Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

3 РІЗНИХ КОМАРНЯНСЬКИХ І ЛЬВІВСЬКИХ ІСТОРІЙ

Як то життя не раз людині помститься… Я знала X* уу-І| двох славних лікарів… Шекета — то був лікар для ^ Л народу, бідних лікував задарма. А М-вич — лікар для панів… Той М-вич був такий пан, такий гордий, таким ба¬

3 РІЗНИХ КОМАРНЯНСЬКИХ І ЛЬВІВСЬКИХ ІСТОРІЙ

770
ІВАН ДЗЮБА
гачем став… Мав виїздові коні, мав авто — ще ніхто з лікарів не мав, а він мав… Видержавлював дім… А був старим паруб¬ком, і все до нас заїздив, але я то всерйоз не брала. (Вдома жартували: «Будеш їздити автом»). Одного разу — гранд- баль, і мене запросили. Він увесь вечір танцював зі мною. Питають мене: «Як?» Кажу: «Та що то за танець, як він увесь час животом штурхає» (мав великого живота). Зрештою од¬ружився з іще молодшою, — але обманом. Якийсь селянин привіз на рентгену 16-річну дочку, дуже гарну. Того дня не було електрики, і М-вич уговорив батька, щоб залишив дівчину до завтра. Той не міг подумати, щоб такий інтелігентний пан… А той уночі згвалтував дівчину — таким чином потім одружився… Незабаром прийшла радянська влада, дім і авто відібрали, дружина втекла, М-вича розбив параліч. Коли дружині докоряли: що ж вона кинула його в та¬кому стані? — та відповідала: «А він чого мені життя зламав?» От так: був пан над панами, а голодовою смертю загинув…»
…Ольга Іванівна ніколи не моралізувала, але якось Оленка, вже в старших класах, щось розповідала про яки¬хось екстравагантних дівчат зі своєї школи, і бабця вислови¬лася про те, що мають бути смак і гідність у поводженні. Інак¬ше можна послизнутися. Що, мовляв, і бувало з дівчатами, яким світила найкраща доля.
А я ж, мовляв, із села приїхала в 4-й клас гімназії — і ви-явилася не гіршою від них і в науці, і в етикеті, і в повод¬женні… «Пані Л. так хотіла, щоб я подружилася з її онукою…»
— хотіла доброго впливу…
…Був у Львові один відомий кооператор, який тримав у своїх руках всю кооперативну торгівлю у Львові, «але він ніколи й яблучка не взяв, дружина за всім ходила на базар». Якась селянка прийшла дістати позику, принесла гуску і дов¬го тикала ту гуску у віконце каси. Ніяк не міг відбитися від неї
— та аж плакала: «Більше нічого не маю»… Потім його дочка з подругами розігрували його: запнуться, як селянки, і тиць¬кають у вікно гуску…
…Розповідь про одного комарнянського вчителя. Мав троє чи четверо дочок, жив бідно, «а добряга був»… Якось ку¬пив порося. Взимку впав сильний мороз. Він прокинувся се¬ред ночі: «Жінко, поросяті, мабуть, холодно. Піду накрию». Взяв свого кожушка й пішов накрив. А до ранку порося йому кожушка подерло… Пригоду все Комарно знало…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
771
…Одна з його дочок стала піаністкою, вийшла заміж за скрипаля Яблонського: «Були у Львові двоє синів генерала Яблонського, емігранта з Великої України, один скрипаль, другий художник.. Цей художник ще й на мене трохи оком кидав…» (Оленка: «А добрий був художник?» — «Я тоді більше на кавалера дивилася, а не на його картини… Мабуть, добрий, бо ним Шептицький опікувався… Шептицький всім талано¬витим юнакам давав стипендію… Він тоді гарно розписав церкву, ту, що коло пошти була, її розбомбили на початку війни…»).
«А найменша дочка… Якась німецька графиня дала ого-лошення, що хоче найняти не служницю… а так… товаришку для подорожей… дітям… з українок… І от вона поїхала… Була рік, побувала в Італії, Франції Англії. Заробила грошей, не бу¬ло їй зле, роботи небагато… Як повернулася, — а ми малі бу¬ли, діти, збіглися всі — це ж яка подія! — вона показує: строї привезла, та не якісь там, а всі прості, спортові… і показала, які їй дали на дорогу бутерброди: тонесенько-тонесенько хліба… правда, і масло, і шинка… так ми ще той бутерброд на всіх розрізали, щоб усі покуштували…» (А згадала О. І. про це тому, що я врізав «пайду» хліба — на товстий бутерброд… «Як у косаря», — сказала О. І., і звідси й почався далекий спогад: якими химерними дорогами ходить спогад!).
…Одержала листа від сестри Ґандзі. В кінці приписка: померла Марія Н. Поховали на комарнянському цвинтарі. Звіддалеким подихом вітру хитнуло гілку перестояних спо¬гадів… «Хата Н. — дворів за п’ять від нас. Землі мало було в них, і тримали одну корівчину… І Марійка — одиначка в них. Бідні були, але Марійку доглядали краще, ніж у багатих сім’ях. Хто мав більше землі — там уся сім’я з ранку до ночі в полі. А Марійка сидить дома, на сонечку, заплітає коси, кру¬тить кучерики… Вбиралася скромно, але дуже гарно…
Раз, пригадую, йшла я з Комарна в Розливку… А був у Ко- марно один дуже багатий єврей. Так от, іду я під вербами… Коли назустріч іде той єврей. — а в нього був гарний візок на двоє коней, двоє крісел, — і Марійка сидить, вбрана, вквітча¬на… Нараз він спиняє коней і починає до неї чіплятися, — а мене не бачить… А вона його по щоці і кричить: «Панно Оль¬го, панно Ольго, на поміч!» Той, як мене побачив, був дуже спешений… А вона ще: «Жид смердючий… що задумав!» — і плюнула йому в обличчя… Каже: я собі йду, доганяє, просить: підвезу, я й сіла… А він…

772
ІВАН ДЗЮБА
Потім вона вийшла заміж, чоловік рано помер, син вив¬чився у Львові на кравця, помагав їй… Усе життя жила бідно, але якось чисто… І дуже не хотіла, щоб її поховали на кліцківському цвинтарі, — бо він прямо коло її хати, і то її прйкрило… Зробили, як хотіла: поховали в Комарно…
…Боже, як то все минає…»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.