Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ВТЕЧА І ПОВЕРНЕННЯ

У 1944-му Володимир Ленець як лікар поступив до ме-
дичної обслуги дивізії «Галичина». Після розгрому
дивізії під Бродами він з її рештками опинився десь чи
не в Італії — більше сім’я його не бачила. («Ленець Володи-
мир, нар. 1909р., в студентських часах і як лікар був актив-
ним громадським і спортовим діячем, член управ громадсь-
ких установ в Комарно, одним з основників спорт. Тов-ва
«Хуртовина» в Комарно, хірург у шпиталі в Холмі в
1939-1941 Р-, пізніше в шпиталі в Городенці. Лікар-
психіатру ЗСА, помер в 1979Р-» (Див.: «Комарно і Рудки та
околиця», сс. 266-267). Через багато років довідалися, що він
в Америці, в нього нова сім’я. Ольга ні в чому його не звину-
вачувала, але простити не могла, нічого не говорила про
нього дітям і на його листи, зі спробою виправдатися, не
відповідала. Але це було вже набагато пізніше. Тоді ж, у 1944-му,
тато, мама й Ольга Іванівна з двома малими дітьми (Христі —
п’ять років, Марті — півтора) подалися тікати від фронту на
Захід — склавши якесь майно в підводу й запрягши коня.
Мандрівка була довга — через Угорщину, Австрію, десь і в
Німеччину потрапляли… Але, зрештою, зрозуміли марність
цієї затії й вирішили вертатися назад — хай буде що буде. І
все обійшлося добре: ніхто не заважав їм вернутися, якось і
фронт їх оминув.
Про ці мандри Ольга Іванівна не дуже любила згадувати
— хіба що захоплювалася віденськими парками й палацами або оповідала якісь кумедні історії. Запам’яталися мені дві, пов’язані з …кавунами.
В Угорщині. Хце селянин, везе фуру кавунів. Зупинився ешелон з радянськими солдатами — наскочили, обступили, всі кавуни забрали. А в цей час далеко згори спускається другий селянин — теж фура кавунів. Бачить, як розбирають кавуни в того, — думає, що то так жваво йде торгівля. Та й собі — жене коня, щоб не спізнитися, поки ешелон не рушив. Жене, жене… Встиг! За хвилину і його кавунів не стало: «Спасибо, отец!»

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
745
Друга пригода в Австрії. Як поверталися додому, натра¬пили на радянську частину. На верху автофургона сидить молодий червоноармієць і кличе її. Злякалася — думала, пе¬ревірятиме документи, заарештує. Вдала, що шукає докумен¬ти, щоб виграти час. А він: «Нет, нет, девушка! На вот, бери!»
— і показує на купу кавунів. Дав одного, другого, третього — в пелену. «Бери, бери ещё!» І таке ще було. Коло військової машини солдат, у руці тримає якісь золоті ланцюжки: «Де¬вушка, возьми, зачем оно мне!» Злякалася, втекла, а тепер, розказуючи, жартує: «Дурна, треба було взяти!»
…Початок 1945-го. У чеському містечку. Кірха, німкені, тяжка обстановка… «Не плачуть, але раз у раз глибоко зітха¬ють… «Stille Nacht, heilige Nacht» («Тиха ніч, свята ніч»), — один із небагатьох їхніх різдвяних співів…»
Родину Пеленських-Ленців якось усі біди блукань об¬минули, і вони благополучно повернулися до Комарного, в свою хату. Але хата була вже націоналізована, в ній зробили ветлікарню. Втім, дідо Пеленський влаштувався там сто¬рожем, і йому відвели одну кімнату, красені дуби поспилюва¬ли — один лишився…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.