Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЗВІДКИ В КОМАРНОМУ САДИ (ЗАПИС 21.05.82)

Нібито якийсь польський дідич ще за часів
кріпаччини заклав яблуневу плантацію. А щоб
селяни не крали в нього яблук, звелів усім поса-
довити коло своїх хат сади, певну кількість яблунь (хоч се-
ляни не хотіли — землі немає, та й грошей платити за сад-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
773
жанці). Вимагав догляду, суворо карав, як у когось якесь де¬ревце пропадало… Так сади прижилися, і селяни самі до них приохотились…
…Батько О. І. не тільки мав свій сад, а й орендував один із панських садів у селі іушани, а разом із племінником Ананієм
— ще десь на Волині. Згадується дитинство: восени скрізь бу¬ло повно яблук., купами — різних сортів. У повітрі — пахощі яблук… їх звозили фурами у двір, засипали в ями, а потім звідти — фурами до Львова… Яблука чисті, нічим їх не поси¬пали й не поливали сади, але було повно птахів, особливо ластівок — усі хати й стайні обліплені гніздами, як орнамен¬том… Цікаво було спостерігати, як їжачки крали яблука: на¬шпилить — і до гнізда, повертається — і знову, багато разів…
Навесні й улітку мама, їдучи до саду в Гушани, часто бра¬ла із собою дітвору. Харчу набирали на тиждень. На диму го¬тували такі смачні кулеші, що господиня-полька з дітьми приходила їсти: ми, мовляв, такого смачного не вміємо… («А ми, діти, все підглядали, як пани прогулюються садами — в сюртуках, пані — в довгих кринолінах: як не зашпортають¬ся?!»). Восени, коли возили яблука, за фурою бігли діти (бо в інших селах яблуневих садів не було): «Вуйко, киньте яблу¬ка!» — кидали їм…
Старшим сторожем і садівником у іушанах був наймит Гарасим, на прізвище Слободняк (на польський манір — Свободєк). Нічого не мав, дуже любив сад, жив там у курені з весни до зими, а взимку — в сараї у Пеленських. Мав дивний голос — як співав, то всі («й пани») сходилися слухати. А як колядував, то шибки дрижали від його басу. На святвечір ста¬вили йому спеціальну вечерю, він приходив і співав: «Чи до¬ма, дома господар дому…» — чути було на сусідні села, — і хлопчаки знали, що вже час починати колядувати… (О. І. за¬говорила про нього, читаючи листи Катерини Білокур, — з думкою про загублені таланти українських селян). Високий, дебелий, з пишною бородою. Коли померли старі хазяї, мо¬лодий пан швидко пропив маєток і сад. Гарасим з горя зане¬дужав. Узяли його Пеленські, жив у стайні — там була «русь¬ка піч», де пекли хліб і варили свиням. Перейшов на стрих — сказав, що завелися воші. «Я носила йому їсти…» Невдовзі він помер…
Пізніше його онука німці вивезли на роботу до Німеч¬чини, він опинився на Заході й нібито співав у Паризькій опері («одідичив голос»)…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.