Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

КІЛЬКА ДНІВ «УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

Восени 1939-го, в ті кільканадцять днів, коли німецька
армія ще не передала Комарно радянській, молодий
лікар Володимир Ленець з дружиною перебралися до Польщі — подалі од біди (ризикуючи потрапити в іншу). Опинилися в Холмі — стародавньому українському місті, вже геть спольщеному. «Місто здалося неприємним… Вітри… Горби… Земля руда, неродюча… Болото, глина… Так я того не любила… Але — собор Данила… Українців лишилося кілька сімей, а то все поляки або спольщені. Одна проста жінка, свідома українка, багато розповідала про тамтешні відно¬сини… На Холмщині було православ’я. Собор Данила — пра¬вославний. Але поляки перебрали його собі. Коли ввели службу Божу польською мовою, селяни виходили під час служби, але у дверях стояли переодягнені жандарми й штур¬ханами вертали назад. Ця жінка була здорова, розкидала всіх і видерлася — «не один жандарм зубів недолічився».
Потім, після німецького погрому Польщі, наїхало бага¬то українців-емігрантів. У цей час німці в Польщі загравали з українцями, нацьковували їх на поляків. Усі заклади відбира¬ли в поляків і передавали українцям. Звільнили лікарів-по- ляків, поставили українців, замість польських закінниць (черниць) — українські закінниці. Відкрилася українська гімназія — «велика, забезпечувала терен аж до Грубешова. Директор — Білик, дуже свідома людина». Собор Данила по¬вернули українцям. З цієї нагоди була велика імпреза. Приїхав сам Франк, а з Кракова — Кубійович. Виступав слав¬ний хор Володимира Божика — емігранта з «Великої Ук¬раїни…»
«Я той день запам’ятала: 18 мая (1940 року) — бо тоді мої тато й мама приїхали. Ще можна було виїхати, тоді обмін робили, в Перемишлі працювала комісія (радянсько-німець- ка. — І.Дз.). І вже якраз останній день, уже закривали кордон. Ми від комарнянців, які раніше приїхали, чули, що тато й ма¬ма записалися в черзі, а чи встигнуть — не знали… А був у нас твариш мого брата — ми його звали Пека, заблукав, чогось потрапив замість собору на вокзал, мабуть, був трохи впи- лий. Коли поїзд — виходять тато й мама, думали, що він їх зустрічає, а нічого не знали, тільки знали, що ми в Холмі. »А я саме на прийнятті — довгий стіл, весь уряд сидить, німецькі гості… Я молоденька, щупленька, в гарному українському

740
ІВАН ДЗЮБА
строї, від Союзу українок обслуговую, подаю страви, вони — кожен старається руку поцілувати, така комедія, і наші «друзі» (німці) стараються зі мною заговорити… А тут з’яв¬ляється Пека й каже, що тато й мама приїхали. В мене — слези. Німці захвилювалися: що той пан сказав? їм пояснили, що то слези радості: молода українська жінка радіє, що бать¬ки врятувалися від більшовицьких варварів… Почали ґрату- лювати, пити за героїчну німецьку армію…
…Як я бігла тоді… А Холм нерівний — як то з Хрещатика на Печерськ.. Ледве дух переводжу… Мама й тато розпитують: як у вас? Бо їм там казали, що дуже погано, — така пропаганда бу¬ла; вони навіть харчів із собою привезли… А ввечері до нас стільки людей зійшлося — так багато стало в Холмі українців…
Ми мали дім за Холмом. Двоповерховий: унизу три кімнати, вгорі дві. Паркан високий. Польський єпископ собі побудував… На другий день війни німці взяли його як заруч¬ника… розстріляли… А дім став державний. Коли ми там посе¬лилися, то поляки дивилися на нас зизом: українці — в домі польського єпископа… По сусідству жив професор — тоді так називали: як у народній школі, то вчитель, а в гімназії — вже професор… Такий з борідкою, в пенсне… Прийшов до нас, відрекомендувався. А йому потрібна була вода: в нас бу¬ла криниця, ми її часом замикали. Він пояснив, що користу¬вався цією криницею, — і чи зможе далі. Ми сказали, що зви¬чайно: як було, так і буде. Дали йому ключа. То він ходив… Та¬кий інтелігентний, і сім’я інтелігентна… Склалися з ними добрі стосунки. Мій чоловік лікував їхню доньку — мала інфаркт з перестраху. А Утька (домашнє прозвисько малої Христі) не любила митися, а ми її страшили: ось помивач прийде, забере… Йому вияснили, то він як приходив, то все: «Оце зараз наберу води та піду дітей мити». А ми вже не мали клопоту: зразу згоджувалася (митися).
…Були в Холмі, коли Німеччина розпочала війну проти СРСР. Уже з другої половини того дня, 22-го червня, почали гнати колони полонених, а потім більше й більше. Коло Хол¬ма ще раніше був підготовлений концтабір: «Кавалок поля об¬городили сильними дротами». Про полонених: «Думали, що вони будуть якісь висвобождені… а їх за дріт — і голодом мо¬рили…» Але родичам віддавали. Був організований Допомого- вий комітет. Декого визволили. Пройшла чутка, що в таборі син Шумського, лікар. Допомоговий комітет добився того, що випустили його і ще двох лікарів-українців. Вони стали пра¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
741
цювати в лікарні. «Потім усіх обурювало те, що були з нами в добрих взаєминах, але як тільки залишалися самі — перехо¬дили на російську мову»… Один старий прийшов аж з «Вели¬кої України» — розшукав сина. Йому віддали сина, але той був такий знесилений, що батько мусив нести його на плечах. Не¬далеко й виніс — скоро так на плечах у батька й помер…
…3-го липня на богослужінні у соборі Данила повідо¬млено про те, що у Львові проголошено Українську Державу. «Люди мліли від зворушення…» Але зразу ж почалися чутки: то все обман, німці поводяться на Україні жорстоко… Й інші чутки: про виявлені «звірства більшовиків»: газети публікува¬ли знімки з місць масових розстрілів, радіо щодня подавало прізвища виявлених жертв… «Всю інтелігенцію винищили…» А чутки про німецьку жорстокість самі поширювалися… «Настрій зразу впав — і від того, і від того…»
…Влодко, брат письменника Михайла Козоріса, тип лю¬дини вільнодумної і бурхливого життя, в 20-ті роки, щоб не бути під Польщею, втік до Німеччини. Служив десь у якихось африканських легіонах. Коли в Німеччині до влади при¬йшов Гітлер, він знову повернувся до Польщі. А тут знову — з одного боку німці, з другого — «совєти». Куди діватися?
Розповідали, що брат відомого лікаря Гречила вийшов з дому, як ішло німецьке військо, сперся на паркан і дивився. А був схожий на єврея. Один із німців вийняв пістолета й заст¬релив його.
…Розпочалася боротьба між бандерівцями й мель- никівцями. Чоловік належав до мельниківців, але коли поча¬лася колотнеча, сказав: «Я лікар, інше мене не обходить». Та одного разу — напад. «Ішли з кінотеатру. Раптом у натовпі замішання, кілька чоловік кинулося, мене збили з ніг, яко¬гось чоловіка схопили… Я знепритомніла, почула тільки, як брат Ананьо підняв мене. Думка: чому Ананьо, а не чоловік? Питаю: де Влодко? А його вже занесли в кав’ярню, перев’язу¬ють… Рана виявилася не важкою — стилет ковзнув по ребру, тільки кровотеча в легенях…» Цією справою зайнялося геста¬по: німці пильно стежили за стосунками в українській еміграції, особливо ж за протистоянням бандерівців і мель¬никівців. «Було слідство, викликали на допит і мене, показу-вали фото якогось молодого хлопця: чи не пізнаю? Я казала, що нічого не бачила… Потім до нас приїхали якихось двоє з Кракова — певно, бандерівці. Здалеку починали розмови. Ми здогадалися: хотіли вивідати, чи я знаю, кого я бачила, що

742
ІВАН ДЗЮБА
сказала на слідстві… Тато їм сказав: «Залиште нас у спокої»… Потім були навіть якісь листівки, що то помилка…»
«…Чоловік лежав у шпиталі. Іронією долі — поруч поляч¬ка, дружина арештованого офіцера, і вона арештантка; чо¬ловіка, мабуть, уже розстріляли, а вона вагітна. Охоронці ко¬ло неї — з поляків, такі ж, як вона; сказали їм: як утече, вас розстріляємо… Ніхто й не чув, як вона народила, дитина й не крикнула… Прийшли польські закінниці й забрали дитину. А її вернули в тюрму. Я повз її ліжко часто проходила і все собі думала: що та бідна жінка переживала… Ну, якщо вона зали¬шилася жива, то дитину потім знайшла…
Коло Холма був великий заклад для божевільних — на всю Польщу. Під час війни божевільні розбіглися, а там хова¬лися польські офіцери й старшини. Одного дня німці оточи¬ли цю місцевість і всіх знищили…
…Німці були дуже жорстокі до поляків. Але й поляки ти¬хо не сиділи…»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.