Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЕПІЗОДИ ЄВРЕЙСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

Ми з жидами жили добре, — розказує Ольга  Іванівна. — Тато торгував яблуками, мав у  Бессарабії склад, мав спільні справи з бага¬

734
ІВАН ДЗЮБА
тим євреєм Луїзером. Якось прийшла від тата з Бессарабії те-леграма, щоб позичили в Луїзера велику суму грошей і вис¬лали. Я пішла до Луїзера, він вислухав і дав гроші без жодно¬го папірця, без оформлення — така була довіра… А я ж — дівчисько, що з мене спитаєш…»
…З розповідей про бідного єврея Мошка. «Був у Розливці як свій». Мав багато дітей. «У хаті в Мошка говорили, як усі (тобто по-українському. — І.Дз). Як ми будували хату, троє його синів ходили помагати». Одного разу був з Мошком конфлікт. На якесь свято підлітки скинулися, щоб Мошко дістав їм вина й горілки. Хлопчаки спилися й поснули… Потім батьки забирали й на плечах виносили. «А на Мошка були дуже недобрі, що він таке з дітьми зробив».
Запам’яталося весілля в Мошка. Приїхав рабин. Усе се¬ло зійшлося дивитися, на подвір’ї — не повернутися. А збу¬довано тільки півхати, а пів — лише складено з шуварів, ту¬ди й завели рабіна. Так люди, щоб бачити, розбирали шува- ри. Мошко аж плаче: «Люди добрі, не розбирайте мені хати!»
— «Як зараз бачу: студент-юрист, — пізніше знаний адвокат,
— виліз на яблуню і мене тягнув, упав, ледве в’язи собі не скрутив…»
Було й таке. Голова кагалу домовився з татом, щоб при¬вести дітей на вицєчку (прогулянку) в його дубняк — на якісь фестини (свято). Але діти-українці кидали грудки, до¬велося татові «асистувати» весь час прогулянки…
Друга світова війна для Західної України почалася май¬же на два роки раніше, ніж для всієї України. «Перший раз німці зайняли Комар но в 1939 році. Були кілька днів і ві¬дійшли (напевне, згідно з пактом Молотова — Ріббентропа.
— І.Дз.)… Тоді вони були ще інакші. Жидів тільки змушували підмітати вулиці, але не масакрували. Коли німці відійшли, в Комарні створилося ніби самоврядування — народна влада з синьо-жовтою перев’яззю. Через те багато людей постраж¬дало, коли прийшло радянське військо…
Як установилася радянська влада, євреї підняли голови. Єврейські дівчата поприходили в читальню «Просвіти» у своєму національному вбранні, знімали синьо-жовті прапори, вішали червоні.. Тим також собі зашкодили, бо людям то боліло…»
У 1939 році чоловік Ольги Іванівни роздобув докумен¬ти на право виїзду до окупованої німцями Польщі («фолькс- дойче»), і вони виїхали до Холма. Розповідь про це буде далі, а тут — епізод на тему становища євреїв у окупованій Польщі

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
735
в той час. їх переслідували, але ще не «ліквідували». «Купува¬ла телятину в однієї єврейки. Та мала довіру до мене, і коли я спитала, де дістає, вона розказала. Виявляється, хоч торгува¬ти їм було заборонено, але в них були свої підпільні крам¬ниці, різниці, пекарні, де пекли добрий смачний хліб, — це ще перші місяці, ще гетто не було. Прийшла я туди — руїни, напіврозвалені хатки, а глибоко в дворі — телятка… Євреї злякалися, як мене побачили. Ну, я їх заспокоїла, сказала, від кого я. Але потім я сама зрозуміла, що сюди ходити небез¬печно: може бути облава… У них навіть підпільний ресторан був, ми туди ходили. Досить моторошно: навколо руїни, за¬ходиш у зруйновану хату, а там — хід у великий підвал. По¬рожньо, тільки столи й стільці, але сідаєш і що попросиш — усе дають… Потім зробили гетто. А пізніше їх усіх погнали в Грубешів, і там усе скінчилося…»
Коли німці прийшли вдруге, жидівський кагал звернув¬ся до тата з проханням узяти на переховання їхні скарби з біжниці (молільні). Тато відмовився: «Це війна. Я не певен, чи збережу і чи зможу вам повернути. Якби був певен, що по¬верну, — взяв би…» А наш тато все казав: «Діти, одне за¬пам’ятайте: у війну ані дрібки чужої не візьміть. І про одне Бога моліть: щоб війну пережити хоч у одній сорочці». (Ко¬ли тато помер, на похороні — Марійка писала, бо я тоді на Сибіру була, — хтось виступив і сказав: «Сьогодні Комарно ховає останнього господаря»),
«Вони (євреї) були дуже наївні. Вже ж було багато втікачів — з Німеччини, Польщі, — розповідали, що тво¬риться. А вони все не вірили… Один інтелігент, адвокат, ча¬сто бував у нас — грали у преферанс. Коли прийшли німці, син його (був десь у дев’ятому класі) питає: «Тату, чи правда, що німці нас винищать?» А він: «Як Ієгова надумав, так і бу¬де».
В Комарні були багаті євреї — мільйонери. Один був ви-зискувач — давав гроші під дуже великі проценти. А як поча¬ли німці до них уже добиратися, приходить він до Когута (селянин, з якого він колись збиткувався), нещасний, з доч¬кою, такою, як тоді Христя була, — а ми саме посходилися до Когута, бо він гнав мед, — і: «Пане Когуте, дайте щось з’їсти». Нам усім, і татові, і Когутові, так було ніяково. Когут дав нам, дітям, вощину з медом, то та дівчина так жадібно їла… Потім дав усім із собою…

736
ІВАН ДЗЮБА
…Мошко прийшов до тата просити поради: що робити. «Що ж я тобі, Мошко, можу порадити, як такий страшний час настав?»
…Спершу люди не думали, що так буде грізно. Німці як прийшли, то примушували євреїв надівати пов’язки й підмітати вулиці. Люди думали, що цим і обмежиться. Може, не даватимуть роботи, не допустять до торгівлі, а не більше. Навіть коли сказали про «ліквідацію», дехто думав, що це кампанія, тиждень-два переховатися, і все мине. Дехто пере¬ховував євреїв: той із співчуття, той знадився на гроші, на ко¬штовності, які йому пообіцяли. А воно і тих усіх розстріляли, хто переховував. У Розливці в сусіда-шевця переховувалася єврейська родина. Спершу думали, що то ненадовго, і сподівалися на щедру винагроду. Але йшли місяці за місяця¬ми, надія на винагороду пропала, але треба було якось людей рятувати. Сусіди здогадувалися, бо все та жінка багато вари¬ла. Однак удавали, що нічого не знають…
Інший випадок. Єврейська сім’я ховалася в степу, вирив¬ши печеру під купою гною і вивівши крізь гній рурку для повітря. Хтось їм носив їсти. Так прожили два роки. А вже пе¬ред приходом радянських військ німецький комендант виїхав на полювання зі своєю командою і побачив дим: вид¬но, вночі готували собі їжу й не загасили як слід… їх тут же пе¬рестріляли… Про цей жахливий фінал розповів німець-лікар (це було вже в Городенці, де в лікарні працював Володимир Ленець, — туди переїхали), — той лікар обурювався жор¬стокістю своїх одноплемінців і дуже переживав цю тяжку пригоду, мимовільним учасником якої став…
Ще про цього німця-лікаря. Дуже не любив своєї форми
— як приходив зі служби, хоча б на півгодини, на обід, зразу ж передягався. Казав: «Вона мене давить». Як вели наших по-лонених, Ольга на тину понатикала хлібин. Конвоїр помітив і забіг до хати з нагаєм і автоматом. Цей лікар, який кварти¬рував у них, урятував. Але попередив: «Так не робіть. їх ви не врятуєте, а себе погубите». Додому приходила дівчина- єврейка прибирати (ще тоді, як їм дозволялося ходити за¬робляти). Німець ні словом не спитав про неї, лише інколи дивився на неї сумно-співчутливо.
(Прочитавши «Втрачений дім» литовського письмен¬ника Ионаса Авіжюса, ще пригадує… Машина, набита дітьми, — і крик від неї… їде… Женуть колону. Старий з кос¬туром — тільки трохи схибив, шкутильгнув з дороги —

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
737
постріл… Розповідь німця. їм давали перед «акціями» горілку. «Спершу мені вистачало півлітра, а тепер треба літр… Я тоді злий за себе, бо і моє життя режим знищив…» Інший офіцер плакав, коли бачив, як ведуть полонених. («Це треба було бачити, як їх ведуть, застрашених і спухлих з голоду»).
Які несподівані ситуації виникали за цих обставин! У стайні лікарні в Городенці стояла карета швидкої допомоги
— старої, кінної, якою вже ніхто не користувався. Ольга Іванівна, молода мама, часто сиділа коло неї з дітьми — стар¬ша, Христя, бавилася, а мала Марта була у візочку… Аж пізніше довідалася, що там, у кареті, жила єврейська сім’я — її ховав кучер… «Тепер я часто думаю: як то тим людям було, коли я з дітьми там сиділа…»
…Ще одна історія. «Думаю: як то не раз людині розраху¬нок боком виходить… Був у Станіславові лікар-гінеколог В-ка, українець, дуже «пристійний», красивий. І в нім закохалася пацієнтка — дочка найбагатшого станіславського єврея. І то так, що цей багач мусив прийти і просити: «Ви можете вилікувати мою дочку, тільки одружившись із нею». За доч¬кою давав величезний посаг, у тому числі великий дім на пе¬рехресті центральних вулиць. Зразу став мільйонером. Був дуже поважний. «Як наші лікарі зберуться в саду (коло лікарні), то він тільки вклонився й пішов, а ніколи не сідав поговорити…» Коли прийшли німці, то він став їм потрібен як лікар-гінеколог (коханки тощо), через те вони і його дру- жині-єврейці видали документ на недоторканність… Якось вона прогулювалася в саду, де інші євреї, з пов’язками на ру¬кавах, підмітали, — то вони плювали їй услід. Коли фронт по¬котився назад, а переслідування євреїв стали ще жор¬стокішими, багато хто радив В-ці втекти заздалегідь. Але той поводився самовпевнено, казав, що «старається о дозвіл на виїзд до Швейцарії», і йому нібито обіцяли. Справді, дали дозвіл, оформили документи. В останній день пішов до лікарні попрощатися, а син — до гімназії попрощатися з то¬варишами. Ні той, ні той додому не вернулися — їх узяли до¬рогою. А дружину — вдома. Потім люди бачили, як з будинку виносили позапаковуване майно… А про В-ку та сім’ю я більше нічого не чула…
…По вулиці гнали колону євреїв. Якийсь чоловік схопив дубинку і, підбігши до колони, бив по спинах. Конвоїр ударив його, а дубинку закинув… «От і розберись, які люди бувають…»

(На цю тему: «От і розберись, які люди бувають», — ще епізоди-спогади, але вже не від Ольги Іванівни, а від інших комарнянців.
Розповідь Д: «Спершу тим, що жили по селах, наказали з’їхатися до міст. Ще ніхто в тому загрози не бачив. Потім од¬ного разу наказ: зібратися всім, Хто тікав, хотів сховатися — розстрілювали, решту колоною кудись повели, — вже можна було зрозуміти, що їх жде, і старих, і дітей… Дванадцятеро чо¬ловік сховалися в лісі й дожили до визволення. Селяни їм по¬магали: ідучи до лісу, брали якийсь харч, залишали їм десь на видних місцях… А як було таке, що довго хтось не міг піти до лісу, — чи негода, чи що — й голод їх притискував, то ноча¬ми приходили в село… Наша хата була скраю, і все до нас сту¬кали… Я й досі здригаюся від різкого стуку у вікно — це в ме¬не ще з тих часів… Мама надвір не виходила, а трохи відчиня¬ла вікно й кидала щось: «Ой, змилуйтеся — я діти маю». То ж небезпечно було, за це німці розстрілювали… А одного разу їхня дівчинка захворіла — не могла бути в лісі. Заховали її в нас на стриху. В соломі вибрали кубло — не з того боку, де беруть, а з іншого, — і там вона лежала… Я все ходила до неї бавитися, вона мені шила лялечкам «сукні». Я мала суворий наказ: лазити на стрих тільки тоді, коли ніде нікого не було. Потім вона видужала і знову вернулася до лісу…
Інша історія. Якийсь хлопець був небайдужий, чи що, до єврейської дівчини — і сховав її в себе. Але хтось доніс, зро¬били трус, знайшли, і дівчину тут же, на очах у хлопця, розстріляли, а хлопця забрали…)
Все це розповідали люди, далекі від політики, від ідео¬логій, розповідали не спеціально, а в розмовах про все пере¬жите — без якоїсь настанови. Це я вже об’єднав ці епізоди в одну тему, але так, як вони були колись (переважно в 60—70-ті роки) записані. Можна по-різному їх сприймати, але, мені здається, вони дають відчути і складність взаємин, і силу упе¬реджень, і людяність, яка їх долала, і головне: що єврейська трагедія залишила немалий слід у пам’яті людей, тривожила і тривожить їхнє сумління, — як і інші трагедії, що випали на долю цих поколінь. І як же дико звучать сьогодні голоси тих, хто каже, що нічого цього не було, — коли є ще стільки лю¬дей, які це пережили. Одні кажуть, що не було ніякого голо¬домору, інші — що не було ніякого голокосту… А ЩО КАЗА¬ТИМУТЬ ДАЛІ? І ЩО БУДЕ ДАЛІ?

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.