався я. — Справа в тому, що він сам собою являє, в його праці, житті, рівні…
— Ще гірше. Ну от — Бауман, Севрюк, Степанов… Тільки від них і почуєш про шмотки, про випивку… «А я вчора купив туфлі». — «За скільки?» — «За ЗО ре». Або: «От я вчора вмазав! Додому на вухах ішов!..» І так — із дня в день. Ну, хто молод¬ший — ще про баб… «Такого бабця законтрапупив!..» Оце й усі інтереси…
— Це тобі так здається… з близької відстані… Дріб’язок помічається, а головного не видно, — намагався я перекона¬ти Сергія, щоб не так безнадійно все виглядало. — А колись воно відсіється, головне від другорядного, — є ж і інші тут

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
639
люди. Згадуватимеш — стільки цікавого буде, спогад опоети¬зує… От як зараз ми згадуємо про друзів дитинства… про ро¬дичів… про сусідів…
Та Сергія неможливо було збити з його тону.
— Про сусідів? — схопився він за слово. — У мене про сусідів найтемніші спогади. Я був один у мами, і мене сусідки завжди били, коли з хлопцями посваримося… Головою об паркан товкли… Лякали — вночі в хату стукали, коли мама на нічній зміні була… Єдиний світлий спогад у мене в житті — це коли я з однією дівчиною сидів у парку санаторія «Друж¬ба», підійшов якийсь чоловік, мабуть, артист… посидів коло нас, а потім став читати Шекспіра — з «Ромео і Джульєтти» — напам’ять… Як він читав!.. З того часу я полюбив Шекспіра і поезію…
Сергій задумано помовчав і потім раптом сказав:
— Людиною бути важко… Я б сказав, що на це тре¬ба мати талант… Особливо тепер, коли матеріальний рівень піднявся, а духовний знизився… А взагалі люди чудові, і їх багато. От, щоб далеко не ходити, візьму хоч свою дружи¬ну… Така вона добра, ніжна. Коли я ото з сусідом посварився, казав: «Уб’ю!» — вона: «Ну як ти можеш отаким звіром бути?» …їй циганка гадала: «Умом небагата, а серцем багата».
…Розмова з Сергієм про поезію. «…Я не дуже в сучасній поезії розбираюсь… але стараюся читати… І якось… не все мені до душі… От Єсєніна читаєш — взагалі-то в нього пе¬симізм, як говориться, але від нього — світло. А буває, сучас¬ного поета читаєш — найбадьоріший оптимізм, усе пра¬вильно, а прочитаєш — невесело, безнадійно… От Євтушен- ко — він давно мене цікавить… Кожна фраза — мало не афо¬ризм, прямо радує — технічно, чи що… А все прочитаєш — наче тебе під чорну ковдру посадовили… Якась безвихідь, розгубленість — не в словах, не в поглядах, а в самій людині… Вознесенський… Кричить: «Я Гойя! Я Гойя!» А душі так і не ви- разив.Ти не кричи, ти подай так, щоб я сам відчув: Гойя!.. Ну, він хоч щирий, чесний… Якщо більшого немає, то й не натя¬гує силком… Або Драч: такі розумні слова накручує, і з кібер¬нетики, і з генетики, і чорті-звідки… А образу душі нема…
— Бачиш, Сергію, — заперечував я (задля «дискусії»), — «образ душі» сучасного поета не може бути такий цілісний і гармонійний, як колись… У світі забагато напруженості й ха¬осу, щоб вони не торкнулися душі поета…

640
ІВАН ДЗЮБА
— Хай… Але щоб я сам це відчув, а не довідувався з його криків…
— Ну, криком теж душа до душі пробивається…
— Може… Може, я просто не доріс… Мабуть, на таку по¬езію треба спеціально настроїтися… А коли тут настроюва¬тися, як прийдеш з роботи — спина тріщить, голова гуде… Повечеряв — спати хочеться, завтра півшостої треба встава¬ти… А вихідний — треба дітям трохи уваги… А все-таки стара¬юся щось прочитати. І я так собі думаю: треба ж і таких чи¬тачів, як я, враховувати. Я теж маю право на поезію… Ну, про¬за — то річ простіша. Недавно прочитав Крона — дуже спо¬добалось. Трифонова люблю. Правда, дружина познаходила їхні старі твори, з 50-х років, каже: прямо протилежне писа¬ли, тепер наче зводять рахунки з собою… Але я не засуджую… Це не людина… це совість її… бігає з кута в кут… І добре, що не лежить гнилою колодою… Добре, що в цей бік кинулась…
…А от те, що у нас про робітничий клас пишуть, — мені не подобається. Видумують якісь «конфлікти»: новатор — консерватор, директор — парторг… той за передові методи, той — проти… Я працюю п’ятнадцять років — і таких конфліктів не бачив… Як щось хороше, то ніхто проти нього не виступатиме. Всі будуть «за», а діло йтиме по-старому… Ось у чому сіль!
— Значить, усе-таки: конфлікти?
— Конфлікти. Але які? Не від того, що один передовий, а другий відсталий, один за хороше, а другий за погане. Конфлікти в самому ході нашого життя, в організації вироб¬ництва. Ось три дні немає роботи — скінчився алюміній. А там ще щось недопоставили. Або: в розцінках заплутались так, що майстер ледве кінці з кінцями зводить. От вам і конфлікти: в об’єктивному стані справ.
— А хіба не буває конфліктів суб’єктивних, між людьми?
— Бувають. Але теж не зовсім такі, як у літературі. На-приклад, більшість конфліктів між робітниками виникає від чого? Той більше заробляє, той менше, в того важча робота, в того легша і т. д. Ливарники заздрять плавильникам: бо ті, мовляв, дали плавку — і відпочивають, плавильники — об¬рубникам… Не всі, звичайно, це я для прикладу, але такі тертя є… Багато що в характері сучасного покоління робітників, у ставленні до праці залежить від шкільного виховання. В школі орієнтуються на «престижні» професії: космонавт, льотчик, лікар, журналіст… Особисто я за десять років на¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
641
вчання в школі не чув, щоб говорили всерйоз про робітничі професії. А коли я в творі написав, що хочу бути слюсарем, — вирішили, що я розігрую… І от якщо такій людині доводить¬ся йти на завод, ставати робітником — так він уже відчуває себе нещасним, невдахою… В його розумінні раз він робітник, так він раб… А потім у багатьох, навпаки, розви¬вається компенсуюче нахабство: я — робітничий клас, я — вище всіх! Це від того, що його гризе черв’ячок невдоволен¬ня. У справжнього робітника, який задоволений своїм ста¬новищем і вважає його нормальним, такої надувної гордості немає…
— Є ще один бік проблеми, — незгідливо докинув Гри¬горій Каліхман, який підключився до нашої розмови. — От вам приклад. У моєму класі вчився Н. Чи тупуватий, чи ледар
— вчитися не хотів. Кинув школу, пішов на завод. Я за цей час скінчив Політехнічний. І от ми зустрічаємося з ним на за¬воді. Він — робітник, я — інженер. Він заробляє 350, я — 150. Але я не про це. Він — «робітничий клас», і він дивиться на мене звисока. Він — передовий клас, він політично, і мораль¬но, і всяко — вище за мене, він — орієнтир для мене, я пови¬нен з нього брати приклад. З недоучки! Де логіка?
— Немає логіки. Бо це, по-моєму, дурниця. По-моєму, він
— це він, а ти — це ти. А клас тут ні при чому.
— Це ти так думаєш. А він думає інакше.
23.01.82. Був у Сергія Грищенка у Ворзелі. Запросив ме¬не: мовляв, відзначатиме 15-річчя подружнього життя. Я по¬годився приїхати: для мене це була нагода побачити іншу сторону життя цього неординарного робітника. Та коли приїхав, з трудом розшукав його квартиру в казенному бу¬динку, зрозумів, що запрошував він для годиться, не розра¬ховуючи, що я візьму це всерйоз. А може, щось не узгодив з дружиною. У всякому разі, виявилося, що дружина, Марія Семенівна, саме пилососила, щоб потім піти в кіно. А Сергій лежав на дивані й щось читав. Я страшенно зніяковів, але господарі швидко переорієнтувалися. «Замість помогти дружині прибирати, підвищуєш свій освітній рівень», — жартую. — «А вона не хоче, щоб я помагав. Каже: робота в те¬бе важка, ти й так стомлюєшся, лягай відпочивай». Мати забігала коло стола. «Маріє Семенівно, не треба нічого затівати: з мене ні їдок, ні питок». — «Ви знаєте своє, а ми своє». Накриває стіл…

642
ІВАН ДЗЮБА
…Потім розговорилися. Мати почала згадувати випадки з часів війни. Евакуювали елітну худобу Сільгоспакадемії. Гнали степом. Коли це чують якийсь гул і хмару пилу поба¬чили — щось суне на них… Виявилося — приблудні корови: їх цілі отари, покинуті, блукали, шукаючи людей. Почули жіночі голоси — кинулися, щоб подоїли. Підбігають, морди на шиї кладуть, просять… Стали ми їх доїти… Подоїш — мор¬ду до руки, облизують: дякують… А кажуть: скотина не ро¬зуміє!..
Другий епізод… Прибилися приблудні коні. Обступили воза, їдять овес — і не підпускають до себе: хвицають… Що робити, як їх повернути до «свійського» життя? Запропону¬вала: я маленька, пролізу непомітно всередину… А ще раніше примітила: ватажкує в косяку гніда лошиця з лошам… Пролізла в неї під черевом (відчайдушна була дівчина!), схо¬пилася їй за шию й повисла… Лошиця кинулася в степ, і всі коні за нею… Але лошиці бігти важко, намагається скинути дівчину і не може… Та ще й на лоша треба весь час озирати¬ся… Зрештою, виснажилася, зупинилася… Накинули на неї аркан і так увесь косяк приручили… Коли годували лоша, ло¬шиця підійшла, вдячно поклала голову на плече Марії, і з очей у неї покотилися сльози… «А кажуть: скотина…» …Потім коней, крім цієї лошиці й лошати, віддали солдатам, ті дуже дякували… Хоч, мабуть, долі тих коней не позаздриш…
…Сергій починає свої «філософські» розмови:
— Тісно зараз людям стало… Немає свободи ні в про¬сторі, ні в часі…
— А якої тобі свободи? Он іди в ліс — буде просторо…
— Е, з бабами сперечатися… — Трохи помовчавши: — За прогнозом у 2000 році буде 10 мільярдів людей… Уявляєте? Це вже не люди будуть, а двоногі мурахи… Людина — це коли мало… простір…
— Знов ти за свою філософію (дружина)… Песимізм… Он вийди на сонечко… погрійся… Тобі треба було народити¬ся на тисячу років раніше — людей було мало…
— Добре, якби народився феодалом, а якби кріпаком… чи рабом, — жартую я. Але Сергій настроєний серйозно:
— Кожна людина народжується із запізненням… Хто на десяток літ, а хто на цілу епоху… — І знову: — Раніше, коли людей було небагато, людина була іншою… Почувала свою силу перед грізною силою — безмежною природою…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
643
— Ну, а тепер — космос… Ще величніше!…
— Космос? Який тепер космос?! Раніше був космос, ко¬ли людина в небо дивилася. А тепер у телевізор дивиться. І космос — у телевізорі! Хто думає про космос, хто його відчу¬ває, хто має уявлення? Кілька вчених, для яких це — платна професія? Та кілька письменників, які щось там кричать у ву¬ха глухим… Наш космос здрібнів, як і наше життя… Бо космос
— це образ людини, людської душі… А для сучасної людини космос закритий пеленою телевізора…
— Ти знову за свій песимізм, — дружина.
— Ну, я потрапив у цю хвилю… Я вже не гребу, не борса¬юсь, не пручаюсь… А ліг на хвилю — куди винесе… Добре, що хоч вона розуміє і старається підтримати, — показує на дру¬жину. — Як що: «Не плач, Володю, каша на городі», — це її улюблена примовка (пояснює: це з притрапки — як згоріла хата, мата вискочила з дитиною, більше нічого; дитина пла¬че, а мати: не плач, каша на городі — мовляв, якось проживе¬мо…) …А взагалі нічого б у світі не змінилося, якби не було нас із нею і наших дітей…
От тобі й маєш! Я переводжу розмову на інше: про тих, з ким Сергій працює в цеху, — там є люди, які мене дуже цікав¬лять. Наприклад, Валерій Калінін — рідкісний зразок моло¬дого робітника, який справді дотримується «морального ко¬дексу будівника комунізму» — працює на найважчій роботі в ливарному цеху і, бувши не тільки бригадиром формуваль¬ників, а й парторгом, усім показує приклад в усьому. До речі, я знав, що хоч Валерій Калінін часто сперечається з Сергієм Грищенком у політичних (у тому числі й національних) пи¬таннях, але коли Сергія почали обговорювати за «націона¬лізм» (розмовляє тільки по-українському!), Валерій став на його захист.
Сергій Грищенко про Валерія Калініна: «Сам він хоро¬ший, тільки фанатик… Як що: є в мене, хлопці, мрія… Здивував, кажу: у нас на заводі працюють самі мрійники: одні мріють про більшу зарплату, другі про квартиру… «Да нет, я не про то…» Зараз він уже й сам бачить, що не так.. Але самолюбство не дозволяє признатися… Та й посада зобов’язує — парторг… Робота в нього така, що вже з перев’язаним попереком хо¬дить (заливає і перетягує багатопудові опоки — все вручну — це на передовому заводі!)… Минулого року на День молоді був комсомольський суботник Ніхто не хотів іти… Тоді він поба-

644
ІВАН ДЗЮБА
чив… Довелося йому робити, як усі керівники… Придумав: є 100 карбованців бригадних грошей — після роботи підемо в ліс. Зразу всі погодилися — крім одного. Я йому кажу: тепер ти побачив, яка свідомість? — «Да я знаю»… Ну, попрацювали трохи — ви ж знаєте, яка робота на суботниках… З обіду — пішли на третю просіку, накупили… Як випили, Валерій почав характеризувати кожного. Коли дійшов до мене, каже: «А вот с ним мне трудно спорить. Вам каждому я докажу. А у него та¬кие аргументы…» Визнав, що зі мною — на рівних…
— А що він про інших говорив?
— Та не дуже задоволений. Це вже не та бригада, що бу¬ла… Поприходили молоді… А вони не дуже… Валерій каже: «Я бы из 13 оставил 5-й делали бы то же и лучше…»
— А чому не можна?
— Не дозволяють… Фонд зарплати…
(Про Валерія Калініна я писатиму окремо. І про Гри¬горія Каліхмана, майстра цього цеху — Сергій про нього ка¬же: «Хороший, чесний, рівний у поводженні з робітниками, ніколи не підвищить голосу… Але він дуже наївний, дуже ро¬мантик..»)
…Сергій повертається до свого:
— Скоро письменникам не буде про що писати. Все вже описане. В людському житті все повторюється, одні й ті ж точки: народження, дитинство, виріс, сім’я, діти, старість, смерть… Одне й те ж…
— Точки ті самі, — але ж наповнення… між ними… в кож-ного своє…
«Люди втратили смак до спілкування, до розмови — те¬левізор усе витіснив… Як коли-не-коли й зайде сусід у гості, то хіба півгодини побалакають, а більше не витримують — телевізор включають… і все… А що вже назавжди втрачене, так це гостинність… І довіра… Раніше — як подорожній про¬сився до хати — ніхто не питав його, хто він і що: заходьте… вечерю готували… постіль стелили… А тепер — хто його пус¬тить?»
«Чим мені подобається життя на селі: там немає відчут¬тя часу… Страху перед годинником немає… Не зиркають що¬хвилини на годинник… Там так череда вийшла — день по¬чався… Череда прийшла — день скінчився… Все підлягає при¬роді, життю, а не годиннику…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
645
І тут же — інше. Розповідь про тещу… «…Яка вона вироб-лена… І ніхто на селі не помагає даром… Що за люди пішли?! Я подивлюся: весь механізм експлуатації людини людиною. Виоре їй города — відроби йому. Привезе хуру дрів — відро¬би… Я ото влітку кожен вихідний іду і помагаю, бо інакше… Хур п’ять гною вивезу, виорю, і син помагає, радий… А дрів на зиму треба хур двадцять привезти — дуже багато йде… А за день хуру — більше не нарубаю…
…Під час цих розмов Сергієва мати весь час пори¬вається щось мені сказати, але Сергій її зупиняє. Нарешті во¬на «проривається», — Сергій приречено махнув рукою… «Я вас ждала, коли приїдете, щоб порадиться… Оце ми живемо в і ціх двох кімнатках, п’ятеро нас… І скільки год добиваємось
— нічого… Якби ж приїхав кореспондент і оце описав — зра¬зу б дали… А Сергій не хоче: каже, нічого з того не буде… Як ви думаєте?..»
Бідна наївна мама… Який там «кореспондент»!.. Подиви¬тися, що твориться в заводських гуртожитках: в одній кімнатці, розгородженій простирадлами, по кілька сімей живуть — життя проживають: батьки, діти, онуки — по¬коліннями… Нема страшнішого, ніж так зване «квартирне питання»…
Потім Сергій: «Невже я за двадцять років такої роботи у держави не заробив квартири нормальної… Та я вже сто разів заробив… Я невдаха… Скрізь невдаха… Зовсім розувірився — і іе по правді робиться… Ось звідкіля мій песимізм…»
…їхав я з Ворзеля з дуже неприємним тягарем на душі… Добре знав, що не маю жодних можливостей допомогти в цій справі… Дедалі частіше помічаю в себе оце неприємне почуття, коли стикаюся з тяжкими речами, болючими сто¬ронами життя… Інколи ловлю себе навіть на бажанні уника¬ти таких речей і таких людей… Може, це несвідоме егоїстич¬не бажання уникати того, що порушує твій спокій? Може страх (несвідомиій) за те, що можуть звернутися до тебе по таку допомогу, яка вимагатиме від тебе надто великих жертв? Може, сором за те, що ти живеш краще?.. Може, підсвідоме бажання уникнути ситуації, коли ти, співчуваю-чи, нічим реально не можеш допомогти — якби міг, то інша річ, інший стан… Може, такі ситуації виявляють якийсь внутрішній фальш людських відносин або обмеженість

646
ІВАН ДЗЮБА
людської доброти? Адже, щоб бути послідовно добрим, до краю добрим, треба обмінятися з ним квартирою, місцем у житті, життям… Віддати йому все своє (так само, як і першому-ліпшому бездомному, голодному, стражденно¬му), — а чи здатна на це людина? Мабуть, це порушило б усі основи людського життя, породило б хаос? І чи він сам на таке здатен? Адже й він чого хоче? Щоб із третьої кімнати трикімнатної квартири виселили тих людей (звісно, не на вулицю, але… куди?). — Тоді йому були б нормальніші умо¬ви для життя… Все правильно — в усьому, реально, без¬вихідь…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.