Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

В КОМАРНІ

Місто Комарно положене біля залізничного
шляху Львів-Самбір, а віддалення міста від
залізничної станції Комарно-Бучали стано-
вить 3,5 км, віддалення від Львова 36 км, від повітового
містечка Рудки 15 км …Комарно дістало Магдебурзьке пра-
во 1473р- «Перепис населення в Комарні в 1931 р. Докладне
число населення в тому році виносило 5600 душ. З повищого
числа гр.-кат. (українців) було приблизно 2500,2300 жидів і
римо-католиків (поляків) 800…» («Комарно і Рудки та око-
лиці». Збірник історично-мемуарних, географічних і побу-
тових матеріалів. Нью-Йорк— Париж—Сидней—Торонто,
1987, с. 19, с. 28, с. 27).
..Дитинство її минуло в Комарному, де вона й народила¬ся (24 квітня 1913 року). Невелике старовинне місто з цікавим історичним минулим, зі своїми традиціями. (Починаючи від 1963 року, моє життя було пов’язане з ним, мабуть, не менше, ніж з рідними Оленівськими Кар’єрами на Донеччині: я часто бував тут з Мартою, інколи тижнями, запізнався з багатьма людьми, цікавими кожен по-своєму; мене тут багато хто прий¬мав і приймає як рідного — і не тільки тому, що я «чоловік Мар¬ти Ленець», а й через те ще, що ті люди добре знали про все, що діялося в 60-ті роки, і весь «самвидав» тут побував. Нині й Ко¬марно, як і вся Галичина, вже не те, що було. Чого не донищи-
1 Зберігаємо історичну назву цього міста в розмовах, цитатах тощо. Згідно з правописом у Географічній енциклопедії місто зветься Комар¬не. Однак самі комарнянці кажуть: “Комарно”. Цю назву вживають і історики в діаспорі, вона ж і на офіційних документах.

716
ІВАН ДЗЮБА
ли катаклізми другої половини XX століття й «зрілий соціалізм» — донищує «дикий капіталізм». Містечка й села Галичини стають ще однією Атлантидою — з тих, яких накриває дев’ятий вал великого світового обезду- ховлення. Фізично вони, звичайно, існують, а деякі навіть «розбудовуються», як і вся Україна, — але вже в іншій якості, поступово, але неухильно переймаючи всі «найкращі» здобутки цивілізації: пиятику, розпус¬ту, наркоманію, втрату доброзвичайності. А жит¬тєздатна частина людності всіляко старається потрапити на заробітки на Захід і шле звідти свої чорноробські долари, які далеко не завжди добром прислужуються їхнім дітям, бо ті зви¬кають жити, а інколи й «шикувати», за рахунок поту й прини¬жень своїх батьків… Тому хочеться зберегти в пам’яті хоч якісь крихти зниклого і зникаючого життя…)
…Вихідці з Комарного від повоєнних років розкидані по всьому західному світові. Але то була зовсім інша еміграція — складова частина великої української політичної еміграції сорокових років. Ті люди, гнані ворожим режимом, відчували свій обов’язок перед Україною і берегли пам’ять про неї, про свої рідні міста й села. Зусиллями емігрантів-комарнянців ви¬дано солідний том нарисів про історію міста і його людність
— солідна наукова праця (див. вище). (Коли я 1989 року впер¬ше побував у США й Канаді, то мені на кожній зустрічі з діас¬порою і на кожному виступі неодмінно траплялися кілька ко- марнянців, так що я жартував: не Америка, а суцільне Комар- но!). Але мені тут не йдеться про публіковану мемуаристику чи історичні розвідки, а лишень про живі враження людини, чий голос я чую, тому «звірятися» з науковими дослідження¬ми я не буду — це інший жанр.
«Комарно було свідоме (тут — характерний галицький наголос на «і». — І.Дз.): таке, яке посилало вчитися», — ка¬зала Ольга Іванівна. Мене зворушувало таке неполітичне ро¬зуміння освідомленості: вчитися! Оце прагнення земляків до освіти вона постійно підкреслювала як щось найхарак¬терніше або щось таке, що найбільше запам’яталося. «Ще батьки наших дідів невчені були, а вже діди вчилися». З Ко¬марного виходили священики, правники, лікарі, посли до австрійського парламенту й польського сойму. (В 60-ті роки, та й пізніше, я часто приїздив до Комарного. З Мартою не раз ходили й на комарнянський цвинтар, де було багато по¬ховань з близької і далекої родини. Треба сказати, що цвин¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
717
тарі в галицьких містечках і селах разюче відрізнялися, при¬наймні в ті часи, від «наших» своєю шанобливою впорядко¬ваністю й догляї іутістюУІета1 Зося» — про яку ще буде мова, одна із сестер Ольги Іванівни, так то коментувала: «Скільки там людей і які люди!.. Які господарі були!… А які культурні… мудрі… не по книзі… а з природи… Теперішня молодь і понят¬тя про те не має… Про то здалось би історії розповісти…» На що її син, Миросько, трохи іронічно: «В кожному селі — історії», — мовляв, що хвалитися, хіба тільки у вас. — «І в кожній хаті, і в кожної людини — історії…»).
Культурним осередком міста була читальня. Вона існу¬вала від 80-х років XIX ст., але особливо піднеслася, коли нею заопікувався о. Іван Петрик, який, за словами О. І., «освідо- мив Комарно». Його син о. Володимир Петрик заснував Братство Святого Миколая і був душею будівництва нової мурованої церкви Святого Михаїла. Діяв він, мовляв, рішуче. Знав кожну сім’ю. На проповіді звертався поіменно до кож¬ного селянина: ти мусиш фіру дати, ти — коней, ти — при¬везти те-то й те-то. Слухалися його беззаперечно. «Ти мусиш віддати свого сина вчитися туди-то». Вимагав, щоб па¬рафіяни навчали дітей і організовував допомогу студентам, зокрема тим, яких було заарештовано під час боротьби за український університет у Львові. Куратор граф Лянцко- ронський відібрав у нього парафію; відправили його в глухе село за Самбором. Як помер — просив поховати його в Ко¬марні; комарнянці вийшли назустріч величезною про¬цесією, везли труну трьома парами коней; співав хор, грав оркестр, було багато промов…
У читальні проводили вечори пам’яті Шевченка, Шаш- кевича, різні культурницькі ювілеї; тут побував Франко. Й ви¬стави грали. Але жіночих ролей нікому було грати — дівчата соромилися. Мусив грати священик, о. Іван Ліщинський — з нього потім довго жартували.
Була в Комарному й «Рідна школа», якою опікувалася «Просвіта». Оля провчилася в ній два роки. Потім «Рідну шко¬лу» польська влада заборонила. Серед комарнянців ходили вірші:
Замкнули нам школу,
Зв’язали нам руки.
Лишилися діти Без знань, без науки.
* Тітка.

718
ІВАН ДЗЮБА
Довелося навчатися в підпільній школі. А потім — два ро¬ки в польській. Але українська дітвора трималася окремо від поляків, на перервах говорили українською мовою і тільки на уроках — польською. Проте польську треба було вчити. Знайшли полячку-вчительку, стару діву. Вона вчила за те, щоб їй у хаті прибирали (хата велика, а вона в ній сама) і готували їсти — це діти робили по черзі. Одна дівчинка не знала, куди винести сміття, і не знала, як спитати по-польському. Питає: «Куди смяттє винєсці?» Так її і прозвали: «смяттє»…
Головним куратором шкільництва на Галичині був Ян Собінський. До нього їздила делегація з Комарного, і тато, каже Ольга Іванівна, був у її складі. То Собінський не прийняв їх, а тільки відчинив двері й сказав: «За Збруч!» (Тобто — за¬бирайтеся геть, у радянську Україну). (Пізніше ОУН здійсни¬ла атентат на Собінського). Потім тато привіз Ольгу до Льво¬ва і влаштував у 4-й клас української гімназії сестер-ва- силіанок
Тут час сказати кілька слів про батька — Івана Пеленсь- кого, сина Михайла Пеленського, та матір — Юлію Калимон, дочку Михайла Калимона. Пеленські, Калимони, Ленці — все це великі комарнянські роди, серед інших таких родів; чис¬ленні представники їх щоразу зустрічаються в хроніках ко- марнянського і галицького життя. Але тут мова саме про батька й матір Ольги Іванівни і саме так, як вона про них зга¬дувала (а потім і Марта).
Юлія була другою дружиною Івана Пеленського (пер¬ша померла); він її дуже любив, дбав про неї і навіть не дозво¬ляв уранці вставати, поки він не розпалить піч: «Волюню, не вставай, поки я не розпалю, бо перестудишся» (це — в пам’яті Марти, внучки).
«Скільки його пам’ятаю — завжди ходив у білій сорочці, в капелюсі, з ціпком», — оповідала Ольга Іванівна. — ..Дуже лю¬бив мене пестити. То мені найбільше запам’яталося… І вже пізніше, як до Львова приїде (коли вчилася в гімназії), то вранці лежить довго, поки я не прийду до нього, обніму.. І вже хоче вставати, а лежить, жде… Я то знала і приходила до нього…»
Був зразком культурного селянина, який уже й торгівлю провадив — переважно фруктами. Користувався повагою се¬лян, довірою купців. «Був і головою читальні, і в кооперативі, і в ґміні. Мама сердилася: ніколи вдома немає». Цінував час, не любив святкової марноти. «Я б довше жив, коби не свята»,
— це його улюблена примовка. «У багатьох компаніях бував,

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
719
але ні разу не був п’яний», — це Ольга Іванівна про нього.
А Марта згадує (вона виховувалася у діда й баби: батько опинився на Заході, а мати в Сибіру): «Про свого батька я тоді не знала, а дідом гордилася… Він був інакший, ніж усі, одягався не як селянин, а як міщанин: капелюх, чоботи, рег- лян… Як він приходив до школи, всі звертали увагу на нього, і мені то подобалося».
«Бабця була молодшою за діда на п’ятнадцять років і вийшла заміж за нього, коли в того було четверо дітей… Пізніше, коли ми з Христею виросли і бабця переживала за наше заміжжя, Христя жартувала: «Та не бійтеся, не вийдемо заміж за вдівця з чотирма дітьми!» — бабця дуже сердилася… Дідо не любив, як бабця йшла надовго до сусідів: «І що їй там…» — якщо й бували сварки, то тільки за це…»
Оскільки Марта жила без батька й матері, то дідо й ба¬ба не просто її любили, а дуже балували й прощали всілякі витівки й капризи… «Я любила спати на стриху в сіні… Вже давно ранок, бабці хочеться збудити мене, але так, наче во¬на й не будить. Стане під стрихом і до курей: тю-тю-тю!., тю- тю-тю! — А я вдаю, що не чую…» Як «затіваюся» (наприклад, за те, що не пустили на річку) — відмовлялася їсти, оглошу- вала «голодівку». Сиділа в садку… А бабця мусила виносити їй їсти… Лазила по деревах та по дахах так, що часом не могла злізти. Доводилося дідові брати драбину й знімати… «Паль¬цем не рушив, тільки шлякував». (Казав: «Мене колись шляк трафить через ту дитину…»). Коли школяркою проси-лася в кіно, то бабця не пускала, а дідо дозволяв: «Ходити можна всюди, але, раз побувши десь, подумай, чи варто йти туди вдруге».
У садибі були красені дуби; він любив сидіти під ними й читати газети. Дідо високий, а лавка низенька: робив її май- стер-горбун, який на зауваження, що не таке виходить, упер¬то відповідав: «Ні, пане Пеленський, якраз добре». І сам пока¬зував, як то зручно на тій лавці сидіти. Це стало примовкою в Комарні: «Якраз добре!»
…Мала Оля дуже любила звірів і птахів, усе живе. Був у неї свій квітник. «Щовечора носила з криниці 18 відер води… Але тато мене розумів — скільки не було роботи, а все при¬везе мені землі на квіти… Яка то краса — вранці вийдеш, а во¬ни в росі… А братки — один туди, другий сюди… ті мордочки до сонця повідвертають… Мені все здавалося, що то живі істоти… Вранці підійду, подивлюся, і мені здається, що вони

720
ІВАН ДЗЮБА
мене відчувають… Була би-м молода, йшла б у відділ плекан¬ня квітів. Ніщо так не люблю, як плекати квіти…» Одна курка крйвала (припадала на лапу), — то Оля її дуже жаліла, догля¬дала, і та курка несла яйця тільки в неї на колінах — у поділ. Як прийде час — кудкудаче і шукає Олю… Товаришувала з кіньми, коровами, собаками. Була улюблена корова, вони дружили. Корова опускала голову, Оля брала її за роги, і та підсаджувала собі на спину — возила… Дивна дружба кота й корови: кіт спав у корови на спині… «Так вона мені трагічно пішла — досі не можу згадувати» (впала в глибоку яму, злама¬ла хребет, довелося дорізати). Потім була ще одна корова, її продали, а вона втекла, повернулася — і ні до кого, тільки до неї: шукати оборони. «Які ж вони прив’язані до людей, як хо¬чуть ласки, які вдячні», — каже Ольга Іванівна.
А був випадок, коли могла статися біда. У дуплах дубів, що на подвір’ї, жили сови. З одного дупла випало совеня. А трирічна Оля йшла, побачила, нагнулася, щоб узяти. Мати- сова, хоч і сліпа вдень, кинулася, вп’ялася кігтями в платтяч¬ко. На крик прибіг тато, ледве одізволив.
«Я дуже люблю гуляти у вітер, хурделицю, дощ… Як була мала, все любила вишмигнутися з хати в дощ, грозу… Десь під дубом або в куточку стайні присяду й дивлюся… І боялася ду¬же, а все одно… Мама знала і сварила мене за то… А в нас тоді сорок два дуби росло — таких, як оцей один, що лишився під хатою… Як вони шуміли… А на стриху сховаєшся — як гіллям били… А громи б’ють…»
І ще: «Я була дуже лісова… Сама ходила в ліс… Тільки двічі злякалася». Одного разу як сусіда сховався в кущах і налякав, а другого — через божевільного. Син багатого комарнянсь- кого єврея був на науці у Львові і схибнувся розумом. Батько його дуже любив і все робив, щоб вилікувати. Купив йому ко¬ня, той їздив лісом. І от одного разу він стрівся малій Олі в лісі. З коня навів на неї лорнет, а вона не знала, що то таке, і дуже перестрашилася…
(Спогади зринають несподівано — якесь враження, якесь слово раптом вихоплюють з пам’яті щось далеке… Ось читає Ольга Іванівна Марка Черемшину — «Чічку»… «То мені нагадує… У нас у Комарні все було: їде лемко — малим кони¬ком і сам малий, нещасний — і гукає: «Гриби!», «Афини!» (чорниці)… То мама все міняла на збіжжя… Бідні вони були… Отакий низенький овес у них родив — більше нічого… І не знали вони ремесла, як гуцули… Але я любила той край і тих

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
721
людей: дуже щирі, чесні… В мене була сестра двоюрідна — Оля Пеленська (Ліщинська), старша. їздила відпочивати на Лемківщину, в Розлуч, і мене брала. Я була така її виховани- ця… Вона все мене звала: «Ти моє Олєтко»… Це від неї я все взяла — любов до вишивання, до в’язання… Вона писала в журналах… Скінчила сільськогосподарську школу в Німеч¬чині… Все мене вчила: як готувати, як на стіл подавати… Війна всіх нас розкидала…)
…Багато розчулених спогадів про свята, насамперед Різдво та Великдень. На святвечір: «В хаті під скатертиною солома, в куті — «дід» (великий околіт жита), посередині — ялинка. «На підлозі солома, тато стелив кожуха під ялинкою, ми лягали, і він розказував…» І пізніше: «Я найбільше любила, як діти з села приходили… Таке змерзле, засмаркане, ще співати не вміє… такі то дорогі були ті копійки… І знаходили¬ся такі безвстидні, що відпукували (як господар не хоче, щоб йому колядували, він стукає у шибку — «відпукує»). Якось Івась (брат, якого вбив кінь, — про це далі) наколяду¬вав жменьку монет і, вертаючись, упав, і впали йому з кулач¬ка всі дрібнячки… Як він плакав… Пропонували йому більше — «не хочу!» — тільки свої хотів знайти. Мусив тато взяти лямпівку й піти шукати в снігу…» «На Великдень па¬ски пекли — великі. У тій печі, що в стайні. Одного разу спек¬ли таку, що не могли вийняти, довелося розвалити верх печі… Коли пекли паски, то дітей виганяли надвір, бо мало бути тихо і спокійно, щоб не зрушити форму… Святили під нашим дубом… О 6-й ранку збиралася вся Розливка (назва ву¬лиці. — І.Дз.), ставали в два ряди. Тато запрягав коней у «фіак¬ра» і їхав по священика… Гірше, як дощило, — люди не стоя¬тимуть під дощем, доводилося запрошувати до хати, хоч там уже й було прибрано до свята… Та то мало коли — чогось усе була гарна погода, тепла…
Паску кожна господиня старалася спекти, як не виходи¬ла — ще раз пекла. Ще й тому, що був збитошник — Андрій Ленець, — все обходив паски і насміхався, як у котрої госпо¬дині що не так. Бувало, якась жінка каже: «Вже б і не пекла вдруге, так Ленця боюсь…» …Потім — Поливаний понеділок. Всі обливалися, особливо хлопці й дівчата. Всі стіни пообли¬вані… Пам’ятаю, ми ще спали, забіг Нестор і ціле відро води на нас із чоловіком вилив… І на роботі обливалися. А раз ми із Мімою (двоюрідною сестрою) понадягали нові суконки і пішли на шпацір. Дома й казали: не надягайте, бо обіллють.

722
ІВАН ДЗЮБА
Ми не послухалися. Так нас так обілляли, що довелося верта¬тися до Міми передягатися в старе. Сварили нас тоді… Бува¬ло, дівчину могли і гноївкою облити — як хтось мав на неї зло. А як симпатизував хлопець — міг кольонською водою…
Ще була така забава — відбирання писанок. То вже тро¬хи з кокетерією: дівчата зав’язували в хустку дві-три писанки й тікали від хлопців, ховали писанки то в рукав, то за пазуху, а хлопці ловили, шукали, намагалися відібрати… А в Горо- денці інший був звичай — звідки він узявся? — сходилися на гойдалки і гойдалися… Бували й каліцтва — то вже від розбу- ялих… Під церквою «стріляли» — за кожним реченням під час відправи. Хлопці робили з того забаву. Теж бували каліцтва. Добре, що то заборонили…
А найбільше любили гагілки. Боже, які ми багаті в пісні! Були й свої гагілки, комарнянські. Доктор Бариляк збирав гагілки, друкував, розучував з дівчатами. Усе то — поза робо¬тою, сам… Усе тоді так робилося… І молодь тяглася, бо знала: якщо такі люди роблять це для свого задоволення, то воно того варте…»
…Свята — святами, «розривки» — розривками, а в дітей були ще й свої обов’язки — пасти корів, по господарству. Тут розраду давали інші забави, рятувала дитяча вигадливість. Це особливий «жанр» — «забави з пасовиська». Скажімо, така: «Шури-бури, в коці дзюри!» Навесні виводили пасти корів — поки ще не було громадського пастуха. Корови з зими люб¬лять, щоб їх чесали — позаростали. У кожної дитини в руках зграбло; чешеш, чешеш — назбираєш шерсті і катаєш-ка- таєш у кульку. Потім з цієї шерсті робили м’яч і грали: кожен поробить коло себе в землі ямочки, потім один намагається загнати в ті ямочки м’яча, а всі — йому; коли м’яч опиняється поблизу ямочки, — кричать: «Шури-бури, в коці дзюри!» А «Масло» — гра вдвох, попарно. Кожен набирав у легені повітря, кричав: «А-а-а!» — поки вистачало духу, і за цей час намагався здерти якомога більше дерну на «території» сусіда. А потім один накривав своїм дерном ямку другого — і навпа¬ки. Кому бракувало, той програвав. Отже, кожен старався більше набрати повітря, щоб довше кричати…
«А які смачні були паски в лісі! Вдома такі смачні не були…»
…Низка оповідок пов’язана із священиками — адже то були найпомітніші особи в тодішньому житті, і вони за¬пам’яталися. Після легендарного Петрика, будівника церкви й читальні, поляки поставили москвофіла Кліша. «Комарно з

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
723
ним не жило». Але з його дітей один син, Ізя (Ісидор), став українським націоналістом. Вивчився на лікаря, жив окремо від своєї родини, про решту Клішів казав: «кацапське гніздо». Його любили як лікаря. «То не був лікар-здирач, грошей брав тільки, щоб прожити… а як бачив, що бідний, лікував так…» Любив дітей: «Ти, знайдуху!» — завжди мав для них цукерки, і вони за ним бігали… (1944 року емігрував до Німеччини, а потім до СІЛА).
Отець Василіан теж любив бавитися з дітьми. «Це мені розривка, відпочинок, відвертання думок», — казав.
Інший священик — рибалка, дивак. Було зберуться в неділю до церкви — панотця немає. Вже знають, де його шу¬кати: на річці, рибу ловить, забув, що неділя… Ведуть… Зараз піде переодягатися — і на казання… Його син теж був свяще¬ником. Дітей у них було багато, жили бідно. («Тоді священик
— не те, що тепер»). Збирав трави, займався лікуванням. Це йому (синові) добре пригодилося за радянської влади: коли відмовився перейти на православ’я — звільнили, і він зароб¬ляв лікуванням. Навіть патент дістав.
Дівчиськом трапилося танцювати з польським ксьонд¬зом. То була пригода! Школярі захоплювалися танцями, вла¬штовували вечори танців. Наймоднішим (і найбурхливішим, найпікантнішим) був танець (полька) під грайливою назвою «Мамуля, мамуля, цибуля станяла» (подешевшала). На вечорі був ксьондз (католицький, в целібаті) — в усьому облаченні. Ольга з ним танцювала — в легенькій сукні, голі руки, — як йому було тяжко, але відтанцював усе сповна.
Був інший ксьондз — «дуже набожний»; вечорами, ко¬ли дівчата проходили повз костел гуляти, він ходив круг нього й голосно читав молитви, але одним оком зиркав — хто з ким і куди йде. Одного разу Ольга збирала суниці в лісі й зустріла його там. Він був без сутани (зняв, бо було жарко), в штанях і білій суконці. Думав, що вона його не знає, почав говорити досить грайливо. Ольга відповідала, а потім пішла собі додому. Коли це через деякий час вер¬тається він з лісу, вже в сутані; проходить повз їхній двір, і тато, з яким вони були знайомі, кличе його посидіти під дубом. А потім кличе Ольгу, щоб подала холодної води з малиною. Ольга виходить — ксьондз замішався… Тато: «Це моя дочка»…
«Пан з Варшави». Приїхав фіакром «старий кавалер»
— до «отця И.», в якого було двоє дочок… На вечірці побачив

724
ІВАН ДЗЮБА
Ольгу й забув про тих дочок «Аннунця (сестра) виглядає з дверей: «Ой, наша Ользюня… Та він тільки з нашою Ользю- ньою танцює…» А «пан» був старий, і Ольга з дівчатами тільки сміялися з нього («які дурні чоловіки!»). А він після кожного вечора одвозить їх фіакром додому, — хоч були жнива, й «от¬цеві ІЧ.» так треба було коней!
Тим часом з’явилися «фіфакй з Риму» (студенти, які на-вчалися в Римі, — приїхали на канікули): «чорна шапочка, ціпок..». Запрошують на танці в сусіднє село. Але Ольга знає, що тато її не пустить (коли вони в саду прогулюються, тато тільки під ніс собі: «Хм…» — то найвищий осуд). Що робити? Вирішили: хай запросить «пан з Варшави» — тато з ним пус¬тить. А там уже… Так і зробили. «Пан з Варшави» одвіз їх фіак¬ром, там вони досхочу танцювали з «фіфаками», а «пан» сидів усю ніч у кутку… («Дурний — був би собі поїхав, хай би ми самі тоді добиралися серед ночі за сімнадцять кілометрів! Ішли б по піску, в довгих суконках…»). Але він витримав мар¬ку благородства, одвіз їх додому. А потім прислав із лакеєм листа татові: мовляв, він усе зрозумів ще там, але «я обіцяв па¬нові Пеленському — я свого слова дотримав» (привіз дівчат назад). Більше того, він розуміє Ольгу, не осуджує її — відно¬сить її вчинок на кант молодості… і ладен простити й ніко¬ли їй того не нагадувати, якщо вона погодиться підтримува¬ти з ним стосунки… Хай тато з нею поговорить і за неї відповість… А як ні — то хай ніякої відповіді не буде, він зро¬зуміє… Тато дав почитати листа Ользі, усміхнувся, вийшов і сказав лакеєві: «Відповіді не буде».

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.