Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ГРИГОРІЙ КАЛІХМАН

Молодий інтелігентний майстер ливарного цеху. На- I магається встановити дружні стосунки з робітника- I ми, уважний, працьовитий. Багато читає. На заводі саме заходилися запроваджувати «бригадний метод» — но¬ву панацею для підвищення продуктивності праці. «Бригад¬ний метод, на жаль, не наша вигадка. Це придумали капіталісти… щоб міжособистісні взаємини і всі зв’язані з цим конфлікти спихнути на самих робітників… Ви читали «Стрес без дистресу» Ганса Сельє?» Дає мені почитати. Там, зокрема, таке: «…Осознание того, что монотонность и скука труда на конвейере служат причиной отчуждения, посте¬пенно заставляет предпринимателей изменять эту форму массового производства. При всех громадных практичес¬ких преимуществах конвейер не удовлетворяет естествен¬ное стремление рабочего видеть результат своего личного труда. Сейчас испытываются новые методы, поощряющие бригадный труд, когда группа рабочих сообща несёт ответ-ственность за отдельные этапы производственного про¬цесса» (с. 81).
З погляду психології, каже Григорій, це добре, але є тут соціальний аспект, і він головний. Задум такий: хай робітни¬ки один одного контролюють, один одного підганяють за¬для кращого спільного результату… Придумано хитро…
…Але життя хитріше. Які воно викрутаси виробляє — щоб одурити раціональні накреслення!

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
653
Ось, приміром, завод має одержувати метал зблизька. А старається одержувати здалеку. Чому? Бо обійдеться дорож¬че, дорожчою стане собівартість виробів, легше буде вико¬нати план по валу. Другий приклад. Приходить у ливарний цех директор київської дзеркальної фабрики, хоче замовити кілька тисяч рамок для дзеркал. «Лейте хоть из алюминия, хоть из магния, лишь бы красиво было». Роботи немає, бо не дали дюралю, то ж це для ливарників як знахідка. Але поціка¬вились: для чого? Директор пояснив: їм збільшили план у півтора раза — по валу; щоб так збільшити випуск дзеркал, треба перебудувати фабрику, а коштів на це немає; то вони вирішили зробити інакше: внесуть «конструктивні зміни» і зроблять дзеркала дорожчими ! От і буде план…
Або таке. Інженер-конструктор проектує прес-форму на якусь нововпроваджувану деталь. Робить одномісну, хоч уже бачить, як зробити багатомісну. На другий рік «удоско¬налює» — робить двомісну і одержує премію за раціоналіза¬цію. На третій рік — тримісну, на десятий — десятимісну. І кожен рік одержує премії за раціоналізацію. Хоч ідея деся- тимісної була в нього від самого початку! Так раціоналізація з доброї справи стає лихом, страшенним гальмом технічно¬го прогресу. А все тому, що хочуть обдурити людину: замість дати адекватну винагороду за плідну ідею, дають копійки, і людина починає, дбаючи про свій інтерес, дурити «їх», тобто державу. (На цю тему ми жартували: винахідник спроектував стільця з однією ніжкою. Довго на ньому не всидиш, тому він згодом додав другу. Похвалили, дали премію. Потім приду¬мав третю, а коли вже й четверту — оголосили видатним раціоналізатором).
Однією з бід ливарного цеху (не тільки, звичайно, ливар¬ного) були «ліві» роботи, халтура. Справжньою пошестю ста¬ла мода на японські іграшки («негр»). Телефонують начальни¬ку цеху «люди, которым нельзя отказать» (була така соціальна категорія та, мабуть, і тепер є), а той доручає майстрам. Каліхман відмовився, посилаючись на рішення партзборів, які спеціально — ! — обговорювали це питання. Начальник сердиться. Каліхман: «Ну, объясните им: ну, попался дурной мастер, не понимает современной жизни…» Все-таки менше стало: по дві—три халтури на день, а було по 10-15…
…За радянських часів була дуже важлива професія, яка не значилася в жодних регламентах і списках і якої не на¬

654
ІВАН ДЗЮБА
вчали в жодному вузі, технікумі чи навіть профучилищі, але престиж якої був чи не вищий за престиж вихованця парт- школи ЦК, а реальний внесок у виробництво — без сумніву вищий. Звалася така людина: «толкач» (штовхач). Талант її полягав у вмінні віртуозно користуватися «простым, но без¬ошибочным приёмом» (малася на увазі професійно обстав¬лена випивка). Такій людині заводське начальство виділяло чималу суму грошей, і з ними вона вирушала в Москву, Ленінград, на Урал чи в Новосибірськ вибивати якісь «ком¬плектующие», без яких виробництво вже енний місяць про¬стоювало… Далі все залежало від уміння штовхача застосува¬ти отой «простой, но безошибочный приём». Одного разу й Каліхману довелося виступити в невластивій ролі штовхача: начальство вирішило послати людину з шармом інтелігента
— після того, як кілька інших вояжів до Красноярська, який «остановил всю авиапромышленность Союза», закінчилися безрезультатно. Свої штовхацькі пригоди Григорій описав у «Дневнике толкача» — про нього окремо…
«…Основное противоречие, трагедия современности — разлад между совершенством органической природы, где всё так рационально, и несовершенством человеческой ор¬ганизации, производства в широком смысле… Это начинает чувствовать каждый человек… И это начинает становиться драмой современного сознания», — міркує Григорій…
…Три роки тому Каліхман уже працював майстром, але його дільниця була «в провалі», і його звільнили. «Мне было больно и стыдно, хотя я и не подавал виду.. И когда теперь Хоменко (начальник цеху. — /. Дз.) предложил мне идти на тот же участок старшим мастером, это был для меня боль¬шой шанс».
Під час нашої розмови підходить Валерій Калінін. Жар¬тома питаю: як майстер, тепер уже старший майстер? Ва¬лерій, усміхаючись: «Я не буду его очень хвалить». Григорій: «О, сразу плод обрезает» («плод» — зайвина в литві, яку потім треба обрізати).
Григорій — амбітний молодик. Крім суто виробничих ідей, він має інтерес до психологічних сторін роботи колек¬тиву. Помітив за ним і таку слабинку: він схильний думати, що саме він бачить людину, розуміє те, чого не розуміють інші. Почасти це справді так…
Ось історія з дівчиною-підготувачкою, яка раптом зникла на місяць… Виявилося: прогуляла день чи два, а потім

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
655
соромно було приходити на роботу: не придумала, як пояс¬нити. Батькам казала, що йде на роботу, а сама десь тиняла¬ся… «І займалася хтозна-чим?» — «Да нет, я знаю: ничем та¬ким не занималась… Была бы сказала мне — мы бы этот во¬прос безболезненно решили… А так… с помощью родителей силком возвратили на завод, обсуждали на собрании, были голоса: уволить с завода… Я взял на свою ответственность… Я понимаю… Её дома не научили… не доучили… Не в смысле математики или ещё чего-то там, а в смысле умения решать простейшие жизненные ситуации, находить выход из про¬стых положений… Ей всё кажется, что выхода нет, — и: «будь что будет»…»
…Історія з іншою дівчиною. Доручили їй на день Ра¬дянської Армії купити подарунки ветеранам. Дали 50 карбо¬ванців. Вона, видно, їх розтратила — не прийшла на роботу. Поїхав до неї додому. Батьки кажуть: немає, на роботі… Через кілька днів вона взагалі зникла, залишила батькам записку: «Уехала в Москву, не ищите». Винив себе: не треба було бать¬кам говорити, треба було самому з нею побалакати…«Эти 50 рублей я бы ей занял — и всё… Тут ещё случайность: она зво¬нила мне на работу, а меня возле телефона не было… Если бы дозвонилась — всё было бы в порядке…» Далі знов характер¬не для нього «центрування» психологічних колізій навколо себе: «Я понимаю: ей стыдно было передо мной, легче сбе¬жать, чем в мои ясные очи посмотреть… Жаль, хорошая ра¬ботница… работящая… Хотя — девушка со странными запро¬сами… Любовь к красивой жизни…»
Якимось чином він усе-таки розшукав ту дівчину і по¬вернув її в цех. І мені довелося бути свідком якихось «неор¬динарних» стосунків між молодим майстром і молодою робітницею. Зайшовши одного разу в цех, звернув увагу на щось особливе в його ставленні до молодої робітниці, яку він викликав до себе (як потім я зрозумів, це й була та сама втікачка). «Так нам же не о чём говорить», — це вона. — «Ты же знаешь, что я всегда найду о чём говорить!»
Йшлося про якісь виробничі претензії, але з того, як Григорій ставав у позу вимогливого, проникливого і само- впевненого керівника, «не терпящего возражений», я здога¬дався, що він «по вуха» закоханий у неї. І відповідно без¬помічний перед нею. Другого разу він сам став говорити про це, як тільки я обережно спитав, що то була за дівчина. «О ней я готов говорить целыми днями… У нас с нею очень

656
ІВАН ДЗЮБА
сложные отношения… Не все меня понимают… Те, которые хорошо ко мне относятся, те меня понимают и верят мне, а те, кто плохо, используют эту ситуацию, чтобы меня ском-прометировать… Были даже анонимки — и по начальству, и жене…» — «А дружина?» — «Она нормально относится». — «Але, мабуть, їй все-таки боляче, тільки не показує?» — «Да, наверное страдает… Но я же хороший… Она ни в чём не мо¬жет меня упрекнуть… Вообще мне часто говорили: «Ты про¬тивный — у тебя нет недостатков». Со мной тяжело — у меня не к чему придраться…»
Щасливе самопочуття… Знову вертається до дівчини… «Я большую тяжесть взвалил ей на плечи…» Мовляв, усі тепер стежать за їхніми стосунками, та й «вимоги» в нього — і по роботі, і так… «Розвиває» її — дає книжки читати, веде інте¬лектуальні бесіди… «Но, с другой стороны, ей лестно, что старший мастер уделяет ей столько внимания…» (Тут я по- думки всміхнувся, без труда уявивши кілька інших версій си¬туації). А Григорій продовжував: «Не завидую я тому, за кого она выйдет замуж… Во-первых, у него со всех сторон будут торчать роги… Иметь такую жену — это не спать ночами… Но я хочу выработать в ней самостоятельность… А то она такая: с хорошим человеком будет хорошая, с плохим — плохая. Очень легко поддаётся внушению. А у самой — никаких же¬ланий, никаких идеалов… И в то же время что-то в ней есть… хорошее… Меня удивляет, что она не гонится за деньгами, работает здесь… С её внешностью можно было бы не такую работу найти…»
До роботи особливого інтересу не має, але те, що зага¬даєш, виконує. Одного разу дівчата-підготувальниці не за¬хотіли щось робити, і він звернувся особисто до неї — вона зробила. «Но я не могу ей даже десятку накинуть, которую она заработала — скажут: понятно…» Ще через деякий час: «Она мне написала письмо… Призналась, что любит меня… А теперь сама на себя злится…»
…Здається, Григорій вибудовує складні ілюзії про себе та про свої стосунки з нею. Це для нього характерно…
…Якось шукаю його. Робітники жартома: «Каліхмана шу¬кайте там, де гарні жінки». Справді, серед жінок, і розмова яв¬но не на виробничі теми. «Я вот не могу им ответить только на один вопрос: зачем? На любой могу ответить, а на этот — нет».
— «І вони самі розуміють, що на нього немає відповіді, а пита¬ють?» — «Да, и они не хотят этого ответа, но спрашивают…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
657
11.03.79- Повісився робітник з ливарного цеху. Запи¬вав. Дружина саме лежала в лікарні. Він кілька днів не провідував, вона подумала, що теж захворів, і попросила по¬друг зайти на квартиру. Прийшли — а він п’є. Почали його соромити. Розповіли в цеху. Тут вирішили, що двоє-троє здо¬рових хлопців підуть, щоб «відлупити». («Это воспитатель¬ное средство здорово на таких действует».) Але пішли не ввечері, а вранці наступного дня. Ще підходячи, побачили у вікні: висить… Викликали міліцію. Експертиза показала: висів ще з 11-тої ночі… «Никогда себе не прощу, что не пошли в тот же день… Сейчас бы он работал, и всё было бы прекрас¬но», — нарікає на себе Григорій…
…А був це добрий працівник, кваліфікований різальник.
— «Не психічно хворий?» — «Нет, но… склонность к «замк¬нутым мешкам»… Закутается в квадратный мешок — и всё…» (тобто: уявляє безвихідні ситуації там, де їх немає, де треба просто «розгерметизуватися»…). Григорія мучить совість за цю людину, навіть вірша написав «Совість»…
25.07.79. Йду цехом, раптом звідкись вибігає Г. К: «Вы, конечно, как всегда, спешите?» Та ні, кажу… «Мне очень нра¬вятся экономические очерки в «Литературной газете», когда в форме разговора об одном конкретном факте показывают общий бардак…» — «А у вас є такий факт для розмови?» — «Нет, но я знаю общий бардак… Дело не только в нашем заво¬де… Сейчас авиация переживает кризис… Старые типы ма¬шин себя исчерпали, а новых своевременно не заложили — хотя, казалось бы, при нашем плановом хозяйстве… Перехо¬дим на аэробусы, один берёт за десяток прежних… Лётчикам нет работы, не могут налетать даже обязательный мини¬мум… А выпуск старых моделей продолжается прежними темпами…»
…Розповідає, як важко зводити кінці з кінцями, коли ко-операція підводить: то з Казані чогось не прислали, то з Хар¬кова. Або: нам назамовляли, а тепер не хочуть брати, дово¬диться їм силоміць відсилати у своїй тарі, а потім тари не¬має… А майстрові треба робітникам дати заробіток, началь¬никові цеху — план для директора, а директорові — для міністра… І так усі викручуються…
Дефіцити і зайвина — від загальної невпевненості всіх у всіх… Скільки вже сказано про безглуздя — планування в тоннах, — а воно й далі скрізь і в усьому… Виготовляють до¬

658
ІВАН ДЗЮБА
рожчу продукцію, щоб швидше виконати план. Економити метал невигідно. Сучасна техніка дозволяє працювати на мінусових допусках, — але тоді не виконаєш план… Робітникові невигідно підвищувати продуктивність праці, наприклад, раціоналізувати технологію, — бо через півро¬ку після оформлення раціоналізації підвищать норму. Г. К. запропонував відмовитись від одноразового щорічного підвищення норм і розцінок (у ніч з 31 грудня на перше січня), а давати майстрові план на років п’ять, щоб він по¬ступово впроваджував нові методи — і щоб не давали до¬даткових планів, якщо перевищать цей… «У нас же плано¬вое хозяйство, неужели нельзя…» Його засміяли: «Не наше¬го ума дело».
— Ви не член цехкому — не йдете на засідання?
— Нет, я этим ещё себя не запятнал… Вернее, в этом ка-честве меня ещё не унижали…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.