Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЖІНОЧИЙ ПОГЛЯД НА ЧОЛОВІЧІ СПРАВИ

Стою коло прохідної з МИКОЛОЮ С., розмовляємо.
Проходить Валя М., привіталася. Вигляд якийсь
винувато-заклопотаний. «Вітання…» (чоловіко-
ві), — кинув я навздогін, згадавши. Вона з готовністю зупи-
нилася, наче тільки й ждала зачепеньки. Вернулася до нас.
«Як там у нього справи?» — мусив вести я далі. «Та він же те-
пер у Республіканському…, робота подобається, та й зарпла-
та більша», — відчувалося, як вона хоче, щоб у голосі її була
радість.
— Він тепер у двері не пролазить… Іде, а поперед себе три пуди несе, — докинув Микола, окресливши непевну сфе¬ру круг живота.
— Хай менше пива п’є.
— Якби ж то тільки пиво. — Вона зітхнула. Микола став прощатися і хутенько пішов. — Не хоче слухати, бо сам та¬кий, — пояснила Валя. — Жінку кинув, п’є…
Це було трохи інше пояснення Миколиних негараздів, ніж те, яке він давав сам. Це я відзначив краєчком свідомості. А тим часом Валю прорвало.
— Не знаю, що робити. Вже два роки документи на роз-лучення лежать. Не дає згоди, а весь час: «Я таких, як ти, знай¬ду хоч сотню!» І його жалко, і так жить не можна… В сім’ї ми його не бачимо, а як бачимо — то краще б не бачити. При¬йде серед ночі, нас підніме, лається… вже разів два й бив ме¬не… і я його… Зарплата 150 і ще ж гонорар — рублів 40, так усе ж пропиває. Оце Новий рік, кажу: «Чоловіче, та треба ж щось…» Так він приніс… десятку… А мені весь час докоряє: «Ти не хазяйка… Того в нас і грошей немає…» Добре, кажу, давай зробимо експеримент. Два місяці не братиму в тебе ні копійки. Так ми два місяці прожили на мою зарплату. А він свою пропивав до копійки. Ну, кажу, ти щось зрозумів? Нічо¬го він не зрозумів. А любить добре попоїсти, вимагає, щоб і те було, і те… А мене матюками годує… І при малій… Та він уже й на неї… Колись приходить пізно, ми вже лежимо, — ні з то¬го, ні з сього: «Он одна б… лежить, а он друга». Це — на дочку! «Чоловіче, кажу, певне, треба було університет кінчать і в Ре¬спубліканському (…) працювать, щоб отак виражаться?.. Та у нас, серед робітничого класу, так собі не дозволяють… А во¬но вже і я стала… теж інколи зірветься… Як же дитину вихову¬вать?…

668
ІВАН ДЗЮБА
…І ревнує… Сам приведе своїх друзів, таких же п’яничок, мені їх сто год не треба, а потім претензії: тому щось сказала, тому всміхнулася — все йому сп’яну мариться… А то один раз вертається — в три часа ночі! — і до мене: ах ти… така… мені той-то і той-то розказав, як ти з ним… Ось я завтра його при¬веду, побачу, як ти будеш йому в очі дивитися… Утром встає — чи забув, чи вдає. А я кажу: так приведи ж його. «Добре». Вве¬чері приходять. Я до того: так і так, чоловік каже, що ви ска¬зали… А він: «Та що ви!» — і до нього: «Чого ти її мучиш?» Я ка¬жу: чого ж я дивлюся прямо в очі, а твої очі бігають? І — по пиці йому!..
…А то раз, вважає, «застав» мене. Я ж п’ятнадцять літ на заводі роблю, всі знайомі — як так не поговори ні з ким, чи що. Один раз Н. просив гроші позичити: хотів у обід щось ку¬пити. Кажу: з собою нема, а є дома. Пішли ми разом, ну, і уго¬стила я його обідом. А тут чоловік Так він вважає, що «застав» мене, і вже три роки мене мучить. І хитрий: як тільки хоче якусь пакость зробити, так починає про те згадувати — як він мене «застав». Я вже знаю: підготовка… Оце найбільше мене ЗЛИТЬ: як він уміє все нечесно повернути, любе слово. І п’яний, а хитрий. Купив собі на десять днів путівку по «Золо¬тому кольцу». Кажу, добре, поїдеш, відпочинеш, та й цікаво тобі буде. Коли вертаюся з роботи — він дома, П’яний, ле¬жить, рюкзак валяється. Чого ж ти не поїхав? Так він на мене: «Я знав, що ти ждеш, щоб я поїхав, щоб кімната була… приво¬дити…» На другий день на роботі мені розказують: «Бачили твого… ледве ноги волік., од вокзалу…» А він ото прийшов уже такий, що його не пустили у вагон… А путівка ж 64 карбо¬ванці… А повернув як жінка хотіла його відправить, так він, мовляв, не дурний…
…Прийде — за серце хапається… Вже й приступи були… А один раз такий був, що в ліжку й наробив… А потім: «Що ти видумуєш! Що ти видумуєш!»
…Там усі в них такі — «республіканські». І начальник йо¬го — перший. Кинув жінку з трьома дітьми, зійшовся з такою, що з ними п’є і курить. Мій захоплюється: «Ото жінка! Все ро¬зуміє!» Кажу: «Хіба то жінка? Ото жінка, що трьох дітей виро¬стила… А це…» І той начальник — прийшли колись до нас — причепився: пий і пий! Кажу: та чого це я його питиму, як во¬но мені гірше дьогтю? «О, ти дуже принципова!» Хай буду принцпова, кажу. Так мій тоді три дні казився: начальство не уважила…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
669
І нічим тут не зарадиш. Це у них у роду. В нього батько та-кий. Мати все життя в колгоспі ішачить, а він п’є. І от як мій до-дому поїде — разом п’ють, і ще на дорогу дасть бутиль. Я один раз сказала. Так він ще й обідився за сина: «Не маленький, хай п’є». Ну, кажу, хоч із собою того самодуру не давайте. Так мій потім ехидничав: «Ну, оскандалилась ти… Насмі-шила всіх!»
…А його мама на весіллі сказала моїй: «І як ви не боїтеся свою дочку за мого сина віддавати?» — «А чого?» — «Та він же п’є». Мама каже: «Я аж похолола». Та що зробиш — уже весілля.
…Найбільше я в житті боялася, щоб не зв’язатися з п’яни-цею… І так і вийшло…
…На одному вечорі підходить до мене мій начальник. «Валя, я вам дивуюся: при такому житті ви й виду не подаєте, завжди спокійна, весела». — «А звідки ви знаєте про моє жит¬тя?» — «Знаю, мені розказували». — «А може, вам неправду сказали.» — «Ні, казала людина, яка дуже добре знає». — «Ну, то що ж я буду жалітися, кому? Як до чого дійде, ви ж усі буде¬те на його боці, а не на моєму: він з вищою освітою, он де працює, а я йому нерівня. Ще як я виходила заміж, у нас де¬хто казав: вони не зживуться, він он з вищою освітою, а вона проста робітниця… Хоч вважається, що такі погляди — ана¬хронізм, а насправді…»
(Я знав його, коли він ще працював на заводі. Мало-культурний, хоч «розбитний»; не дуже думаючий, але «мети- кований». Мені було смішно, що про нього говорили — коли пішов на «підвищення» — як про велику людину, та й сам він вважав себе неабияким. Але не здогадувався аж про таку міру хамуватості…
До речі, це один із безлічі можливих моторошних ко¬ментарів до веселих анекдотів п’яничок про самих себе — їх, цих анекдотів, безліч, і вони специфічно дотепні, але яку ре¬альність вони прикривають, щоб заглушити голос совісті, загнати її в «кумедний» глухий кут!
І ще одне. Звідки оті хворобливі п’яні ревнощі? І не тільки в п’яничок? Звісно — насамперед від комплексу непо¬вноцінності. Але є, по-моєму, й ще одна причина. Це — уяв¬лення про розпусність мало не всіх жінок. Уявлення, вихову¬ване, знов-таки, похабними мужськими анекдотами, а потім і власним досвідом: адже в пошуках сексуальних пригод зна¬ходить саме таких женщин, а потім поширює це своє уяв-

670
ІВАН ДЗЮБА
лення на всіх жінок взагалі. Як він може довіряти своїй жінці, прийшовши від чужої?).

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.