Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ІВАН БОРИСОВИЧ ПРОКОПЕНКО

Передовий робітник, якого обрали депутатом Верхов-
ної Ради (не пригадую вже — СРСР чи УРСР). Але не з
висуванців чи горлохватів, справді трудяга і сумлінна людина. За кілька років спілкування з ним я багато чого про нього довідався, і мені здається, що дещо з його біографії мо¬же бути цікавим — з погляду того, як формувався ук¬раїнський робітничий клас, як індустріалізація перемелюва¬ла село.
Батько загинув під Одесою в 1941 році. Залишилися дід, мати, він і троє сестер. У 1948 році 16-літнього хлопця вик¬ликали у райвійськкомат: треба йти у ФЗУ, їхати на Донбас, відбудовувати шахти. Мати плакала… Після ФЗУ працював і каменярем, і муляром, і арматурником — бетонували стволи шахт. Жили в гуртожитку, який часто не опалювався: «Що самі принесем — шмат вугілля, дошку, розпалили, нагріли чай… до їдальні не ходили: і не близько, і дорого». їздили від управління «Советшахтострой» по всіх шахтах — і на 20 кілометрів і на 30. «Бувало, туди довезуть, а назад немає ма¬шини. Ночуємо в каптьорці у прораба». Потім закінчив авто¬школу, працював водієм… «Вже й дівчина була…» Але приїха¬ла мати: «По’ідемо, синку… тин повалився, стріха тече — важ¬ко мені… По сусідству председатель колхоза, нову машину купив — буде тобі робота…» Ледве розрахувався на автобазі, вирішив вертатися додому. «Якраз було в день похорон Сталіна: поїзди стоять, гудки гудуть, — і я з чемоданом на вокзалі…»
ІВАН БОРИСОВИЧ ПРОКОПЕНКО

660
ІВАН ДЗЮБА
Але вдома на селі побув недовго. Приїхав сусіда, який раніше працював секретарем сільради, а потім подався до Києва і влаштувався на заводі, — почав агітувати за собою: «Людиною будеш». А на машині, мовляв, нічого й не заро¬биш, на кожному кроці четвертак будеш платити: «міліція… права…».
Звернувся у відділ кадрів заводу. Начальник: «Нам люди потрібні… Тільки зразу напишіть розписку, що не будете тре- бувать общежитія, а то є такі, що поступить, а потім вима¬гає…»
…Вчився на дюральника в Миколи О. «Од душі не розка-зував… Усе: «Я буду підганяти на плиті, а ти будеш обрізати скоси». Я різав заготовки, свердлував, запилював, — а він підганяв, нічого мені не розказував… Але все-таки я придив¬лявся і сам зрозумів… Тоді учеників було мало, я в нього один був… А він свого не показував, таївся… А теорії тоді ми не зна¬ли… Так мене поразило це: я ж твій ученик, а ти не хочеш мені показати… Одержував 270 «ученічеських» («27 на те¬перішні гроші, правда, тоді не ті гроші були…») , а «учитель»
— по три, по чотири тисячі. «Майстер нічого на тебе не за-криває… Каже: учнів не пропускають…» Ато він хитрував, собі все приписував… Ото тільки як зарплата — поведе в буфет, візьме горілки собі й мені дає, п’є горілку, вином запиває — «полірує», — така була плата». Так було сім місяців. Але на¬чальник цеху Россихін помітив старанного учня, запропо¬нував йому «вийти на розряд». Так він став самостійним робітником-дюральником. Про нього розказують: «Добро¬совісний був хлопець: треба в неділю — в неділю, після зміни
— то й після зміни, а бувало, що й до ранку…»
Вже пізніше, як одружився, довелося одного разу зали-шитися працювати на всю ніч, а повідомити жінку не було як; уранці йде додому — назустріч жінка з дитиною на ру¬ках: «очі запухли, і плаче, і радіє, і лає, і того сина мені на ру¬ки…»
В авральних ситуаціях начальник цеху завжди звертав¬ся до нього: «Ваня, выйдешь?» А одного разу запитав: де жи¬веш? Де попадеться, кажу… Він дзвонить до Дніпрової, — а во¬на була тоді начальником ЖКУ, говорить з нею… Потім до мене: «Трудно, но тебя устроим». Дали кімнату в гуртожитку, власне, в бараці: були гаражі, конюшня — їх погородили на кімнатки. «Хоч і погана кімнатка, а все-таки краще, ніж у ха¬зяйки: там не постав, там не положи… а в нас дитинка появи¬

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
661
лась… Я повеселішав, що мене в общежитіє поселили… Не спішив додому вечорами… Вже й Россихін каже: «Іди, Ваня, оддихать». Став заробляти 450 карбованців, а там то майстер підкинув якийсь наряд, то заготовки поріжу — ще зароблю… Піддержували мене…»
Сім з половиною років жив у бараці. Кімнатка 12 метрів, довга — два на сім: колись коридор був… Грубка стояла — то¬пили, дрова носили з посадки… удобств ніяких — а вже двоє дітей, ні покупать, ні помить… А я вже бригадир дюральників у цеху № 27, освоюємо центроплан, Шелест сам контролює. Обіцяв мені квартиру, але він пішов, і начальник цеху пішов, так усе й залишилося. А наша бригада — комуністічеського труда, третя на заводі. Хлопці пішли до Степанченка: «Якби ви знали, де наш бригадир живе: барак, криси розточили… зайдеш, дверима хлопнеш — зі стелі падає… а як на малого в колисці?.. А вдруг опит переймать прийдуть (тоді модно бу¬ло) — стидно вам буде…»
Через дня три викликає Іваницький (заступник дирек¬тора. — І.Дз.): отут на посьолку освобождається комната — піди подивись… Я пішов, а там чоловік живе, каже: «В мене троє дітей, я тебе не пущу, я і жінка працюємо на заводі, тут і школа, тут садочок… Я зараз позавішую вікна, позабиваю двері і нікого не пущу…» А завтра заселяться, получають ор¬дера всі, хто зі мною на очереді, а я — що робити? Іваниць¬кий: ні, заселяйся! А я не можу — там же живі люди… Тоді Дніпрова пішла до Олешка (головний інженер. — І.Дз.): «Чо¬го ж він остається за бар’єром?» А Олешко каже: «Скільки бу¬дем тасувать? Двоє дітей… така людина…» Дніпрова вийшла: «Іди работай. Завтра щось придумаєм». Я не спав до утра… Чесне слово, не спав до ранку… Бо надоїло замазувать і заби¬вать фанерою ці дірки… Вже й до роботи руки не лежать… Согласен був куди-небудь, хоч одну комнату, тільки нор-мальну… Як сказали: Щербакова, 72, квартира 150 — я запла¬кав, чесне слово заплакав, у мене аж сльози покотилися… Я ж знаю: ходили на отработки — новий дом!.. Тепер діло ве¬селіше пішло. Я уже так робив, такий настрій… і після робо¬ти залишався, і у вихідний… А тепер заставить молодьож після гудка час поробить — де там! Щоб собрать на собраніє
— пропуска забирають!.. А вони сидять, як на іголках — у вікно виглядають… Ні в чом не нуждаються, живуть у достат¬ку… Ми-то іспитали і войну, і післявоєнне врем’я, а вони не бачили смаленого вовка…»

662
ІВАН ДЗЮБА
…Через деякий час почали до нього підходити з партко¬му: пора тобі в партію. «Чим я хужий так? Я в душі комуніст».
— «Ваня, ти комуніст був у душі, а тепер уже созрів. Нам тре¬ба в партії таких — передовиків»… Прямо не відмовлявся, але якось ухилявся: не з принципу, але щось ніби незвичне — «не язикатий». І вийшло для нього на краще. Бо почали підходити до нього з іншим.
«…Викликають і раз, і другий, і третій — і в завком, і в партком, і горком, про все рзпитують, а чого — не кажуть. Го¬ворю жінці, а вона каже: «Мабуть, кончається пятілєтка, на¬граждать будуть». Коли це Колодьож (парторг цеху. — І.Дз.): «Викликали мене в партком… Десь тебе хотять продвинуть». А Грищенко (голова цехкому. — І.Дз.): «Став могорич». І вже мені в парткомі: «Іване Борисовичу, думаємо вас у Верховну Раду». А тут Філіпов: «Чого його, а не мене? Я член партії, два¬дцять год працюю, а він недавно, і безпартійний…» — «А нам,
— кажуть, — якраз безпартійного доручили».
Так і став Іван Борисович депутатом Верховної Ради, від блоку комуністів і безпартійних: народ одностайно прого¬лосував. І життя його змінилося. Виявилося, що квартира, в якій він живе, не достойна депутата.
«Дочка і син дорослі, а туалет і ванна в одному місці». А жінка: «Доки будеш пуговиці обривать в автобусі? (Квартира далеко). Ти несміливий». Але начальство саме здогадалося: «У нас депутатів не так багато». Сам іусєв (голова міськради) те-лефонував: «Возле метро — удобно! И этаж подберём!»
Але як дійшло до начальника квартвідділу — знову за-стопорилось. «Вам же Гусев звонил! — Он мне много зво¬нил!» Виявилося, що дзвінки бувають різні — як і «позитивні» резолюції на заявах. Знову: «І ноччю, знаєте, не сплю… Нерви
— і вони дають на серце…» Поки все владналося…
Але ще більше нервів і здоров’я забирало депутатство. Хоч і зводилося воно до одного лише — «депутатських при¬йомів» (виборців). Приходили без кінця в квартирних спра¬вах (власне: безквартирних!). Сам це все пройшов, добре ро¬зумів, співчував, але що міг зробити? «Виски розриває, серце стукотить». Але бували й хвилини маленької радості, коли вдавалося щось (дрібніше, простіше) залагодити. Поскаржи¬лася жінка: підлога в квартирі така зруйнована, що земля прямо вибивається (перший поверх)… Не повірив. Узяв ще двох депутатів районної ради і поїхав туди… «Заходжу — батьків немає, а діти бавляться: вантажать на іграшкові ма¬

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
663
шини землю, яку видовбують з-під підлоги, і возять». Зразу ж поїхали в міськраду до Гусєва, і той при них дав розпоряд¬ження: розслідувати і допомогти. Виявилося: виконроб про¬пив (чи продав) матеріали, а натомість насипав землі, тирси, покрив лінолеумом — і ото вийшла підлога! Його потім су¬дили…
Інший випадок. Жінка прийшла клопотатися за чо¬ловіка, якого засудили за розтрату. «Судить треба, ну лишнє дали — шість років. Пацанові чотирнадцять років, що з ньо¬го виросте без батька — бандит? Я ж на роботі… Ось харак¬теристики — він же не п’яниця, не вор, його підбили. Він то¬го додому не ніс.» «Став я розбиратися. Він працював камен¬щиком у бригаді Героя Соціалістічеського Труда Степанчука Петра Олексійовича. Після роботи — в Інституті фізкульту¬ри, потім тренером в університеті. Розтрата — 2.700. З дружками… Поїхав я до Степанчука. А той обережний: «Не можу я за нього ручаться. Не знаю, як він себе потім вів. Не советую втручаться…» Але Іван Борисович усе-таки втрутив¬ся: почав писати запити в Житомир, у колонію, в суд… «Це діло крутилося довгенько… Жінка, мабуть, разів вісім була на лічному прийомі… Чоловік написав листа: я, каже, вірив, що є люди, які мені повірять…» Звільнили його достроково. «Довіку наша сім’я вас не забуде… Такі довольні… Син в армії…»
А працювати стало важче. «Пробігаєш день, — а номен-клатура, яка закладена за тобою, — її ж ніхто з тебе не зніме…» В цеху на депутатство не дуже зважають — треба план давати. Норми весь час підвищують, зарплату штучно занижують: «До 300 рублів — більше не пропускають».
Нарікає на безлад в організації праці. Скільки витра¬чається часу на те, щоб знайти і принести якісь деталі! «Он Лементар, голова ради наставників, учора півдня бігав, шу¬кав дротик, який фіксує губку до посадочного верстата. А да¬ли б завдання — слюсар би за півгодини нарубав би того дроту на півроку. Так не можуть вирішити — кому це робити: службі головного механіка, чи прінмайстерні, чи ще ко¬мусь… Я вже казав начальнику ПДБ: візьми шапку та й піди з шапкою — хай тягнуть жереб… Або на палиці хай поміря¬ються… Про що ж вони на оперативках по дві години балака¬ють?.. Учора залишив партію деталей з красною полоскою (термінове замовлення. — І.Дз.). Попередив, щоб одвезли… Вже помився, одягнувся, йду з роботи — дай, думаю, загляну,

664
ІВАН ДЗЮБА
щоб спокійно на душі було. Дивлюсь: лежить усе на місці! До¬велося мені роздягатися, надівати рукавички і везти…»
На зборах покритикував начальника цеху та служби підготовки виробництва за цей безлад. Так на наступних зборах начальник цеху: «У вас на третьем участке и награж¬денные, и перенагражденные, и кандидаты, и депутаты», — і на мене дивиться. Ти мене награждав?.. Ну, одбери в мене на¬гради, віддай С. (п’яниці), як я «перенаграждьонний»…
…Отака реальна вага депутатства, така реальна мож¬ливість впливати на стан справ не те що в державі, а в своему цеху!
Зінаїда Зиновіївна Цвєткович, з бюро організації праці складального цеху (12.03.80). «Так дальше работать невозможно… День проходит, как в тумане… А если потом за¬даёшь себе вопрос: что сделал? — неясно… Самое страшное: идёшь на работу без радости… Идёшь и думаешь о том, за что и от кого получишь сегодня втык… И понимаешь, что он де¬лает втык не потому, что ему так хочется, а потому, что ты срываешь производство и потому, что ему за это тоже дела¬ют втык… Рабочий — это творец, ему надо создать фронт ра¬бот… А мы его не обеспечиваем… Больше того, он уже сам к нам идёт за тем и за тем, а у нас нет того, нет того… Уходишь домой — совесть мучает, что не сделал для рабочего того, что обязан был сделать. У нас — неудовлетворённость, а у рабочего — злость, возмущение… Я тут 18 лет работаю, и за эти 18 лет изменились только план, нормы и расценки. Если раньше надо было подготовить одну машину, теперь — че¬тыре. А всё остальное осталось по-прежнему. Инструменты те же, производственные площади — рабочему повернуться негде, не говоря уже о том, чтобы оборудовать его рабочее место всем необходимым… У меня цикл сборки — два меся¬ца. Значит, я уже сегодня должна иметь всё на эти два меся-ца. А ещё ничего нет… Такое вот впечатление: лежит где-то огромная колода; один споткнулся, упал, другой за него за¬цепился, упал, третий — на второго, четвёртый — на третье¬го и т. д. А некому подумать, поискать эту колоду и вытянуть её… И самому некогда подумать… Это какая-то работа на из¬мор, что ли…»
Розмова з начальником ВОПіЗ (відділ організації праці і заробітку) Владиславом Костянтиновичем Бондарен-

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
665
ком (7.02.79). «Нам ещё далеко до работы на конечный продукт… Сейчас у нас что? Рабочему совершенно нет дела до того, сколько мы выпускаем самолётов. Он своё сделал — и ему дай деньги. Так же и по бригаде, и по участку, и по це¬ху… Вот почему у нас получается, что одних деталей в цеху полно, не знают, что с ними делать, а других нет… И цехи во¬юют друг с другом… Вот почему бывают такие парадоксы, что заводу выгодно, чтобы какой-то цех не выполнил план… И так в целом по стране: министерству бывает выгодно, что¬бы какое-то предприятие не выполнило план, Госплану — чтобы какое-то министерство… А если бы мы работали все на конечный продукт, каждый зависел бы от того, сколько сдадим самолётов… Но для этого надо изменить всю систему планирования… Не секрет: рабочий смотрит на на¬чальство, как на надстройку… чем оно, собственно, и есть… Сидит там в кабинете, такая вот морда, и пришёл мне мораль вкалывать… А вот если бы рабочие сами эти вопросы реша¬ли — совсем другое дело…»
…Стою в черзі до хімчистки і думаю про заводчан 20-х років, згадуючи прочитане в музеї. Розчулені роздуми мої уриває підвищений тон розмови якоїсь відвідувачки й при¬ймальниці. Старенька єврейка добивається: чому не викона¬не її давнє замовлення. Приймальниця нахабно: «А вы позво¬ните им на фабрику и спросите почему». Та: «Да… Но если я им позвоню… то им будут большие неприятности». — «Не¬приятности?!» — почувши це сакраментальне слово, прий¬мальниця озвіріла: «Нерпиятности! Какие им ещё могут быть неприятности? Им нужно 300 рабочих, а у них работает 100. Министр этим занимается, ЦК занимается, комиссия две не¬дели сидит — и ничего не могут сделать. Так им теперь ника¬кие неприятности не страшны».
…Я все-таки намагався зосередитися на думках про ге¬роїчні 20-ті роки. Але інші голоси настирливо вривалися в мої роздуми.
— Я вчера приходила, так у вас уже закрыто было.
— Значит, пришли позже времени.
— Нет, я пришла ещё семи не было, так вы же спешили на трамвай.
— Да, спешила! Я такой же человек, как и вы! Что я спе-шила, это вы видели, а что я тут всю неделю голодная сиде¬ла, этого вы не видели. Во-от та-акими слезами плакала —

666
ІВАН ДЗЮБА
просила клиентов принести кусочек хлеба: потому что при¬ходишь на работу в семь утра, уходишь в девять, когда все магазины уже закрыты…
…І коли підійшла нарешті моя черга і я несміливо запи¬тав, чи не могли б мені вивести пляму на штанях, приймаль¬ниця з гідністю відповіла: «У нас лакеев нет. Скажите своей жене, пусть сама чистит». Я намагався пояснити, що пляма така — не чиститься. «А как же другие чистят? Пропаривают под чайником… аэрозолем…»
…Я вертався зганьблений і пригнічений. Вже не до ду¬мок було про героїчні 20-ті. А втім: може, в 20-ті ще гірше бу¬ло?
…Заходить до редакції благовидний чоловік, рекомен¬дується: Матвієнко Петро Петрович, заточувальник цеху 49. Лице світле, чисте, тільки в очах трохи прикаламучено від якогось внутрішнього чи то жару, чи то нетерпіння й силь¬ного бажання, стримуваного м’якістю вдачі й коректністю… «Дело в том, что я сделал изобретение… Открыл закон, кото¬рого учёные не знают… А он касается всей жизни — и приро¬ды, и человечества…» На пораду: викласти свою ідею чи сформулювати закон, звернутися в якийсь друкований ор¬ган або до Академії наук, — тільки всміхається: «Так если я из¬ложу — они себе присвоят, и всё». — «Так вони ж повинні спочатку побачити, з чим мають справу, щоб оцінити…» — «Пусть сначала дадут мне патент, а тогда я раскрою». І знову: «Моё открытие регулирует секреты всей жизни… Я могу предсказать, какая погода где и когда будет — на тысячу лет вперёд, предсказать стихийные бедствия, ход развития че-ловечества вообще… Поэтому моё открытие не должно по¬пасть в чужие руки, во враждебные государства… Закон ис¬ходит из циклов… Есть болыцие циклы, есть малые… Зная их, я могу указать не только природные явления, но и человече¬ские… в психике… Вот с молодёжью сейчас плохо, не хочет работать, хулиганят, убийства… Это потому, что у нас чувст¬ва отстают от разума… Чем больше информации, тем мед¬леннее реакция… Труднее принимать решения… Так мы ста¬реем…»
— Ну от, ви й розкрили нам свою ідею. А що, як ми її привласнимо?
— Да нет, вам патента не дадут! Да и графиков у вас нет.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.