Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЩЕ ДЕЩО З ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ КОЛІЗІЙ

На побутовому рівні комарнянці жили з поляками
мирно, каже Ольга Іванівна. Але в їхні стосунки що-
разу втручалася політика. То українську школу

730
ІВАН ДЗЮБД
польська влада заборонить, то почнуть звільняти з установ українців. Найбільше отруювала стосунки так звана «па¬цифікація» — приборкання, мовляв, бунтівних українців. Усі говорили про те, як покарали письменницю Іванну Блажке- вичеву… У Комарному якихось великих ексцесів не було, але страх перед пацифікацією набирав часом трагікомічних форм. Якось сусід, згадує Ольга Іванівна, посадовив троє де¬рев, а мама не зауважила. Вночі виглянула, і їй здалося, що то йдуть троє польських жолнєжів. Підняла всіх, повідомила сусідів, і вся вулиця втекла в ліс, сиділи всю ніч до ранку. А ко¬ли з’ясували, в чім річ, уся Розливка сміялася…
Дошкуляла парцеляція земель — на користь польських поселенців. «Потоцькі переселили сюди ціле село з Помор- щини… Тих переселенців українці не сприймали. І діти воро¬гували… Якось учителі-поляки вели своїх дітей через Розлив- ку з хорунгевками (прапорцями) на якесь свято, а наші діти з городів закидали їх грудками. Ті порозбігалися, а наші хлопці похапали ті хорунгевки й подерли. Батьків виклика¬ли до поліції…»
Одного разу вчитель спіймав Олю прямо на вулиці: «Ойченаш знаш?» — «Я знаю Вітченаш…» Поскаржився татові (його поляки знали). Той: добре, поговорю з дитиною. А сам, звичайно, тільки посміявся…
…Прийшов якийсь дрібний польський чиновник до ха¬ти — тата не було вдома, тільки мама. Каже, наче несплаче- ний якийсь податок А вони, як хто не сплатив податок, при¬ходили і забирали щось із хати — то вважалось як ганьба. Мама каже: я не знаю нічого про той податок, то не моя справа. А він тоді з тим, що забере годинник — на стіні висів такий старий годинник А мама згарячу: «Шляк би трафив та¬ке життя!» — «О-о!» — То він сів і протокола склав: сказала «Шляк би трафив Польщу». Поважно йшов через усю Розливку, несучи під пахвою годинника. А всі дивилися: «У Пеленських конфіската!» Повернувся тато, вислухав новину, засміявся: «Нічого, він сам принесе». А тато був у добрих сто¬сунках із польським бургомістром, пішов до ґміни, там тата шанували… Другого дня той самий чиновник приніс годин¬ника, ще й пробачення просив…
…Про одного з вуйків (не записав імені, а тепер не при-гадаю). «Він такі красиві чисті ноги мав — як роззується… І все вранці ходив босий садом. Казав: нічого так не помагає на ноги — і від мозолів, і від усього, — як ранкова роса. А хо¬

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
731
див тільки в полотняній срочці, нічого більше не узнавав… Був священиком у великому селі… дуже очитаний… Там бага¬то дітей ходило до школи… Так скільки він там був священи¬ком — тридцять літ , — у тому селі не було жодної судової справи (ніхто ніколи не йшов до польського суду — тільки до нього йшли). Польська влада засудила його до в’язниці. Він переховувався, селяни ховали. Одного разу читав у церкві проповідь, а тут поліція. Так селяни зразу обступили… якось зробили, що один селянин дав йому в своє перебрати¬ся, — і він зник. І як мати померла — на похорон теж прихо¬див перебраний селянином.
«— Але що — тоді так легко було дурити поліцію? — ди¬вуюся я (маємо вже наш, інакший досвід).
— Ти не уявляєш, яка вона була дурна, та польська поліція… З неї всі сміялися… Раз до сусідів прийшли — ареш-товувати сина-студента. А він каже: дайте поголитися. Гаразд. А у дворі росла висока кукурудза. Він виніс миску у двір, по¬ставив коло кукурудзи, миється, намилюється — довго. А во¬ни, двоє поліціянтів, стоять коло нього. Він ту миску піднімає і їм в обличчя бух! — мильною водою. Поки вони отямилися та очі протерли, — а вже тільки шелест у кукурудзі. Тоді вся вулиця з них сміялася…»
…Інший спогад — не такий потішний. «Пам’ятаю, ще ма¬ла була. Сусідська старша дівчина, студентка, дістала направ¬лення вчителькою на «кріси». І вийшла заміж за хлопця-по- ляка. На канікули приїхали, пішли на забаву — молодь наша збиралася, танцювала… Вони прийшли — зразу музика пере¬стала грати. Хоч тут і поліція польська була, але не втручала¬ся. Крики: «Ганьба, ганьба!» Мусили йти геть. І тоді знову му¬зика, знову танці…»
Але бувало й інше. Якась польська графиня приїздила на літо в своє село коло Комарного і там прижила від кова- ля-українця доньку Марисю. Потім приїздила на село з донь¬кою, і та бавилася з сільськими дітьми. А коли виросла — на¬вчалася в Парижі, а влітку приїздила на село і навіть трохи поралася по господарству: «була демократичною».
Інша історія. Двоюрідний брат Ананій з Калимонів пра¬цював на Волині в садах якоїсь польської графині. В неї була єдина дочка — глухоніма. «Дуже мучилася її долею, і це трохи вбавляло їй пихи». їй здалося, що дочка закохана в Ананія, і нібито він небайдужий (а він просто співчував дівчині й був до неї уважний). Запропонувала Ананію одружитися з доч-

732
ІВАН ДЗЮБА
кою, а вона перепише на нього весь маєток Ананій не за¬хотів, хоч по-людському співчував і тій дівчині, і самій гра¬фині. Тоді вона відмовила йому в роботі. Після 1939 року маєток відібрали, їх переселили в якусь стару халупу; «зали¬шилися без жадних середників до життя»; графиня померла. Глухоніму хотіли віддати до притулку, але не дала її нянька — забрала з собою. Живучи у великих злиднях, працюючи одна, вона утримувала нещасну, яку до того ж і паралізувало. Тим часом Ананій, після різних емігрантських пригод, потрапив до СІЛА і, вже «укріпившись» там, через товариша листовно поцікавився долею дівчини, попросив поїхати на Волинь, пе¬ресвідчитися… Той поїхав, побачив, написав, у яких страшних злиднях вони живуть. І Ананій став слати їм посилки. «Не мо¬жуть йому передякувати — так змінив їхнє життя… Я йому так казала: «Це ти добре робиш, Ананю». А він: «Вони не йдуть мені з голови…» (З емігрантської одіссеї Ананія. Спершу по¬трапив до Австралії, працював на металургійному заводі. Але як садівник хотів найнятися до одного торговця фруктами. Той засумнівався: ви ж, мовляв, працюєте на успішному підприємстві, добре заробляєте, нащо вам? Пояснив: у мене батько був садівник, і я садівник, тому я б хотів… «Гаразд, мати¬му на увазі, але зараз у мене немає місця, вже взяв людину. Як буде, повідомлю, лишіть адресу». Але того ж вечора сам приїхав, подивився, побалакав — і: «Можете завтра виходити на роботу». Ананія вразила цілковита довіра: в його розпоря¬дженні було все, він відбирав, зважував, обраховував — і ніхто його не контролював… Але потім захотілося до своїх — у Ка¬наду або СІЛА, де було багато комарнянців).
…1939 рік, осінь. Веселі жінки верталися з гостей у Роз- ливку, вночі. Якась чудасія — цілу ніч з ями в яму падали, а в ямах повно води: був дощ. Аж під ранок дісталися додому, всі заболочені. І що їх найбільше дивувало: знайоме поле, скільки разів і вдень, і вночі тут проходили. А виявилося: Німеччина напала на Польщу, і поляки встигли нарити тран¬шей…
(Наша Оленка повернулася зі школи й розповідає, що в них проводили репетицію евакуації — на випадок надзви¬чайних подій. Тоді Ольга Іванівна пригадує, як у Польщі пе¬ред нападом Німеччини поляки провадили маневри і як то виглядало смішно… «Хлопці краще бавляться в війну, як та-о вся компанія… Яка то була шопка, яка забава… А тільки пер¬ший раз збомбували — де то все панство ділося…»)

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
733
…В перші ж дні після нападу Німеччини польська влада арештувала в Комарному всю українську інтелігенцію. Хотіли відправити в концтабір. «Але то вже все валилося… Та¬то пішов до бургомістра: «Для чого в останні дні псувати сто¬сунки?» Арештантів розпустили, але ті ще кілька днів перехо¬вувалися хто де міг…
Бургомістр добре зробив… Через кілька днів йому дове¬лося вже самому просити сховку — від німців. «Тато сказав: «Тут я хазяїн», — і дозволив йому переховуватися… Та коли через тиждень-два прийшли червоні, його все одно заареш¬тували…
З’явилися втікачі із Західної Польщі. На станцію Бучали (коло Комарна) прибув ешелон з цивільним людом. Німецькі літаки його розбомбили, а потім ще сікли й сікли з куле¬метів. Усе Комарно то бачило. На сонці видно було, як пада¬ли, виблискуючи, бомби. Ольгу повітряною хвилею відкину¬ло до стінки. Сусідка-дивачка бігала по хатах і переконувала всіх, що треба «від газів» позатулювати вікна мокрими ряд¬нами.
Саме перед війною графиня Лянцкоронська збудувала на свої кошти лазарет. На відкриття приїздила сама урочис¬тим поїздом, у чорному фіакрі. Сказала: «Мєньшосьцє на- родовє не бєньдзє ту працьоваць». Та коли розбомбили еше¬лон і з’явилася маса скалічених, — звернулася до чоловіка Ольги Іванівни, Володимира Ленця («Влодка»), вже дипло¬мованого лікаря, і просила допомогти. Обіцяла: як скінчить¬ся війна (перемогою поляків, певна річ), то призначить його головним лікарем…
…І як фінал: «Скільки було поляків і євреїв у Комарні… Скільки тих коней і фаетонів… Як свято, служба Божа — коло церкви повно… А які пани були — Потоцькі, Лянцкоронські… Де то все поділося?.. А Комарно знов повне, життя іде…»
(Але іншим разом: «Як усе підупало, Іване… Яке було Ко¬марно і яке стало… Яка була свідомість… які люди були… скільки інтелігенції вийшло… як морально стояло…»)

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.