Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

«ТЕТА ҐАНДЗЯ»

Вона була першою, кого я зустрів у Комарному, — ви- Іг-^ падкова й дивовижна історія. Це було невдовзі після JL-J’ нашого з Мартою одруження. Марта повернулася до Львова, а я й далі лежав у тубінституті на Байковій горі — дов¬го, з півроку, хоч завдяки опікунству директора інституту

780
ІВАН ДЗЮБА
Олександра Самійловича Мамолата мав порівняно вільний режим і кілька разів відлучався. Отож, скучивши за Мартою і вирішивши її здивувати, я без попередження прилетів до Львова, а вона саме була в Комарному, так що я взяв таксі (тоді воно обходилося дешево, не так, як тепер) і через годи¬ну був уже в Комарному — в центрі міста. Але як їхати далі, на Розливку, я не знав, а водій — тим більше. Вийшов я з авто, щоб когось спитати. Вулицею жваво біжить якась старенька жінка. Я її зупиняю: як проїхати на Розливку. Вона подивила¬ся: «Івасю!» А ніколи мене не бачила! Сіли ми в таксі, й вона допровадила мене до Мартиної хати. Звичайно, був великий переполох… А тета Ґандзя аж наче горда була з того, що вона перша мене зустріла, пізнала й привезла до «Мартусі». Її вона дуже любила, зворушено розповідала різні епізоди з її ди-тинства. «Мартуся ходила в однім плащику п’ять літ»; «нако-лядувала грошей, купила нитки» (вчилася вишивати)… (Так само любила її маму, свою сестру Ольгу — Ольгу Іванівну, ду¬же переживала і її заслання, і її смерть. Часто повторювала — в своєму екзальтованому стилі — слова з якоїсь епітафії на надгробку: «Життя — то є короткий страшний сон, то є спо¬мин одного невеселого дня, прожитого гостею на землі», — і додавала: «Це наче про Ольдзюню сказано». І: «Якби Ольдзя бачила, як Оленка йшла!» — до могили…)
…Відтоді кожен приїзд до Комарного означав і гостини в «тети Ґандзі». Мушу зізнатися, що спілкування з нею не бу¬ло дуже комфортним. Під тим оглядом, що вона була не тільки надто екзальтованою (і патріотично екзальтованою), але гостро напруженою і знервованою: у 28 років стала вдовою, поховавши двох чоловіків (померли один за одним від туберкульозу — тоді ця хвороба багатьох тут погубила), а потім і двох синів. Один, Ромко, 1944 року потрапив по мобілізації до радянської армії, а 1945 року загинув. Був ду¬же здібний, писав вірші й малював. Митрополит Шептиць- кий, побачивши його малюнки, замовив йому образ святого, дав стипендію для навчання в Кракові. Але війна все урвала. Тета Ґандзя жила спогадами про нього, цитувала нібито його вірші: «Княжий Галич, наша слава, Осмомислова держава…» (може, це з якоїсь хрестоматії). Другого сина, Богдана, аре¬штували разом з друзями-школярами в 1947 році — розкри¬ли підпільну організацію юнаків, — засудили на 25 років. Повернувся з тюрми через десять років, одружився, мав двох синів, а помер від розриву серця — зовсім молодим…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
781
Дуже опікувалася внуками, інколи й викликаючи їхній спротив, хоч до неї всі ставилися з розумінням — навіть до її екзальтованого патріотизму. Навіть коли іронізували або жартували, то шанобливо, доброзичливо.
Тета Ґандзя багато читала, дбайливо зберігала старі кни-жечки й журнали, мала чудову пам’ять і могла без кінця циту¬вати різні патріотичні віршики (переважно наївні або ди¬тячі), згадувати різні історійки. Це з її слів я записав епізод з виборами до польського сойму та про «Голодного прав¬ди». Або той місцевий фольклор (тодішній передвиборний піар!) про депутата Евклінського…
…До сестри Марійки залицявся пан Яринкевич зі Льво¬ва. Приїхав з товаришем фіакром, а вона саме доїла корів. Ґандзя: «Марійко, два паничі приїхали, йди, бійся Бога!» А та: «Най видять, що я корів дою». У Марійки було багато кава¬лерів. «На неї писали вірші», — каже тета Ґандзя і цитує один: Тебе, красотко чепурненька,
Покарать би, й то гарненько.
Легкодушна ти, небого,
Любиш хлопців щось замного…
Любиш працю по любові,
Ганишся з ідеї!..
Це, певно, якийсь невдалий залицяльник переводив ра¬хунок у «політичну» площину, натякаючи на те, що вона по¬кинула вчителювати в школі… (Пізніше Марія Іванівна вийш¬ла заміж за Андрія Терпиляка, про якого вже йшлося; це було гідне подружжя. В літах зберегла красу й набула спокійної поважності; в обличчі, манерах, рухах відчувалося природне благородство. Коли в бО-х роках Марія Іванівна була в Києві і ми зайшли до Параджанова, він про Марію Іванівну захоп¬лено сказав: «Вот это… помещица!» В його устах це була най¬вища оцінка: він мав слабкість до різних виявів аристокра¬тизму, його приваблювала людська гідність…)
Свою екзальтовану любов до рідні тета Ґандзя перенес¬ла й на нашу Оленку. Коли та була вже студенткою і ми приїздили до Комарного, вона дуже бідкалася, щоб поради¬ти їй «гарного хлопця». Особливо одного хвалила. Але як приїхали наступного разу мусила попередити: «Оленко, той хлопець, що я казала, — недобрий хлопець. Одружив сі — і за два місяці дитина вродилася. Недобрий хлопець». Ми сміялися, а Ромко (її внук) пояснив їй: «То, бабо, тепер так діти родяться».

782
ІВАН ДЗЮБА
«…Якби Ользюня бачила, як Оленка йшла до неї!» (На могилу).

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.