Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ДЕЯКІ ЕПІЗОДИ З ПОЛІТИЧНОГО ПОБУТУ

За «австрійського» і «польського» урядування під час виборів до парламенту чи сойму часто вини¬ла \’ кали бійки, — переважно в корчмах, що були своєрідними політичними клубами. Одного разу приїхав ад¬вокат Евклінський, який «тягнув за поляками», і почав агіту¬вати селян, щоб голосували за нього. Поїв їх, вони ж пити пили, але так напосілися на нього, що злякався: битимуть! Відкупився, давши годинника, щоб пропили, а сам сховався на стриху (горищі) корчми. Корчмар зазвичай питає: «На чию конту будете пити?» (Тобто: за чий рахунок?). Ті

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
725
відповідають: «На конту того, що на стриху». Той злякався: ду¬мав, про дідька (чорта) говорять…
Тета Ґандзя (сестра О. І.), пам’ятлива на різні вірші й вірши-ки, пригадувала таке з тодішнього передвиборного «піару»:
А вибори щойно видко.
Прийде Буксбан Оберлидко З своїм, сином носатим Евклінського обирати…
А Міхельчик наш бідненький,
Запомоги він бажає,
До виборів він ся пхає…
…Одного українця-селянина судили за бунтарство. Суд¬дя запитує: «Чого ви хочете?» Він: «Я голодний правди». Так його і прозвали: ГОЛОДНИЙ ПРАВДИ. І діти, й онуки його — «Голодні»…
Озивалися й ширші міжнародні події. Чимало молоді з Комарного було в січових стрільцях, в УГА, брало участь в обороні ЗУНР від польської армії Галлера, а вже в кінці 30-х вирушало на захист Закарпатської України. Ці пізніші події Ольга Іванівна вже добре пам’ятала, сама бачила «Це було, як Волошин проголосив Закарпатську Україну… З Комарна хлопці теж пішли… і не вернулися… Стрій (вояків-добро- вольців) прийшов до церкви, проспівали: «Боже, єдиний, ве¬ликий, нам Україну храни…» Люди плакали… Вже було три¬вожно — перед війною…«
…Був у Комарні чоловічок, якого звали: «Бєньдзєвойна» (бо все казав: «Бєньдзє война» — «буде війна»),
…Розповідь про одного з материних двоюрідних братів (вуйків О. І.). Очолював «Просвіту». Здоров’ям був слабкий… Але все віддавав «Просвіті», був запальним агітатором… Мати: «Я все так боюся, як ти виходиш на трибуну… Ти такий ху¬денький… І звідки в тебе такий голос видобувається?» Був не¬гарний, рудий. Христя, дочка, відрізняла його від інших — на краще: все раділа, як він приходив, цмокала язиком. А він ди¬вувався: знав, що негарний… Жив через четверту хату. Христя бігала до нього — а дати було нічого, жив бідно, хіба окраєць хліба, яйце. То Христя вже знала і, як приходила, — зразу до курника і язиком цмокає…
…Старший брат Ольги Іванівни Михайло (Михась) — адвокат; був «лівих поглядів», захищав бідних, працював у «Сільробі» (комуністична організація і однойменна газета). «Як приїздив, ми з ним ішли до лісу й говорили… Все мали ба-

726
ІВАН ДЗЮБА
гато що до розмови… Не хотів, щоб я виходила заміж за Влод- ка — той був націоналістичних поглядів… Руки один одному не подавали… Але коли я вийшла заміж — приїхав, зайшов. Влодко дивився: як він поведеться. А він підійшов, усміхнув¬ся, подав руку: «Тепер ми близька родина»… І потім, як приїздив, усе було мирно, але Влодко при ньому був тихий… З ним боялися сперечатися. N.. посол УНДО, казав: «Не хочу, він мене поб’є» (в суперечці)… «Якби він був живий, моя доля інакше б склалася…» — і на Сибір, мовляв, не потрапила б. Хоча хтозна: адже восени 1939 року він побачив таке, з чим не погодився, і вийшов зі складу ревкому. Навесні 1941-го помер від тифу у віці 36 років… Не знати, що було б далі.
«Ждали ми комуни, а не та прийшла», — висновок одно¬го з місцевих «лівих», — втім, це ще 1939-го року.
«Недалеко од нас жила вдова… П’ятеро дітей малих… Во¬на цілий день у полі, а діти самі. І я там. І їла там. Прийдуть за мною з дому, а я кажу: я ще не вечеряла. Повечеряю, тоді йду. Вона жила не бідно: сад, дві корови. А хліб у неї був най¬смачніший на всю Розливку… Цукром трохи притрусив — та¬ке здавалося смачне!.. Дві черешні великі, коло них ми товк¬лися, дві груші — було що з хлібом їсти… Не знали тоді, яка доля жде…
Двох синів — уже були старші — зразу, в тридцять дев’ятому, забрали визволителі, як тільки прийшли: видно, були в їхніх списках. Дві дочки були в «Соколі» — встигли втекти… А вже як почалася війна і відступали, всю інтеліген¬цію з Комарного забрали. Це по всій Галичині було… Чоловік тридцять запакували в комендатурі, коло церкви. І її — як матір — за дочок. Убивали, а її змушували прибирати, вити¬рати кров… Певна була, що на закінчення — і її. Але чи то їхній кат утомився, чи що — відчинив двері: йди! Вона кину¬лася як божевільна… Був ранній ранок, перестріла її сусідка: «Чого біжиш? А де інші?» Відповіла: «Хто не побіг, той уже не побіжить». Додому не пішла, сховалася в стогу сіна, аж поки її там знайшли. Довго лікувалася, поки одужала…
…Скільки жахливих трагедій пройшло цією землею… Що пережили жінки й матері… Ось мати, син якої загинув «у лісі». Взяла корівчину й клуночок, пішла в ліс, жила в землян¬ці. Людям пояснювала: син наказав їй ждати — ось-ось вер¬неться… Як божевільну, її не чіпали. Міськрада пропонувала їй квартиру, вона відмовилася. Потім їй почало ввижатися, що син до неї приходить, вона «говорила» з ним тощо…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
727
А ось тета Аннунця, двоюрідна сестра Ольги Іванівни, відтоді, як загинув син (їй показали тільки його закривавле¬ну сорочку, яку вона й розпізнала), — ніколи ніде й слова про нього не сказала і не була на жодному похороні, хоч би й близьких людей… Якось ми заїздили з Ольгою Іванівною в Богородчани, де вона жила. Моторошна пустка: крім неї, тут жили іде хіба миші. (Ольга Іванівна розказувала, що колись приїхала до неї провідати, стала помагати перебирати постіль, а звідти вискочила миша — жила там.) Звичайно, ніякої пенсії вона не одержувала: адже син — «бандера». Уяв¬ляю, як почувалися самотні матері «проклятих»…
…У Кліцку (село коло Комарного) був давній громадсь¬кий діяч, який «мав повагу серед людей», «лівий» (комуніст?), депутат міськради. Переконав одного хлопця «з лісу» піти з повинною — по амністії. Сам привів його до комендатури. Комендант поговорив, схвалив… А тоді: «Ну, то ви йдіть, а цей хлопець хай ще залишиться, я з ним побалакаю». А депутат: «Е, ні, я з ним прийшов, я з ним і піду!». І комендант зрозумів, що мусить усе-таки дотримуватися букви Закону про амністію. І відпустив обох..
…Розповідали про бандерівця Н., який пішов на службу в МДБ і знущався з людей. Одягав бандерівську форму, заходив до хати і: «Слава Україні!» Мусилося відповідати: «Героям сла¬ва!» А він тоді знімає ременя й починає бити… Ніколи не їздив двічі однією й тією самою дорогою, не вертався тією, якою приїхав, знав, що за ним полюють. Але все одно скінчив погано: чи то вбили, чи до тюрми потрапив… Ні слу¬ху ні духу…
…Ще один місцевий переказ. Під час якоїсь збройної су¬тички один із упівців до останнього відстрілювався, прикри¬ваючи відступ товаришів. Зрештою, його застрелили. Якийсь молодий боєць підбіг і став «копати» (бити ногою) вбитого. А начальник Комарнівського МДБ нібито зупинив його, сказав¬ши: «Ти його не штурхай, а вчися в нього… Роби так, як він: він собою товаришів заступив». Може, легенда, але промовиста…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.