Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ОЛЬГА ІВАНІВНА ЛЕНЕЦЬ, З ПЕЛЕНСЬКИХ

Не — мати моєї дружини Марти. Не люблю слова «те-
I ща», і якось не годиться воно до тих відносин, що бу-
/’ли між нами.
5 травня далекого вже 1962 року ми, троє гостей з Києва, які приїхали тоді на літературні виступи до Львова, — Микола Вінграновський, Іван Драч і я, — з ласки Дмитра Пав- личка потрапили на прийняття до Ірини Вільде (Дарини Дмитрівни Полотнюк) з нагоди її 55-ліття. Це не був урочис¬тий вечір у якомусь імпозантному залі, чи що, з кількома де¬сятками промовців і численними делегаціями, як це практи¬кується тепер, — це була скромна товариська вечеря у квар¬тирі Дарини Дмитрівни по вулиці Максима Кривоноса, 33- Не пригадую, чи хтось щось пив, пам’ятаю тільки, що були смачненькі «канапки»— своєрідні галицькі бутербродики, попередники макдональдських «фішмаків», «бігмаків» тощо. І було дуже весело — жарти, танці, забави. У київських па¬рубків очі розбігалися: дівчата-галичанки одна одної кращі. Я не вмів танцювати (так ніколи добре й не навчився), тому мої можливості були обмежені; до того ж усі козирі були в Миколи Вінграновського — і поет, і красень, і актор…
Але виявилося, що прихильна до мене доля мала свій за¬дум. Забава була в розпалі, коли з’явилася ще одна дівчина, зовсім молоденька. Вона просто випромінювала якусь спокійну, лагідну чарівність. Щось у мені в душі тенькнуло: це… вона! …Колись у дитинстві я несподівано для себе на¬вчився плавати: коли після літньої зливи повінь залила бере¬ги нашої маленької річечки, де я рибалив, я пірнув у її теплі води. Випірнув — і поплив! Так і тепер — забувши, що не вмію танцювати, кинувся її запрошувати, і — диво дивне! — ми протанцювали весь вечір, я так і не відходив від неї. Вид¬но, Марта якось угадувала мої незграбні рухи і встигала по¬правити кожне моє чудернацьке «па». Ми майже нічого не сказали одне одному, але встигли зрозуміти одне одного — на все життя. Наш незвичайний танець усі помітили й супро¬воджували дружніми жартівливими репліками, а Дмитро Павличко, як свій у цьому товаристві, підвів мене до старших пань, які бесідували між собою трохи осторонь, і, показавши на одну з них — наймолодшу, з виразом спокійного благо¬родства на красивому обличчі, — сказав: «Ось дивися, Іване, це Мартина мама, а яка мама, така й дочка буде». Але й без

714
ІВАН ДЗЮБА
цього все було вирішене…. (Пізніше Марта призналася, що на забаву потрапила випадково: мала того вечора побачення з якимось хлопцем, але дорогою вгледіла, що до їхнього дому
— а вони сусідили квартирами з Іриною Вільде — йде Дмит¬ро Павличко, і повернулася заради нього: Павличка дуже лю¬била львівська молодь).
Через рік ми з Мартою, студенткою фізфаку Львівсько¬го університету, одружилися. Коли народилася донечка, Ольга Іванівна переїхала до Києва в нашу комірчину. Відтоді вона була мені як друга мати (з моєю рідною мамою, яка жи¬ла з сім’єю молодшого брата на Донеччині, вони поро¬зумілися душа в душу, і моя мама була просто щаслива, що має таку рідню, бо раніше дуже бідкалася моєю «неприка¬яністю». Якось, коли мова зайшла про одну київську знайому, Ольга Іванівна сказала: «Місто, інститут, книжки — ні грама їй не дали… Як була в селі, в сільській хаті — так і лишилася… От твоя мама — вона книжок не читала, а витягла все з життя — і культуру, і гігієну, і дієту… як у лікарні працювала і як сім’єю займалася…»). Ольга Іванівна брала на себе всі кло¬поти нашої молодої сім’ї, плекала внучку, дбала про моє хар¬чування, коли в мене загострився давній туберкульоз. А якщо у нас з Мартою виникали якісь незгоди, вона завжди ставала по мій бік, і в цьому була якась інстинктивна материнська дипломатія. Наскільки можу судити, я платив їй і повагою, і любов’ю. А пізніше, коли вона тяжко захворіла і була прику¬та до ліжка, я кинув роботу (Марті наші друзі допомогли вла¬штуватися на роботу в комп’ютерний центр науково- дослідного інституту будівництва, і вона тепер заробляла більше, ніж я в редакції заводської багатотиражки, її внесок у родинний бюджет був важливіший) і півроку доглядав Ольгу Іванівну, — на моїх руках вона й помирала. А потім я відвозив її труну до Комарного, де похоронена її родина, і, сидячи в кузові вантажівки коло труни, чого тільки не передумав за день дороги під журливим сонцем пізнього літа…
Я добре розумів і відчував непересічні душевні якості цієї людини, випробувані в складних перипетіях життя. Лю¬бив поговорити з нею, а вона любила поділитися пережи¬тим. І от тепер за її спогадами, частину з яких я записав, а ча¬стину пригадую, мені бачаться і доля молодої жінки-гали- чанки, якої не оминув вихор лихоліть середини минулого століття, і один із зрізів життя Галичини 30-60 років. І хай це переважно «приватний» кут бачення, але він додає щось та¬

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
715
ке, чого не знайдемо в ширших писаних історіях. А головне
— тут усе особисто пережите, згадане в принагідних розмо¬вах без якоїсь мети і без найменшого бажання виглядати краще, щось узгоджувати із тим, як би воно «годилося». Щось наївне, щось прикре, щось суперечливе, — але так, як було насправді або як пережилося і як мимоволі пригадалося… І я нічого не «коригував», щоб не зашкодити цій «непристосо- ваній» правдивості… Не коментував і не давав оцінок, — як хто читатиме, сам те зробить. Адже це не науковий доку¬мент, не архівне джерело, а суб’єктивне свідчення окремої людини, її власне життя.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.