Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

СИБІРІАДА

З довідки МВС України, Управління внутрішніх справ -^.Львівської області, 21.02.93: «Ленець Ольга Іванівна, ^)) 1913 року народження, Ленець-Волошанська Наталія- Христина Володимирівна, 1938 року народження, — 20 травня 1950 року виселені зі Львова на спецпоселення в Томську область, з якого звільнені 29 лютого 1956року. На підставі ст. З Закону УРСР від 17 квітня 1991 року «Про ре¬абілітацію жертв політичних репресій на Україні» ре¬абілітовані з поверненням конфіскованого майна або його вартості».
Приводом для нової хвилі масових виселень «підозрі¬лих» із Західної України стала темна справа з убивством Яро¬слава Галана. Ольга Іванівна в цей час жила у Львові, з сест¬рою — Марією Іванівною Терпиляк та старшою дочкою На- талкою-Христиною, яка вчилася тут у школі; молодшу дочку Марту, семи років, залишила в Комарному у діда й бабці (га¬

746
ІВАН ДЗЮБА
лицьке: ДІДО, бабця). Спеціально держали дітей окремо, бо здогадувалися, що можуть виселити: тричі викликали до МДБ, схиляли до співпраці. На останній розмові капітан МДБ прямо сказав: «Так ви що, остаточно вирішили угробити і се¬бе, і дитину? Захотіли Сибір подивитися?» — «І там люди жи¬вуть». Капітан відпускає, але Ольга Іванівна не йде: час пізній, мусите одвезти мене додому. Хоч як злостився капітан, але замовив машину й одвіз. А на закінчення сказав: «Ну ви, жінко, — молодець!» Перед відправкою до Сибіру слідчий дав добру пораду: «Запам’ятайте: як посилатимуть вас на лісо¬розробки, ви маєте право відмовитись. Вам повинні дати ро¬боту за спеціальністю. Але якщо хоч раз погодитесь, тоді вже вас судом зобов’яжуть». Ця порада Ользі Іванівні дуже приго¬дилася.
Забирали вночі. Давали годину на збирання. Але далі, на відміну від кримського варіанту депортації, не поспішали: тижнів зо два тримали на пересильному пункті (знаходився на вулиці 700-ліття Львова). «В мене, мабуть, був якийсь ви¬гляд — божевільний, чи що — як мене туди привезли і я сіла з дитиною на свої вузли, — бо підійшов якийсь чоловік — більше я його ніколи не зустрічала — і силоміць улив мені в горло горілки. Після цього я вже сміялася… Та там уже ніхто не боявся…» Потім ешелони з виселенцями ще простоювали на запасних коліях Львівського вокзалу та, мабуть, і не лише Львівського. Ольга Іванівна пригадує, що десь поруч стояв навіть ешелон з полоненими повстанцями, і звідти линула пісня на бадьорий радянський мотив:
Все вище, і вище, і вище Несем синьо-жовтий прапор,
І одним ударом ми знищим Червоний московський терор.
Досить макабричний гротеск.. Везли в товарних ваго¬нах, з двох боків нари, посередині «параша». їли, що взяли з собою, але жінок, які мали дітей, на великих станціях водили по кип’яток або й давали їм якусь кашу чи «похльобку». Тижнів зо три їхали до Томська, там їх «розсортовували», а потім катерами доправили цю групу до селища Чорний Яр; поселили в дерев’яних бараках. Почали освоюватися.
Комендант у Чорному Яру виявився п’яничкою. Молодий тоді Тарас Мигаль (відомий у Львові письменник, трохи націоналіст, а трохи — потім — борець з націоналізмом) швид¬ко знайшов з ним спільну мову за посередництвом чарки, і це

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
747
теж стало в пригоді: Мигаль як міг допомагав Ользі Іванівні. (Мигаль не втрачав гумору і все жартував: «Нам добре, ми років через двадцять будемо тут на становиську, ще й командувати¬мемо американцями, яких пришлють сюди ліс рубати»). Пам’ятаючи пораду львівського слідчого МВД, Ольга Іванівна категорично відмовилася йти на лісорозробки, пославшись на стан здоров’я й дитину, хоч комендант погрожував тюрмою. («Ну й що! Я сидітиму в тюрмі, а дитину візьмуть у дитбудинок А так я вийду в ліс, простуджуся, захворію — і дитина залишить¬ся без матері»). Одного разу приходить комендант, радий: «Є хороша робота для вас — прийшла баржа з пряниками, треба вигрузити». — «Тільки разом з вами!» — Вилаявся й пішов.
Оскільки Ольга Іванівна не працювала на лісорозроб¬ках, її виселили з барака і довелося шукати квартиру для се¬бе й дитини. Це було нелегко — потік спецвиселенців ство¬рив у цих краях житлову кризу. В одного господаря — Пулькіна — ніхто не наважувався селитися: буйний п’яниця. Ользі Іванівні довелося. А почалося так. Домовилася з хазяй¬кою. Розмістилися зі своїми клунками. Прийшла ніч. Усі сплять на лежанці, а їм з Христею нема де — постелили на підлозі. Серед ночі прийшов п’яний Пулькін. Боялися — вижене. А він усіх розбудив: «Это кто?» Довідавшись, у чому річ, зігнав жінку й дочку з лежанки, послав на підлозі, а Ольгу з дити¬ною — туди. А потім: «Так нельзя. Эти люди не привыкли так спать… Я должен сделать им кровать!»
Предметом «культу» в нього була лазня. Як узимку біг го¬лий з лазні додому, то навколо нього стояв стовп пару — димів увесь, а як вбігав у хату, то з бороди й вусів уже звисали бурульки…
Був на селі якийсь дільничний, що не давав проходу жінкам-переселенкам. Якось уночі, п’яний, наспівуючи, йде до хати, питає Ольгу. А Пулькін якраз був дома. «Это твой ха¬халь?» Пояснила. «Ну, так сейчас я его проучу!» І провчив — більше той не з’являвся.
Про Пульчиху. Молока не рахувала: «Сколько надо, столько и бери». Коли приходив час розрахунку, на запитан¬ня: «Скільки?» — відповідала: «Сколько надо, столько и да¬вай». — «А якщо я не так порахую?» — «Я знаю, что ты грамот¬ная, не ошибёшься». А більше нікому молока не продавала. Христі Пульчиха давала все, що й своїм дітям, і навіть більше
— і з їжі, і з одягу. «Ты вот не разворачиваешь (не розкри¬ваєшся), а я знаю: она у тебя артистка, из тех,что правитель-

748
ІВАН ДЗЮБА
ству цветы подносят на мавзолее и в кино снимаются… Я её в кино видела и по радио слышала, ты мне не перечь». І була свято переконана, що це так… «Я так собі думаю, — каже Оль¬га Іванівна, — …якби жінка в такому становищі, як я, потрапи¬ла в наше село, — пропала б… А там…» …Коли приходила по¬силка з Комарного, Ольга Іванівна ділила порівну серед усіх дітей. Особливо смакували їм яблука. А сама Пульчиха каза¬ла: «Если бы я у вас жила, я бы не пахала и не сеяла, мне б ни¬чего не надо было, а выходила бы в сад и ела яблоки».
…Наближалися вибори до Верховної Ради. Пульчиха інструктує Ольгу Іванівну: «Раненько встань, не сри, не сци, иди проголосуй, а потом всё остальное. Я тебе хорошо сове¬тую». Але порада не пригодилася, радянська влада подбала про комфортніший варіант. До виборчої дільниці кільканадцять кілометрів. Зима, замети. Тож до селища мали привезти саньми представника виборчої комісії з бюлетенями й урною. День — нема, вечір — нема, 10-та година — нема, 11-та — нема. Аж пе¬ред 12-тою приїздять сани, а в них від комісії Ваня, син Пуль- чихи, який працював у районі. Слова не може сказати й ворух¬нутися не може — такий п’яний. Кинулися його відливати, а Пульчиха голосить над ним: «Ой, Ванечка, миленький, что же ты наделал?» Але якось проголосували, одвезли урну. Ніхто не доніс, і все обійшлося … «Все-таки у них ще була солідарність, ніхто не сказав…» (Бо міг би Ванечка в тих санях заїхати хтоз¬на-куди). «А мене потім такий сміх пустив — не можу стрима¬тися, — вибігла й побігла до своїх у барак Там уже насміялися всі: «Ой, Ванечка, миленький, что же ты наделал!»
…Якось мав приїхати до них родич — секретар райкому комсомолу. Ніч була зоряна, тож навмисне погасили світло й полягали — хай думає, що сплять. Довелося йому лягати на підлозі. А дуже «важний». Уранці, прокинувшись, показував невдоволення і давав якісь вказівки… Пульчиха: «Боже, поче¬му дурака сразу видно?»
…Коли помер Сталін і Ольга Іванівна сказала про це, Пульчиха: «У-у, милая, найдётся другой, антихристов на све¬те много».
…Через років два Пулькін загинув у метіль: коні загрузли в снігу, він їх витягував і надірвався… Знайшли по кількох днях…
Про це Ольга Іванівна довідалася вже як опинилася в іншому селищі — Чердатах. їй нарешті дали роботу в дитя¬чому будинку — вихователькою і вчителькою шиття й виши¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
749
вання (у цій справі вона була майстринею). Чердати були за кільканадцять кілометрів від Чорного Яру — як на сибірські масштаби, зовсім недалеко. Йшли з дитиною пішки, стоми¬лися, сіли відпочити — й обоє поснули (було літо, спека). Розбудив якийсь дід: «Что вы делаете, тут же змей полно!»
Шукаючи квартиру для поселення, зайшла в якийсь двір, не знаючи, що там лютий собака. Хазяйка обімліла: зра¬зу роздере. Пес підскочив і… зупинився. Відтоді прив’язався до неї. Проводив на роботу і скрізь лісовими стежками, щоб не заблудила. Шукав у неї захисту від хазяйки, коли та карала за те, що «псував повітря» (взимку жив у хаті, хоч у сибірсь¬ких селищах таке не часто буває).
На цій квартирі — у Рижових — прожили кілька років. Стосунки були дуже приязні, а Христя й трохи старша за неї хазяйська дочка Валя подружилися й потім багато років ли-стувалися.
Ольга Іванівна швидко зжилася з сибіряками. «Я їх ро¬зуміла, і тому вони мене шанували… Цих людей треба зро¬зуміти… Вони п’ють, матом гнуть… але щирі, чесні… Іншій лю¬дині все оддадуть…» (Пізніша думка — після прочитання ро¬ману В. Распутіна «Прощание с Матёрой», який їй дуже спо¬добався: «Це люди зовсім інакші… Багаті на думку, бо живуть природним життям… Багато хто з наших не міг з ними зжи¬тися — бо їх треба зрозуміти… Треба їх трактувати нарівні з собою, вийти з ними на вулицю, сісти, поговорити. Я з ними жила дуже добре…»)
Звісно, це порозуміння приходить поступово. Ось лист, який вона прислала мамі під враженням від першого свят¬вечора у Сибіру (збережено правопис оригіналу).
«Найдорожчі Родичі!
Богу дякую , що вже по св’ятах. Св’ята тепер Вас і мене коштують досить нервів. Я вже нині лутше чуюся, що маю ті дні за собою. Хотя св’ята провели ми досить гарно ту, та без сліз не обійшлося, не я одна, але здається мені, що навіть мужчини не було між нами, щоб не заплакав. Хотіли ми забу¬ти, відігнати від себе нашу дійсність, одно другого заспоко¬ювало, не давало плакати, та спомини про рідних, хату суну¬лись роєм, все хтось згадав, а слези самі котилися.
Св’ята святкувала я в бараку. В хаті в п’ятницю спекла собі у печі струцелку, маківник і пляцок з морель. Христя у п’ятницю пішла 4 км на село купила 2 кіля риби, бо ту не бу-

750
ІВАН ДЗЮБА
ло. В суботу вже зрана пішли ми у барак, там спільно ще дві родини зі Львова, один столяр зі жінкою і двоє дітей і ще один що продавав у магазині з жінкою і дитиною і я з Хрис- тею святкували. Вечеру варили Ми три жінки разом, а діти убирали ялинку. Варили рибу, борщ з ушками, пироги і сос, такі як Ви Мамо і пампушки, сушеню і кутю, одній післали в передачі. Купили ще півлітру до риби, більш не купували ви- старчило нам на цілі св’ята, такі зібралися піяки (моя хазяй¬ка п’є нараз). Инші, що мешкають на селі, а не у бараку, також до когось пристали і Ми Всі святкували в бараку. Всі майже вечеряли у одній порі. Барак має 16 кімнат. Майже у кожно¬го на столі була кутя, пироги, риба, борщ. По вечері ходили діти з вертепом по кімнатих. Ходив ангелик (така дівчинка як Мартуся, з довгим волосям) Ірод і козачок. Дуже гарно го¬ворили, нам бажали і діти колядували «Бог предвічний». Як діти закінчили, зібрався хор старших і ходили також до Всіх та колядували дуже гарно всякі колядки, яких я ще навіть не чула. Просфорі не було, але у листі один дістав оплаток і так Ми Всі собі бажали. Колядували до третьої години у ночі. По коляді пішла я спати до хати. В хаті нікого не застала, бо бу¬ли на селі. Всі місцеві ту Рождество святкують. Я розібралася з Христею, ще не заснули, аж чую дикі співи і крики, що зближаються до хати, голос господині сейчас пізнала. Йшли з піятики і приїхали до неї з Малинівки дві сестри з чо¬ловіками. Всі п’яні, що ледве на ногах тримаються. Прихо¬дять до хати співають «Рождество Твоє Христе…». Хазяйка ка¬же щоб я вбиралася і йшла з ними хвалити Христа. В них не колядують так як в нас, лиш допівночі ходять, перебирають¬ся, так як Берди, намазуються сажею (не думайте що молоді, старі) і ходять по хатах і співають, «Рождество Твоє Христе». Хто ще… тримався на ногах той пішов, а хазяйка таки впала на землю і не могла йти славити, ноги відмовили. Мені вже спати не дали, а лиш розвиднілося, взяла з Христею іду, мала у печі спечені голубці з рижу і мяса, такі як любить Тато, маю капусту, маківник і пішли у барак, вернулися щойно нині, бо хазяйки гості від’їхали, пили цілий час, а я не хотіла з ними бути, приходили за мною у барак та я сховалася, бо їх пісень і то що виправляють бачити не хочу.
Різдво у бараку пройшло також святочно, від рана до пізньої ночі було чути коляду. Приходили одні до других, ча¬стувалися чаєм у декого келішком. По обіді прийшла по¬штарка і принесла багато листів і телеграм. Майже кожний

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
751
дістав. Я одержала два від Мами, писані перед Миколаєм і по, від Мартусі, від Маринці гарного і довгого листа з гарною рожею і віршом, з допискою Ольдзі, від Марійки, телеграму від Славка. Тішилася листами дуже, мала що читати, так якби з Вами розмовляла на Різдво. В понеділок вже мужчини мусіли піти на роботу до лісу, у вечір знову колядували, вівто¬рок так само. На Стефана у вечір закликали мене сі селяни до яких кімнати я вибираюся перейти мешкати, у них молод¬ший син Стефан. Перед святами в четвер він мав поганий випадок у лісі, впало на него дерево і потовкло сильно. Був далеко в лісі 8 км. від села, мороз понад 40 градусів, заки йо¬го привезли, мало що не замерз. Я йшла до магазину по хліб і перша побачила що везуть, пізнала його і побігла за ліка¬рем, відвезли його на медпункт. Виглядав як труп, не знала як сказати тій мамі. Та все закінчилося щасливо, дерево йму нічого не поламало, лиш сильно потовкло. Він лежить, але все вже добре, вчера ввечір Мама йому справила іменини. Було там п’ятьох хлопців, одна дівчина. […] Жінок було нас п’ять, давали вечеру. Мала дві літри горілки, закуска була, осе¬ледець, печене зимне м’ясо, голубці з рижу, борщ з м’ясом та¬кий, як ви Мамо варите, дуже мені смакував. Там ми балакали, колядували дуже довго. Як він буде здоровий то я там перей¬ду. Кімнатка дуже маленька але ми тепер уміємо помістити¬ся.
Ще опишу Мартусі, як була убрана ялинка. Була невели¬ка. Убирала Утя, бо решта діти були менші у тих де ми їли ве- чер’ю. Я дала одну свічку, що дістала у передачі, зробили з неї три, дала трошки вати на сніг, кілька горішків і Христя з біло¬го паперу зробила ланцюшок і їжачки, більше не було нічо¬го. Ялинка була гарна. Менш більш про свята все Вам описа¬ла, поза тим все в нас, як було. Мороз держиться, але він не такий страшний як Вам там здається. Ми се видержимо. […]
Цілую Всіх щиро а щиро Оля і Утя.
10.01.1951 р.»
Взаємна доброзичливість розтоплювала недовіру й настороженість.
«На Великдень — христосатися… Іду по вулиці — зустрічає дід з величезною бородою: «Похристосаємся». По¬христосалися — бере мене й веде до своєї хати. А там — по¬вно! І всі вчителі зі школи, де Христя вчиться. Виявляється, це батько завуча школи… Так установилися добрі стосунки з

752
ІВАН ДЗЮБА
учителями… Сиділи, випивали, потім вийшли на вулицю — ходити й співати. І я з ними. А львів’яни повиходили, див¬ляться, сміються… Потім дехто докоряв: «Як ви можете… зійти до їхньої дикості…» А я відповідаю: «Я б їх образила, якби не погодилась… Вони радіють — і я вдаю, що й мені то радісно…»
Але й сибірякам були вдивовижу звичаї галичан. Один із святвечорів у Сибіру. Хазяйка О. І. дозволила зібратися в неї. А сама говорила по селу: «У Ольги будут гулять». Коли зійшлися українці-поселенці, навколо хати зібралися й сусіди, зазираючи у вікна. Почали співати колядки, а ті диву¬ються: «Они молятся!» Тоді розчинили двері до другої кімна¬ти — а там повно! — слухають. «Запросили їх до столу, при¬гостили кутею… їм дуже сподобалось: «Как хорошо вы гуляе¬те!»
…Перше знайомство з директоркою дитбудинку. Підійшла до Ольги Іванівни й попросила її говорити по- російському. Та відповіла: «Говоритиму, скільки зможу». (Але, мовляв, не дуже, бо діти сміятимуться — з вимови). — «Нет, вы должны учиться говорить и для себя, и для своей дочери, чтобы с ней говорить по-русски, иначе ей тяжело будет в школе». «А я їй відповідаю: «Російську мову дочка вивчить — вона скрізь серед російської мови. А якщо я вернуся додому, і дочка не знатиме української мови — як то буде? А з ким во¬на тут поговорить по-українському, крім своєї мами?» Вона подивилася на мене — і нічого не сказала. А вже пізніше, як ми подружилися, згадувала і признавалася: «Я тогда поняла, что вам можно доверять… Ну и характер…» Потім ми з нею добре жили… Це ще за Сталіна було — говорити виходили в тайгу, щоб ніхто не чув і не бачив… І як Христя хворіла, вона від своєї корови молока давала — теж так, щоб ніхто не ба¬чив… Вона мене вчила (це ще зразу!): «Про Запад — никому ни слова. Как вы там жили, почему сюда попали — стакан во¬ды в рот и молчок». На жаль, через деякий час її забрали з Чердат, кудись на інше місце перекинули…
Прислали іншу директорку. «Приїхала звідкись здалеку, гола й боса… Може, прокралася або обікрала якийсь інший дитбудинок і мусила спродатись… А тут зима, морози… Вик¬ликала мене: «Ольга, пошей мне штаны ватные». А з чого? На горищі була вата для медпункту. Директорка хотіла послати О. І. взяти цю вату, але вона відмовилась: «Не могла б красти, не спала б…». Тоді директорка пішла сама: обклала ватою гру¬ди, зад і виходить — так, щоб діти не помітили. Тепер вата є,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
753
матерії немає. Довго шукала. Зрештою, приносить червоні папори, ті, що зі свят: «Только никому не говори». Штани вийшли, як бочка, та ще червоні, здалеку видно на білому снігу. Зате ж теплі.
Відтоді нова директорка незлюбила Ольгу Іванівну — та не давала їй хабарів і не сприяла крадіжкам. Начальниця шу¬кала способів її позбутися. Але врятував старий парторг на селі, який добре ставився до О. І. На 8 березня був святковий вечір у сільському клубі. Парторг запросив і Ольгу Іванівну. Коли вона прийшла, всі місця були зайняті. В перших лавах ще були місця, але «зарезервовані» для своїх. Тоді парторг покликав Ольгу Іванівну і посадовив її на своє місце, а сам пересунувся на сусіднє. Ольга Іванівна зрозуміла: якби вона сіла на чуже місце, її б директорка підняла, а так він посадо¬вив на своє. І директорка зрозуміла «натяк»…
Кілька років роботи в дитячому будинку — не просто роботи, а життя з дітьми — стали для Ольги Іванівни глибо¬кою душевною пам’яттю.
«Я працювала з такими тяжкими дітьми… І зараз у мене тільки добрі спогади… А я ж ні мови не знала, ні хто вони… Я так собі пояснюю: тому, що я їх любила.» Стежила за тим, щоб дітей не обкрадали, допомагала їм, одягала, пестила, — і діти це відчували… Ставилася до них, як до дітей, а не як до дитбудинківців. Після обіду був сон, і як бачила, що хтось ду¬же солодко спить, — не будила. Вони й це знали… Якось приїхав інспектор. Бачить, що О. І. погано говорить по- російському, — почав іронізувати, розпитувати про неї в учнів. А така дівчинка Галя на весь клас: «Это не Ольга Ива¬новна, это мама! Разве вы не знаете! Если бы все были такие, как она! Разве ей здесь работать? Вы её должны в Москву взять!» Той і замовк… «У них була своя мораль… Як вони ко¬гось любили, то ніхто не смів того образити… Там був один такий… страшний… Волков… У лісі жив… Усі його боялися… А я
— ні… Які там були бандита — і як я з ними ладила… (Марта: «То не такі бандити, як тепер». — «Ага! А «тьомную» не роби¬ли? Могли побити до смерті… А мене не чіпали»)… Йде завуч сходами. А вони з другого поверху — соплями (зима, всі про¬студжені) — засмаркали його. А мене пропускають… Город — мені виберуть, я не знаю, коли і як Іншим — знищать. Мені казали: «Вы, Ольга Ивановна, не вмешивайтесь». Якось ди¬ректор усіх скликав і почав їх «виховувати». Вони слухали, слухали, а потім: «Отойдите, Ольга Ивановна, сейчас мы ему

754
ІВАН ДЗЮБА
скажем». І як почали… А їм було що сказати. їх дуже кривди¬ли, обкрадали, — і вони відчували, що я цього не можу їм ро¬бити… Вони були нещасні, їх треба було любити… А я люби¬ла… Бо в самої дитина лишилась… і думала, що як я їм тут віддаватиму ласку, то хтось і моїй дитині там… А як їх було не любити… Така була дівчинка-калмичка… Брудна, соплива, ся¬де мені на коліна, я її втру… смокче цукерку, виймає, разом із соплями: «Ольга Ивановна, пососите…» І я візьму: «Ой солод¬ка!» — і віддам знов. Вона рада… Що вона більшого може мені зробити? Я взяла її цукерку й заплакала. «Ольга Иванов¬на, почему вы плачете?» Я розказала про свою дочку. І вона теж заплакала…
…Коли їм сповнювалося 16 літ, їх забирали з дитбудинку й відправляли на роботу. Вони дуже того боялися. Тікали в ліс і там жили, в тайзі. Менші носили їм їсти, так, що ніхто не знав. І собаки їх боронили — чужих кусали. А тих, хто пра¬цював у дитбудинку, не чіпали — може, ми так тими дітьми перепахли… Потім була облава, собак перестріляли…
…В селищі жила сім’я латишів-виселенців: бабця, дідо й двоє онуків (батько й мати сиділи в тюрмі). Бабця взимку пішла по воду до річки й не вернулася. Потім її знайшли на¬хиленою по пояс і вмерзлою в ополонку: випустила з рук відро, хотіла його дістати, нахилилася за ним, а піднятися не вистачило сили… Дідо віддав онуків до дитбудинку, а скоро й сам помер. І діти лишилися сиротами. По-російському май¬же не вміли. Добре співали й були першими, хто погодився виступати на сцені (інші діти соромилися, тільки пізніше вже також стали…). І дуже любили коней… Як треба було ку¬дись їхати — вони правили…
Був у дитбудинку «власовець» Коля — його так дражни¬ли, бо батько був власовець. На все літо тікав у тайгу, жив там у землянці. Діти потай носили йому їсти. На зиму вертався, але уроків уникав. «Якось я чергувала в дитбудинку, приход¬жу — він лежить, ліжко незаслане… Я кажу: «Коля (підійшла, погладила по голові) — та хіба так можна? Нас із тобою сва¬ритимуть — я сьогодні чергова». — «Вы дежурная? Я не знал!»
— «А ти черговий по кухні!» — це вже я на ходу придумала. — «Будет полный порядок!»
…їздили в колгосп на роботу. Беремо по рядку я попере¬ду, а вони за мною, як гусята, і моя Христя з ними. До обіду все скінчили — норми були невеликі. А інші викладачі скаржать¬ся, що діти не хочуть робити, норми ніколи не виконують. Я

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
755
питаю: «Діти, чого це так виходить?» — «Потому что вы, Ольга Ивановна, с нами работаете, а они: придёт, сядет, книгу чита¬ет…» За виконання норми дітям давали по дві цукерки. Якось роздавали цукерки — і нам з Христею не вистачило. Вони пе- резирнулися і — мовчки — кожна дитина принесла по цу¬керці. Я кажу: «Е, ні, так не можна, я візьму дві, а решта — ва¬ше…»
Із спостережень «природничого» й «етнографічного», побутового характеру
«В Сибіру літо коротке, але тепле, все дуже швидко розвивається… Якось іду в ліс по дрова вранці — черемха набубнявіла. Думаю: днів через три розквітне… Вертаюся ввечері, — а вона вже цвіте… У червні садовити ще не мож¬на, бо розлив. Садять картоплю й городину в кінці червня, як вода спаде. Але земля така вже тепла, що в босі ноги пе¬че… Землі там дуже родючі. Корінні сибіряки кажуть, що раніше вони три місяці на рік, улітку, працювали, а всю зи¬му гуляли та квас пили. Взимку снігу — півтора-два метри, хати зі снігу до половини вікна розгребуть, а нижче — в снігу. І тепло! Здається: як то такі сніги може сонце розто¬пити? Ніколи! А — розтопить… Риби багато, багато звірини. Але влітку заїдає машкара… Недалеко від селища — річка. А комарі хмара за хмарою. Закутувалися в ковдру, бігли до річки, і, не розбираючись, яка вода, зразу кидалися… Потім так само бігом, закутавшись у ковдру, назад… Найкращий місяць — березень. Мороз градусів п’ятнадцять, повно снігу, на лижі — і в ліс… А дим з димарів — прямо в небо… Димові стовбці над селищем стоять — як підпорки в небо пішли…»
«…Іване, якби люди в Сибіру їли так, як ти (насухо), то подавилися б… Вони коли їдять, то стоїть як не чай, так вода із зіллям. Що вкусить, то зап’є. А як моя хазяйка побачила, як я їм, то злякалася: ти ж подавишся!.. І вони здоровіші на шлу¬нок, ніж ми. А яйця їдять так розіб’є (сире) на тарілку, посо¬лить, хлібом макає і їсть. Маслом хліба не маже, а холодне масло розріже на кавалочки, бере до рота і їсть… Взагалі хар¬чуються вони краще, ніж наші селяни, галицькі. Завжди до обіду мед, чай з варенням… А в нас — хіба інколи цукерка… Взагалі село на Галичині бідно ‘їло. А на Волині — ще бідніше… І естетика їдження на Сибіру вища: кожному став¬лять тарілку, блюдце, — не так, як у нас було: миску посере¬дині поставили, і кожен туди ложкою…»

756
ІВАН ДЗЮБА
…їхали саньми в район. На повороті випали з саней. Зля-калися: що робитимуть серед тайги? Але кінь розумний: помітив, що їх немає, і став, почекав, поки наздогнали…
…Свинка Машка. «Біла з чорною спинкою. Там свині не такі, як у нас. Розумні… І живуть у хаті… Кожне заведе свинку… І нам хазяйка принесла… Як викупаємо — біжить спати до Христі в ліжко. Як я мала йти на обідню перерву і її годувати
— прибігала назустріч, можна було годинник по ній звіряти. І по селу йшла поруч — з квікотом… Як замуцькається — про¬сить помити… Но фільмуй!.. Як її зарізали — Христя тиждень хвора була. їсти відмовилася…»
…Була Ольга Іванівна в гостях у сусідки. Збирається йти. А та затримує: «Побудь ещё немного, сейчас муж придёт пья¬ный». О. І. тим більше квапиться. Але та пояснює: «При тебе он не станет меня бить, а так будет бить. Побудь». О. І. лиши¬лася. Прийшов той чоловік — страшний. З палкою. Зразу ки¬нувся до жінки, — але побачив чужу людину — відступився… Ще кілька разів кидався, але гостя все тут, і він стримувався. Завалився спати і, поки заснув, — погриз усю подушку, пір’я пожував: щоб угамувати себе — зі злості, що не може жінку вибити. Запихав у рот подушку і гриз… Побачивши, що вже спить, жінка сказала Ользі Іванівні: «Теперь всё: проснётся — такой добрый будет…»
…У інших сусідів була дівчина Маша. Всіх хлопців била, всюди лазила, де й хлопці боялися. І страшенно «врівноваже¬на» — батьків доведе до несамовитості, а сама спокійна. Якось батько за щось б’є її — шмагає, поклавши на лавку, — а в цей час хтось із хлопців кличе її на вулиці. Вона з-під бать¬кової руки: «Не видишь, что занята!»
…Як один сибіряк справив два весілля на тиждень: одне в четвер, друге в суботу. В четвер — з молодою дівчиною, яка наступного дня втекла від нього, злякавшись. Тоді в суботу він узяв літню вчительку, «стару панну» з інтернату. їхали урочисто, кіньми, з квітами і приданим, з музикою, через усе село. Тій жінці казали: що ти робиш — він же через день тебе вижене! А вона: «Ну и что! Меня за 28 лет никто не захотел, а он захотел. Разве я могу отказаться?!» На другий день, дові¬давшись про нове весілля, прибігла перша жінка. І він вигнав цю. Поверталася знов через усе село, але вже без музики, і не кіньми, а волами (хлопець з дитбудинку віз)… Не жалкувала, казала: «А что? Хоть раз за 28 лет…» А через дев’ять місяців обидві народили — майже в один і той самий день…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
757
…Молода жінка була 17-тою ((!) в здорового мужика. Але знайшла на нього управу й помстилася за всіх. З господарст¬ва була в неї одна курка, щодня несла одне яйце. Вона зва¬рить його собі: «Што я буду делить?» Як він вертається з ро¬боти — іде до сусідів. Він жде-жде голодний… А вона прийде: «О, Ванюша, ты уже дома?» Дасть буханку хліба, цибулину, чай… «От пообедал!» — задоволений, лягає спати…
«Мисливець». Приїхав новий учитель. Наслухавшись про багатства сибірської фауни, купив собі рушницю й подався на полювання. Приходить увесь обвішаний качками. Аж вияви¬лося — то свійські, вони там далеко запливають по річці. Дове¬лося півроку сплачувати штраф. І прозвали його: «Охотник».
…Серед людей незвичайної вдачі — сибіряків — за-пам’яталася лісничиха, яка жила в тайзі і славилася тим, що вбила 44 ведмеді. «Мала свої способи…» Наприклад, надягала кожух навиворіт і йшла назустріч ведмедеві; той хапав її «в обійми», а вона в цей час стромляла йому ніж у серце. Стало¬ся таке, що померла її дочка: мала чотирьох дітей, а п’ятої ди¬тини не захотіла, аборт зробила невдало… Мати приїхала, коли її вже поховали (не встигла: сибірські відстані, зима). Але в Сибіру взимку глибоко не ховали, а так: сніг розчистять і трохи в землю вкопають — до весни, а вже весною — глиб¬ше. Так що вона пішла на цвинтар, розрила могилу, попро¬щалася… «Я знала, що приїхала мати, і не хотіла заходити до хати: думаю, розпач… А коли зайшла — бачу: вона сидить за столом, півлітра горілки, сама п’є, спокійно балакає… Зять просив залишитися з ними, коло дітей — дружину любив, ду¬же красива була й добра, але вона не схотіла, побула кілька днів і вернулася до себе в тайгу…»
…Серед поселенців у Чердатах та поблизу були відомі в Галичині представники львівської інтелігенції. Наприклад, лікар-невропатолог Ярослав Бачинський, про якого Ольга Іванівна оповідала так. Надзвичайно одарована людина. Арештований 1947-го чи 1948-го року нібито за участь, під час німецької окупації, в Українському комітеті (хоч там ви¬ступав проти співробітництва з німцями, «бештав» таких, як Кубійович тощо). Був засуджений на 10 років таборів. Там здобув велику популярність як чудовий лікар і прекрасна людина. Говорив, що такої практики, як він у таборах, не мав ніхто ніде й ніколи. Про нього розповідали: надзвичайно правдивий, прямодушний і до всіх ставився однаково, через

758
ІВАН ДЗЮБА
що завжди потрапляв у клопіт, у тому числі і в таборі. Потім жив на засланні, з поселенцями. А коли дістав звільнення, не захотів повертатися до Львова: «Ті, хто посадовив мене в тюрму, живі, вони не захочуть, щоб я ходив по Львову».
З ним пов’язаний приємний спогад з часів перебування в Томську Одержали листа, що має бути проїздом Бачинсь- кий (він уже був на вільному поселенні). «Одного ранку чуємо — хтось колядує: «Нова радість стала…» А вікна в зем¬лянці нарівні з тротуаром — відчиняй вікно і хапай за ноги перехожих… Я зразу здогадалася, хто це й чому заспівав різдвяну колядку: наша землянка нагадала йому Віфлеєм. Вибігла… А ввечері посходилися всі наші, співали, наговори¬лися досхочу… І якось і розмістилися всі, і закуску постави¬ли… Тепер як буваю у Львові в знайомих і господиня починає: «Ой, як я зроблю те прийняття… а що дати… а на чому дати…»,
— я кажу: «Дай мені з тим спокій. То все таке дурне…» А вночі: де йому спати? Залишився у нас. Сміялися: будеш, як у га¬ремі…
Ольга Іванівна добре знала одного із синів Олекси Но- ваківського — Ждана. У Новаківського було двоє синів, по смерті дружини він виховував їх, каже Ольга Іванівна, «дуже строго». Один став інженером, другий лікарем; до мис¬тецтва відношення не мали. Ждана — лікаря — й зустріла Ольга Іванівна в Сибіру. Знала його й раніше. З виду був дуже негарний і при знайомстві жартував: «Що мій тато тоді ду¬мав, яку картину малював?». «Все дивився на мене й казав: «Ви мені нагадуєте мою маму — як у тумані її бачу…» Справді: у Новаківського є портрет дружини (тобто Жданової матері), і коли він уперше був експоновний на виставці, то до О. І. підходили й питали, чи то не вона: такою разючою була схожість…
Ждан був дуже «життєво нездалий» (непристосований до життя). Коли вперше вивели його на роботу в ліс («спочат¬ку нам забороняли працювати в медицині»), то побачили, що з нього нічого не буде. Тоді зжалилися: доручили йому пали¬ти хмиз, від якого очищають ліс. Показали купки і сказали норму. Він же, ледве-ледве з великим трудом розпаливши од¬ну купу, не здогадався перенести трачі на іншу, а так само му¬чився біля кожної. Прийшов вечір, а він своєї норми й близь¬ко не виконав. Люди розійшлися по бараках, а його немає й немає. Піднялася тривога, сам комендант пішов на розшуки.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
759
Знаходять: схилився над купою хмизу й намагається розпа¬лити… Відтоді побачили, що з ним діла не буде, і призначили на роботу до якогось медпункту…
Схожий випадок. Львівська знайома «з вищим об¬разованием» (фармацевт). «Дуже розумна, розвинена, знала мови, але абсолютно не пристосована до життя, нічого не вміла робити, — і їй було дуже тяжко». Поставили працювати свинаркою. Дуже мучилася. Просила: «Олю, навчи мене хоч шити». Серед «уроку» раптом: «Не треба! І в тебе голова бо¬лить, і в мене, а я нічого не зрозуміла». Або: «Нащо мені мої мови, коли нема з ким говорити». Ольга Іванівна домовила¬ся, щоб улаштувати її в дитбудинок — в аптеку. А вона через день «з місця втекла»: «злякалася тих дітей». Втекла потай, бо соромно було перед Ольгою Іванівною: «Бачила, скільки я доклала старань». Потім у листі вибачалася… Далі знов пра¬цювала свинаркою. «З нового місця писала, щоб я заїхала до неї, взяла свиню, заколола, зробила ковбаси — навпіл. Тільки вона могла таке написати. Я їй відписала, що можу свиню продати, а гроші їй вислати. Домовилась з одним сибіряком. Приїхали, зайшли в сарай, а там кури як сиділи на сідалах — так і померзли: як дерево… Свиня — довжелезна, худа, гостра. Я сказала, що мене анатомія не цікавить. Але вона наполяга¬ла… Сибіряк пояснив, що у них свиней влітку випускають у тайгу, а потім, перед тим, як колоти, два місяці відгодовують у дворі… Заходилися коло тієї бідолашної свині — вона кілька разів тікала, але сніг був високий, і її ловили…»
«Уявляєш її свинаркою? Вона із священицької родини. Але священики у нас були різні, — а це з панів, з великої інтелігенції, за кордоном бувала, мови знала… Її дуже підвів наречений. Багато років вони були заручені. Коли її арешту¬вали, він носив передачі і в Сибір спочатку посилки слав. А потім перестав: одружився з «теплою вдовою» — багата, практичніша, жіночніша… Це був для неї тяжкий удар…»
…Новину про смерть Сталіна Ольга Іванівна почула вперше від міліціонера, який жив поруч. А було, власне, так. Поставили Ольгу Іванівну на нову квартиру у великий дім, де хазяї виділили їм з Христею дві кімнати. Тим часом приїхав міліціонер із сім’єю, який також шукав квартиру Сидить він із господарем, випивають, а потім кличуть Ольгу Іванівну для «секретної» розмови. Міліціонер просить відступити йому одну кімнату. Ольга Іванівна погодилась. Але міліціонер про¬

760
ІВАН ДЗЮБА
сить тримати це в секреті, бо йому, мовляв, перепаде за те, що «утискує» переселенку («законність» була на висоті!). Во¬на, звичайно, про все мовчала, за що він був їй вдячний і обіцяв допомагати. Любив випити і кілька разів позичав гроші, вже бувши напідпитку, і дуже боявся, щоб не дізналася жінка. Ще ніхто не знав про смерть Сталіна, йде Ольга Іванівна додому, а він сидить роздягнений (п’яний) серед ку¬пи снігу й підкликає її: «Сталин… (рукою показує: загнувся)… Скоро вас отпустят… Увидишь…»
Але не так скоро сталося. Спершу відпустили інших… «Коли Берія випустив бандитів, стало небезпечно… Раніше в них хати не зачинялися, ніхто нічого не крав. А тепер… І в Чердатах з’явився бандит, якого всі боялися, — в якоїсь гуля¬щої молодиці поселився. Ну, вона була здорова, більша за нього і якось його не боялася — била його. А всі інші… Казали, що для нього вбити людину — що плюнуть. Якось іду вули¬цею — він назустріч. Ні, думаю, не буду звертати, піду прямо. Доходжу до нього — він подивився трохи здивовано, вкло¬нився, привітався й пішов далі. Через два дні приходить уве¬чері — я сама була в хаті. «Надо похмелиться. У тебя есть пять рублей?» — «Є, — кажу, — не стану казати, що нема. Але як я їх тобі віддам, дитина залишиться без хліба». Він так подивився на мене: «Спасибо, что правду сказала. Не надо мне денег». Потім: «Можно сесть поговорить с тобой?» І почав розказува¬ти про своє життя… як він став бандитом… Це така історія… Як¬би я була записала… Я потім кажу: «А чого ж ти не вернешся додому, до матері?» — «Никогда!.. Мне стыдно… Пусть и не зна¬ют, кем я стал… А тут я снова что-нибудь сделаю, получу своё
— и: прощай, жизнь!» Ми весь вечір з ним проговорили… Кру¬гом люди зібралися, думають, що там уже хтозна-що — чи заріже мене, чи що… А ми виходимо, прощаємося…»
…Тим часом Ольгу Іванівну перевели до Томська — ста-раннями інспектора облвно Лідії Муратової. Вийшло так: якась вихователька дитбудинку написала донос — мовляв, як це допустили до роботи з дітьми бандерівку. Перевіряти приїхала Муратова. Зразу зорієнтувалася сама, та й директор¬ка дитбудинку допомогла (донощиці сказала: «Я с Ольгой Ива¬новной хоть всю жизнь буду работать, а с тобой и ср… на од¬ной доске не сяду», — в туалеті була одна довга дошка над кло¬акою). Після цього Муратова подружила з Ольгою Іванівною (пізніше, в 60-ті роки, вона на запрошення Ольги Іванівни приїздила до Львова, я її бачив: інтелігентна жінка середнього

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
761
віку, поводилася з достоїнством, дуже подобалися їй галича¬ни). Жили на вулиці Татарській з Христею та з товаришкою — Дизею Ковальською, а в тої також дочка Христя, — всі в одній комірчині. За перетинкою — якісь дівчата з заводу, а ще далі — Богдан Ленець (чоловіків брат) з дружиною і тещею. Господар у якомусь сараї поробив каюти — і винаймав спецпереселен- цям. їхній статус мав уже невдовзі змінитися — це відчувалося.
Серед них був дивакуватий чоловік на прізвище Гойвіц; він займався ворожбитством і непогано жив з того («бо там народ вірив»), «Я не є якихось таких забобонів, але раз він був і: «Давайте я кину вам на карти». Кинув: «Скоро вернетеся додому, і вас ждуть великі подарунки». Я посміялася і в листі до Марійки, яка старалася за мене і скрізь писала листи — і до Сталіна, і до Хрущова, — пишу: «Не треба старатися і ніку¬ди писати, тут мені Гойвіц таке виворожив, що кращого й не треба…» А таки вийшло, як він казав!
Треба було щомісяця відмічатися в комендатурі. Якось прийшла, сидить у приймальні, нікого немає. А чує, що в кабінеті коменданта якісь люди, щось читають, про щось го¬ворять. Прислухається і чує: наче прийшов якийсь наказ, щоб спецпереселенців відпускати додому — спочатку лікарів, пе-дагогів. Вдала, що нічого не чула, відмітилася, пішла додому. І зразу до Муратової: мовляв,таке й таке чула. Та каже: взнаю, прийди через два дні. Прийшла: так, каже, є такий наказ; тре¬ба тобі оформитися на педагогічну роботу. «Я викладала на заводі в гуртку шиття і вишивання, але це не вважалося педа¬гогічною роботою. Тоді Муратова організовує такі курси в облвно, я переходжу на роботу в облвно, вона мені дає довідку, — і я серед перших одержую дозвіл на повернення…»
На закінчення сибірської теми таке. Ще не всі виселенці повернулися з Сибіру, а вже там з’явилися нові «українські де-санти»: ті, хто поїхав освоювати нафтові багатства Сибіру. Се¬ред них був і випускник геофізичного факультету Львівської політехніки Олег Терпиляк — племінник Ольги Іванівни. Ко¬ли я 1962 року, бувши у Львові, познайомився з Мартою — а власне, з родинами Ленців і Терпиляків, — Олег саме приїхав у відпустку і одного разу влаштував — був людиною дотепною!
— родинний вечір спогадів про Сибір, який назвав: «СКАЗА¬НИЕ О ЗЕМЛЕ СИБИРСКОЙ». Дещо мені запам’яталося…
Спершу — виробниче. Коли зі свердловини нарешті за¬била нафта — відкрутили кран («тепер такого не роблять»),

762
ІВАН ДЗЮБА
дали повний струмінь. Олег у новому костюмі на радості поліз набирати пляшки — його обдало нафтою… Взяли з со¬бою перші дві пляшки… Назустріч вибігла Галя (дружина) в новому світлому костюмі (свято ж першої нафти!) — він її обняв так, що й вона теж уся в нафті стала…
…Приїхав легендарний Ерве — начальник тресту, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії. Він сам во¬див машину, а вони його в обличчя не знали і прийняли за шо¬фера. Тицьнули йому в руки червонця й послали по горілку. Він мовчки взяв і пішов, приніс горілки. А потім була розмова…
…По півроку сиділи без транспорту й без усякого зв’язку (за природними умовами), зате потім, одержавши зразу всі гроші, тижнями «шаманили».
..Друг-полтавець одержав від матері медичну посилку
— гумові грілки, а всередині самогон. Усім дуже до смаку припало — назвали самогон «стінолазом»…
…Грандіозний нафтобуд остаточно зруйнував життя місцевого люду — хантів. Свердловина — це не просто про¬бурили землю, поставили вишку й пішли далі. Це велике гос¬подарство, поселення коло нього, нафтогони, тягачі, буль¬дозери, вирубаний ліс, витоптані й порозривані землі, — а таких свердловин спочатку десятки, потім сотні, — отже: до¬корінно змінений ландшафт, змінена природа. Хантам дове¬лося міняти спосіб життя, їх стали переселяти в селища, в нові будинки, які для них будували. Вони не хотіли в них жи¬ти. Були випадки, що селили в них худобу, а самі ставили по¬руч юрту й жили в ній — вона для них зручніша. Або — поже¬жа: розпалювали вогонь у хаті на підлозі, як звикли в юрті. Були навіть чутки, що викрили якусь «організацію» шаманів, яка, мовляв, за цим стояла…
Цивілізація прийшла до хантів у формі «пьяной винки» і «непьяной вйнки». Друге — це просте вино, а перше, зви¬чайно, горілка або самогон. (Як їх дурили і грабували! Олег пригадує: один «бувалий» молодик хвалився друзям: «Хотите
— я за поллитра возьму у него все шкурки и ещё с женой пе-респлю»), Хант усе літо мріє: настане зима, все замерзне, і він поїде в Нижньовартовськ — за «винкой», за «пьяной». Влітку деякі їздять катерами, але річки тут покручені — зигзагами, тому хант, коли поспішає, встає з катера і їде собаками на¬впрошки: «Мне нада бистро».
У великій шані тут собаки. Без них не обійтися, між ни¬ми й людьми велика дружба. Був собака і в експедиції —

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
763
Шкет, лайка. Хазяїном Шкета був Олегів товариш, який, іду¬чи у відпустку, доручив його Олегові. Жив на катері («бранд¬вахта»), Одного разу собака загубився. Катер поплив униз. Олег розпитував хантів. Казали: бачили то тут, то там. На¬решті Олег пообіцяв літр «пьяной винки», і кілька хантів із собаками («щось їм сказали») взялися знайти. Першою вер¬нулася з пошуків собака Хан. Її хазяїн-хант Олегові: «Он мне сказал: нашёл». Справді: знайшли. Але вже здихав, защений комарами (і з голоду). Тільки востаннє блимнув очима, коли покликали: «Шкет!». Виявилося, що він біг не вниз, куди по¬пливли, а вгору, де він залишив катер…
…«Перші роки в Сибіру — не те, що тепер. У райцентрі — закусочна: ікра, балики, все на світі… Не вірили своїм очам… У моєму розпоядженні були вертоліт і кінь. Вертольотом літа¬ли по сіно й овес коневі…»
…Приїхав Олег у райцентр. У магазині оглядає хутра… Коли чує слабенький голос з акцентом: «А у меня было собо¬линое манто…» Дивиться — старенька жінка. Зацікавився: працює в готелі. І хоч мав де переночувати, пішов до готелю. Старенька почала розповідати йому про себе, показувати родинні альбоми тощо. Виявляється: була дружиною яко¬гось міністра чи заступника міністра в Естонії. В 1940-му році їх виселили в Сибір — з усієї сім’ї залишилася одна… Фо¬то: світська дама, на дипломатичних прийомах і т. д.
Другий випадок їхали тягачем, щось перевозили. Тягач забуксував коло якогось села. Вирішили переночувати. За¬йшли до крайньої хати. Хазяйка мнеться: ніде вас покласти, ні на чому… «Ми полягаємо на підлозі». — «Ну, добре». Коли тро¬хи освоїлися, попросили хазяйку, щоб зварила їм вечерю: до¬бре заплатимо, мовляв. Вона довго відмовлялася: немає з чо¬го, немає на чому… Але, зрештою, погодилася. Відхиляє запо¬ну до другої кімнати (не стіна, а завіса ділила хату), і вони ба¬чать… великий стіл, заставлений кришталем. У бідній сільській хаті! Потім узнали, що це сім’я, виселена з Прибал¬тики в 1940-му році… Коли їм оголосили, щоб за 24 години зібралися — на виселення, — в людей руки заніміли: ніхто нічого не брав, ніхто не став готуватися. А коли вже зайшли за ними, кажуть: та хоч щось у руки візьміть! І вони, виходячи з хати, взяли ящик з кришталем, заготовлений раніше з іншою метою. Так і поїхали: голі, голодні, але з ящиком кришталю…
Третя історія. Розповідає Галя, Олегова дружина. Хата- п’ятистінка (перегороджена на дві частини)… Заходжу, а

764
ІВАН ДЗЮБА
двері до другої відчинені, — і мене наче пригломшило: вели¬кий, красивий молодий мужчина, з чорною курчавою боро¬дою, — наче з кіно чи з казки. Звідки тут міг узятися такий актор?.. Виявилося: тут живуть брат і сестра. Надзвичайно красиві. З Молдавії. Дітьми їх вивезли. Прийшли вночі. Годи¬ну на збирання. Мужчин окремо, жінок окремо, дітей окре¬мо. Батька вони більше не побачили. Мати померла. Лиши¬лися самі. Привезли їх пароплавом у групі інших висе¬ленців, висадили на голому місці, потім знову кудись пере¬возили. Як трохи підросли, працювали в колгоспі. І в хлоп¬ця, і в дівчини був музикальний хист. Грали в школі. Приїздив якийсь композитор, послухав їх, сказав дівчині, що їй треба поступати в консерваторію, узявся допомогти… Вона стала готуватися. Перший рік її не відпустили з колго¬спу. Другий, на клопотання того композитора, відпустили. Зібралася до пароплава. Та коли побачила пароплав, який мав змінити її долю, — від хвилювання їй зомліли ноги, і во¬на не змогла дійти до пристані. А наступний пароплав — за тиждень, пізно. Так і залишилася, більше спроб не робила… 1956-го чи 1957-го прийшов дозвіл повертатися додому. Спершу страшенно зраділи — скільки літ про це мріяли. А потім подумали: куди вертатися? До кого? Від одних відби¬лися, до других не прибилися. Ні інтелігенція, ні селяни… Наче соромно такими з’явитися на рідну землю… Та й зали¬шилися в Сибіру…
…Була дівчина, з якою Олег дружив у дитинстві (точніше, опікувався нею, бо був старший). Вона дуже сер¬йозно бавилася з ним в одруження, казала, що в придане дасть свої ляльки, на ляльках вчилася пеленати, годувати майбутніх нібито дітей. Коли Олег питав: «А де ж будемо жити?», — вона показувала на якийсь кут у соломі на го¬рищі… І ось їх вивозять до Сибіру. Дівчинка там захворіла й померла. Мати поховала її з ляльками, бо та не випускала їх з рук і вмираючи… Лист матері, в якому вона роз¬повідає про смерть донечки і як її ховала… Жалкую, що я не попросив його тоді, щоб зберегти, — такого не придумаєш…
…Олегів товариш розповідав про свою поїздку в Сибір до батька-виселенця. «То якісь для мене були дні… серед цих людей… такі зустрічі… Я трохи уявляв, куди іду, сподівався не-звичайного — але такого… Видно, такі нещастя чи випробо-вування людей облагороджують… Тут люди стали набагато

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
765
кращі, ніж були… Я там більше почував себе причетним до людського роду…»
І він же, як їздив у Сибір до батька, зустрів німця з По¬волжя, який розповів йому… Тричі переселяли їх з місця на місце, навмисне: тільки обживуться — на нове місце… вики¬дають без нічого… Гнали пішки, в морози, в завірюху… У ма¬терів діти замерзали до смерті — на грудях, на плечах, — і во¬ни йшли з мертвими дітьми, не віддавали нікому, не можна було віддерти…
…Ось таке невеличке «СКАЗАНИЕ О ЗЕМЛЕ СИБИР¬СКОЙ»… Одне з багатьох можливих…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.