Михайло Яцків – Збірка творів

СЕРП

Пам’ятаю, наче вчора це діялось. Я пас панські вівці.

Розлогий лан під лісом у сонці леліє, женці — як білі киітки у золотому морі, серпи усміхами мигають та сиплють грібло у смутну співанку.

Найвродливіша з усіх, Варка Яворівна у той день не иела перед, не співала в гурті. Нахилялась низько, ніби не житній колос, а важкий жаль збирала з землі.

Щось їй Микола допік. Чи Варці це тільки так здава­лося, чи, може, направду він забагато кидав оком на Олен-і.у. А як ні, то нащо став поруч з нею?..

Вівця зайшла в лан, я побіг займати її та й глянув и.і Варку. Підвелася, поклала серп на плече і в’язала пере­несло.

Була це росла дівчина, струнка, як ялиця, коса руса, очі задумливі — знаєте, які то наші дівчата бувають, коли па серці жаль: смутні, як та співанка, що їх виколисала…

Погнав я вівцю до отари, а Варка весь час мені з гадки не сходить. Десь бачив я у церкві образ: свята діва тримає білу квітку в руці, а над головою світло ясніє. Той образ і Варка з серпом на плечі отак і переплітаються.

Аж тут над’їздить молодий дідич верхи. Економ, гай­дуки і люди б’ють перед ним поклони. Він злазить з коня, дає уздечку економові, а сам взявся під боки, озирає по женцях. Перекинувся кількома словами з економом.

—           Ти,— кликнув той Варку,— ясна пані потребує по­
коївки — підеш?

Не надумувалась, лиш нахмурила чоло і сквапно відка­зала:

Піду, чому ні, хоч би й зараз,— очі блискавкою миг­нули в той бік, де був Микола.

То йди сюди, до ясного пана.

53

 

Вона бистро метнулася зв’язати сніп. Поставила його | сторчма та несміливо, боязко підійшла до пана і не схили-1 лася до його руки.

Пан окинув її оком, погладив під бороду і сказав тихіше: 1

—            Шкода таке гарне личико палити на сонці,— морг-і
нув економові і відійшов.

Економ встромив їй уздечку в руки:

На, не йди до двора впорожні. Заведеш коня і від- ] даси стрільцеві, пану Максові, чорт би йому в’язи скрутив. 1 Такий противний Максим, хам-околіт, впав в око яснє-пані, | а та цяцькається з ним, як кішка з салом, і він нині вередує 1 таким шляхтичем, як я, гірше ніж яснє-пан. А як прибрала І та догоджає! І хай би хто мені сказав — за що? Такий і простий хлоп-холошняк. Та ти, Варко, не важся йому це і сказати! Слухай! Як будеш в ласках у яснє-пана, кинь там І добре слово за економа Баранського — який він яснє-пану І вірний. Не забудь, що я навмисне поставив тебе скраю на І прикметі, аби яснє-пан тебе вгледів, бо якби я був поста- ] вив тебе з кінця, там, де Олену, то хто би був побачив, І хіба той шибайголова Микола? Я вже зранку хотів його І з лану нагнати, бо він ліз мені тут скраю.

То пан економ самі їх там поставили?

Ну   а як?

Я вже, прошу пана, не піду до двора.

Здуріла дівка! Саме щастя лізе їй в руки, а вона цу- рається. Соромитися нема чого. От яснє-пані не соромлять-ся, а що ж ти, хлопська віра…

•— Ні, нічого… але я не піду — і вже. Беріть собі коня ! та ведіть самі.

—            Аво! Аво! Ґедзь її напав! Та хоч, не хоч, чорт тебе !
бери. Я стільки сот женців залишу і піду до двора, а вони
нав’яжуть мені помеликів, що хлоп на вила цілий полукіпок
взяв би! Не хочеш панею бути, то йди далі сьорбати пісний і
борщ з бульбою, але коня заведи, бо тобі хребет нагайкою І
так спишу, що запам’ятаєш довіку цьогорічні жнива… А ти І
чого сліпаки витріщив і роззявив губу? — крикнув він і пу- і
стився за мною.

Я — вівці наперед себе та навтікача в ліс. Чи далеко ‘ економ гнав за мною, не знаю. Я забіг аж до греблі і там | сховався в гущавник.

Сиджу так, відсапую та розглядаюся, чи не видко еко­нома, аж чую згодом — дудонить щось по корінні і тріскає І хворост.

 

Дивлюся — Варка веде коня, а яснє-пан йде обіч і щось

ні   творить.

Я приліг до землі, як наполохане зайченя, і затамував подих. Дивлюся з-поза галузок, дідич закинув уздечку на (Ламану гілку, потім взяв Варку впоперек і завернув на малу полянку серед гущі, тут, за кущем. Я ще дужче при-п.іп до моху та вп’ялив у них очі. Ані кліпну. Скільки стра­ху було — один бог знає.

Варка не йшла, а яснє-пан майже поніс її і посадив на ЦОХ. Яка це справа була, я не розумів. Я бачив тільки, як ВІН обіймав її і по личку гладив, вговорював, що зробить и.шею, а на подолок висипав цілу жменю грошей.

Варка відпихала його і просилася, та він став лютий, мі загорілись, як у вовка, мовби мав задушити її на смерть. Я хотів крикнути, та горлянку мені стиснуло так, що не МІГ голосу добути. Коли так борюкалися, вона зойкнула і в і \ ж мить блиснуло щось у неї в руках, шморгнуло дідичеві по горлу. Кров бризнула. Варка відскочила і дивилась, як мім ще хвилинку бився руками й ногами, а потім захрипів і   іпустив  дух.

Варка спам’яталася лише тоді, коли станув коло неї Ми­кола. Він був зі збанком—певно, ходив по воду — і почув и крик. Глянув на пана і на розхристану дівчину і сказав:

— Добре, що у тебе був серп. Так псові і треба. Вже іосить покриток в селі.

Він схопив його та потаскав на греблю, а Варка все ще і тяла на місці.

Я сховався в кущі та поповз до овець. За якийсь час І побачив, як далеко між деревами мигнули дві пари білих Игкавів, ніби метелики, і потім зникли у лісі.

За дідичем, Варкою і Миколою слід пропав. Лише кінь Прибіг сам до двора. Тоді була повінь, і пан як пішов углиб і каменем, так і зозуля вже його ніколи не викує.

1907.

Категорія: Михайло Яцків – Збірка творів

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.