Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЛЕОНТІЙ ЙОСИПОВИЧ ПОГОНЕЦЬ

В їдальню я побіг хвилин за десять до другої (до
кінця перерви, з розрахунку, що основний «кон-
тингент» пообідав і не доведеться довго стояти).
Але цього разу хитрість «не спрацювала»: таких хитрих на-
бралося багато. Хвіст черги тягнувся до самих дверей, хоч
пора була вже зачиняти їдальню. Зате напоровся тут на Ле-
онтія Йосиповича Погонця, недавно обраного в профком,
не доведеться йти до нього в цех (треба було дещо з’ясовува-
ти).
— Дивно, ніколи тут у цей час не було такої черги, — оз¬вався я до нього, привітавшись.
— Значить, у магазинах немає нічого. Ні м’яса, ні ковба¬си, ні помідорів, ні цибулі, нічого… їдальня — найкращий ба¬рометр. Як є що купити в магазинах, то половина людей до їдальні не ходить, — пояснив Леонтій Йосипович.
Думка несподівана для мене: ніколи не бачив тут зв’язку, не звертав уваги; ти ба, вік живи, вік учись… Погонець на все мав пояснення, думку категоричну й часом неприємно різку, саркастичну до брутальності, як і увесь він сам… Тим часом той заходив уже з іншого боку:
— Да, велика штука колгосп. Навіть свині вкупі кусають¬ся, а тут людей здумали…
— Довго ще будем цю колективізацію розхльобувать, — кидає хтось.
— Та хай би вже колективізація, якось люди вже змири¬лися, вирівнялися… Так тепер же нове придумали… Кожен же наверху хоче бути умнішим за свого попередника… Раніше

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
647
колгоспник думав, як отовариться: виростить кабанця, теля
— і продать у городі. А тепер кожен думає: на хера воно мені морочиться, як я гроші в колхозі получу… Придумали: кол¬хознику платить за роботу грошима!
— Ну, а що ж: колхозник не така людина, як ми?
— Йому раніше товаром платили, так він товар прода¬вав. І він імів гроші, і робочі у городі — продукти…
— Ну, а тепер держава йому платить грошима, а продук¬ти забирає, нам продає.
— Де ж вони, ті продукти? Ні в магазині, ні на базарі. Роз-губили дорогою?..
Знаючи , що сперечатися з Леонтієм Йосиповичем на грунті соціально-економічних концепцій дарма, я жартома звів мову на те, з чим і мав іти до нього: «Розкажіть краще, як ви техніку безпеки піднімаєте».
— Є техніка безопасності, а є судьба, — філософськи відбився той. — А проти судьби ніяка безопасность не по¬пре… Одна баба лежала на печі. І вбило її цеглиною. Думали
— спеціально. А що ж виявилося? Вночі був дощ, ударив грім, цеглина з комину впала — і бабі по голові. От вам і техніка безопасності…
— Це притча?
— Кожен день на заводі случаї… Так случай це і є случай, тут не передбачиш… Біда в тому, що люди зжилися з технікою, стали на «ти» з технікою, а техніка жартів не ро¬зуміє… Машина прощотів не прощає, людина простить, а ма¬шина — ні. Тут не усовістиш і не розжалобиш… От і случаї… І тут нічого не зробиш… Но — боремося, і бороться надо… Як¬би не боролися — вже половина з нас каліками були б…
— Так от, власне, про це й треба поговорити. Коли кра¬ще зайти — після роботи?
— Ні, краще в робочий час…
Попрощалися.
— Хай живе!
— Хай живуть!.. І ми коло них якось, може, переб’ємося…
Чи мав рацію казенний чоловік Пружанський, коли ка¬зав, що Погонець був і залишається цілковитим хуліганом? Я ж думав, що тепер, на посаді голови профкомівської комісії з техніки безпеки, він більше дбатиме про робітничі інтереси, попри свій не то скептичний, не то цинічний гумор… Адже він має тепер можливість показати себе в дії, а не лише в роз¬мовах, тепер він на тому високому місці, яке раніше було для

648
ІВАН ДЗЮБА
нього предметом потаємно-заздрісних закидів… Тепер він сам у певному сенсі… майже полковник…
«Полковники» — це була улюблена тема розмов і філософствування Леонтія Йосиповича Погонця. Ще коли я вперше прийшов до нього, щоб підготувати матеріал про його партизанське минуле, він спочатку відмовився: «Пишіть про полковників». Мав на увазі не тільки своїх пар¬тизанських командирів — брав ширше. І до розмови, тільки побачивши його вперше, я відчув, — це якось зразу відчу¬вається, — що він належить до типу робітників, які не люб¬лять «інтелігентів», вбачаючи в них «начальників», тих, що стоять над ними… Та коли ми все-таки розговорилися — і не раз, — виявилося, що тут усе складніше — і так, і не так…
— Вони тоді були полковники і тепер полковники, а ми тоді були рядові і тепер рядові… Нічого не змінилося… І по¬мреш, і в гробу, і на тому світі будеш рядовий… — Недобре всміхався, а потім спокійніше: — Так воно в жизні, так воно й по історії було всігда… Я от читав книжки всякі і бачу: все одне й теж саме. Така жизнь, так чоловік устроений. І тоді: він сьогодні йому жизнь спас, а завтра знову — той за сто¬лом сидить, а цей — під возом… І тоді рядових хвалили, сла¬ву їм создавали — і пісатєлі, і все таке — а що з того? Жили вони, ті, другі… Все їм перепадало, а цим — тільки слава… Кінчається війна, і все на свої місця стає… Я коли обіжаюсь, а коли й не обіжаюсь: понімаю. А що б ми, собственно, зна¬чили без тих, хто уміє думать, руководить?.. Ну, він уміє па-хать, він може піти в штикову атаку, — та й то, як хтось йому прикаже… Значить, нужен хтось, щоб над ним був… А ми самі… Ну що, ну схопив би автомат, одного-двох убив. Ну й що? Сказали б, що бандит. Хто повірив би, що не с целью грабежа, а с целью ненависти. Або ще гірше: подумали б, що сумашедший. А так — організація, борьба… — у Ле¬онтія Йосиповича прохопився напівзабутий захват у голосі. Перейшов на російську мову: — Нет, я лично преклоняюсь перед теми, кто сумел организовать… Такие люди всегда нужны будут… Они сумели нас использовать — честь им и хвала. Не использовали бы они — использовали бы другие… Мы были малограмотные. А Сашка М. окончил десять клас¬сов. А до войны это было — ого-го! Тогда семилетка была, как теперь для моей дочери институт… Так что ж удивитель¬ного, что он оказался среди полковников, а мы остались ря¬довые?

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
649
Леонтій Йосипович передихнув, наче закінчив важливу справу. Потім продовжив з другого кінця.
— Человек так устроен, что он вечно чем-то недово¬лен, кому-то завидует…Человеку всё мало. Сидит у винной реки, пьет… Бог спрашивает: чего тебе еще надо? «Дай, Бо¬же, ещё сто грамм!» …Мы тут с одним часто спорим. Я ему говорю: ты лопатой кидаешь, а он вот думает,чтобы завтра это за тебя машина делала. Ты бросил лопату, пошел домой, дорогой пол-литра чернила в глотку залил — и всё на све¬те забыл. А он и домой пришел, — а все думает об этой чер¬товщине, чтоб было тебе облегчение… А он знаете что мне говорит? — «На чорта мені його облєгченія! Хай краще сам візьме лопату в руки та попрацює — оце мені буде легше… А то: «облєгченіє», «улучшеніє»… Мої кості згниють, поки тих улучшенієв діждешся». Не понимет, а хочет, чтоб и ему столько, сколько тому. А не думает, справедливо ли это… («Ви говорите про інженерів? Мені здається, навпаки, зараз інженер одержує менше, ніж робітник».) — «Я не об инже¬нерах, а о начальниках… о полковниках…» — Хочешь жить, как он? Так никогда не будет. Хорошо, что всё время лучше. Сейчас самый последний пьяница и лентяй живут лучше, чем до войны самый большой начальник… Я всегда беру та¬кой пример: смена одежды. Мой батько и на работу, и дома ходил в одном и том же. Была одна сорочка, которую он надевал на Первое мая и на Октябрьскую — на демонстра¬цию. Эта сорочка висела на стене, завернутая в газету. И так не только у нас — в каждой хате, по всему кутку… А та одеж¬да, что в будни, поставь её — стоять будет, от пота. А теперь у всех — не одна смена… Или обувь. На всю семью были во-от такие галоши и валенки. Один ноги сунул, побегал час- дна, приходит, другой влезает… А сейчас зайди в любую кнартиру — в передней целый обувный магазин… В кварти¬ре — /(Иваны, кровати… А на топчане не хочешь? И то: на топчане — отец и мать, а детвора — на полу. И это не так давно было — всего 35 лет назад. В комнате шестнадцать метров — пять человек. И никаких же надежд — не было никакой очереди, никаких списков, никаких кооперати¬вов… Выросли — разбежались кто куда: кто на Донбасс, у «невідомий край», кто на Дальний Восток… Правду я гово¬рю? История такова, человеческая природа такова… Такое время истории… Давайте мыслить как оно есть… Вот подойдешь, поговоришь вот так по-простому — каждый

650
ІВАН ДЗЮБА
согласится. Но куда ты с этим сунешься? Сразу тебя: по-ка- кому ты мыслишь?
…Отож після таких розмов я й думав: як покаже себе Ле- онтій Йосипович Погонець на важливій громадській посаді: голова комісії профкому з техніки безпеки. Через кілька днів після зустрічі в їдальні зайшов до нього в цех № 27. Але в це¬ху його вже не було. Виявилося: перше, що він зробив, потра¬пивши в профкомівське начальство, — перейшов на кращу роботу. Слюсарем у стапельний цех. Стапельний славився на заводі доброю організацією праці (хоч були й простої через брак комплектуючих) і високою зарплатою. Що ж, Леонтій Йосипович мав право пошукати собі кращого місця — немо¬лодий уже, годі тягати кількапудові опоки. Але мене здивува¬ло, як він так швидко опанував нову професію.
— Ви, мабуть, раніше працювали слюсарем, знаєте цю справу? — поцікавився без задньої думки.
— А тепер який робітничий клас, — відповідає, як завжди, їдкувато, — ким скажуть, тим і буде, ще й норму на 150 процентів виполнятиме…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.