Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЗАВОДСЬКІ гуртожитки

По-моєму, немає нічого жахливішого… Чого я тут нади-
вився й наслухався… Покоління паріїв суспільства ви-
ростало на цих дивовижних галерах соціалізму, — а
їх сотні й тисячі по всій країні! Життя сотень тисяч, а може й
мільйонів людей пройшло в каютах гуртожитків, інколи
кілька сімей роками тулилися в одній кімнатці, розгород-
женій ширмами на кілька клітин; інколи три покоління —
батьки, діти й онуки — вік тут вікували, в безнадійній надії
колись одержати людське житло. Скільки скалічених доль,
скільки людських трагедій, скільки горя, сліз і бруду… І коли
мені доводилося й доводиться чути від порівняно благопо-
лучних громадян нарікання на не дуже комфортні житлові
умови, я, розуміючи їх і співчуваючи їм, усе-таки думаю: лю-
ди добрі, ви не знаєте, що то таке — «житлове питання», — як
іменується в офіційних документах і «постановах партії та
уряду» цей океан людської біди…
Перший мій візит до одного з гуртожитків мав конкрет¬ну мету: я мав написати для заводської газети нарис про хлопців із кімнати, що виборола звання «зразкової». Неве¬личка кімната, три ліжка, стіни обклеєні кольоровими

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
693
вирізками з журналів та портретами кінозірок, пристойні молоді хлопці. Я вже розумів, звичайно, що це із жанру «відвідин передового колгоспу», але ще не уявляв масштабів загальної «показухи» та міри невідповідності між «зразко¬вим» і реальним.
Коли йшов до гуртожитку, звернув увагу на мале дівча, років трьох-чотирьох, замурзане й у брудному платтячку, — сиділо біля порога й порпалося в якійсь глині. Був вечір, і я подумав, що воно чекає матір з роботи. Виходив я з гурто¬житку вже в пізній час. Гуртожиток ще не піддавався сну, хоч уже напівзаплющив утомлені очі; відчинені вікна то тут, то там ще хлюпали гучними розмовами й сміхом, десь із висо¬ти четвертого поверху життєрадісно молотив забрьохану, всю в синцях, міську тишу децибельний магнітофон. Коло дверей ліниво товклася купка хлопців та дівчат, як запізнілі бджоли коло льотка натрудженого вулика. А те дівча все ще сиділо. «Дівчинко, а де твоя мама?» — спитав я мимохідь. «Пішла на блядки», — завчено відповіло дівча. Хлопці, які стояли на подвірї, зареготали. Я зрозумів, що це вони ж або такі, як вони, і навчили малу дівчинку. Пізніше я згадував про цей епізод як про свого роду увертюру до гуртожиткової ка-кофонії. Зацікавився долею цієї дівчини — ціла історія, про яку — в кінці цього розділу.
Через деякий час довелося побувати на засіданні ради іншого гуртожитку. Розглядався конфлікт в одній з кімнат.
Троє молодих дівчат — Маша, Таня, Неля — і одна трохи старша — Д. Вона має малу дитину, але дитину до гуртожит¬ку не пускають: «незаконно». Річ у тім, що в гуртожитку цьо¬му поселяють тільки несімейних, бездітних, а Д, подаючи документи на гуртожиток, «приховала», що має дитину. «От¬дел кадров не знал, что у неё ребёнок», — каже комендантша. Це головне звинувачення — порушення «закону». Але є й моральне звинувачення: «У тебя ребёнок наволоченный»; «Ты этого ребёнка наволочила в лагере» і т. д. Це — дівчата, які викинули її ліжко, а коли дійшло до бійки, остаточно по¬ставили вердикт: «Ты уголовница!» І все в такому дусі… «Я се¬годня заберу ключ и не пущу ребёнка», — це комендантша. Д.: «Моё страдание не передать… Я хочу сказать: как это матери в разлуке… Зачем ребёнка дразнить, что он без отца… наволо¬ченный…» Таня: «Да, я выставила её кровать! Четвёртую кро¬вать я тут не допущу! Это же незаконно!» (Справді, за норма¬тивами в дівочому гуртожитку мало бути три ліжка, тому: «Я

694
ІВАН ДЗЮБА
не скандалю — я добиваюсь своих прав!»). Подруги підтри¬мують: «Поступили мы, конечно, правильно… Выбросили кровать по закону… Кровать мы выставили по закону…» Вихо¬вателька Марія Дем’янівна намагається вгамувати дівчат: «Під час війни як було важко, а жили дружно… Всё это выхо¬дит из-за антипатии друг к другу… Если ребёнок без отца, так наоборот, надо внимательнее к нему… Не можете понять, как может материнское сердце болеть… Не говоря уже о бессер¬дечии, о женственности (!), как вы могли даже в администра¬тивном отношении самочинно выселять… тут ось кореспон¬дент — що він напише?» Нарешті змінила тон і комендантша: «Этот вопрос настолько глубоко зашёл…Трудности эти у нас наболевшие, и ещё когда мы их позбудемся! А по-человечес- ки это уладить можно… Сколько таких было случаев, просят переселить — не могу. Подождём месяц, два, полгода — осво¬бодится место, переселим…»
Розповідь вихователя гуртожитку № 2 (хвалиться своїм передовим досвідом). «Сейчас такая молодёжь… Сейчас идеология должна быть построже… А то у нас слиш¬ком гуманности много… В одной комнате ребята занима¬ются чеканкой по металлу. Ну и повесили у себя два Иисуса Христа. Я их усовещаю — а они ни в какую. А тут пришли де¬вочки — просятся к ним в комнату. А у меня в блокноте запи¬сано: в такую-то комнату не пускать. Говорю: обождите, про¬верю. Поднимаюсь, стучу, захожу к ним — они лежат на по¬стелях, полумрак — уже подготовились! — и оба Исуса висят, а под ними две свечки… Ну, я и говорю: «Что это такое, ребя¬та?!» А они на меня, давай доказывать, что я неправ, это, мол, искусство. Ну я, конечно, не был бы воспитателем, если бы я это не переломал. Есть у меня свои педагогические приёмы. «Хорошо, — говорю, — пусть ваши Исусы висят, но девушек придётся не пускать к вам. Тут они аж вскочили: «Что, при¬шли? Что ж вы сразу не сказали?» — Снимают Исусов, бах на пол: «Пустите!» Теперь уже повесили другую чеканку: моло¬дая девушка, и платье вот так — выше колен… Ну ладно, чёрт с вами, всё же не Исус Христос… И ещё поддевают: «Вам же тоже такая нравится!» Да, борьба идёт…3а души…»
Дуже гордиться своїми «педагогічними» хитрощами. «Приходится разные подходы искать. Знаешь, например, что в эту комнату приходят девчата. Говоришь с ними: ребя¬та, хотите чтоб пускали к вам, ведите себя так и так, иначе не

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
695
будет… И они уже боятся, слушают, стараются выполнять. А в другой комнате пьют. Говоришь, мол, так и так, я должен на-писать докладную на вас — выселят. Уже стараются угодить тебе — на лекции ходят, мероприятия посещают… Некото¬рые пытались меня напугать: мол, позовём своих ребят, по¬говорим с тобой… А я показываю им документ… «Хотите — сделаю: сейчас машина приедет, всех вас заберут!» А они не знают, что это документ старый: я четыре года на Донбассе в милиции работал… А как же с ними иначе? Это как с деть¬ми: сначала надо хорошенько напугать, а подрастёт, сам поймёт: да, правильно!»
З однією своею виховною новацією жеківський педагог таки зазнав фіаско. А саме: встановив у коридорі репродук¬тор, щоб не ходити по кімнатах, а оголошувати: «Товарищ Степанов, вас вызывают…» Не схильна до такої модернізації братія повелася невдячно: при третьому чи п’ятому оголо¬шенні хтось зірвався з ліжка і, вибігши в коридор, щосили влупив чоботом у репродуктор. На цьому експеримент ур¬вався…
Ще один жеківський педагог — Іван Якович ПІ. Само¬бутній теоретик; дуже крутий. «Для того, чтобы 500 человек держать в оболочке той атмосферы, которая нам нужна, — это трудное, очень трудное дело… Тут бдительность нужна… И строгость… Иначе он начинает понимать, что с него как с гуся вода… Этого нельзя допускать… Надо его постоянно ку¬рировать… Надо быть позлее в этом вопросе… Надо их по¬стоянно избивать… не физически, конечно, но морально… И упорно просвещать…»
Основна проблема (це у всіх гуртожитках) — радянсь¬кий гендер: несанкціонований адміністраціями секс (хоч ос¬таннього, як відомо, в СРСР взагалі не було). Конкретніше ка¬жучи, боротьба з відвідуванням хлопцями дівочих гурто¬житків, а дівчатами — хлопчачих, чоловічих. Досконалості заборонних заходів відповідала винахідливість і енергія ен¬тузіастів здорової природи. Особливо — дівчат. (Мабуть, це не таке вже й нове. Пригадується давня сороміцька пісенька: «Як була я молода, то була я рєзва — Через хату по канату до хлопців я лєзла»). Розповідає вихователь про дівчат, які лази¬ли на четвертий поверх по трубі. «Я мужчина, и то с трудом вылезу». Або хлопці втягували дівчат, використовуючи

696
ІВАН ДЗЮБА
замість каната пов’язані ковдри… Одна впала, розбилася до крові. Прибіг комендант, злякався: «Живе?» А хлопці згори: «Та живе, чорт її не візьме!» Або: дівчата заходять до гуртожит¬ку — просяться до туалету. Чергова із співчуття пропускає їх. А вони — шусть у якусь кімнату — шукай! Одного разу шука¬ли — ні там немає, ні там. А один не відчиняє — здогадалися: там. Виламали двері, він спершу «грудьми» зустрів, потім стих: їх багато було. А вона — в шафі сиділа. Провели «розслідування». Виявилося: заміжня, хоч і молода (чоловік поїхав десь). Виправдовується: люблю. «Він скоро в армію піде. Будешь ждать?» — «Буду ждать». — «С мужем будешь ждать?» — «С мужем». — «А если он вернётся с армии и пред¬ложит замуж выйти?»— «Выйду замуж». Самодіяльні слідчі приголомшені: «Представляете: муж будет её кормить, а она будет ждать!»
Часом приходять дівчата без паспортів (неповнолітні)
— по комсомольських квитках. «Говоришь с парнем: ну как я могу её к тебе пустить? А вдруг ты её изнасилуешь? Что тог¬да?» А он смеётся: «Нашо мені її насилувать? Щоб вона мене не знасилувала!» В основном девочки городские — знако¬мятся с ними где-то… Но есть и такие, что из села только что… на свободу вырвались…»
Були й надзвичайні події. Хлопець викинувся з вікна кухні 4-го поверху. Там у нього була «серйозна розмова» з приводу вагітності: вона вимагала одруження, він відмовляв¬ся. «Там такая — кто она и откуда она, не могу сказать, на ко¬го она похожа — тоже не могу сказать. Как улыбнулась — я так и сел… Так парень погиб… У меня на руках умер… Я пульс держал, а он как зачастит, а потом раз — и упал… Да… А он не собирался умирать — мы его знаем…» (Інший ви¬падок — розповідає наш робкор Василь П-кий — хлопець повісився через те, що дівчина не захотіла з ним одружити¬ся. Одні кажуть: «Дурень!» Інші: «А може, така любов». Вася: «Просто… неустойчивий товаріщ».)
Деякий час Василь П-кий як грамотний хлопець був ви-хователем в одному з гуртожитків. Розповідає: до хлопців приходять дівчата з красивими червоними посвідченнями: «домработница», «уборщица»— це все обслуга працівників ЦК, Ради міністрів та інших керівників. Зарплата — 180 кар¬бованців, для більшості хлопців недосяжна. Приносять ба¬лики, ікру та інший дефіцит. Дуже цінуються у хлопців…
Влаштували в гуртожитку танці, запросили дівчат з

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
697
жіночого гуртожитку. Так хлопці з ними не танцюють — «старі». Ведуть 16-18-літніх…
— Дівчата, ви ж молоді, жалко на вас дивитися…
— А ви нас не жалійте…
— Дівчата, ви ж п’яні… Хіба можна…
— Скажете, як не будемо п’яні…
— Та як вам не соромно…
— Скажете, як протверезимось…
Одного разу спустили дівчину з 4-го поверху у виварці…
Обірвалося… «Виварка погнулася, а дівка нічого — ско¬чила і втекла». Іншим разом комісія перевіряльників вломи¬лася в одну «запідозрену» кімнату. Справді, є дівчина. «Чехво- стять її, а вона сміється». Виявляється: поруч лежав хтось у ліжку, думали — хлопець, скинули простирадло — а там ще одна… гола.
Комендантша витягла голу в коридор, б’є по морді, а та плаче: «Мы скоро женимся». Паспорт відібрали, сказали, щоб прийшла мати…
Отакими методами досягалася «відсутність сексу» в СРСЕ.. І так виховували людську гідність…
Вася П-кий мав репутацію ліберала серед вихователів. Якось я почув розмову хлопців, яких поселяли в гуртожитки. Бувалі радили новачкам: «У перший не йди — клоповник; у другому вихователь — колишній міліціонер; у третьому — Василь Петрович, буде мораль читати…» Ще про якийсь — «Там Тамара… Як укриє, як укриє… А то й по морді дасть…» Хтось коментує: «Це неправильно… На це є комендант… А ви¬хователь повинен виховувати…»
Робота у Василя П-кого не дуже ладилася. Та й начальст¬во дивилося на нього не то з підозрою, не то з ПОДИВОМ: якийсь нетиповий… «Что это за воспитатель этот Полон¬ский?» — питав на якомусь засіданні начальник (парторг?) ЖКУ Карпенко: «Почему он только по-украински говорит ? Он политически искажённая личность… По-моему, он зани¬мается национализмом… Может быть, он на заграницу рабо¬тает?» На що згадуваний уже теоретик гуртожиткової педа¬гогіки Іван Якович Ш. реагував резонно (звісно, в кулуарах): «Это же дикость… Как можно трогать родной язык челове¬ка?… Человек велик всем — и своей индивидуальностью, и своим языком… и тем, что он человек…»
06.10.77. Збори в гуртожитку № 4 (жіночому).
…Циганиста дівиця в червоних чобітках; якийсь хло¬

698
ІВАН ДЗЮБА
пець, ідучи коридором, смаковито обіймає її за талію. Вияв¬ляється — вихователька. В коридорі стіни увішані оголошен¬нями , запрошеннями на лекції, діаграмами зростання того й сього, списками неплатників за щось і т. д. Навіть: «Ближай¬ший магазин… там-то… Ближайшая аптека… там-то… То-то и то-то вы можете купить там-то и там-то…» Стіннівка «Аннуш¬ка»: передовиця на дві третини й на одну третину — якісь по¬ради. Збори важливі: прийшли заступник генерального ди¬ректора з питань побуту (здається, так звалася ця посада) Б- в, відповідальна працівниця парткому К. А., начальник ЖКУ Л-ч. А народ збирається мляво… Б-в питає в комендантші: «Какой вопрос у вас обсуждается?» — «Да… о подготовке к зи¬ме…» Тут же Б-в про те саме питає і у виховательки. Та відповідає щось інше. Таке враження, що вони й самі не зна¬ють — збори, та й усе — аби провести. Але це якась незро¬зуміла гра в піжмурки: насправді всі знають, що збори про¬водяться у зв’язку з анонімною скаргою мешканців гурто¬житку до газети «Социалистическая индустрия». Чому про це не можна сказати прямо — я не розумію.
Зрештою, зібралося десятків зо два дівчат, сіли на задніх лавах, спереду — порожньо. Одна з дівчат, інтелігентніша з вигляду й бадьоріша за інших, голосно: «Не знаєте, почему не ходят на такие собрания? Потому что всё это одна бол¬товня! Поговорим, поставим точку — и всё… Сколько уже бы¬ло этих собраний, — а что изменилось?» Голова ради гурто¬житку Св.: «Дівчата, треба виступати…» — «А що там висту¬пать? Уже виступали…» — «Виступайте і все говоріть. А то по кутках говорите, а тут… Вставайте і все кажіть!»
Нарешті — слово надається комендантші для звіту про підготовку до зими. «Закон, гуманнее которого человечество мира не знало…» — і т. д.: про заботу партії і правительства… А в цей час на задніх лавах — розмови дівчат про порядки в гуртожитку, про відсутність води, невідремонтовані душі та ін. Потім — співдоповідь голови ради гуртожитку Св. На мій подив, і вона (в інших ситуаціях — «критикантка») розхва¬лює свій гуртожиток «І на міському семінарі нас хвалили… Товариш Л-ч дуже добродушно ставиться до нашого гурто¬житку» (хотіла сказати: по-доброму, з увагою).
Далі виступає та дівчина, що скептично висловлювала¬ся про збори: «Учась в институте, обещали жильё молодым специалистам… А я семь лет в общежитии… Хочется хоть не-множко уюта… И обедать по столовым надоело — тем более

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
699
в наших столовых… А в кухне некуда даже кастрюлю поста¬вить… И куда её денешь? Под кровать?» І почалося! Дівчата з місця навперебій: килими старі, подерті, дзеркала потріскані, побутової кімнати для прання й прасування білизни немає… «Сейчас не то время, когда девушка имела одно платье, сей¬час два-три, а где их хранить? Вот так… с кровати в шкаф, со шкафа на кровать…» Молода мама: «Я лично вынуждена бе¬льё вешать в комнате. Конечно, это не нравится, но что я сделаю?» (дитина, доводиться багато прати). Тут вихоп¬люється М-я, вихователька з іншого гуртожитку: «Не надо размножаться! Размножаются, как коровы! Едьте к себе в се¬ло и там размножайтесь! А то понаехали…» На неї накинули¬ся і ледве не побили. Хтось: «Как вам не стыдно! Вы о людях говорите, как о животных!» Ще хтось: «У нас же материнство защищается!» Заступник гендиректора: «Но надо думать, прежде чем стать матерью». — «Сколько же можно думать? До старости?»
Б-в підбиває підсумки. Примирливо: «Давайте догово¬римся: каждые десять дней будем менять постельное бельё. А сами стирать будете только личные вещи. Я понимаю: де¬вушки любят чистоту, хотят сами по-своему всё перести¬рать… Но… Не устраивайте тут стирку — всё общежитие сти¬рает, четыреста человек — это же никакая построчная, ни¬какая сушилка не поможет… Около трёх тысяч человек жи¬вёт в наших общежитиях… В прошлом году мы закупили ме¬бели на 275 тысяч рублей, приобрели на две тысячи стуль¬ев… Семейных селить в общежитии запрещается… Сохраняя материнство, мы должны искать какой-то путь… В городе за¬прещена прописка, ликвидирована комиссия по прописке… Достигли уровня, запланированного на 2000 год… И всё-та- ки в прошлом году прописалось 270 тысяч человек… На за¬воде на квартучёте 860 человек, в том числе 280 — с 1970 го¬да и 182 льготника… Надо на заводе проработать 5 лет, что¬бы стать на квартучёт, и ещё 5 лет прожить в общежитии… Я должен рассказать вам всё как есть… Так что если выходить замуж, надо сразу, девушки, и задумываться…» Невеселий сміх у залі: «Вот и будем думать до 70 лет…» К А.: «И думайте». Вже всі зрозуміли: розмова даремна… А стара М-я, ветеранка- вихователька, й далі шипить: «Размножаются… Это же под¬лость… Это всё от разврата…» (У своему гуртожитку М. стала виселяти сімейних — просто викидати на вулицю їхнє май¬но. Коли прийшов юрист і пояснив, що немає такого закону,

700
ІВАН ДЗЮБА
вона відреагувала з радянською простотою: «Так надо, чтоб был закон!» Про неї мало не анекдоти ходили. Якось лектор читав у гуртожитку лекцію про дослідження космосу. Скінчив, а вихователька: «Ну зачем вы нам такую ерунду рас¬сказываете? Мы девушки (а вона вже на пенсії!), нам надо что-нибудь умилённое, красивое». «А на гуртку в неї, — каже Св., — такі стародавні пісні співають: «И всё-таки море оста¬нется морем…», «Живёт моя отрада…»).
Лютий 1980 року. Засідання ради гурожитку № 5. При вході в гуртожиток — оголошення: «В дни авансов и получек посещать общежитие запрещается». В такі дні коло прохідної заводу збираєтся натовп «ситуативних» друзів… Молодий робітник Петя — з приводу оголошення: «Для чого нам чу¬жаків приглашать, як своїх повно? Чужі вип’ють — і підуть, а свої сидять до утра». Проблеми: одна кімната — «шумовая» (крутять магнітофон і галасують); в іншій — двері подовбані (грають «у ножика»); хлопці не слухаються виховательки («а бывает, что и за руку хватают…за плечи… за голову…»); в буфеті майже нічого немає, а буфетниця на 100 грамів сухої ковбаси накидає 200 вареної, а як хто відмовляється: «Завтра совсем не дам!» Мотивація: «Мне директор сказал!» (А насправді — береже для своїх знайомих). І найсильніший аргумент: «Не хотите — не буду вообще работать!»
Представник ЖКУ: «Эти аморальные поведения, кото¬рые нарушают правила, мы не можем терпеть. Пусть по первому разу пишут письменные объяснения и обещания, а по второму — будем выселять… Вы знаете, сколько к нам хо¬дят, просят общежитие. Каждый говорит: «На вокзале но¬чую». И вы ходили, просили… А теперь устроились и нару¬шаете…»
…Щодня якісь «нарушения»… Ось ще одна молода сім’я, з дитиною, «незаконно» вселилася в гуртожиток Розслідує комісія. Поки що усний висновок: «И мама хорошая, и папа хороший, и ребёнок, только они не по-партийному посту¬пили» (члени партії?).
Запис 30.4.80, Нова вихователька, С., запросила мене як кореспондента до свого гуртожитку. (Я говорив їй, що мені подобається робітнича молодь, називав декого. — «Так, вони чесні, добрі… і ерудовані — чита-ають! Ось Лариса —

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
701
вона прочитала всіх українських письменників. Газети чи¬тає… Правда, курять по-чорному, і дівчата, і п’ють… Курять і п’ють, бо не знаходять собі нічого для духовного життя… Де воно?»). Після загального ознайомлення заходимо до її кімнати. Четверо дівчат. Одна якась неприємно товста, з пух¬лим обличчям, потворно зизоока (спершу думав — просто підпухлі очі). Поводиться дуже розв’язно. Немовби імітує якусь сценку… й намагається іронізувати з моєї української мови: «Ми вас вітаємо, Іване Михайловичу… в своїй господі… Заходьте, заходьте, будьте такі ласкаві…» І т. д. Хотів урвати, але жаль її — і так природа її скривдила… Терпів, намагався відповідати жартами. Дівчата обходяться з нею по-товарись¬кому грубувато: «Кінчай, Орисю, а то під зад дістанеш!» Але загалом сміємося — часом у неї непогано виходить. «Гово¬рить Київ-РАТАУ, Київ-РАТАУ. Сьогодні… Сьогодні… Сто- трирічна… Стотрирічна… Надія Іванівна Нестеренко впер¬ше… вперше… прийшла на виборчу дільницю… Її зустрічали піонери з квітами і квитком на виставу балету на льоду…» Дівчата регочуть. Виявляється, йдеться про 43-річну жінку з сусідньої кімнати, — весь свій вік прожила в гуртожитку, і досі їй не дають квартири. Питаю дівчат, чи не жалко їм її і чого вони так жорстоко з неї глузують.
— А, ці старі дєви такі вредні: все їх дратує — то музика голосна, то допізна гуляємо, то ще щось…
Тут уже не до співчуття…
…У розпал розмов заходить без стуку якийсь молодий «красень»: здоровий, плечистий, чубатий, обличчя гарне, але вже запливле, грубувате, великі сині очі, весь нахабнуватий (і п’яний, звичайно). Його зустрічають радісними вигуками
— як давнього знайомого в постійній ролі:
— Щоб ти дусту об’ївся!
Той — зразу до столу, шукає, де що зїсти, хапає шмат м’яса.
— То для щура, отруєне!
—То гриб отруєний!
— То баночка з аналізами!
Але його не злякаєш, хапає все підряд.
— Девушки, а где ваш холодильник?
— Артьомчик, ти вже який інститут кинув? П’ятий?
— Нет, это я перешёл на вечерний. Три только…
Виявляється колись, років п’ять тому, він працював на
заводі, потім поступив до інституту, потім тинявся з інститу¬

702
ІВАН ДЗЮБА
ту в інститут, з заводу на завод; тепер хтозна-де і хтозна-хто, але час від часу з’являється в гуртожитку сам або з друзяками
— патрає продуктові запаси дівчат, обходить усі кімнати…
Як тільки він з’явився, Орися перекинулася на нього: «Вы — парень моей мечты… Какой вы загадочный… какой энергичный… а какой у вас аппетит… И какая мужественная грудь в волосах!» (Зайшов розхристаний, з розпущеною со¬рочкою.) Той спершу намагався відповідати жартами, навіть з підзаборною галантністю: «Вы уже успели изучить мою грудь?» Але потім винахідливості йому забракло, почав зби¬ватися на одверту брутальність, натякаючи на фізичні вади дівчини: «Не смотрите на меня так, красавица… От вашего взгляда меня может вырвать… От ваших уморазмышлений меня тянет в туалет… Вас надо в цирк..»
Тут С. не витримала: «Думаю, вона там достойніше ви-глядатиме, ніж ти…» Потім: «Артьомчик, ти — вже глина, йди… Йди, он у сьомій кімнаті є картопля!» іуртом спровади¬ли…
Тип хохмача, але такого, що собі на умі: ніби просто «разгильдяй», а насправді дивиться, де б розживитися, пуска¬ючи в хід «обаяние». Характерне для мови таких типів — вживання «вчених» слів не на місці (чуло, але точного зна¬чення не знає): «Вы, конечно, фешенебельная дама!»)
…Потім С. розповіла мені історію цієї дівчини:
— Через три дні вона лягає на повторну операцію… Це вона випила для хоробрості… Ампутуватимуть ногу… Два пальці їй ампутували — не помогло… Нещасна дівчина — і серце хворе… Живе в Бучі з матір’ю… Оце сюди приїде до нас
— розвіятися… Я вже знайшла їй легшу роботу — контроле¬ром в одинадцятому цеху, але оця операція…
А захворіла вона ось чого — так вона вважає. Ще як бу¬ло їй сім років, кинув їх батько. Вона якось знайшла конверт з його адресою і пішла шукати. Заблудилася, але люди по конверту допомогли знайти. Знайшла — а там нова жінка й діти… І в неї від того часу розхворілося серце, а від серця й ноги…
…Повертаючись додому, зустрів N. Він тримав у руках якусь книжку про технотронну цивілізацію.
— Грядёт эра технотронной цивилизации!
— Невже? — щиро здивувався я, згадавши Артьомчика, Орисю, гуртожиток…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
703
15.08.80. С.: «Я не вірила, коли говорили, що в гурто¬житках — «отрєб’є родучеловєчєського». Обурювалася, коли N. (старша вихователька) казала «скоты». А тепер побачила, що гуртожиток дуже понижує людину… гірше в ній стиму¬лює… Саме життя тут це робить… Що краще в людині — воно тут наче непотрібне, за нього треба соромитися.
А що гірше — торжествує… П’янки і розпуста… Особли¬во хлопці — тільки й думають, як би дівку затягти… З одним говорила, виховувала… А він нахабно заявляє: «У меня нео-граниченная половая потребность». Та що ти, кажу, скотина? А він знов так спокійно, підкреслено: «У меня неограничен¬ная половая потребность». — «Ну так женись». — «Это не то». Ну, кажу, гонорея в тебе уже була, а як схопиш ще сифіліс, то він твою «половую потребность» обмежить…
…Одну дівчину споїли, а потім до неї черга була… Потім комендантша вимагала, щоб та дівчина написала пояснення. А вона каже: «Я нічого не пам’ятаю, була п’яна».
Мені тепер противно дивитися на тих хлопців, що сто¬яли в черзі…
«У нас у гуртожитку є один чудак… Коли не вертаєшся — серед ночі, година, дві — він сидить у коридорі і читає жур¬нал «Молодой коммунист». Передплачує всі політичні жур¬нали. Питають його: нащо воно тобі? — Для развітія, каже. А в партію не поступає… Вже всі з нього сміються…»
…Повернувся Микола Н. — п’ять місяців не було, десь п’яний по смітниках валявся… Худий, брудний… Дочка не пізнає, каже: дядя Коля. Він як почув — злякався: «Я не дядя, я твій тато». Дочка (чотири роки!) задумалася, щось у душі, видно, ворухнулося: «Дядя Коля лучше, чем дядя Вова, и дядя Саша, и дядя Петя, и дядя Вася… Он мне когда-то медвежонка подарил, а они не дарили…» А жінка — така ж п’яниця. Матю¬ки гне — і дитина теж. Питають: «Де твоя мати?» — «Пішла на блядки». Називає матір проституткою. (Видно, хтось піду¬чує). «А таке хитре, проворне, всіх хлопців б’є… Батько й ма¬ти п’яниці, а вона здорова. Сидить голим задком на приступ¬ках півдня — і хоч би що… їсть — коли хто що дасть… Ото по¬кличуть дівчата з кухні: «Альонка, іди!»
А забудуть — голодна…»
Це та дівчинка, про яку я згадував на початку.
…Про заводські гуртожитки я міг би розповісти ще бага¬то чого. Та щоб закінчити цю тему, наведу один цікавий текст.

704
ІВАН ДЗЮБА
17.9.80. Заходить до редакції старша вихователька ЖКУ Ш-ва і приносить «статтю»: «Ви повинні нам допомогти… Ви¬селити нахабу… садюгу…» Статті цієї ми не надрукували — зрозумієте чому, — але текст її я зберіг, переписавши. Це один із дивовижних документів доби, що свідчать не лише про людські трагедії, а й про моторошне спотворення всіх людських понять, глибинне, неусвідомлене фарисейство моральної риторики «розвиненого соціалізму»— вже на рівні не лише речників і пропагандистів «радянського спо¬собу життя», а на рівні його масових жертв. Подаю повністю, зберігаючи і стиль, і правопис… Без коментарів.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.